Юрій Миколайович Кочубей, якого всі ми вшановуємо в цьому збірнику, є не лише видатним дипломатом та корифеєм українського сходознавства, а і літописцем цієї галузі, який протягом багатьох років фіксував усі відомі публікації українських дослідників з усіх галузей сходознавства, що зрештою увінчалось надзвичайно цінним бібліографічним покажчиком. Крім того, багатьом своїм колегам Юрій Миколайович завжди допомагав і допомагає своїми порадами, матеріалами і інформацією щодо реконструкції невідомих сторінок українського сходознавства; для багатьох, в тому числі і для мене, він став натхненником їхньої зацікавленості щодо досліджень спадку наших попередників. Тому в цьому збірнику приношу маленьку розвідку про окремі невідомі раніше епізоди наукового шляху Марка Дмитровича Антоновича, якого можна назвати одним із засновників української єгиптології.

Постать Марка Дмитровича Антоновича (1916–2005), одного з фундаторів Української Вільної Академії Наук, і довгий час її очільника, відома більше як дослідника історії України. В цій статті головною метою буде спроба визначення ролі цієї постаті в становленні української єгиптології, в тій галузі, до якої його можна з повним правом приписати, виходячи з його освіти. Перші короткі нариси, що окреслюють основні моменти його життя та наукової діяльності вже з’явились в декількох бібліографічних та енциклопедичних виданнях, як і перші спроби подати упорядковану бібліографію його творів [Енциклопедія сучасної України 2001, 583; Енциклопедія Історії України, 2003, 107; Романова 2003, 82–87; Марко Дмитрович Антонович 2005, 231–233; Романова 2011, 33–34; http://www.history.org.ua/?termin=Antonovych_Mar]. А детальне дослідження життєвого і творчого шляху цієї багатогранної особистості, може вилитись в монографію, та мабуть і не одну. Українське Історичне товариство має намір укласти повну бібліографію його творів та підготувати і видати повне зібрання його творів [Марко Дмитрович Антонович 2005, 233].

Складна доля Марка Антоновича відображає складну долю українського народу в ХХ столітті. Він народився в Києві (07.07.1916) [З династії …. 1993, 24–27] в славетній родині, яка на той час дала Україні декілька блискучих культурних та громадських і політичних діячів. Його дід – Володимир Боніфатійович Антонович [Енциклопедія сучасної України 2001, 579–580; Енциклопедія історії України 2003, 105–106; http://www.history.org.ua/?termin=Antonovych_V] – засновник київської школи істориків [Енциклопедія історії України 2003, 108], видатний діяч української історичної науки та українського громадського та політичного життя другої половини ХІХ століття. Його батько – не менш відомий український історик та політичний діяч часів Центральної Ради, засновник академії мистецтв Дмитро Володимирович Антонович [Енциклопедія сучасної України 2001, 581–582; Енциклопедія історії України 2003, 106–107; http://www.history.org.ua/?termin=Antonovych_D; Марко Дмитрович Антонович 2005, 231]. Мати – Катерина Михайлівна Антонович (дівоче прізвище Сєрєбрякова) – відомий художник-графік та мистецтвознавець [Енциклопедія сучасної України 2001, 582; Марко Дмитрович Антонович 2005, 231]. Народження і виховання в такій родині зобов’язувало. Окрім наукової діяльності все своє свідоме життя Марко Дмитрович Антонович вів активну суспільно-політичну та громадську діяльність, яка, як правило, відриває людину від занять наукою, а у випадку з Марком Дмитровичем, іноді могла навіть загрожувати його життю.

В 1923 М.Д. Антонович разом з родиною емігрував до Праги, де навчався в німецькій гімназії та народній школі. Про окремі спогади із періоду свого навчання у Празі, та про свої єгиптологічні студії і діяльність на цій ниві він писав у своїх листах до автора цієї статті. Оскільки особистий архів Марка Антоновича зараз вочевидь знаходиться у Монреалі, ці його листи виявилися цінним джерелом інформації як щодо окремих епізодів його життєвого шляху, так і щодо його наукової роботи в царині єгиптології. Написані вони були у 1998–2001 роках, вподовж нашого з ним листування з проблеми пересилки з Канади до України його особистої єгиптологічної бібліотеки, яку він зібрав протягом багатьох років, і яку подарував Інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України та власним коштом переправив з Монреалю до Києва. Зараз ці листи знаходяться у особистому архіві автора статті. Найкращим рішенням буде процитувати ці його спогади, щоб дати інформацію саме так, як сам Марко Антонович про це розповідав. Отже, коротко він виклав свою біографію у листі від 23 травня 1998 року:

“Про мене можна багато коротше: нар. 24 червня старого стилю, а за новим календарем це припадає на Івана, на Купала (7 липня 1916 р.). Мій батько був у Центральній Раді і після проголошення держави був міністром морських справ, засновником академії мистецтв, а нарешті послом УНР в Італії і на Україну вже не вертався, а мама з трьома дітьми виїхала до нього в Прагу в 1923 р. Мій батько хотів, щоб я вивчив якусь чужу мову і післав мене в німецьку гімназію, а після іспиту зрілости я записався паралельно в український університет і на чеський університет Карла IV., де я почав вивчати єгиптологію у проф. Ф. Лекси (в УВУ я вивчав як головний предмет стародавню історію (протоісторію і археологію) України. Докторат я писав на тему «Філіппійські Історії» Трога-Юстина і Скитія». В чеському університеті я студій кінчити не міг, бо прийшли (1939 р.) німці і дуже скоро Карлів університет закрили. У 1945 р. після того, як мене випустили з ґестапівської тюрми я виїхав у Баварію, де прожив до 1950 р. Продовжував свої студії єгиптології в мюнхенському німецькому університеті (проф. Шарфф і його доцент д-р Шток). Але й тут не встиг закінчити, бо ІРО нас вивозило за океан. Оскільки я вже був одружений і мав малу дитину, я не мав іншого вибору як їхати в /зворотний бік листа/ Канаду. Працював на різних постах (був також пекарем) і нарешті перейшов на працю в український відділ канадського радіо. Приватно далі працював у єгиптології. В «Сучасності» за 1960 р. я помістив цілий ряд перекладів з староєгипетської літератури. Це мало вийти окремим томом, але сталася якась революція і не скінчивши цієї антології, видавництво вирішило, що воно не буде займатися старим Єгиптом. Так ця Антологія лишилася торзом. Бракувало ще перекладу про красномовного селянина і 125 глава книги мертвих. Тоді б уже можна було видавати Антологію. Друкована була десь у першій половині 60-х рр. але після цього неуспіху я перейшов до історії України. Праці мої з єгиптології я ще продовжував (Скитія і Єгипет у античному письменстві та декілька подібних праць). Моя праця про приреченого принца так і не була друкована. Редактор голляндського журнала хотів було надрукувати, а потім побоявся бурі протестів і так я перекочував у середині 1960-х рр. до історії України і друкувався досить багато в «Українському історику”.

Ось літопис мого сумного побутування в науці. Щодо ділянок єгиптології я займався передісторією (бачу що за останніх 30 років ця галузь неймовірно пішла вперед). Я вивчав розкопки Пітрі, відвідував його розкопки у Оксфорді. Перед тим я побував у Берлінському музеї і в Луврі, все ж таки Брітіш мюзеум найбагатша збірка! З цього Ви бачите, що я релігійною частиною єгипетської культури цікавився найменше. Звичайно зовсім не цікавитись я не міг бо ж релігія в стародавньому Єгипті охоплювала всі ділянки життя, але «прямою наводкою» я староєгипетської релігії ніколи не вивчав і вона лишилась для мене побічною, хоч я і визнаю, що це несправедливо. Звичайно, що і моя література староєгипетської релігії досить бідна”.

Ця інформація підтверджується в листі від 30 квітня 1998 р., де він називає окремі прізвища єгиптологів, з якими був знайомий а також прізвища викладачів Українського вільного університету, у яких навчався:

“Звичайно, я студіював єгиптологію у чеського проф. Ф. Лекси, що був проф. єгиптології празького Карлового університету, однак німці восени 1939 р. зачинили учнів. І я зміг після цього продовжувати студії єгиптології в Мюнхені у проф. Шарффа. Звичайно з того часу, другої половини 1950-х років єгиптологія неймовірно пішла вперед. Я ще мав зносини до недавнього часу з проф. Бруннером також учнем Шарффа, але він минулого року помер і лишилась ще його вдова Бруннер-Траут, але також уже дуже старенька і хвора.

Я після 1960-х рр. перейшов на ділянку української історії, яку я студіював у Празі в Українському вільному університеті у проф. С. Наріжного і Ф. Слюсаренка (протоісторія України). У цього останнього я і писав дисертацію на тему “Філіппійські історії Троґа-Юстіна і Скитія”. Закінчив ті студії 1942 р.”.

Крім єгиптологічної, М. Антонович здобув солідну наукову підготовку в галузі класичного антикознавства. Докторську дисертацію Марко Антонович присвятив темі, пов’язаній з Україною та античністю; вона мала назву “Філліпійські історії” Трога Юстина і Скитія (1942). Варто сказати, що окрім дисертації, тематика античності, Скитії та Єгипту були поєднані в його роботі “Скитія і Єгипет в античному письменстві” [Антонович, 1946], в якій синтезовано дослідження в галузі єгиптології, стародавньої історії України та антикознавства. Окрім мови стародавнього Єгипту, він знав латину і давньогрецьку, а також англійську, німецьку, російську, чеську, французьку та інші мови [Марко Дмитрович Антонович 2005, 232].

Марко Антонович отримав класичну єгиптологічну освіту в Європі, він навчався цього фаху в двох світових центрах цієї науки – в Карловому Університеті та в Мюнхені, хоча і не став академічним професором єгиптології. В 1936–1939 рр. Марко Дмитрович навчався у Карловому університеті у Празі на кафедрі єгиптології у славетного професора Франтішка Лекси, всесвітньо відомого єгиптолога, засновника чеської єгиптології. Сам Франтішек Лекса (1856–1960) спочатку мав інший фах – хоча в університеті віл проходив як точні науки так і філологію, після його закінчення він став вчителем математики в середній школі. Він настільки захопився єгиптологією, що самотужки почав опановувати і ієрогліфічне письмо і необхідні знання з цієї галузі. Потім навчався у професора А. Ермана в Берліні, а і згодом у Вільгельма Шпіґельберґа в Страсбурзі [František Lexa 1989, 21–23]. З 1919 року став доцентом єгиптології в Карловому Університеті, спочатку без оплати, і змушений був продовжувати викладацьку діяльність як вчитель у гімназії [František Lexa 1989, 25]. Тоді єгиптологія в Карловому університеті тільки починалась, і саме Ф. Лекса доклав багато зусиль на дослідницькій ниві, він видав серію монографій чеською мовою, які ґрунтувались на перекладах давньоєгипетських літературних, релігійних, магічних текстів [František Lexa 1989, 178–192]. Він розгорнув також активну діяльність у організаційно-педагогічній сфері для створення єгиптологічної кафедри і факультету сходознавства цілому, єгиптологічного осередку, бібліотеки, проводив навчання майбутніх фахівців. З 1925 р. в Карловому Університеті почав функціонувати окремий єгиптологічний семінар а з 1927 Ф. Лекса став першим професором єгиптології в Чехословаччині [František Lexa 1989, 26]. В 30-х роках він уже мав цілу низку молодих дослідників, які видали свої роботи із єгиптології, зокрема Ярослав Черни (1898–1970), Збинєк Жаба (1917–1971), Людміла Матієгкова, та інші [František Lexa 1989, 27–30]. З Ярославом Черни та зі Збинєком Жабою Марко Антонович був знайомий, і підтримував контакти, зокрема про Я. Черни він говорив (Лист від 02.09.1998): “Ви правильно оцінюєте Черного. Я зокрема ціню його етимологічні статті і пропонував йому свого часу укласти етимологічний словник, але це вже була друга половина 1960-х рр. коли я розчарований тим, що сталося в «Сучасності» перестав займатися єгиптологією і припинив єгиптологічне листування. Було б нечесно забирати дорогоцінний час у фахівців! Я сам бачив його двічі, коли він приїздив до Праги і відвідував проф. Лексу. Тепер я не знаю, чи він ще живе”.

М.Д. Антонович згадував і Збинєка Жабу, вони одночасно навчалися у професора Ф. Лекси, про що він вказував у листі від 02.09.1998 (дата на штемпелі конверта, в листі дата відсутня): “Півтретя року я був його єдиним учнем, хоча часом приходив молодий гімназист, про якого Лекса казав, що він буде студіювати в нього. Це був проф. Жаба, який тепер уже також на пенсії, якщо живе”.

Ця вказівка є дуже цікавою, оскільки складається враження, що займатися єгиптологією Марко Антонович почав ще з гімназійних років, бо у листі згадується гімназист Збинєк Жаба, який долучився до єгиптологічних студій у Ф. Лекси, і який пізніше став відомим професором єгиптології, і наступником свого вчителя на посаді директора Інституту єгиптології Карлового університету. В 1936–39 роках З. Жаба уже не мав бути гімназистом, він фактично ровесник самого Марка Антоновича. Професор Ф. Лекса відомий своїм демократизмом, він допускав на семінари всіх, хто цікавився єгиптологією. Сам М. Антонович зазначав, що його вчитель був чудовою людиною (лист від 02.09.1998: “Особисто це була прекрасна людина і я його дуже любив”), а серед ремарок зокрема, згадав, що давньоєгипетської мови Ф. Лекса навчав своїх студентів за граматикою Ґюнтера Редера (лист від 14 червня 1999 року: “Лекса мене муштрував за книжечкою Редера”). Йдеться про: Roeder Gunther. Agyptisch Praktische Einfuhrung in die Heiroglyphen und die Agyptische Sprache mit Lesestucken und Worterbuch. Munchen, 1926. Варто зазначити, що примірник цієї книги М.Антонович передав в Інститут сходознавства, очевидно, саме той, за яким студіював цю давню мову сам.

В 1939 німецькі власті закрили Університет Карла IV. Оскільки окрім навчання, Марко Антонович активно займався громадсько-політичною діяльністю (він був членом ОУН(м)), як пише у своєму спогаді про нього Л. Винар, в 1941–1942 роках він як член цієї організації вів антифашистку діяльність на території окупованої України, в Киві та інших містах, за що в 1943 його заарештувало гестапо [Марко Дмитрович Антонович 2005, 231]. З 1944 по 1945 рік він перебував у концтаборі Терезіетштатт. Як він сам вказував (лист від 27 вересня 2001 року), пробув в ув’язненні 14 місяців і 10 днів.

В 1945 р. після звільнення з концтабору, Марко Антонович переїхав до Мюнхена, де до 1949 продовжив свої студії з єгиптології в Університеті Людвіга Максиміліана в Мюнхені у професора Александра Шарффа (1892–1950). Доктор А. Шарф очолював єгиптологічний семінар цього університету в 40-х роках ХХ ст. [http://www.aegyptologie.uni-muenchen.de/institut/geschichte/index.html], а допомагав йому доцент Ганс Шток, який згодом став наступником свого метра; обидва вони були згадані у фрагменті, цитованому вище. М. Антонович вирішив спеціалізуватися з протоісторії Єгипту, про що теж згадував в листі.

В процесі занять на єгиптологічному семінарі докладно вивчали роботи Вільяма Метью Фліндерса Пітрі (William Matthew Flinders Petrie) (1853–1842), засновника єгипетської археології, директора розкопок Фонду Дослідження Єгипту (Egypt Exploration Fund), та згодом професора єгиптології Університетського Коледжу Лондону. Методика ведення археологічних розкопок, яка була розроблена Ф. Пітрі понині залишається основою для археологів-єгиптологів. У уже цитованому уривку Марко Антонович згадував, що він відвідав Музей Пітрі в Оксфорді, який був і залишається провідною науковою установою, передовсім в галузі єгипетської передісторії, хоч і в інших галузях також. Свої відвідини Лондона і Оксфорда він підтверджує в листі від 02.09.1998 (дата на штемпелі конверта):

“У Лондоні побувати варто – дуже варто. Я свого часу був там тиждень, з того три дні в British Museum і один день у збірці Пітрі (Petrie) в Оксфорді. Його збірку я дуже добре пригадував з його творів, які ми на семінарі в Мюнхені дуже докладно вивчали”.

На семінарі також докладно вивчали публікації результатів розкопок некрополя в Гіза (переважно періоду Давнього Царства), які вели спільно Віденський університету та музей В. Пеліцойса в Гільдесгаймі, під керівництвом професора віденського університету Германа Юнкера (1877–1962), який з 1923 був директором новоствореного Інституту Єгиптології та Африканістики Віденського Університету. Результати цих розкопок публікувалися в 1929–1955, у дванадцяти томах під спільною назвою: Junker H. Giza. Bericht über die von der Akademie der Wissenschaften in Wien auf gemeinsame Kosten mit Dr. Wilhelm Pelizaeus unternommenen Grabungen auf dem Friedhof des Alten Reiches bei den Pyramiden von Gîza. Band I–XII. Wien–Leipzig, 1929–1955. Про свої студії цих публікацій М.Антонович згадував в листі від 23 травня 1998 року: “Юнкера ми мали в семінарі. Я пригадую 6 томів. Може було й більше, але я прогриз лише шість”. Шостий том цього видання вийшов в 1943 р.

Але, на жаль, подальша робота в єгиптології вимагала часу і коштів, а бідному українському дослідникові потрібно було думати ще й про те, як прогодувати сім’ю в умовах повоєнної Німеччини. Тому родина Антоновичів переїхала до Канади в 1950 р. Але і тут довелось нелегко, М. Анто�нович змушений був працювати не за фахом, іноді навіть доводилось працювати в універмазі, чи на шоколадній фабриці, або пекарем. І все ж він не полишав планів займатися єгиптологією. Як він повідомив в іншому листі, передбачалось, що він закінчить свої студії під керівництвом Рудольфа Антеса в США (Лист від 02.09.1998): “проф. Антес, у якого я свого часу хотів закінчувати офіційно єгиптологічні студії (він був тоді проф. якогось університету на сході США). На жаль з цього нічого не вийшло, бо я тоді вже був одружений і мав малу дитину і ніяких фінансових /С. 2 / засобів для утримування двох домів”.

Очевидно, що з Рудольфом Антесом (Rudolf Anthes) (1896–1985), Марко Антонович познайомився ще в Чехословаччині чи в Німеччині, це відомий німецький дослідник, який довгий час працював хранителем єгипетської колекції Берлінського музею, який 1950 року переїхав до США [Fischer 1985, 1–3], і на той час був професором Пенсільванського університету. Шкода, що життєві обставини завадили цим планам здійснитися.

Не зважаючи на проблеми, М. Антонович активно займається науковою діяльністю, він опублікував серію праць, присвячених дослідженню громадського руху в Україні в ХІХ та в першій половині ХХ століття, окремим його діячам та проблемам (32 статті та брошури), також він був редактором журналу “Розбудова держави” (1949–1954), і співредактор журналу “Український історик” (1964–), дійсним членом Української Вільної Академії Наук у США, з 1992 р. До 1997 Президентом цієї організації [Енциклопедія сучасної України 2001, 583; Енциклопедія Історії України, 2003, 107; Марко Дмитрович Антонович 2005, 231–233].

М. Антонович не полишив своїх занять єгиптологією, підтримував контакти з єгиптологами, зокрема, як вже зазначалось, він був знайомий з такими провідними дослідниками, як Я. Черни, З. Жаба, а також із Гельмутом Бруннером (1913–1997), регулярно цікавився новими працями, ідеями, концепціями, що виникали на ниві дослідження цивілізації у долині Нілу. З Г. Бруннером, також учнем А.Шарффа, пізніше професором Тюбінґенського університету та його дружиною Емою Бруннер-Траут (1911–2008), яка працювала науковим співробітником в музеї Археологічного Інституту Тюбінґенського університету, він підтримував зв’язок до кінця життя. Про це М.Антонович повідомляв в листі від 02.09.1998 наступне:

“Єдиний зв’язок я маю з проф. Бруннером, який свого часу вчився у Шарффа, але коли я починав свої студії в Мюнхені він уже був доцентом у Тюбінґені. Одружився він зі своєю колежанкою (чи колегинею?) Траут, яка також займалася єгиптологією, але чомусь завзялася виправдовувати думку, що «оповідання» про приреченого принца» мало happy end. Це звичайно, неможливо, і я про це сказав її чоловікові. Коли він мене спитався які я маю докази, я відповів, що ми закінчення не знаємо, але автор його знав і не міг він у тому часі навіть думати про те, щоб якесь пророцтво (навіть лише «півбогів») могло не справдитися. Перші випадки ми маємо в ІV–III стор. до нашої ери (спершу в грецькому, а набагато пізніше вже в римському письменстві). Слава Богу, вона на мене не розгнівалась, а ще й показувала єгиптологічний відділ тюбінґенського музею, а він (проф. Бруннер) запрошував друкувати мої єгиптологічні речі в німецьких журналах. Я, звичайно, подякував за запрошення і жартома додав, що я не Ґолєніщев, який майже дожив до свого сторіччя і друкувався до смерті”.

Очевидно під впливом прикладу свого професора Ф. Лекси Марко Антонович задумав ідею перекладу низки найважливіших текстів Стародавнього Єгипту, насамперед літературних, на українську мову і видання їх у вигляді Антології. Як перший український учений в галузі єгиптології, він зіткнувся з проблемою, яка завжди постає перед першопрохідцями – для того, щоб писати українською мовою наукові роботи потрібно як розробити науковий апарат цією мовою, так і створити коло читачів, які б розуміли про що говориться. Вирішенням обох цих проблем мав слугувати задуманий ним великий проект публікації серії перекладів літературних творів Давнього Єгипту в провідному україномовному журналі, який виходив тоді на теренах Мюнхена – в “Сучасності”. М. Антонович виконував просвітницьку місію, яку змушений виконувати кожен дослідник, який започатковує нову галузь в науковому дослідженні – знайомити широкий загал з культурною спадщиною Давнього Єгипту. Це мала бути низка перекладів єгипетських творів різних літературних жанрів та різних епох, від поезії до історичної нарації і від релігійної літератури до епістолярії. Такий підхід давав змогу україномовному читачу винести загальні враження щодо жанрового розмаїття та сюжетного репертуару давньоєгипетської літератури. Всі ці переклади мали розміщуватись під рубрикою “З антології єгипетської літератури”. М. Антонович прекрасно розумів, що завдання, яке могла вирішити реалізація цього проекту, виходить далеко за рамки простого ознайомлення українського читача з літературою давньої цивілізації. Серія перекладів у супроводі наукових коментарів, була задумана не випадково, оскільки саме переклад не лише приводить до витворення наукового апарату, який повинен передавати наукові терміни, що перебувають у вжитку в європейському єгиптологічному просторі, та знаходити відповідники чи інтерпретувати явища, притаманні культурі Стародавнього Єгипту. Переклад автентичних текстів, вироблених в одному мовно-історично-культурному континуумі на мову іншого мовно-історич-но-культурного континууму, певною мірою допомагає транслювати культурні надбання однієї культури в іншу.

Варто сказати декілька слів про методику його роботи з текстами. При підготовці перекладу він збирав всі відомі на той час переклади та студії досліджуваного твору, кожен переклад подавався у супроводі короткої але змістовної передмови, в якій повідомлялись основні дані щодо джерела, історіографічний огляд найважливіших його перекладів. Коментарі також були укладені так, щоб пояснити найсуттєвіші моменти, терміни та характерні риси тексту а також щоб ознайомити читача з проблемами, що дискутувались в давньоєгипетській літературі, при цьому не переобтяжуючи непідготовленого читача громіздким науковим апаратом та детальним дослідженням окремих аспектів проблематики, які цікаві та зрозумілі лише вузьким спеціалістам.

Варто зазначити, що за цією схемою були здійснені переклади літературних творів в антологіях М. Ліхтгайм [Lichtheim 1973–1980], та В. Сімпсона [Simpson 1972], але вийшли вони за декілька років по публікації М. Антоновича. Перший його переклад був опублікований у 8 числі журналу “Сучасність”, це був переклад давньоєгипетської казки про приреченого принца: [Антонович, 1966. № 8 (68). С. 59–65]. Марко Дмитрович пояснював, чому його зацікавила саме ця казка: в ній розробляється проб-лема фатуму, долі людини. Зокрема, тут ставилось питання чи може людина уникнути долі. Кінець цієї казки втрачений, тому ми не знаємо, як ця проблема вирішувалась з точки зору єгиптян, що викликало і викликає серію спекуляцій з цього приводу. М. Антонович запропонував свій погляд на цю проблему, спираючись на аналіз подібних сюжетів, які розроблялись як в літературі єгипетській, так і в літературах інших стародавніх народів Близького Сходу та Європи. Саме на основі цього матеріалу, Антонович вважав, що, за переконаннями стародавніх народів, виходячи з факту існування уявлення про строге визначення богами долі людини, уникнути того, що було визначено, людина на могла, і фатум обов’язково наздоганяв людину, часто несподіваним чином. Відповідно, кінець казки про приреченого царевича повинен був мати несподівану сюжетну розв’язку, яка тим не менше, мала підтвердити саме переконання, що визначене богами повинно статися. До тематики цієї казки він звертався декілька разів, зокрема, ось що писав він про цю казку в уже цитованому фрагменті листа від 02.09.1998, де говорив про думку Емми Брунер-Траут, яка: “чомусь завзялася виправдовувати думку, що «оповідання» про приреченого принца» мало happy end. Це звичайно, неможливо, і я про це сказав її чоловікові. Коли він мене спитався які я маю докази, я відповів, що ми закінчення не знаємо, але автор його знав і не міг він у тому часі навіть думати про те, щоб якесь пророцтво (навіть лише «півбогів») могло не справдитися. Перші випадки ми маємо в ІV–III стор. до нашої ери (спершу в грецькому, а набагато пізніше вже в римському письменстві)”.

Він повертається до цієї ж тематики у Листі від 2 липня 1999 року: “У «казці» про приреченого принца я не йшов за німецькими єгиптологами, які вірять у “геппі енд”, бо в тих часах такого не могло бути. Раз якісь сили щось завбачали воно мусіло здійснитися”.

Детальному розгляду цієї проблеми він присвятив статтю, яка, на жаль, не була опублікована, Марко Антонович пояснював цю ситуацію так (Лист від 02.09.1998): “Моя праця про приреченого принца так і не була друкована. Редактор голляндського журнала хотів було надрукувати, а потім побоявся бурі протестів і так я перекочував у середині 1960-х рр. до історії Україниі друкувався досить багато в “Українському історику”.

На даний період я не маю інформації, наскільки вона підготовлена, і де перебуває її рукопис, очевидно, що текст був підготовлений німецькою чи англійською мовою.

В наступному номері “Сучасності” вийшов переклад ще одного вагомого зразка давньоєгипетської літератури, на цей раз ще була філософська казка про двох братів: [Антонович 1966. № 9 (69). С. 47–57]. В цьому творі були поставлені не менш важливі проблеми: проблема існування справедливості, проблема людських взаємовідносин, добра та зла. Вибір цих творів для перекладу був не випадковий. Обидві ці казки демонструють нам, що в давньоєгипетській літературі ставились і дискутувались проблеми, які продовжують обговорюватись і в сучасній літературі.

Варто зазначити, що ця казка мала бути відомою українському читачеві і раніше, оскільки ще в 1896 році вийшов український переклад фрагментів праці В. Клоустона в перекладі А.Ю. Кримського, в якому серед інших було поміщено «казку про двох братів» [Клоустон 2009, 89–99]. Переклад робив Іван Франко із французького перекладу видатного французького єгиптолога Ґастона Каміля Шарля Масперо (1846–1919) його першого видання монографії: “Le contes populaire de l’Egypte Ancienne” “Народні розповіді Стародавнього Єгипту” [Maspero 1889, 1–8], надзвичайно популярного в усьому світі видання, яке згодом перевидавалось декілька разів. Це чи не єдиний давньоєгипетський текст, перекладений на українську мову до перекладів Марка Антоновича, але перекладений із французького перекладу а не з оригіналу. Зазначимо, що першим науковим перекладом саме з давньоєгипетської на українську є короткі тексти перекладу С.В. Донічем написів на трьох гробничних конусах із Одеського Археологічного музею, зроблені в 30-х роках ХХ століття [Доніч 1930, 59–63; Романова 2004, 14].

В 12 числі цього журналу під рубрикою “З антології єгипетської літератури” вийшло відразу декілька різножанрових творів [Антонович, 1966. № 12 (76). С. 44–59]. Перш за все, Антонович здійснив переклад зразків питомо єгипетського літературного жанру, який, схоже, не має аналогів в інших літературах, це листи, які писали живі люди своїм померлим родичам. Це окремі листи до мерців, такий вид єгипетської епістолярної спадщини, в якому живі писали листи до покійників. Було опубліковано також переклад шедевру класичної подієвої автобіографії періоду VI династії, який вважається перлиною літератури періоду Давнього Царства, автобіографію Уні. В свій час, здійснюючи переклад цього твору на українську мову, автор цієї статті звернулась до Марка Дмитровича з проханням роз’яснити незрозумілі місця, і отримала від нього лист, в якому було викладено його підходи до перекладу цього тексту. Зокрема, він наголошував на тому, що значна частина цього тексту написана не прозою, а поетичним розміром, і на цю обставину потрібно зважати при трактуванні цієї автобіографії (Лист від 02.09.1998): “До речі, напис вельможі УНІ – це поезія (а про староєгипетську поезію ми знаємо дотепер до болю мало). Там вертається “ляйтмотив” (по-Вашому лейтмотив). Оскільки це напис з його гробниці, це мав бути схвальний гімн”.

Поряд з тим, тут було вміщено дуже складний для розуміння та перекладу твір “Спір душі з тілом”, як його назвав М.Антонович, який часто називають ще Бесіда розчарованого зі своєю душею.

Надалі, в журналі “Сучасність” змінився редактор, який не був зацікавлений у продовженні публікації таких перекладів, і вони припинилися. Як зазначив Марко Антонович, окрім вже опублікованих, в майбутніх числах “Сучасності” планувалося помістити “Пісні арфіста”, “Красномовного селянина”, повість про потерпілого в корабельній катастрофі, (М. Антонович назвав його “оповіданням селянина, який пускався в плавання під час бурі”, і казав що його переклад не відрізняється значно від попередніх перекладів, лист від 02.09.1999), переклад 125-ї главу Книги мертвих, та переклад пригодницького роману Синухета, без якого, як він зазначав, кожна Антологія буде неповною. Про все це він писав у листах від 2305.1998, від 02.09.1998.

Твори, які перекладені М.Антоновичем, легкими для перекладу назвати не можна, і той факт, що вони вийшли практично за один рік, при цьому, ці переклади є водночас високо фаховими та літературними, це характеристика, яка не завжди зустрічається при перекладах, ці обставини засвідчують блискуче володіння давньоєгипетською мовою.

Вважаю за потрібне подати бібліографію праць Марка Дмитровича Антоновича. Цей список був укладений основі таких видань, як Енциклопедія сучасної України. 2001, 583 та Енциклопедія Історії України, 2003, 107, з окремими доповненнями та уточненнями. При цьому варто зазначити, що його єгиптологічні статті не були внесені в перелік жодної із згаданих енциклопедій. Запропонована бібліографія не претендує на звання повної, підозрюю, що можна вишукати ще твори, які належать перу М.Д. Антоновича, хоча б тому, що він вказав у вже цитованому фрагменті з листа від 23 травня 1998 року, що окрім публікацій в „Сучасності” та його монографії “Скитія і Єгипет”, він мав ще твори на єгиптологічну тематику: “Праці мої з єгиптології я ще продовжував (Скитія і Єгипет у античному письменстві та декілька подібних праць)”. Тому створення повної бібліографії ще попереду.

Праці Марка Дмитровича Антоновича:

1. Воєнні видання // Назустріч, 1937. № 21.
2. Скитія і Єгипет в античному письменстві // Океанічний збірник. Кн. 2. Женева. 1946.
3. Чи були кіммерійці в Україні (до питання походження кіммерійців) // Чорноморський збірник. Кн. 7. 1946.
4. Українська національна революція в нашій поезії // Розбудова Держави. 1952. №. 2–3, 4.
5. Нотатки про Свидницького // Розбудова Держави. 1957. №. 20, 1958. № 21.
6. Історичні концепції А.П. Свидницького // Український історик, 1964. № 2–3.
7. Про приреченого принца. З антології єгипетської літератури // Сучасність. 1966. № 8 (68). С. 59–65.
8. Про двох братів. З антології єгипетської літератури // Сучасність. 1966. № 9 (69). С. 47–57.
9. Листи до мерців. Напис з гробниці Уні. Спір душі з тілом. З антології єгипетської літератури // Сучасність. –1966. № 12 (76). С. 44–59.
10. Володимир Міяковський // Український історик, 1969, № 1–3.
11. П. Куліш в оцінці І. Нечуя-Левицького // Український історик, 1969. № 4.
12. П.О.Куліш і О.Я. Кониський. // Український історик, 1970. № 1–3.
13. Зізнання Степана Томашівського: коментарі і переклад // Український історик, 1972. № 1–2.
14. Дві замітки до життєпису О.Я. Кониського // Український історик, 1971. № 1–2.
15. Завдання в галузі історії України ХІХ століття // Український історик, 1972. №. 1–2.
16. О. Кониський і Шевченко. Мюнхен. 1972.
17. Нарис історії Центрального Союзу Українського Студентства (1922–1945) // “Український історик”, 1974.№ 1–3, 4.
18. До взаємин М. С. Грушевського з С.О. Єфремовим // Український історик, 1975, № 1–2.
19. Українська Петербурзька Громада // Ювілейний збірник Української Вільної Академії Наук в Канаді. Вінніпег, 1976.
20. Нарис історії Центрального Союзу Українського студентства, 1921–1945. Мюнхен – Нью-Йорк – Торонто, 1976.
21. Коли постали громади? // Збірник на пошану проф. д-ра О. Оглоблина. Нью-Йорк, 1977.
22. М.П. Драгоманов і „Вільне слово”// Український історик, 1978. № 4.
23. До 15-річчя Українського Історичного Товариства: Декілька міркувань // Український історик, 1980. № 1–4.
24. Історія українофільства // Український історик, 1981, № 1–4.
25. В. Липинський і Д. Дорошенко // Український історик, 1982 № 3–4б 1983 № 1.
26. “Киевская старина” (З приводу ювілеїв) // Український історик, 1983. № 2–4.
27. Нова праця про походження Руси: (декілька зауважень з приводу першого тому праці проф. д-ра О. Пріцака...) // Український історик, 1983. № 2–4.
28. О. Кониський і М. Грушевський // Український історик, 1984. Т. 81–84.
29. Нова невдала концепція // Український історик, 1985. № 1–4.
30. Століття поселення українців у Канаді // “Український історик”, 1991. № 1–2.
31. Омелян Сеникі Микола Сціборський // Календар-альманах Нового шляху на 1991 р. Торонто, 1991.
32. Шевченко і громади // Слово і час, 1992, № 3.
33. 50-річчя Української Вільної Академії Наук // Український історик, 1995. № 1–4.
34. Декілька зауважень до Шевченкового вірша “Не нарікаю я на Бога” // Сучасність, 2000, № 5.

У підсумку хотілось зазначити, що попри те, що Марко Антонович не став академічним професором єгиптології, його внесок в українську єгиптологічну науку є вагомим. Варто зазначити, що не академічні звання і не посади визначають вклад науковця в науку, хоча деякий час М.Д. Антонович очолював Українську Вільну Академію Наук (1992–1997). Обставини не дозволили йому повною мірою реалізувати свій науковий потенціал в галузі саме єгиптології, опублікованих його праць на цьому терені не так уже й багато. Та виявляється, що і не кількістю опублікованих творів вимірюється вклад дослідника в науку. Найбільшим внеском М. Антоновича є його фахові переклади на українську мову літературних пам’яток Давнього Єгипту, які зроблені за найвищими вимогами, які ставились перед творами такого роду в світовій єгиптології на середину 60-х років ХХ століття, і саме їх фаховість є прикладом в тому, що при всіх негараздах буденного життя, які можуть спіткати дослідника, завжди потрібно прагнути проводити дослідження на рівні, який диктується розвитком сучасної науки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ПРАЦЬ

Неопубліковані:

Листи Марка Антоновича з особистого архіву О.О. Романової: від 30 квітня 1998 р.; від 23 травня 1998 року; від 02.09.1998 (дата на штемпелі конверта, в листі дата відсутня), 14 червня 1999 року; від 2 липня 1999 р.; 27 вересня 2001 року.

Публікації:

Антонович М. Про приреченого принца. З антології єгипетської літератури // Сучасність. 1966. № 8 (68). С. 59–65.
Антонович М. Про двох братів. З антології єгипетської літератури // Сучасність. 1966. № 9 (69). С. 47–57.
Антонович М. Скитія і Єгипет в античному письменстві // Океанічний збірник. Кн. 2. Женева. 1946.
Антонович М. Листи до мерців. Напис з гробниці Уні. Спір душі з тілом. З антології єгипетської літератури // Сучасність. – 1966. № 12 (76). С. 44–59.
Доніч С.В. Три єгипетські конуси Одеського Державного Історично-Археологічного Музею // Вісник Одеської комісії краєзнавства при Українській Академії наук. Ч. 4–5. Секція археологічна. Одеса, 1930. С. 59–63;
Енциклопедія Історії України. Том 1. А–Б. Київ, 2003. С. 107.
Енциклопедія сучасної України. Том.1. А. Київ, 2001.С. 583.
З династії славетних Антоновичів: Інтерв’ю М. Антоновича для “Старожитностей” // Старожитності. 1993. № 19–24. С. 24–27.
Клоустон В. А. Народні казки та вигадки й їх вандрівки та переміни /переклад з англійської А. К римського. К.: Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, 2009. C. 89–99.
Марко Дмитрович Антонович [некролог] // Український історичний журнал. 2005. № 2. Київ, C. 231–233.
Романова О.О. Антонович Марко Дмитрович // Сходознавство і візантологія в Україні в іменах: бібліогр. слов./ упоряд.: Е. Г. Циганкова, Ю.М. Кочубей, О.Д. Василюк; редкол.: Матвєєва Л.В. (голов. ред.) [та ін.]. К.: Ін-т сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАНУ, 2011. С. 33–34.
Романова О.О. Історія розвитку єгиптологічних досліджень в Україні // Східний світ. 2003. № 4. С. 82–87.
Романова О.О. Проблема авторства рукопису V.1123 Інституту Рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського і наукова спадщина Сергія Володимировича Доніча //Східний світ. 2004. № 2. C. 12–23.
Fischer Henry G. Rudolf Anthes 1896–1985 // Journal of the American Research Center in Egypt. Vol. 22 (1985). P. 1–3.
František Lexa zakladatel české egyptologie. Praha, Universita Karlova, 1989.
Junker H. Giza. Bericht über die von der Akademie der Wissenschaften in Wien auf gemeinsame Kosten mit Dr. Wilhelm Pelizaeus unternommenen Grabungen auf dem Friedhof des Alten Reiches bei den Pyramiden von Gîza. Band I–XII. Wien–Leipzig, 1929–1955.
Lichtheim M. Ancient Egyptian Literature. A Book of Readings. Vol. I– III.
Berkeley –Los Angeles– London: University of California Press, 1973–1980.
Maspero G. Le contes populaire de l’Egypte Ancienne. Traduits et commentés. Paris, 1889. P. 1 –8.
Roeder G. Agyptisch Praktische Einfuhrung in die Heiroglyphen und die Agyptische Sprache mit Lesestucken und Worterbuch. Munchen, 1926.
Simpson W. K. (ed.), Faulkner R.O., Wente E.F. The Literature of Ancient Egypt: An Anthology of Stories, Instructions, and Poetry. New Haven, 1972.

Електронні ресурси:
http://www.aegyptologie.uni-muenchen.de/institut/geschichte/index.html
http://www.history.org.ua/?termin=Antonovych_V
http://www.history.org.ua/?termin=Antonovych_D
http://www.history.org.ua/?termin=Antonovych_Mar