Мартинович П. Д. Українські записи: Українські записи Порфирія Мартиновича, друкована фольклорно-етнографічна спадщина, вибране листування, мартиновичезнавчі студії, вибрана мистецька спадщина, біографічні матеріали / упоряд., прим., покажч. О.О. Савчук; Наш сайт вже мав нагоду анонсувати першу ластівку серії «Слобожанський світ» – монументальне видання наукової спадщини С.А. Таранушенка.

Сьогодні з великою приємністю представляємо не менш ґрунтовне продовження серії, цього разу присвячене творчій спадщині видатного українського художника, етнографа та фольклориста Порфирія Денисовича Мартиновича (1856–1933). До книги також увійшли аналітичні статті провідних фахівців – дослідників життя, етнографічного та мистецького доробку П.Д. Мартиновича. Книгу проілюстровано найвідомішими художніми роботами майстра, доповнено біографічними матеріалами та приурочено 155-річчю від дня народження автора. Видання варте багатьох реверансів, однак найбільш промовистим буде його зміст. З люб’язної згоди упорядника та видавця книги Олександра Савчука публікуємо два приємних фрагменти з цієї приємної книги. Обидва записи є цікавими прикладами трактування «славного минулого» суспільством ХІХ ст., в історичній пам’яті якого постають освіченіші за «міністрів» Катерини ІІ запорожці-поліглоти та український «Маклауд» Семен Палій.

Мартинович П. Д. Українські записи: Українські записи Порфирія Мартиновича, друкована фольклорно-етнографічна спадщина, вибране листування, мартиновичезнавчі студії, вибрана мистецька спадщина, біографічні матеріали / упоряд., прим., покажч. О.О. Савчук;

Павелъ Тукалевскій.

(Священникъ)

ЯКЪ ЗАПОРОЖЦИ ЙИЗДЫЛЫ У ПЕТЕРБУРГ ДО ЦАРЫЦИ.

Якъ пидговорылы министры Екатерыну царыцю: «шо наши вирноподдани обижаються: «шо зъ насъ», каже, и рекрутъ беруть, и подать и все, а за що-жъ запорозьцивъ мылують? Уровныть ихъ якъ и прочыхъ подданныхъ. Царыця й говорыть: «Такъ якъ-же я зъ нымы поступлю теперъ, шобъ переминыть порядокъ?» Составылы общій совитъ. Ришылы, шобъ вызвать главныхъ запорозьцивъ шисть чоловика и шобъ тутъ зъ нымы вмисти переговорыть. Послалы штахвету: «Явыться шисьтёмъ чоловикамъ на таке-то число», а чого — не сказано. Запорозьци зналы чого.

Главный отаманъ запорозькый сказавъ: «Хлопци! А шо будемъ теперъ робыть? Уже-жъ вы знаете, чого вона насъ клыче». А вже имъ шпійоны донеслы. «Ну вже кому-кому, а министрамъ треба оддячить, бо зъ ныхъ усе зло выходыть». — «Ну, вже й оддячымо, пане отамане. Воны зъ насъ хотять посьміяться, ну мы зъ ныхъ дуже  посьміемось». — «Ну, такъ скажить-же, хлопци, шобъ заразъ була шкапа и зъ лушнямы визъ, та сядемъ та й поидемъ. Та глядить-же хлопци! Не-е помылиться!» — «Ни, пане отамане, мы вже шось и имъ зробымо». Рушылысь.

Прыйихалы у Петербургъ. Уже дойизджають до двора до царыцыного. Колы выходыть министръ. Заразъ отаманъ: «Хлопци! Чы вы знаете шо це йде?» Догадалысь шо казать. Заразъ одынъ. «Э, э, пидожды! Пидожды, я шось роспытаю. Скажы, пожалуста, де тутъ царыця жыве?» Министръ поды  вывсь на ихъ, — сказавъ самъ соби: «Это люди несчасни. Воны самошедши. Вѣрно ихъ везуть у Богоугодне заведеніе». Тоди одынъ заразъ до отамана; «А шо, чы отвитывъ? Оттакъ», каже,«замовчать уси, якъ мы будемъ балакать». Тоди прямо: «А поганяй, каже, въ двиръ». Прыйихалы. Роспряглы шкапу, пустылы по двори пастысь, а сами пишлы у хатку, шо въ двори стояла — геть у киньци двора.

Черезъ часъ доложылы царыци, шо «шось  у хало хто ёго зна зъ якогось народу незвисного». Иностраньци, або-що, пощыталы воны. Катерына прыказала одному министру: «Пойды, узнай, шо за народъ и зачимъ прыйихавъ?» Запорозьци й побачылы, шо вже иде. Заразъ отаманъ: «а нуте, хлопци, глядить-же». Тай годи. Тилько сказавъ: «хлопци», уже воны знають, шо треба робыть. Министръ увійшовъ у хату, сказавъ: «Здорови булы! Што за народъ?» Воны, не кажуть ни слова, заразъ одынъ пазуху розгорта. «А пидожды, николы... а-а-а, шельмыни воши, тай воши! отъ воши! Гм, недавно й прыйихалы, а скилькы вошей набралысь». — «Та што вы за народъ?» А посли бачыть, шо нема отвита ніякого, тилькы воши бьють, пишовъ до царыци сказавъ: «это люды самошедши. Не знаю хто ихъ допустывъ уихать сюды». — «Шо-жъ пущай переночують. Завтра утромъ прыказать, шобъ сейчасъ-же одвезлы ихъ у Богоугодне заведеніе».

Черезъ часъ послала царыця главного министра, шобъ роспытаться настояще, хто ихъ везе и куды и какъ оны забрелы у дворъ царской. Запорозьци тилько побачылы ёго у викно заразъ. «Э, це той чортъ, шо нас поисты хоче». — «Хлопци, глядитьже». Министръ увійшовъ у хату такымъ хвономъ и сердытый. Пытае: «шо за люды? Откудова едете?» Заразъ одынъ выходыть, за штаны взявся: «А скажы, пожалуста, куды тутъ на двиръ питы. Швыдче,швыдче, бо не вдержусь». Министръ сканхвузывсь, плюнувъ, тай пишовъ съ хаты. «Этъ, каже, што за люды». Прыйшовъ до царыци. «Ваше императорское велычество! Сейчасъ ихъ выгнать у потылыцю». Царыця й каже: «Та пущай уже до утра».

На другый день отаманъ каже: «Хлопци, повмывайтеся-жъ добре, повдягайтеся». Пославъ одного спытать у яке время явыться запорозьцямъ?» Царыця пыта: «Да когдажъ оны прыѣхалы?» Винъ ничого не каже, а просыть: «Когда явиться къ вамъ?» — «Хорошо, явиться ко мнѣ часовъ въ двенадцать». Созвала тоди все министерство и всихъ главныхъ чыновныкивъ. Вси зійшлысь. Царыця й каже: «Запорозьци прыихалы. Даймо имъ судъ». Поговорылы между собою, шобъ уровныть ихъ усихъ якъ и прочыхъ подданыхъ. Тоди послалы камердирена до запорозьцивъ, шобъ явыться.

Отъ отаманъ: «А нуте, хлопци, одягайтеся въ одежу у середьню (значыть не въ бидну и не въ багату) та ходимъ, шо намъ скаже. Та-а глядить же, хлопци». Ввійшлы у залу, поклонылыся. Отаманъ пыта: «Ваше императорське велычество, зачимъ изволылы насъ требовать?» Царыця каже: «Обиждить, современемъ скажу».

Велила подавать обидъ. Подалы обидъ. Министерство особенно посадылы, а запорозьцямъ коло дверей стилъ поставылы. Все министерство за обидомъ почало ихъ судыть на разныхъ языкахъ. Думають, шо воны ничого того й не понимають. Колы подають рыбу. Министрамъ подалы здорову рыбу, а запорозьцямъ малу. Отаманъ тилькы моргъ! «Ануте, хлопци!»

Тутъ заразъ одынъ якъ заплаче, якъ захлыпа. Царыця пита: «Шо таке? хто кого обидывъ?» Винъ зъ плачемъ: «Угу-у-у-у, маты наша царыце, мене нихто не обидывъ, а я здумавъ свого батька. Мій батько втопъ. Та нихто его й не піймавъ. Вже мы й неводомъ закыдалы, так тилькы ловыться мала рыба. Мы й пытаемъ малои рыбы: «Чы не бачылы мого батька?» Мала рыба каже: «Мы не знаемъ, пытайтесь бильшо », а бильшои рыбы не попадалось намъ. Тоди царыця догадалась! «А-а, каже, молодьци! ну», каже, «звынить! Подать имъ бильшу рыбу». Пиднеслы имъ рыбу вже велыку. Годи плакать. Вси утишылысь. Кончывсь обидъ. Вси повставалы, сталы дякувать царыцю за обидъ, а запорозьци всталы, пишлы въ синьци, та повбыралысь у шо-айкращу запорозьську одежу. Покы воны вбыралысь, то министры вже й пересудылы ихъ: «Отъ яки воны свыни. Пообидалы, не моглы сказать и спасыби».

Колы запорозьци выходять въ самыхъ шонайкращыхъ одежахъ: на ихъ золото й серебро. Увійшлы въ хату, отаманъ сказавъ царыци: «Позвольте намъ, маты наша, за обидъ васъ поблагодарыты». — «Извольте». Тоди отаманъ кывъ рукою на первого. Выйшовъ одынъ. Якъ дерне благодарну ричъ по латынському языку, — министры тилько слухають. Кончывъ ричъ, поклонывсь, ставъ на своему мисьтци. Выходыть другый. Якъ уриже по гречеському языку. Выходыть третій. Якъ учыстыть по нимецькій. Министры тилько: «Оце такъ!» Выходыть четвертый. По итальянському. Пьятый — по хранцузському. Министры тилько ужасаются: «Шо це воно робыться? Оттаки то воны запорозьци?!» Шостый отаманъ: «Позвольте, маты, я на россійському языци», каже, «поблагодарю». Якъ дернувъ по руськый! Якъ уриже жъ и нащотъ министривъ. Кончывъ ричъ. «Теперь, маты наша, скажить, чого вы насъ требуете?» Царыця була довольна ихъ благодарною ричью, сказала: «Ну, посыдьте, ше чогось напьемось».

Посли чаю уже сказала имъ: «Я требувала васъ, шобъ уравныть, якъ и прочыхъ подданныхъ». — «Позвольте васъ, маты, спросыть: съ какого случаю прыйшлось вамъ это?» Царыця замовчалазамовчала... Зглянулась на всихъ министривъ, не зна шо и казать. Министры моргають, показують выдъ, шо, значыть, не треба того казать, шо надумалы. Та каже до запорозьцивъ: «Я тилько того васъ требувала, шобъ зъ вамы повыдаться». Тоди воны: «Спа-а-сыби вамъ, наша маты, шо вы скучылы за намы». Погостювали у царыци, министры до себе заклыкалы и въ ихъ погостювалы, тай поихалы соби.

1878 года, мѣстечко Вереміевка
Золотоношскаго уѣзда Полтавской губерніи.
Разсказывалъ семидесятилѣтній священникъ
отецъ Павелъ Тукалевскій


Кырыло Пашковськый (Пашко).

(Съ Шахивкы, 1882 года)

ПАЛІЙ И МАЗЕПА

Мазепа й Палій обучалысь у лыцаря лыцарства. Мазепу-жъ лыцарь у хати обучавъ, а Семенъ Палій стоявъ за дверьмы, слухавъ, та лучче вывчысь одъ Мазепы.Говорыть лыцарь: «Чы можешь ты, Мазепо, достать дванадьцять вьюнивъ?» А Палій и одвича пидъ дверьмы: «благословы, паноче, шобъ я доставь дванадьцять вьюнивъ, бо Мазепа, не способенъ достать ихъ: винъ не зна яки то й вьюны». Одвича ёму лыцарь: «Боже тоби благословы, Семене Палію, колы ты знаешь дванадьцять вьюнивъ де достать».

Зарядывъ Палій  рушнычку и пишовъ у лисъ. Знайшовъ похылне дерево; пишовъ знайшовъ дванадьцять кабанивъ дыкыхъ пасуться; такъ винъ якъ прыцилывсь, та такъ и одбывъ имъ уси дванадьцять хвостивъ, та на те дерево на похылне побигъ утикаты, шобъ не розирвалы. Дыки кабаны пидбиглы до того дерева; у гору-жъ воны не глянуть, а на земли бувъ та нема — похрокотилы, похрокотилы, тай побиглы впьять пастысь. Ызлизъ Палій зъ дерева, пишовъ заразъ забравъ тыхъ дванадьцять вьюнивъ у заполу, дыкыхъ кабанивъ хвосты, прыносыть тоди вже до лыцаря; отдае ёму поклонъ и каже, шо доставь дванадьцять вьюнивъ. Дае ёму ти вьюны, той прынимае тай каже: «Проклята Мазепа теперъ не подужае Семена Палія, колы винъ знае, яки вьюны. Теперь хиба на бенькетъ ёго вклыкнешъ, та напоишь, та вкынешъ у темныцю, та забьешь у скрепыцю, та поидешъ до царя, та наволочешъ якои брехни на Семена Палія, та царь велыть ёго повисыты, то такимъ хиба побытомъ ты Семена Палія подоліешъ».

Ну сказано-жъ: брехнею сьвитъ пройдешъ, а назадъ не вернесся: то такъ  воно й е! Заклыкае Мазепа Семена Палія у госьти: «Семене Палію, прыйидь до мене на бенькетъ». — «Боюся, проклята Мазепо, шобъ ты мене не зрадывъ», каже. «Не бійся мене, я не зрадю тебе, а зрадятъ тебе хиба напыткы, найидкы, та червона налывка». Оте хиба издзобае ёго, а то бильшъ нищо. Пойихавъ Палій до Мазепы на бенькетъ и послушныка взявъ зъ собою хлопця. Пылы-гулялы, бенькетувалы; извалывсь Палій Семенъ. Тоди Мазепа звеливъ своимъ слугамъ: «Возьмить Семена Палія въ темныцю та забыйте въ скрепыцю и замкнить и прынесить ключи до мене». А то якъ-бы въ скрепыцю не забылы-бъ, такъ-бы винъ вылизъ-бы и замкы-бъ не вдержалы. Пойихавъ Мазепа до царя, до свого хрестного батька, брехню волокты вже на Семена Палія: «Семенъ Палій собыраетьця на тебе иты воюваты». А винъ самъ, значыть, думавъ иты на царя воюваты, та на Семена Палія й звернувъ, шо самъ мыслывъ; а царь и повирывъ. Каже: «Де-жъ ёго теперъ взять, шобъ повисыть?» — «У мене въ темныци забытый у скрепыцю». Тоди царь звеливъ у дворци коло рундука шыбыныцю ставыты и звеливъ слугамъ, шобъ пишлы одымкнулы Палія и прыставылы до шыбеныци прямо.

Помощныкы Семена Палія — Искра, Посьтилъ и Лапоть — помижъ себе порадылысь: «Шо безъ Семена Палія мы ничого не зробымъ; треба схыстыть ёго, шобъ жывый зоставсь, бо якъ повисять, то де мы тоди жывого возьмемъ? Тоди пропаде Гетьманщына: Мазепа зъ панамы іи сплиндрують». Та вьзялы, тай зьминылы Палія душогубцемъ. Палія замисьть душогубьця въ Сибирь заслалы, а душогубьця замисьть Палія повисылы на шыбеныци. А Семена Палія послушныкъ у Мазепы зоставсь: винъ также знавъ лыцарства, якъ и Семенъ Палій, ёго панъ.

Тоди заразъ потребувавъ Мазепа царя на полёву — хто кого подужа. Увійшлы воны въ Повтаву. Царь звеливъ погулять; прыостановывъ войну тамъ на суткы чы на двое, а самъ пишовъ по своему виську роспытувать, чы нема такого, шобъ подужавъ Мазепу. Тоди сталы казаты Искра, Посьтилъ и Лапоть: «Мы не можемъ подужать ёго безъ Семена Палія». — «Де-жъ мы визьмемъ Палія, якъ  мы ёго повисылы?» — «Ни, мы душогубьця повисылы, а Семена Палія схыстылы. Винъ жывъ и доси; тилько въ Сыбири на роботи за душогубьця одвича, а душогубьця за Семена повисылы». Заразъ царь звеливъ на дванадьцять сутокъ погулять ще, покы зъ Сыбиру Семена Палія прыставлять. Якъ подавъ туды лыстъ, такъ по станьціяхъ выставылы коней самыхъ летючыхъ, шобъ не було загаю, шобъ скоро та скоро...

Прыставылы  Палія зъ Сыбиру. «На шо ты мене требуешъ? Я-жъ бувъ повишенный, якъ бы

не товарыши мои?» — «Дай мини помочи воюваты зъ Мазепою». — «Якъ отдасы мини Гатьманщыну, такъ буду воювать зъ Мазепою: помочи тоби дамъ; а якъ — не отдасы, не буду мишатьця, бо я въ тебе повишенный! Такъ царь зьнявъ образъ и поцилувавъ, шо собственно отдамъ Гатьманщыну».

Вытопылы баню. Пишовъ Палій зъ братчыкамы въ баню; выпарылысь добре. Давай тоди коней. Чотыри коня шобъ було: сири уси чотыри. Ставъ

Палій выберать соби коня съ тыхъ чотырёхъ — падають уси навколишкы —  не выдержуть Палія-лыцаря: сыла велыка; царь звеливъ свого любымого коня пидвесты пидъ ёго: отдать изъ збруею зовсимъ. Тоди взявъ Палій ратыще, сивъ на коня на царьського (царьськый выдержавъ). Уси забралыся за плечи. Палій зъ Искрою, зъ Лаптемъ и зъ Постоломъ пойихалы кругомъ Мазепыного виська. Заглянувъ Палій у Мазепыну палатку.

Беспешно гуляе Мазепа у себе въ палатци, а хлопець Мазепынъ, той шо бувъ послушныкомъ у  Палія, й говорыть: «Благословы, паночо, навитьнёго сокола вбыты». Мазепа й каже: «Нехай гуля; мы гуляемъ, то нехай и винъ погуля». Винъ (Палій) у другый разъ прыйижджа до Мазепынои палаткы, обьихавшы ёго вармію. Винъ упьять канальськый хлопець одвича: «Благословы, паноче, навитьнёго сокола вбыты». — «Нехай гуляе». — отвича Мазепа. — «Чы нехай — нехай и гуля; то таке дило». Третій разъ обьихавъ Палій Мазепыне висько: заглянувъ у палатку. Винъ упьять той хлопець: «Благословы, паноче, навитьнёго сокола вбыты». — «Нехай погуля ще.  Мы гуляемъ, такъ и винъ нехай погуля». — «Устань, проклята Мазепо, подывысь, шо твое висько робе. Не сокилъ лита, а Палій Семенъ гуляе; уже обьихавъ твое висько тричы. Тикай хошъ ты, покы жывый, а то пропадешъ, якъ собака». Выскочывъ Мазепа зъ палатки, колы подывытьця, ажъ ёго висько само себе рубае, нивечыть.

Сивъ Мазепа на коня, та въ одно стремено піймавъ ногою, а въ друге не піймавъ — штрыкнувъ ёго Палій ратыщемъ у с...у. Мазепа тика, а Палій Семенъ штрыка, такы доганя Мазепу, а царь доганя Палія, хвата ёго коня за повидъ та придержуе, шобъ винъ не заколовъ Мазепы. Жаліе свого хресныка,

хоче жывого пустыты; поты гнавсь та прыдержувавъ Паліевого коня, покы розирвавъ ёму щелепы ажъ до вухъ. Мазепа втикъ, ёго десь сплиндровалы, не далы ёму ходу. Нема ёго й званыя теперъ ниде.

Семенъ Палій хотивъ панивъ вывесты, шобъ не було; шобъ уся Русія була одна: простолюдые. (Воны) ци паны спершу прыйиздылы съ чужыхъ земель до насъ грошей зароблять у давныну, а теперъ, бачъ, якъ (воно) стало: куды не глянь, куды не глянь — усе ихне. Такъ Палій хотивъ перевесты усихъ чысто, шобъ не було ціи погани; а Мазепа бувъ чужоземець; винъ хотивъ усихъ сплиндровать.

Царь змолвывъ передъ Семеномъ Паліемъ (значыть збрехавъ попросту)  — не давъ ёму Гатьманщыны, — клявся, тай скрыводушывъ. Палій подавсь одъ царя на острова, не ставъ склонятьця передъ царемъ. И жывый и доси. И винъ жывый и доси. Якъ мисяць нарожаетьця, то винъ молодіе, а якъ мисяць старіе, то й винъ старіе. И жыве винъ и доси. И до страшного суду буде жывый.

Винъ колись буде воювать  зъ царемъ за простолюдые.

Царь пожаливъ Гатьманщыны. Значыть, наплодылысь паны та жыды. Спершу воны прыйиздылы зароблять грошей, тай бачъ скилько теперъ стало ихъ! Де самый послидній жыдъ, тай той себе купцемъ велычае.

Такъ Палій хотивъ перевесты усихъ чысто, шобъ не було ціи дряни (ціи погани).

Такъ Палій подавсь на острова и винъ жывый и доси у запорозьцивъ. Якъ мисяць нарожаеться, то винъ молодіе, а якъ мисяць старіетьея, то й винъ старіе. И до страшного суду буде жывый.

Була колысь правда, та перевелась на казку. Кажуть люде, шо винъ жывый и доси. Колысь ёго буде ще треба.

1882 года

 


Видавництво http://savchook.com/?q=books