Доволі цікавим аспектом колонізації Степової України кінця ХVІІІ ст. є сюжет пов’язаний з переселенням сюди іноземців з Південної Європи, котрий зафіксовано у великій архівній справі (загалом на 273 аркуші) фонду №16 («Внутреннее управление») Російського державного архіву давніх актів¹.  Ця історія розпочалася в 1782 році у місті Ліворно, де був організований загін колоністів сформований «морським генеральним комісаром» графом Дмитром Моченіго², який збирав охочих до переселення, більшість серед них становили ремісники різних національностей (корсиканці, німці, іспанці, шведи, французи і інші).

Завдання перевезти колоністів до Херсону лягало на російську ескадру, яка зимувала в той час в Ліворно, а також на купця Михайла Фалєєва, кораблі якого в той час курсували між Марселем та Херсоном. У флорентійських газетах вийшло офіційне оповіщення про те, що набираються групи охочих до переселення на херсонські земелі. Після чого почали набиратися групи охочих до переселення. 19 грудня 1782 року вийшов наказ, за яким було дозволено приймати в поселенців корсиканців та греків, а також представників споріднених до них за віросповіданням та мовою «народів». Тим самим автоматично заборонялося переселятися євреям, які на той час активно записувалися в списки колоністів. З іншого боку, це дало змогу долучитися до лав колоністів німцям, іспанцям, шведам, слов’янам.

Свою згоду на переселення спочатку висловили багато бажаючих, адже з осені 1782 року до весни 1783 року (тобто до запланованого відплиття до Російської імперії) вони утримувалися на кошти, які були виділені графу Моченіго, з яких платилося за квартири, провіант та одяг. Зрозуміло, що з наближенням дати відправки на поселення, більшість людей мали наміри дезертирувати, й тільки за допомогою військової підтримки тосканського герцога та виставленій охороні вдалося зменшити кількість дезертирів та перевести колоністів на корабель. З іншого боку, проти набору колоністів на території Корсики виступив французький уряд, який поставив поза законом вербувальників та закликав усіх майбутніх колоністів одуматися через те, що в Російській імперії їх чекають «слишком хороша известна судьба тех, кто соблазняеться словами русских министров и эмисаров. Большая часть обречена погибать в пустинях, предоставленная корыстолюбию начальников колоний, которые дают только самую ничтожную часть, чего императрица назначила для их водворения». Всього було споряджено 5 кораблів з колоністами, 2 з яких «Олександр Великий» та «Борисфен» належали Михайлу Фалєєву.

Саме останній 5-й експедиції судилося стати трагічною. Вже з початку виникла плутанина між графом Моченіго та вербувальником Десковичем, який нібито наобіцяв колоністам більше ніж треба. Як наслідок, колоністи, довідавшись про реальні пільги, покинули корабель і лише додатково виданими грошами вдалося їх повернути. Перша частина подорожі виявилася більш-менш успішною, але обігнувши Балкани корабель потрапив у негоду та був змушений кинути якір біля турецького острова Тендос. На біду команди один біглий колоніст з Російської імперії пустив плітку, що колоністам в Росії дуже туго живеться, це було останньою іскрою, котра розпалила заколот. Заколотники вбили командира корабля лейтенанта Власова і частину команди, а потім вирішили йти Алжир, але лоцману вдалося посадити корабель на мілину та втекти з корабля, вже після чого їх схопила турецька військова команда. Після цього, завдяки втручанням посланника Булгакова, колоністів вдалося повернути. Частина з них оголосила себе турецькими підданими і навіть потурчилася. Подальше начальство над кораблем передали російському підданому Томасу Рейну, (англієць за походженням, який не раз возив рабів до Америки) і той запропонував для більшої вірогідності закувати колоністів в кайдани, на що отримав схвальні відгуки. Тож до Російської імперії переселенці прибули в кайданах, причому їх туди прибуло на третину менше, ніж виїхало з Корсики, оскільки частина майбутніх колоністів померла через хвороби, погане харчування, а також декого стратили за бунт.

За наказом Новоросійської губернської канцелярії прибулим виділялася земля під заселення з розрахунку “на каждый двор состоящий из четырех душ по шести-десяти десятин с полною выгодою и с присвоенией к той земли лесных мест и сенокосов”. Показово, що за тим же документом було наказано: “Славянской провинциальной канцелярии приказать по запорожским зимовникам собрать потребное число плугов и волов по количеству посева, и на столько же земли настоящею осенью изорать, и за то вспахивание жителям произвести сходным из губернии суммам заплатить”. Можливо тільки уявити, які настрої викликали такі впровадження керівництва у місцевого населення. Тим паче, що на когось лягала повинність забезпечити колоністів реманентом та тягловою худобою, а для когось починалися суперечки щодо земельних питань. Показовий випадок стосувався зимівника “Плоскоголового”, який розташовувався в балці Корсунської. За планом 9 вересня 1781 року, який був розробленим сержантом Петром Полозовим саме на цей зимівник припадає територія, яка була відведена майбутнім шведським поселянам, це вже не кажучи про сінокоси, рибацькі угіддя та ліси, якими після переселення розпоряджатися мали право переселенці – шведи та корсиканці.  В червні 1783 року в колонії вже оселилося 38 сімей корсиканців, що складало 235 душ. Але звертаючи увагу на соціальний склад переселенців, не викликає подив той факт, що вже через місяць почалися втечі колоністів, адже тільки невелика частка переселенців була землеробами. Так, вже станом на 6 липня 1783 року в колонії залишилося всього 4 сім’ї переселенців або 21 душа. Більшу частину біглих вдалося спіймати і силою повернути в колонію.

Через рік сумісного проживання корсиканських та шведських колоністів³  почали назрівати конфлікти, останні почали просити відмежувати землі колонії та передати їх їм. Цікавим є факт, що всього за рік до того, а саме 25 серпня 1783 року був виданий наказ землеміру підпоручику Іванову поділити землі між шведами та корсиканцями, але переселенці відмовилися від того і бажали жити в одному поселенні. Привід до таких конфліктів, на думку бригадира Синельникова, був у кількості пільг, яка надавалася колоністам, адже корсиканці мали їх набагато більше. 26 січня 1784 року Потьомкін наказував Тутолміну вирішити питання «достойного поселення» колоністів. Як наслідок, серед них було проведено ревізію з визначеннями роду занять та побажаннями, в яке саме місто хочуть оселитися. Згідно списків всіх колишніх колоністів, можна поділити на 3 категорії. Перша категорія визначила місцем поселення Кременчук, це здебільшого були майстрові люди, друга категорія складалася переважно з землеробів, які були відправленні на поселення в Павлоград, третя категорія отримала паспорти та можливість вступити на службу.

Загалом же спроба переселення колоністів з Південної Європи потерпіла фіаско. Передусім, головною причиною цієї події стали неправильні підходи до вибору категорії населення для переселення та невиконання декларацій. Це зумовило виникнення цілої горстки конфліктних ситуацій, що нерідко завершувалися збройними бунтами. З іншого боку, ми бачимо специфіку відношення нової місцевої влади до місцевих зимівчан, а саме те, що до початку переселення колоністів, зимівчани на місцях яких або поруч прибували колоністи повинні були заготовляти фураж та реманент для господарства колоністів⁴.

Нижче наводимо уривки із справи «О колонистах поселенных в Екатеринославской губернии…» з фонду №16 РДАДА, котрі містять багато цікавої інформації про їхній соціопрофесійний і демографічний склад.

РДАДА ф.16 спр.692. л.182

РДАДА ф.16 спр.692. 210-211зв

Бойко Петро - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України

1. РДАДА ф.16 д 692 л.161-219
2. Писаревский Г. Из истории иностранной колонизациив Росии в XVIII в. М. 1909 с.227-261
3. Багалей Д.И. Колонизація Новороссійского краяи первіе шаги его по пути культуры К.1889 с.90-91
4. Державний архів Херсонської області Фонд.14.опис.1 спр84 арк.3.