«Дослідження історії» Арнольда Тойнбі — праця, що цілком обґрунтовано здобула значну популярність не лише в колах фахівців, але й серед тієї частини загальної читацької аудиторії, що цікавиться проблемами філософії історії та схематичним впорядкуванням періодів розвитку людського суспільства. Як уже неодноразово зазначалося, поява цієї праці безпосередньо пов’язана з конкретними обставинами сучасної історичної ситуації. Є очевидні свідчення того, що теорії прогресивного розвитку суспільства у будь-якому конкретному напрямку, які домінували в ХІХ і перших десятиріччях ХХ століття, є необґрунтованими. Історична реальність катастрофічних війн та революцій, занепаду та падіння могутніх імперій, глибинних змін у соціальних ідеалах та принципах сама собою найбільш чітко та очевидно демонструє непридатність більшості теорій розвитку людства від простого до складного, від примітивного до досконалого, від дикого до високоморального стану.

У цих умовах деякі науковці повернулися до ідей Віко про циклічний розвиток соціальних організацій людства, які не мали багато прибічників у його часи. Шпенглер належить до цієї групи вчених, втім, сам Тойнбі не зараховує себе до неї. Хоча у своій праці Тойнбі не виключає можливості безперервного і прогресивного розвитку цивілізації, яка ще не досягла свого зеніту, все ж таки є очевидним, що у своїй суті дослідження Тойнбі належить до циклічної школи історичної думки.

Незалежно від того, чи погоджується читач із аргументами та остаточними висновками Тойнбі або з його нарисом розвитку соціальних організацій людства, дослідження Тойнбі, на відміну від його попередників, пропонує багато захопливого матеріалу про розвиток соціальних організацій. Це пов’язано значною мірою з тим, що Тойнбі використав свою фахову історичну підготовку в ході дослідження теорії історичного процесу. Ми не маємо зараз можливості характеризувати всі аспекти праці Тойнбі. Оскільки нас цікавить лише одна конкретна тема, всі інші ми розглянемо лише побіжно.

Тойнбі вважає, що схеми, які пропонують єдиний шлях історичного розвитку для всього людства, є помилковими і не знаходять підтвердження фактами. Він стверджує, що процес історичного розвитку відбувається одночасно в низці соціальних організацій, об’єднаних спільністю культури та подібною історичною долею. Таке об’єднання відбувається в межах конкретних «цивілізацій», яких Тойнбі нараховує 19, хоча він готовий збільшити їхню кількість до 21. «Цивілізації» можуть складатися з одного народу й однієї соціальної спільноти або з кількох, або навіть із багатьох.

«Цивілізації» представлені у дослідженні як суспільства в їхньому історичному розвитку. Примітивні племена, які не стали на шлях розвитку, залишаються століттями в своїй незмінній і нерухомій формі. «Цивілізації» можуть бути двох типів. Якщо дещо спрощувати, то можна сказати, що для Тойнбі найбільш важливою є відмінність між цивілізаціями, які пройшли повний шлях розвитку, і цивілізаціями, у яких цей процес був незавершеним, внаслідок чого вони зупинилися у своєму розвитку та були заморожені на певному етапі. Тойнбі вважає, що необхідним чинником цього процесу розвитку є наявність конкретних матеріальних перешкод, які певне суспільство може подолати тільки через напруження всіх своїх сил і тільки вийшовши з примітивного стану існування, який не дозволяє долати перешкоди. Якщо перешкоди є надто значними, суспільство (як це сталося з ескімосами та з кочовиками степів Центральної Азії) може бути зупинене у своєму розвитку.

У зростанні і розвитку кожного суспільства його творча меншість відіграє ключову роль. Широкі маси населення є пасивними і йдуть за творчою меншістю, імітуючи її, навчаючись у неї та намагаючись наслідувати її приклад. З плином часу, у більшості досліджених випадків творча меншість втрачає здатність створювати нові форми суспільства і вести суспільство новими шляхами. Проте, вона ще довгий час зберігає свою привілейовану позицію, але вже радше як «домінуюча», ніж як «творча» меншість.

Від цього моменту суспільства стають на шлях занепаду та розпаду. Це також триває століттями і може супроводжуватися позитивними маніфестаціями зовнішніх (наприклад, військових) успіхів або розвитком технічної майстерності. Для всіх відомих «цивілізацій» у період розпаду характерним є прагнення домінуючої меншості створити «світову» (universal) державу. Всередині світової держави, яка створюється або вже створена, домінуючій більшості протистоїть пролетаріат, який Тойнбі називає внутрішнім пролетаріатом. Тепер, на противагу до тих періодів, коли меншість була творчою і широкі маси слідували за нею, пролетаріат є ворожою силою щодо домінуючої меншості. Іншим ворогом домінуючої меншості світової держави є зовнішній пролетаріат, який може бути представлений варварськими племенами або народами, які оточують світову державу.

Найбільш повно та детально Тойнбі описує і характеризує духовний занепад цивілізованого суспільства та підготовку до його заміни новою цивілізацією. У цьому процесі необхідною умовою є прийняття як внутрішнім, так і зовнішнім пролетаріатом нової та вищої форми релігії, ніж попередня.

Цей дуже короткий виклад вчення Тойнбі може дати лише дуже неповне і, через свою стислість, часто оманливе уявлення про погляди англійського історика щодо основних шляхів розвитку людства. Проте, це все ж слід було зробити, оскільки в іншому разі подальший аналіз окремої частини праці Тойнбі був би неможливим або незрозумілим.

Багато теорій та аргументів Тойнбі є частково суперечливими, а деякі є, поза сумнівом, неправильними. Та все ж його праця є великим кроком у напрямку створення нарису історичного розвитку людського суспільства. Серед безперечно позитивних рис дослідження Тойнбі можна назвати його головну мету — вивчення історичного шляху не стільки індивідуальних соціальних організацій, об’єднаних у держави або національності, але насамперед цілих комплексів соціальних спільнот, об’єднаних спільним володінням базовими ідеями та подібністю історичного розвитку. На нашу думку, цей загальний поділ людських суспільств залежно від їхньої загальної здатності розвиватися, а згодом, їхньої здатності просуватися повністю, а не лише частково шляхом історичного розвитку, є, поза сумнівом, слушним. Іншим позитивним моментом є лінія демаркації, проведена між окремими цивілізаціями, яка обмежує ненаукові методи визначення цивілізацій, які хронологічно передували наступним, як їхніх ранніх етапів, хоча розвиток цих останніх міг починатися від пізніших форм (наприклад, ненаукова практика характеризувати греко-римську цивілізацію як вихідний етап пізнішого європейського суспільства). Наголос на ролі «творчої меншості» — це також позитивна риса дослідження Тойнбі, і теза про трансформацію цієї меншості в «домінуючу», нетворчу, і її майбутній конфлікт з масами є також безсумнівною.

Тойнбі виокремлює 19 основних цивілізацій. Серед них: шумерська, єгипетська, китайська, андська (інкська), мінойська (критська), майянська (центральноамериканська), юкатанська, мексиканська, хеттська, сирійська, вавилонська, арабська, іранська, індська, індуїстська, еллінська, православна християнська, західноєвропейська і далекосхідна. Автор погоджується, що далекосхідна цивілізація має бути поділена шляхом відокремлення від неї японської цивілізації. Православна християнська цивілізація також має бути поділена на дві: близькосхідну (візантійську) і російську. Таким чином, зрештою виокремлюється 21 цивілізація, процеси розвитку яких автор включає в сферу порівняльного дослідження та підсумкової оцінки.

Проте, тут починаються більш суперечливі тези. Фактично, запропонований Тойнбі нарис розвитку людських суспільств може бути визнаний коректним, якщо він буде переконливо спиратися на конкретні факти. Якщо ці конкретні факти та історичні приклади, взяті з різних історичних періодів окремих соціальних організацій, або за термінологією Тойнбі — окремих цивілізацій, підтверджують його дослідження, тоді його тези будуть обґрунтовані. Якщо ж виявиться, що ці факти та приклади суперечать авторській думці, тоді остання виявиться недоведеною.

Проте, для того щоб можна було дати ясну та чітку відповідь на це питання, весь комплекс історичних фактів та прикладів, що їх використовує автор, має бути ясним та чітким. У процесі перевірки комплексу фактів та історичних свідчень, зібраних Тойнбі, ми маємо а priori припустити можливість того, що автор зібрав і проаналізував не всі факти, але лише ті, які підтверджують його теорію, оминувши ті, які їй суперечать. У цьому випадку його твердження будуть щонайменше суперечливими, і обов’язком наукової критики буде проаналізувати його схему на основі залучення ширшого корпусу фактів.

Ми також можемо припустити, що факти та історичні приклади, використані автором, були відібрані неупереджено, тобто були відібрані як ті, що підтверджують, так і ті, що спростовують його схему. Втім, навіть і в цьому випадку автор міг некоректно визначити важливість цих фактів та свідчень, і тому перевірка цих оцінок та остаточних висновків, які зіперті на ці оцінки, є у будь-якому разі необхідною.

Стає очевидним, що така оцінка авторських тверджень є можливою як щодо визначення відповідності наведених Тойнбі прикладів темі його праці, так і щодо перевірки конкретних деталей. Перший шлях вимагатиме великої роботи і буде до снаги лише експерту з надзвичайно широким кругозором або групі експертів. Другий шлях є простішим, але оскільки він стосується лише деталей, фундаментальні твердження автора залишаться незаторкнутими.

Більш продуктивним, імовірно, буде середній шлях. Йдеться про перевірку фактів, що стосуються тих конкретних цивілізацій, на які Тойнбі поділив людство та його історичний розвиток. Підтвердження або спростування його тез, так само як і всієї цивілізації, буде таким чином не вирішальним чинником в оцінці всієї праці, але все ж матиме важливе значення для такої загальної оцінки.

Отже, обравши середній шлях, ми в цій статті обмежимося лише аналізом висновків Тойнбі щодо «російської» частини «православної християнської» цивілізації. Якщо історичний процес розвитку народів Східної Європи досліджується переважно в світлі випадку Московії, а пізніше Російської імперії (що само по собі є контраверсійним, адже ця держава аж ніяк не була гомогенним утворенням), тоді теза Тойнбі про те, що історичний прогрес властивий для тих народів, які перебувають у несприятливих матеріальних і географічних умовах і які внаслідок цього змушені напружувати всі свої сили, виявляється несподівано та переконливо підтвердженою. Тільки визнаючи цю тезу правильною, можна пояснити подібні ж нез’ясовні речі. Потужна держава росла на мізерних лісових шляхах Москви-ріки, успішно боролася із сусідніми державами, підкорювала народи Східноєвропейської рівнини, включила родючу Україну з її ближчою до Європи культурою, завоювала потужного сусіда на північному заході — Велике князівство Литовське, а пізніше підкорила потужні простори Кавказу, Сибіру, Центральної Азії, Фінляндії, Польщі тощо. Міра зовнішнього успіху є вражаючою, якщо порівняти із бідністю та мізерністю матеріальних ресурсів, із суворістю холодного та вологого клімату.

Однак, також буде здаватися, що у створенні Московської держави були подолані не тільки несприятливі матеріальні умови, але і певні духовні засади. Під цим ми маємо на увазі, що не всі духовні якості російського народу гарантували створення великої імперії.

Повністю погоджуючись із Тойнбі в тому, що він відкидає будь-які расові засади в історії людських суспільств, ми a priori обмежуємо наше дослідження більшої чи меншої здатності певних народів створити «світову державу» і таким чином створити свою власну незалежну «цивілізацію». Можна говорити тільки про визначені передумови, що лежать в основі характеру народу. Часто історичні приклади показують, як видається, що соціальні сили розглядають слабші духовні передумови як перепону, і набувають додаткової міці, переборюючи їх. Російська держава може бути прикладом такого роду дій. Однак, у духовному творенні російської нації, поза сумнівом, є багато позитивних рис, деякі з них властиві їм більшою мірою, ніж іншим народам. Однак, з іншого боку, неможливо не визнати, що певних якостей, які видаються необхідними для великого конструювання соціальних спільнот, росіянам не вистачає. Наприклад, нам здається, що російський народ не має надто педантичної любові до праці чи органічної схильності до дисципліни, характерної для німців. У них не є значними дух підприємництва та патріотична відданість традиційним формам життя, як-от у англійців, або та узагальненість логічної думки, що властива французам. За своєю природою окремо взятий росіянин більше схильний до анархічних тенденцій. Однак саме цей народ створив потужну імперію, що перетривала за низки безпрецедентних катастроф.

Можливо, однак, наступний приклад зможе підштовхнути до необхідності доповнення схеми Тойнбі.

Сторінки, присвячені православній цивілізації Східної Європи, розпорошені по всій роботі. Це обумовлено способом аргументації певних тез та посилок прикладами, взятими з історичного досвіду різних цивілізацій.

Згадаймо, що розвиток соціальної організації на шляху цивілізації Тойнбі пояснює необхідністю подолання складних і важких перешкод. Під цим кутом зору, слов’яни пізно вийшли на шлях розвитку цивілізації передусім через відсутність стимулів до подолання цих перешкод. Початковий центр суспільної організації, утворений східними слов’янами, знаходився на землях вздовж верхньої течії Дніпра. Пізніше, у ХІІ ст., у відповідь на напади фінських племен, центр перемістився на схід, до берегів Волги. Однак, пізніше центр битв знову перемістився на південь, особливо до нижньої течії Дніпра, в ті місця, які протягом століть стали полем битв зі степовими кочовиками.

Світова Російська держава вперше утворилася у 1478 р. після об’єднання Московського князівства із Новгородським. На початку XVII ст., під час так званої Смути, атаки кочовиків були відбиті, і на той час уже були сформовані доконечні умови утворення православної держави у Східній Європі.

Описуючи далі експансію Російської держави, Тойнбі звертає особливу увагу на козаків південноросійських та українських степів. Він вважає козаків головними підкорювачами степових народів півдня Східної Європи. Козацтво, вважає Тойнбі, сформувалося в районі нижньої течії Дніпра; з цієї батьківщини козацькі утворення поширилися далі на Дон, Кубань, Терек, Яїк та до Сибіру (т. 2, с. 157). У боротьбі з кочовими народами південносхідних степів та з народами Уралу та Сибіру козаки мали перевагу, оскільки були землеробами, осідали на степових землях та повністю акліматизувалися до цих умов. Їхній спосіб просування у південно-західному напрямку — вздовж берегів річок — залежно від місцевих умов дозволяв панувати на цілих річкових басейнах.

У війнах проти варварів козаки, згідно з Тойнбі, самі поступово перетворювалися з варварів на борців із варварством. Однак, це відбувалося протягом певного часу та не виключало протилежних тенденцій. Козаки Подніпров’я, що боронили свої традиції із особливою затятістю, у XVI ст. обрали своїм сюзереном Польсько-Литовську державу і визнали владу Москви тільки у 1654 р. Однак, навіть після останнього широкомасштабного повстання у 1773 р., коли їхній головний осідок був зруйнований; деякі з них подалися до Туреччини, а інші примирилися з російським урядом і були переселені на Кубань, де вони знову стали до лав борців із варварськими племенами (т. V, с. 313). Інкорпорувати козацтво Дону, Яїка та Терека до загальноросійської держави було легше. Пізніше козацькі уворення оренбурзьких степів, Сибіру та Семиріччя виконали подібну роль щодо боротьбі з варварськими племенами кочовиків. У описі цих війн автор звертає особливу увагу на роль яїцького козацтва (т. V, c. 315).

Щоби не повертатися знову до теми козацтва, зазначимо, що тут автор робить цілу низку відвертих помилок, переважно щодо історії козацтва нижньої течії Дніпра (запорозького). Звісно, це козацтво не було творцем козацьких військових одиниць на південних та південно-східних окраїнах Московської держави. Автор забуває про специфічний національний (український) характер запорозького козацтва та про той факт, що вони походили з прикордоння Польської держави, а не Московської. Відповідно, ці козаки не були змушені обирати польського короля за свого сюзерена у XVI ст. — він уже був їхнім сувереном. У 1773 р. не було жодного значного повстання запорозького козацтва; однак, це не найбільші помилки.

Хоча присвячені козакам сторінки книжки Тойнбі є дуже цікавими (маємо там також дуже влучне спостереження щодо козацького руху вздовж річок та займання ними прибережних земель), у цілому значущість козацтва не зовсім зрозуміла. Чи була ця значущість вирішальною для історичного розвитку Російської держави? Читач, обізнаний з основними тезами філософії історії Тойнбі, в описі історичного розвитку православної цивілізації очікуватиме, що увага буде звертатися на основну проблему: народження творчої меншості, її перетворювальну діяльність, її перетворення на домінантну меншість. До якої міри історія козаків відповідає на це питання?

У зв’язку з цим історія козацтва не висвітлює основну проблему, тобто діяльність аристократії — меншості, викшталтуваної умовами певного часу в окремий соціальний клас. У роботі Тойнбі значущість російської аристократії порівняно з іншими применшена.

Дійсно, козаки також мали свою власну творчу (згодом домінантну) меншість, але Тойнбі не заторкує це питання. Вся його увага концентрується навколо проблеми серцевинної Російської держави, що розвинулася у світову державу Москви та Петербургу. Світова держава православної цивілізації, яку Тойнбі ототожнює з Російською державою, існувала, на його думку, від XVI до XVII ст. у чистій формі. Потім настав період занепаду (коли меншість стала домінантною), що найвиразніше виявився у ХІХ ст., на противагу до успішного зовнішньополітичного розвитку (т. V, с. 311).

Щодо внутрішнього і зовнішнього пролетаріату, ворожого до світової держави, Тойнбі висловлює наступні спостереження. Внутрішній пролетаріат, вважає він, у Росії мав три джерела. Він був сформований: 1) дітьми та нащадками вигнанців-розкольників та пізніших політичних лідерів, що опонували державній владі; 2) нащадками завойованих та підкорених західних (Польща, прибалтійські країни, Литва, Фінляндія) та східних (кавказькі та закавказькі землі) народів; 3) примітивними варварськими народами півночі та кочовими народами південно-західної частини Східної Європи (т. V, с. 103–104).

Важко погодитися із цими тезами. Що стосується першого твердження, то якщо нащадки вигнанців-політичних опонентів Москви та Петербургу не повернулися на свої колишні місця та посади, вони осіли на прикордонних просторах держави, органічно розчиняючись у місцевому населенні цього прикордоння. Щодо другого та третього спостережень варто зазначити, що більшість населення підкорених держав та народів залишилася на своїх колишніх територіях та на своїх старих посадах. Таким чином населення втрачало свою еліту (творчу або домінантну меншість), але остання здебільшого досягала певних позицій, русифікуючись та вливаючись до верхніх прошарків Російської держави.

Походження внутрішнього пролетаріату в Східній Європі, по суті, є таким самим, як і в інших цивілізаціях: він походить як від населення метрополії, так і приєднаних регіонів. Згідно з Тойнбі, зовнішній пролетаріат з’являється в історії цивілізації Східної Європи наприкінці XII ст. Найразючішим прикладом цієї битви проти світової держави було панування татар над Росією та домінування «лісових варварів» — литовців — над білорусами й українцями у Великому князівстві Литовському (т. V, с. 113, прим. 1). Цей останній приклад не є цілком правильним, оскільки у Великому князівстві Литовському не було «домінування» литовців над рештою населення, і було би правильніше говорити лише про правління литовської династії.

Природа зовнішнього пролетаріату, що руйнує цивілізацію Східної Європи, в більш наближені до сьогодення часи, особливо у ХІХ і ХХ ст., не зовсім чітко окреслена у «Дослідженні історії». Однак, можливо, що ця проблема зовнішнього пролетаріату, так само як і зовнішня загроза існуванню цивілізації та світової держави, може часом вважатися небезпекою з боку представників інших цивілізацій. Тому, говорячи мовою Тойнбі, падіння андської, майянської, юкатанської та мексиканської цивілізацій було наслідком їхнього зіткнення з представниками західноєвропейської цивілізації. Як зазначає Тойнбі, конкретна загроза такого ж падіння світової Російської держави в результаті зіткнення з представниками західноєвропейської цивілізації виникла на початку XVII ст., у часи Смути. Подолання цієї небезпеки східноєвропейською цивілізацією, вважає він, продовжило її шлях незалежного розвитку.

Однак, можливість зіткнення з іншою цивілізацією та зазнавання від неї поразки не виключалася, на нашу думку, і в наступні століття. В наші часи теоретично можливим є, наприклад, що світова держава та цивілазація Східної Європи буде зруйнована світовою державою та цивілізацією Далекого Сходу (Китаю).

Тойнбі не схильний вважати комуністичну революцію в Росії та Радянську державу, створену нею, виразом ідей вчення Карла Маркса. Ці ідеї (Тойнбі зводить їх до повторення, в іншій формі, біблійного вчення, де замість Бога Маркс покладається на «історичну необхідність», обраний народ в особі євреїв замінений пролетаріатом, а майбутнє царство Месії — диктатурою пролетаріату) були дискредитовані у конфлікті між Сталіним та Троцьким, а опісля, незважаючи на специфічну форму, Радянська держава знову посіла своє місце у світі яко національна імперія, подібна до імперії Петра І та Миколи І. Російський комунізм, на його думку, стає одним з локальних варіантів націоналізму. По суті, однак, навіть поза своїм ідеологічним базисом (західноєвропейським вченням Карла Маркса) Російська комуністична держава, куди більше ніж попередній режим, наблизилась до західноєвропейської цивілізації.

Звісно, багато ідей Тойнбі є суперечливими. В оцінці тих аспектів праці Тойнбі, які ми вже описували, ми змушені визнати, що вони не являють собою гармонійного та центрованого бачення історії розвитку східноєвропейської цивілізації. Багато деталей, необхідних для дальшого прийняття авторського викладу, не повністю розвинуті або навіть оминаються. Ми вже певною мірою звертали на це увагу. Тому основна проблема формування творчої меншості та її перетворення на домінантну меншість майже не заторкується. Розділи про зовнішній та внутрішній пролетаріат містять багато суперечливих тверджень. Рік 1578 як ключовий для формування світової держави у Східній Європі є сумнівним. Чому об’єднання Московского князівства із Новгородським вважається вирішальним, а не, наприклад, об’єднання із Великим князівством Тверським, яке протягом довгого часу було суперником Московського князівства, або не приєднання України?

В описі Московської держави XVI та XVII ст., вирішального періоду її зростання, слід наголошувати найхарактерніші для неї риси. Серед них можна зазначити характерну позицію російської творчої (а пізніше домінантної) меншості в її особливій залежності від держави, яку вона створила. Що стосується самої держави, її найхарактернішим символом став початок централізації, який наклав відбиток на всю її історію та був виражений у створенні системи органів центрального управління, так званих «приказів», незграбних за формою, але надзвичайно ефективних.

Зміни, що їх принесла більшовицька революція у 1917 р. становлять підставову проблему історії цивілізації Східної Європи. Сказати, що радянська Росія продовжує традиції зовнішньої та (частково) внутрішньої політики попереднього періоду, — це значить сказати дуже мало. Фактично, проблема домінантної меншості обов’язково потребує розв’язання. Тому, чи можна належним чином включати Радянську державу до старої схеми розвитку православної цивілізації Східної Європи? Слід не тільки сказати, що ця держава сама себе не вважає «православною», але фактично нею не є. Духовний розрив з попереднім періодом є надзвичайно різким. Меншість, що керує масами, стала цілком іншою. Чи не було би більш правильним визнати, що у цьому конретному випадку ми маємо до діла зі спробою створити нову цивілізацію, доповнену прийняттям частиною населення марксизму як нової релігії? Географічна збіжність кордонів радянської держави із кордонами колишньої Російської імперії має тут другорядне значення.

Нарешті, ще одне зауваження. Тойнбі логічно зводить проблему світової держави Східної Європи до проблеми російської Московської держави, та згодом — Російської імперії. Однак, це безсумнівне спрощеня проблеми. Сам автор неодноразово наголосив, що наявність однієї центральної державної формації, що концентрує в собі основний процес розвику певної цивілізації, є можливою, але не обов’язковою характеристикою. Цивілізація Західної Європи до сьогодні не була здатна набути таку єдину рису. Тільки зараз ми є свідками спроб створення західноєвропейського союзу, які, можливо, залишаться лишень спробами.

Подібним чином, проблема східноєвропейської цивілізації може бути ще складнішою, а історія розвитку цієї цивілізації не приречена обмежуватися простим повторенням історії Російської імперії. Наприклад, існували інші великі державні утворення, які протягом довгого часу розвивалися паралельно з Російською державою. Наприклад, від XIV до XVIII ст. існувала держава, відома як Велике князівство Литовське; у XVII та XVIII ст. існувала українська Гетьманщина; також були і давні державні утворення, як-от грузинські та вірменські держави Кавказу. Чи правильним є автоматично включати історію цих держав до історії Російської держави? Чи правильно відносити єдність цивілізації Східної Європи до часу створення світової Російської держави, скажімо, у XV ст.? Чи можна ігнорувати тенденції до національного відродження народів Східної Європи, згаданих вище?

Якщо ми дамо негативну відповідь на ці питання, тим самим ми визнаємо хибність цілої низки висновків Тойнбі стосовно цивілізації Східної Європи. Ці окремі питання є особливо важливими у випадку українського та білоруського народів. Тойнбі чітко не визначає, чи вони належали до східноєвропейської, чи до західноєвропейської цивілізації. Певні частини його книги приводять нас до висновку, що він повністю включає обидва ці народи до сфери російської та православної цивілізації; в інших частинах (зокрема, коли він говорить про конфлікт між Великим князівством Литовським та Московською державою), схоже, що автор відносить їх до цивілізації Заходу.

Ця проблема, поза сумнівом, потребує розв’язання та дещо глибшого та складнішого дослідження. На сьогодні можна стверджувати тільки те, що історія розвитку цих народів являє собою передусім повчальну картину дії впливів Західної та Східної Європи на фоні їхнього суперництва між собою. У майбутньому розвиткові цивілізації Східної Європи роль цих прикордонних слов’янских народів може несподівано стати значущою.

Оцінюючи ті частини книги Тойнбі, що стосуються історії Східної Європи та «православної» цивілізації, слід зазначити, що там є певні помилки, але це й зрозуміло, адже неможливо бути одночасно спеціалістом з усіх царин світової історії. Більш серйозним є той факт, що його виклад у багатьох випадках не тримається основної схеми, і навпаки — матеріал, що підтверджує правильність схеми, часто оминається. Тому, адекватність теорії Тойнбі щодо Східної Європи лишається сумнівною.

Однак, це жодним чином не означає хибність теорії Тойнбі в цілому. Ця теорія значно краще аргументована в тих частинах, де автор висвітлює ті проблеми, з якими він значно краще обізнаний. Поза тим, як зазначено на початку цього допису, певні позитивні аспекти роблять теорію Тойнбі дуже цікавою. Розділи про «православну цивілізацію» Східної Європи є свідченням того, що схема Тойнбі потребує подальшої перевірки, деяких змін та низки додаткових уточнень.

Перекладено за виданням: Lev Okinshevich, History of  Civilization of Eastern Europe in the Work of Arnold Toynbee // The Annals of the Ukrainian Academy  of Arts  and  Sciences  in  the  U.S. New York, 1952.   Vol. 2,  No. 2.  Pp.305-315.

З англійської переклали Ірина та  Володимир Склокіни