Незаперечна риса найновішої філософії історії – її непомірна увага до вивчення окремішніх комплексів т. зв.: «культурно-історичних циклів» чи «цивілізацій». Цей напрям виправдовується тим, що за глибокого ознайомлення з історією окремих людських спільнот усе дужче й дужче виявляються ознаки нерівномірності, неподібності, непов’язаності історичного розвитку окремих народних груп. Усе ясніше стає, що спільний і той самий шлях загального розвитку у всіх спільнотах відшукати важко. Усе виразніше зазначається і про неоднорідність цього історичного розвитку. Наприклад, навіть Марксу та Енґельсу вдалося виділити так званий «азійський спосіб виробництва», що вони віднаходили в історії Китаю і стародавнього Єгипту, і цей «спосіб» виразно виокремлювався із стрункої ніби схеми «соціально-економічних формацій, що надходять на зміну одне одній у історії світу».

Річ та однак виходить далеко за межі Китаю і Єгипту, бо низка людських організацій так само мають тенденцію виокремлюватися зі схеми загального і одноколійного (в основних рисах) людського прогресу. Усе ясніше робиться, що всі схеми прогресивного розвитку народів світу насправді ґрунтуються нібито на «класичних» прикладах історії Західної Європи. З часом стало зрозуміло, що й історія цієї останньої не є єдиною і безперервною, що вона містить в собі відмінні самостійні цивілізаційні цикли античного (греко-римського) і модерного (романо-германського) типів.

Низка рис сучасної західно-європейської цивілізації виразно відокремлюють її розвиток від розвитку інших людських спільнот. Узагалі не знали і не знають такого виразного і юридично обґрунтованого поділу державні лади, як це було в західноєвропейському феодалізмі. Вони не створили на базі залишків феодалізму спільноти з усталеними правами громадян щодо участі у державнім правлінні і контролю над ним. Вони ніколи не досягли до того послідовного висловлення особистої волі, персональної ініціативи і міцності принципу приватної власності, що створили класичні зразки західно-європейського (а за ним і американського) «капіталізму». Ми тут беремо лише правні і економічні категорії. Але можна і треба говорити й про відмінні принципи в загальнокультурному, релігійному, моральному та іншому житті і прогресі різних людських груп.

За окрему та відмінну рису західної цивілізації F.S.C. Northrop (The Taming of the Nations. New York. 1952. стор. 186-213) вважає її римську спадщину та, особливо, засвоєні нею концепції твердих і загально-пов’язуючих усе громадянство принципів римського права. У цій думці є чимало правди.

Ця західна цивілізація була і у своїй основі є єдиною, не зважаючи на строкату відмінність її окремих національних компонентів. Про це так писав російський слов’янофіл Ніколай Данілевській, один із засновників теорії культурно-історичних «циклічних типів»:  «Це, насправді, історія одного цілого… Як ніхто не думає про окремі цивілізації Афін чи Спарти, так само немає чого казати про окрему історію Франції, Італії чи Німеччини. Такої історії насправді, немає зовсім, а є тільки історія Європи з французького, італійського, англійського чи німецького погляду…» (Россия и Европа, с. 110).

Чи панує «класична» цивілізація Західної Європи на просторі всього європейського обширу? І чи належать до цього цивілізаційного комплексу народи, що заселяють широкі простори Сходу Європи? На ці питання давалися різні відповіді. Коли російський історик Ніколай Павлов-Сільванській першим заявив про існування феодалізму в Росії, він цим самим ставив історію Росії на один рівень з історією Заходу. Коли радянська історична наука сприймає історичну схему Маркса – Енґельса, так вона цим самим знову ставить російську історію на один копил з історією Заходу. Коли українські історики В’ячеслав Липинський та Степан Томашівський ставлять питання про західні основи культурного та політичного розвитку українського народу, вони тим самим вилучають цей східноєвропейський народ з кола культурного циклу Східної Європи.

Що ж до народу російського, так його культурна своєрідність і відмінність його історичних шляхів визначаються і тепер багатьма істориками за незаперечні. Відсутні і заперечені свого часу ідеї російських слов’янофілів і російських народників, що вірили у можливість для Росії минути капіталістичний шлях розвитку, багато в чому здаються у наш час не такими вже смішними і голослівними.

«У російського народу – пише російський філософ нашого часу – була величезна сила стихії і відносна слабкість форми…У народів Західної Європи все ж значно краще вияснено і оформлене, усе поділене на категорії і усе незмінне. Росія не була ніколи в західному сенсі країною аристократичною, як не стала вона і буржуазною» (Н. Бердяев. Русская идея. с. 6).

«Росіяни – пише Арнольд Тойнбі – були християнами і багато, хто із них і тепер є ними, але вони ніколи не були християнами Заходу. Росія була навернена у християнство не з Риму як Англія, але з Константинополя і, незважаючи на їхню спільну християнську основу, східне і західне християнства були завжди одне від одного далекі, а часами одне одному апатичні і ворожі» (The World and the West, p. 4).

«Росія, – писав уже згаданий нами Ніколай Данілєвскій – не належить ані до європейського добра, ані європейського зла, як же вона може належати до Європи?» (там само, с. 60-61). «Її не живили – каже він – жоден із тих коренів, через які Європа увібрала як добрі, так і шкідливі соки безпосередньо зруйнованого нею античного світу, не годували її і ті корені, які черпали життєвість з глибин німецького духу. Не була вона і частиною відновленої імперії Карла Великого, яка творить ніби спільний стовбур через поділ якого постала уся гілчастість європейського дерева, – не входила до складу тієї теоретичної федерації, яка заступила собою Карлову монархію – не зв'язалася у одне спільне ціле феодально-аристократичним мереживом, що (як у часи Карла, так і в часи свого рицарського розквіту) не мала у собі нічого національного, а була лише становою спільно європейською у повному сенсі цього слова. Опісля, як настала нова доба і почався новий порядок речей, Росія так само не брала участі у боротьбі з феодальним гнобленням, виникнення якої на Заході було забезпечене тією формою релігійної свободи, яка називає себе протестантизмом. Не знала Росія і гніту, а з іншого боку і згаданого впливу схоластики, так вона не виробила тієї свободи думки, яка створила нову науку…» (Там само).

Не будемо розглядати тут питання чи має слушність Данілєвскій у деталях свого протиставлення Росії Західній Європі. Для нас досить буде визнати бодай часткову слушність, щоб краще зрозуміти інші цивілізаційні основи російської культури.

Наступним і закономірним буде питання: де у цьому цивілізаційному комплексі закінчується Росія і починається Східна Європа в цілому? Питання це можна поставити у багатьох площинах. Можна, наприклад, віднести до Східно-Європейського культурно-історичного комплексу саму Росію, долучивши до неї тюркських, східно-фінських та монгольських підданих. Це ми знайдемо не тільки у згаданих українських істориків, але й у найновіших працях англійською мовою Оскара Ґалецького. Можна з другого боку поставити питання і про роль інших східноєвропейських народів: білорусів, литовців, українців та інших. Куди ж належить їхня історія? Чи це були висунуті далеко на схід частини Західної Європи? Чи, навпаки, це були органічні частини Європи Східної, однак територіально ближчі до Заходу і, які, з цієї причини, перейняли від того Заходу низку його рис та культурних особливостей? Чи, нарешті, історія цих народів є історією глибоких внутрішніх конфліктів, що виникають з причини проміжного, міжкультурного розташування їхніх земель?

Усе це дуже важливі проблеми і від їхнього вирішення багато в чому залежить і оцінка історії цих народів чи правдиве розуміння її.

Треба одразу відкинути кожну спробу підійти до вирішення згаданих проблем з позиції тих чи інших політичних інтересів нашої сучасності. Російська імперія, яка на цілі сторіччя отримала собі у владу багатоликі й різноманітні народи і нації Східної Європи, має завзятих оборонців і затятих ворогів. Саме виходячи з цих позицій і переконань, багато хто з істориків Східної Європи і надає напрямок своїм дослідженням. Сумнівно, що це справедливо.

Російська імперія, як і усе на світі, явище тимчасове. Східна Європа могла бути політично необ’єднаною в одну цілісність (як це дотепер є Європою Західною), і все таки теоретично бути єдиним цивілізаційним цілим. І навпаки, вона могла бути згуртована в одне державне ціле, але все ж бути різнорідним у своєму загально-культурному спільному комплексі. (Цим вона уже, поза всяким сумнівом, і була, заключаючи у собі виразно західних фінів і поляків та й виразних далекосхідних монголів чи корейців). Саме поєднання східноєвропейських народів, – коли воно вже мало відбутися – зовсім не обов'язково мусило відбутися під егідою російської Москви. Дуже легко політичним центром Східної Європи міг стати український Київ чи білоруське Вільно, або й татарський Сарай-Берке. Ми розуміємо, що спроби і змагання за цю першість інших, не російських народів, насправді мали місце.

Підходячи з цього погляду спеціально до історії білоруського народу, слід визнати, що вона не дає виразної і однозначної відповіді, органічною частиною якого «культурно-історичного циклу» був його історичний розвиток. А відтак, треба зібрати матеріали, що можуть нам надати хоч щось у справі вирішення цієї проблеми. Тут, у цій статті можна висловити лише найзагальніші (але далеко не вичерпні) арґументи.

У часи «князівські» (Х – ХІІ ст.) білоруські князівства, безперечно, менше за українські і російські мали тенденцію до об’єднання у одній «руській» цілісності. Звичайно це пояснюють тим, що тут була окрема князівська династія. Це пояснення малопереконливе. Нами вважається, що вони виокремлювалися дещо іншим і в першу чергу, як відомо, тим, що глибина зовнішніх культурних впливів (передусім – впливів візантійських) тут була меншою. Не малу роль в цьому грав і так само момент расової та культурної близькості до старих сусідів (а можливо і старих родичів), народів «балтійської» групи литовців та латишів. Близькість до можливих зв'язків із Західно Європою була тут чи не особливо повною.

Чи це робило білоруські князівства частиною Західної Європи, вилучаючи їх зі східноєвропейських комплексів Київської імперії і Суздальської землі? Стверджувати це неможливо: князівська Білорусь була, загалом беручи, усе ж перебувала у колі політичних і культурних впливів східноєвропейського, «слов’яно-візантійського» циклу.

Чи принесла якісні зміни нова доба, коли зорганізувалася велика «Литовська» імперія і коли (XIV – XVII ст.) білоруська культура та мова стали основною базою політичного і культурного зв'язку поміж окремими і різними частинами великого цілого цієї імперії? Щоб дати відповідь на цю проблему – треба вирішити окремі її частини. Однією з них має бути питання про історичні завдання, що ставив перед собою «Литовський» державний союз, другою – питання про напрямок і шлях культурних впливів і орієнтацій.

Ще Мак’явеллі вважав, що «органічною» рисою кожної державної організації, коли вона здорова державна організація, є схильність до поширення своїх меж. У наш час з такими поглядами не багато хто б погодився. Але наш час – це час перемоги стримування і обмеження сваволі у сфері міждержавних відносин. На це, як відомо, є свої причини. Та ми зараз говоримо про Велике Князівства Литовське і про часи Мак’явеллі. Для тієї доби його твердження не було помилковим.

Як здоровий і могутній організм XIV – XVII ст. (говоримо зараз про цей період) Велике Князівство Литовське проводило політику завоювань. Ця політика тривалий час була вдалою, а її напрямок був виразним: він йшов по лінії боротьби для з’єднання довкола білоруського Вільно всіх головних частин східноєвропейського циклу. Ми знаємо, що природним учасником у державному житті Литви-Білорусі був поруч із білоруським і литовський народ, до них пізніше долучилась основна частина українського населення Подніпров’я, частково і тимчасово входили сюди і частини західноросійських князівств. Тривалий час віленський князь був найможливішим кандидатом на керування великою східноєвропейською імперією, що сполучала у собі всі основні простори Східної Європи.

Ми говоримо про цей процес тому, що історія Східної Європи не створювала до цього часу можливості співжиття (хоча б і далеко не мирного) різних національних самостійних державних одиниць, як це було в Європі Західній. Тут один організм прагнув стати гегемоном над іншим і, головне, саме тут він зміг цього досягти.

Ми знаємо, що ця велика історична спроба литовсько-білоруських князів – об’єднати під клейнодом Віленської Погоні – врешті закінчилася невдачею. Великий похід на схід і південь закінчився  політикою оборони перед сходом і півднем, союзом «Литви» з Польщею, великими успіхами Москви. Не білоруське Вільно, а російська Москва силоміць об’єднала під своєю владою народи великих просторів східноєвропейської рівнини. На тривалі роки російська культура стала домінантним виразником творчих проявів своєрідного генія східноєвропейських націй.

Чому ж так сталося? Нам відповідають: військові невдачі «Литви». Чи це може нас задовольнити? Матеріальні ресурси Великого Князівства Литовського не були меншими за ресурси Московської держави. Ще говорять: соціальний антагонізм між шляхтою та селянством. Але ж хіба такого ж не було скрізь у тогочасних державах? Нам говорять: боротьба споляченої шляхти з вірними старій культурі народними масами, боротьба унії і православ’я. Але чому мала місце ця боротьба і у чому причина всієї тієї пристрасті.

Гадаємо, що всі ці факти мали своє значення, але основною причиною поразки «Литви» був демонстративний вибір її елітою західного (а не східного) шляху. Одразу висловимо зауваження: цей вибір і цей шлях обіцяли й насправді дали дуже помітні наслідки. Вони відкрили живі джерела досконалої західної культури і з цих джерел пили і ними живилися найліпші діячі білоруського та інших народів Великого Князівства. І коли ми говоримо про це, як про причину поразки, то маємо на увазі, що західна культура прищеплювалася до іншого культурного пня. Це робило нову рослину, нехай і тимчасово, але слабкою. А перед нею знаходилися інші східноєвропейські громади, все менше і менше зачеплені західною культурою, а далі на схід не зачеплені зовсім, їй органічно чужі. Вони намагалися опиратися західній течії і чим «західнішою» робилася «Литва», тим могутнішою і дужою була сила їхнього опору.

Чим повнішою була вестернізація Великого Князівства Литовського (у основі якої мав бути процес великих політичних і культурних змін XVI – XVIII ст.), тим на більший вона потрапляла опір як всередині країни, так і особливо завзятий – з півдня та сходу. Коли великий князь прийняв католицтво і католицький клір отримав низку привілеїв, так і коли білоруський і литовський шляхтичі заговорили по-польському, – опір набув ще більшої гостроти. Ось так у самому процесі усе більшої і більшої вестернізації «Литви» ми спостерігаємо певний дивний парадокс; чим повнішим і, здавалось б, пліднішим він був – тим слабкішою й менш об’єднаною робилася національна громада.    

Правда, такого запеклого виступу проти вестернізації, як це було, наприклад, на Україні в часи Богдана Хмельницького, на Білорусі-Литві не було, але й тут був у середині XVII ст. козацький рух. І тут була гостра боротьба між католицтвом і унією з одного боку, і православ'ям з другого. Було б наївністю думати, що ця боротьба була лише виявом певних релігійних відмінностей. Його поширеність та глибина говорять нам про інше – про велику боротьбу двох культурних основ.

Час великої Литовсько-Білоруської держави є часом великих культурних досягнень. Чи не найпершим з них було створення досконалої системи правних норм, зібраних у знаменитих Литовських статутах. Зважмо: Литовські статути проводили у білоруське (українське, литовське) суспільство великі принципи правної сталості, правової відповідальності, значення приватної власності і т. і. Це були великі принципи римської, а пізніше західноєвропейської цивілізацій. Але сприймалися вони білоруськими правниками не механічно, а творчо перероблялися на базі старих, одвічних правових звичаїв княжої епохи. Життя, однак, вносило у цю теоретично-сталу побудову свої корективи, роблячи часто білорусько-литовську спільноту країною шляхетської правової сваволі.

У Великому Князівстві Литовському, як у певній цілісності, ми виразно бачимо спільноту перехідного типу, у якій змагалися поміж собою західні і східноєвропейські  цивілізаційні впливи. Деяка, принаймні позірна, перемога перших, відштовхнула від білорусько-литовської держави сусідні землі зі східноєвропейською культурною основою. Це віддало їх у кінцевому наслідку в руки Москви. У самій же державі боротьба двох цивілізаційних основ так і не призвела до здорового і органічного синтезу. У цьому була причина, що наприкінці XVIII ст. Велике Князівство послаблене і внутрішньо вичерпане стало легкою здобиччю Росії.

Минули століття. У їхньому плині білоруська спільнота не жила творчим культурно-політичним життям, віддаючи свої кращі сили, своїх найкращих синів чи російській, чи польській культурам. Сама ж Білорусь залишалася краєм, де спроби русифікації мали більше позірні удачі, – вкидаючи країну усе ж у теж саме становище наявності двох – західної та східної – європейських культурних основ.

Великий рух білоруського національного відродження другої половини ХІХ і першої половини ХХ століття мав перед собою лише завдання відродити чи побудувати національну народно-білоруську культуру. Перед ним мали постати й інші завдання, серед яких одне із найважливіших – визначення «цивілізаційної бази» для цієї побудови. У зв’язку із чим, наявність «шляхетських» і «селянських» течій білоруської літератури і культури не говорить тільки про «класову» основу цих відмінностей. Наявність «католицьких» і «православних» тенденцій говорить не лише про різниці у релігійних поглядах. Культурне «русофільство» чи «полонофільство» не було тільки пережитками «освітніх впливів». Справа, незаперечно, була складнішою.

Білоруська культура ще не вирішила цих проблем. До цього часу на згаданому шляху стояли переважно столітні перешкоди. Треба сподіватися, що здобувши можливості вільного розвитку, вона досягне того, чого не вдалося великій Білорусько-Литовській державі XIV–XVIII ст.: здорової, органічної та цілісної грані, справжнього синтезу своїх цивілізаційних основ. І для успіху цієї справи є запорука: велика одержимість і велика жертовність, що були основою білоруського відродження, починаючи від його перших кроків.

Ця одержимість і ця жертовність необхідна для творчого процесу побудови всієї національної основи. Досягнувши цього свого синтезу, білоруський народ буде мати перед собою великі творчі можливості. І хто знає, може корисні вони не тільки для нього самого. Бо, можливо, вони освітять новим світлом з білоруського Вільно чи Мінська і великі простори інших східноєвропейських земель.

Уперше опубліковано: Запісы Беларускаго Інституту Навукі і мастацтва. New York, 1953. № 2. С. 70–79.

З білоруської переклав Володимир Маслійчук