Конфлікт був чітко пов’язаний із прикордонними суперечками слобідських полків з донським козацтвом, однак мав і ширший соціально-політичний контекст. Якщо розглянути уважно, найпершим приводом для конфлікту стали економічні інтереси козаків Ізюмського полку, яким сприяв уряд, – відтиснення донців із низки спірних територій і захоплення Бахмута. Тривала конкурентна боротьба закінчилася успіхом для мешканців прикордонних містечок Ізюмського полку. Уже 1707 р. царський уряд відмежував Ізюмському полку спірні території та соляні видобутки, а ізюмському полковнику Шидловському призначалося знести донські поселення по річці Красній та Жеребцю [1]. Тут варто визнати, що успіх цієї боротьби пов’язаний саме з ізюмським полковником Федором Шидловським (Шиловим), російським служилим із Москви, який був воєводою в Торі, перейшов на козацьку службу, змінив прізвище після одруження з донькою могутнього харківського полковника Григорія Донця-Захаржевського. Тобто перед нами зіткнення двох колонізаційних потоків. Навіть містечко Бахмут змінювало своє місцеперебування залежно від перемог із того чи іншого боку [2]. Зі слобідських полків відбувалися втечі населення на територію прикордонних поселень донців, у донські юрти, сюди ж тікав люд від непосильного будівництва російського флоту на Азові. Сам Булавін, за чутками, не був «старожилим донським козаком», а походив із російських людей містечка Салтів Харківського слобідського полку («природою подлинно салтовец из русских людей»)[3].

     Чи не найкращу характеристику цим процесам дав історик Борис Крупницький, якого варто процитувати розлого: «Якраз на початку XVIII ст. в середній течії Сіверського Дінця, на його лівому березі, відбулося варте уваги дослідника зіткнення двох колонізаційних потоків: один виповнювали донські козаки, особливо втікачі з Росії, Слобідської України та Гетьманської області, а другий – вихідці із слобідського Ізюмського полку. Між ними розгорнулася боротьба за соляні родовища, ліси та луки, за рибні лови на притоках Сіверського Дінця – Бахмуті, Жеребці та Красній. Упродовж літ (від 1700 по 1707 р.), попри безконечні тяжби й постійні насильства, це питання не вирішувалося ні на чию користь. Росії вигідно було стати на бік залежної від неї Слобідської України, ущемивши інтереси бунтівної і непевної Донської республіки. Щоб послабити останню, Петро І пристав нарешті на пропозицію ізюмського полковника Ф. Шидловського заселяти цей терен передовсім слобідськими козаками» [4].

     На початку 1707 р. в прикордонні зі слобідськими полками донські поселення імперський уряд надіслав загін князя Юрія Долгорукова для розшуку втеклих (часто з того ж слобідського Ізюмського полку) та розв’язання старих суперечок [5]. Дії Долгорукова викликали велике невдоволення на прикордонних територіях, на чолі невдоволених став бахмутський отаман Кіндрат Булавін. Бахмутські соляні варниці, сусідні з виваренням солі Ізюмським полком, були вагомою причиною конфлікту. Булавіну з прибічниками вдалося знищити загін Долгорукова і відторгнути соляниці в Ізюмського полку. Прикордоння опинилося в стані військового конфлікту з донцями. Наприкінці квітня 1708 р. містечко Ямпіль Ізюмського полку, зовсім поряд із соляними варницями, було обложене і перейшло на бік булавінців [6], ямпільці з повстанцями збиралися йти на сусідні солеварні містечка Тор і Маяки, а звідти на Ізюм. Шидловський зазначав, що «в людех своих не весма надежен и болшая в них слабость является», та й люди, що вирушили на початку травня з Шидловським на повсталих, «безоружны» [7]. Окрім усього, ізюмський полковник побоювався: «Чтоб на Украине какого возмущения от их Украинцов не показалось...», «у Руских людей шатость является» [8]. На допомогу Шидловському було направлено Полтавський полк з Гетьманщини, але в листі до острогозького полковника Івана Тев’яшова Шидловський зазначає на початку травня 1708 р., що він «без Московских войск на своих и на Полтавский полк надежду имеет худую» [9]. І сам гетьман Мазепа, який надіслав Полтавський полк, зазначав, аби ставили той полк поруч із великоросійськими військами, бо ненадійний, особливо щодо війни з військом Булавіна, де багато запорожців, – а козак козакові, «як і ворон ворону, ока не виклює» [10].

     Кульмінацією протистояння на слобідсько-донському прикордонні стало розбиття Сумського полку повстанцями 8 червня 1708 р. Сумський полк на чолі з полковником Андрієм Кондратьєвим вирушив на допомогу військам Шидловського й отаборився 29 травня на річці Уразовій у степу за Валуйками. У ніч на 8 червня булавінці «многолюдством» на чолі з отаманом Семеном Драним напали на сумський табір і повністю розбили його, вбили полковника Кондратьєва, забрали майно і полонили багатьох старшин [11]. Розгром Сумського полку дуже налякав місцевих жителів, і капітан Андрій Ушаков, один із керівників регулярних частин, надісланих до Шидловського, зазначав 26 червня 1708 р., що «меж здешним народом зело стало слабо и обдержаны они страхом» [12], що не дозволяє здійснювати активних дій.

     Листи ізюмського полковника і бригадира Федора Шидловського та регулярних офіцерів, надісланих для боротьби з бахмутськими повстанцями, подекуди розпачливі. Полковник власними силами мусив допомагати постачанню карального війська, 23 червня насилу задовольнив солдатський полк підводами, забравши коней у козаків і цим змусивши залишитися тих удома, бо вони без коней і купити їх не зможуть [13]. Ще яскравішу картину подає в листі сам Василь Долгоруков, командувач війська, скерованого на придушення повстання Булавіна, 25 червня 1708 р.: Шидловський зазначає, що може взяти коней для драгунів у козаків, та за нинішньою «шатостью» бачить у тому небезпеку. Долгоруков наказав усе ж узяти в козаків коней, відпустити додому тих, у кого тих коней узято, і сказати, що їм будуть за коней заплачені гроші[14].

     30 червня 1708 р. військо Семена Драного вдарило на Тор і Маяцьк[15] – прикордонні форпости Ізюмського полку, куди наблизились і загони Шидловського. Унаслідок бою Драний був відтиснутий до урочища Крива Лука, де став табором. Уранці 1 липня Шидловський із кавалерією майора Кропотова штурмував табір, у результаті тривалого бою булавінці були розгромлені, сам Драний загинув [16]. Війська Кропотова й Шидловського походом спалили та розорили Бахмут [17]. Однак навіть після успішної баталії Долгоруков вирішив не надто активно рухатися на донську столицю Черкаськ і Таганрог, а залишити декілька військових частин у Валуйках і «по Украине, для того что здесь люди зело шатки и ненадежны» [18].

      Слобідські полки виявилися неспроможними не лише придушити конфлікт, але й опиратися йому, як відписував Шидловський на початку травня 1708 р.: «А им оного вора Украинцам удержать невозможно, и во всем Белгородском разряде ни одной крепости нет, где мочно онаго вора сдержать» [19]. Ідеться про свавільників, повстанців донських юртів, запорожців, незрідка таких же вихідців зі слобід, а не регулярні війська. На цьому тлі розповіді про «народну війну» чи пошук героїзму слобідських поселенців у боях з будь-якого боку виявляються марними. Й імперська історія, і національний наратив, і навіть історія класової боротьби, куди прагнули вписати повстання Булавіна радянські науковці, не є належним інструментарієм для інтерпретації тих і наступних подій. Для перших дослідників діяльності Петра І, в уявленні котрих гетьман Іван Мазепа був уособленням усіляких бід, рух Булавіна – непідтверджена інтрига гетьмана [20]. Для низки дослідників події на Дону – приклад широкого геополітичного протистояння та опір політиці Петра І щодо козацтва[21].

     Тож коли говорити про події кінця 1708 – початку 1709 рр., слід визнати, що слобідські полки були виснажені протистоянням із Булавіним, Сумський полк розбитий, Ізюмський полк зазнав істотних втрат, подібна ситуація спостерігалася, напевно, і в Острогозькому полку. Є опосередковані дані про участь у придушенні повстання булавінців Охтирського полку, зокрема, полковник Федір Осипов позабирав кілька богослужебних книг із розорених «донецьких городків» «в бунте изменника Булавина» і подарував у храм своєї маєтності Матвіївки поблизу Богодухова [22]. Постої війська під час баталії осені 1708 – весни 1709 рр. застали ці території не в найліпшому стані, реформа щодо поділу та постачання не дала належних результатів і не вплинула на боєздатність цих формувань. Їхня участь (чи радше неучасть) у подіях Полтавської битви була визначена задовго до її початку.

1. За версією російської влади 1706 р., донські козаки після взяття Азова заселили «многие городки» по річці Айдару і вище: ПиБ. – Т. VI. – № 2133 (1427а.) – С. 210.

2. Чаев Н. С., Бибикова К. М. Взаимоотношение Москвы и Дона накануне Булавинского восстания // Труды историко-археографического института. – М., 1935. – Т. 12. – С. 27.

3. Див. аналіз історіографії: Усенко О. Г. К уточнению биографии К. А. Булавина // Россия в XVIII cтолетии. – М., 2002. – Вып. 1. – С. 97. Дані твердження мають вагому підставу. Упродовж 1664 – 1667 рр. натрапляємо на кількох Булавіних «боярських дітей» села Салтова Перфілія, Корнія, Дмитрія і Федора див. Заселение черкасами Салтовского и Чугуевского уездов в 1660 – 1674 годах. – Харьков, 2011. – С. 9, 39, 52, 53, 59.

4. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба / пер. О. Струкевича, передмова і примітки В. Горобця. – К., 2003. – С. 129.

5. Див. лист Петра І до Юрія Долгорукова: ПиБ. – Т. VI. – № 1852. – С. 10.

6. «…и полку ево местечка Ямполя жители к оным ворам пристали и крест целовали…»: ПиБ. – Т. VII. – С. 781.

7. Лист київського губернатора Дмитра Голіцина: ПиБ. – Т. VII. – С. 781.

8. ПиБ. – Т. VII. – С. 782.

9. ПиБ. – Т. VII. – С. 648.

10. Костомаров Н. И. – С. 579.

11. Крестьянские и национальные движения накануне образования Российской империи. Булавинское восстание // Труды историко-археографического института. – М., 1935. – Т. 12. – № 82. – С. 262–263. Деталі переказані осавулом Трохимом Яковлевим. Усього в полку було 1200 чоловік, осавул казав, що побита половина чи більше. Слід визнати, що окремі козаки з того полку приєдналися до загону Драного (ПиБ. – Т. VII. – С. 675).

12. ПиБ. – Т. VII. – С. 675.

13. ПиБ. – Т. VII. – С. 866.

14. Крестьянские и национальные движения. – № 96. – С. 279. Див. також: с. 276–277.

15. Шидловський очікував удару на Маяк і Тор ще 21 травня, тому наказав звідти вислати жінок і дітей в Ізюм (Крестьянские и национальные движения. – № 72. – С. 246)

16. ПиБ. – Т. VII. – С. 676–678, 878–879.

17. ПиБ. – Т. VII – С. 878.

18. ПиБ. – Т. VII. – С. 863

19. ПиБ. – Т. VII. – С. 782.

20. Про ці чутки див.: Усенко О. Г. К уточнению биографии К. А. Булавина. – С. 99.

21. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба / пер. О. Струкевича, передмова і примітки В. Горобця. – К., 2003. – С. 128 – 130.

22. Филарет. – Т. 2. – С. 14–15. Слід визнати ще одну річ: розорення донських станиць по річці Красній сприяло українській колонізації цих теренів, навіть із того ж Охтирського полку. У 1725 р. отаман с. Хухри схопив біженця Андрія Шевеху, який свого часу втік із Хухри з дружиною, а це приїхав забрати речі. Утікач зазначив, що оселився в Ізюмському полку по річці Красній (ЦДІАК України. – Ф. 1721. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 38).