Книжку Івана Альмеса «Від молитви до освіти: історія читання ченців Львівської єпархії XVII–XVIII ст.» можна читати по-різному: як студію з історії чернецтва у вузькому аспекті взаємин духовенства з книжкою в різних вимірах, або ширше — як дослідження з історії читання в ранньомодерну добу на матеріалі соціальної групи найосвіченіших людей того часу, яких так і називали – книжниками.

Власне, я, занурена у свої філологічні студії барокової літератури, очікувала на початку зауваг про те, що християнство — релігія Логосу, Слова, книги. І була заскочена, прочитавши перше речення: «Дослідники стверджують, що європейське християнство, принаймні домодерної епохи, — це витвір ченців». Проте незалежно від того, чи ви читатимете цю книжку в контексті студій ментальності, чи шукатимете в ній відповідей із площини релігійної історії, вона точно не залишить вас байдужими.

Автор окреслює мету — розглянути читацькі практики українського ранньомодерного духовенства на території культурного обміну між латинськими Заходом і Північчю та православними Сходом і Півднем.

Вагомою є апеляція до імені світлої пам’яті проф. Ігоря Скочиляса, котрий обґрунтував історіописання з використанням концепта Київського християнства, під яким дослідник розуміє регіональну субкультурну модель із сімома диференційними ознаками, а саме: літургія, слов’янсько-візантійський обряд, тяглість території від княжого періоду до доби Речі Посполитої, спільна історична пам’ять, мовний код церковнослов’янської, оригінальна богословська думка та духовність. Можна зауважити, що концепт Київського християнства вже набув поширення не лише у працях дослідників із кола Центру релігійної культури імені Ігоря Скочиляса Українського католицького університету, який очолює автор книжки, а й поза ним, зокрема у студії Дарини Морозової «“Покажи мені людину”. Антропологія Антіохійської школи та її спадщина у Київській традиції» (Дух і літера, 2021). У нещодавньому інтерв’ю Іван Альмес зауважив, що Київське християнство — це альтернатива парадигмі «русского міра», поборюючи яку, маємо пропонувати щось натомість. Адже в XVII–XVIII століттях саме Київська традиція була визначальною в культурному житті східноєвропейського регіону — на теренах сучасної України, Литви, Латвії, Білорусі, частково Угорщини (Мукачівська єпархія), частини Московії.

Ґрунтовне дослідження монастирських книгозбірень розпочалось у ХІХ столітті й було схоже на рятівну археологію, коли пам’ятки вивчають, бо їм загрожує знищення. На межі XVIII і XIX століть, після секуляризації церковного майна в Російській імперії та ліквідації багатьох чернечих осередків в Австрійській імперії, їхні книгозбірні були розпорошені. Про масштаби втрат свідчать цифри: унаслідок йосифінських касат від 140 закритих монастирів лишилося близько 120 тисяч книжок, із них близько 20 тисяч потрапило до інших інституцій, 50 тисяч — до університетських бібліотек, до 10 тисяч — в освітні заклади, близько 25 тисяч продано на аукціонах.

Це спонукало дослідників, що усвідомлювали цінність монастирських книгозбірень, описувати бодай те, що вціліло. Щоправда, в дусі тогочасного «речезнавства» звертали увагу насамперед на найбільші за розміром та коштовним оздобленням екземпляри, які насправді були не надто читаними й мало що свідчили саме про культуру читання. У другій половині ХІХ століття історія монастирського книгоспоживання досі лишалася на марґінесі — серед поодиноких робіт автор називає студію Миколи Петрова, в якій зокрема окреслено обов’язки ченців-бібліотекарів василіянських бібліотек.

Хибною буде теза, що монастирські книгозбірні зовсім не досліджували, — навпаки, чого варта лише праця Івана Франка про апокрифи, значну частину якої становлять знахідки з Крехівської обителі. Проте цей етап був присвячений ретельному збору матеріалів та аналізу текстів, радше ніж вивченню самого процесу читання як культурної практики. Зрештою, аби не ці дослідження, ми не мали б видань трагедокомедії «Володимир» Феофана Прокоповича чи «Повісті про Варлаама і Йоасафа» (так само крехівські скарби).

У радянські часи книгознавчі праці про монастирську лектуру доводилося публікувати під завуальованими назвами, поставивши як щит ідеологічне формулювання перед самою суттю статті, на кшталт «Ідеологічна боротьба на Україні в XVII столітті і формування та склад бібліотек» Ігоря Мицька. У ХХІ столітті стали можливими масштабні проєкти, наприклад, реконструкція книжкового зібрання Львівського Святоонуфріївського монастиря, яку здійснив Василь Кметь.

Автор виокремлює дві моделі реконструкції історії книги: «французьку» (тісно пов’язану з історією суспільства, аналізом читацької аудиторії, колективних уявлень, комунікації за посередництвом книжок) і «британську» (зосереджену на аналітичній бібліографії, украданні реєстрів і каталогів). Власне, більшість українських досліджень відповідають другій моделі, а от продовжувачів першої істотно бракує.

Відчувається ґрунтовна обізнаність автора в методологічних працях з історії читання. А ще відчувається певний жаль через неможливість одразу застосувати весь цей теоретичний апарат на українському ґрунті. Бажаючи говорити про читацьке середовище та культурні практики, дослідник мусить спершу каталогізувати збережені переліки книжок із розпорошених монастирських книгозбірень, бо цього просто не було зроблено досі. Проте й у цьому є власний смак, аби бути першопрохідцем і опрацювати понад 20 архівів із різних країн світу в пошуках матеріалів.

Автор шукає відповіді на питання про місце своєї теми поміж інших студій релігійної історії, про місце читання як культурної практики в житті чернецтва як традиційно аскетичної спільноти, про місце культури в релігії та релігії в культурі. Вихідною тезою є те, що монахам не йшлося про поривання з культурою як такою, ба навіть навпаки — у монастирях постав власний специфічний культурний простір.

Про роль книжок у житті чернецтва свідчить, що переписування текстів в обителях вважалося духовною вправою. А дарування книжок монастирським бібліотекам було різновидом пожертви — богоугодною дією. Читали й гуртом під час трапези, і усамітнившись у келії, і під час літургії. Цікавими є подробиці про укладання індексів книг: наприклад, заповіти вирізнялися ретельною фіксацією майна — адже книжки вважалися його вартісною і статусною складовою.

Після необхідних для розуміння контексту зауваг щодо конфесіоналізації культури, ролі монастирів у Речі Посполитій та історії Львівської єпархії у складі Київської митрополії, автор переходить до розгляду дихотомії мовчання та освіти як ключової моделі для чернечої культури ранньомодерної доби. У Львівській єпархії не було такого потужного культурно-освітнього центру як Києво-Могилянський колегіум, зате існувала розвинута мережа чернечих осередків. Як зауважує Іван Альмес, православні монастирі Львівського владицтва «мовчать» у XVII столітті, а ставши унійними, у другій половині XVIIІ століття жваво «говорять» різними мовами й на різні теми.

Вичерпно характеризує роль монастиря в добу Бароко наведена у книжці цитата з уставу Підгорецької обителі, який уклав архидиякон Партеній (Ломиковський): «Монастир, усіх добродійств училище, у ньому вчать граматики, смирення, риторики, мовчання, філософії, пам’яті смертної і Дня судного». Міркування доволі глибоке, хоч і не оригінальне, а запозичене з уставу Йова (Княгиницького) для Скиту Манявського: граматика наведена в парі зі смиренням як засторога від освіченої зарозумілості; риторика подана поруч із мовчанням як опозиція красномовства та ісихії; насамкінець життєва мудрість неможлива без пам’яті про скінченність життя. А водночас першою наведена саме освітня, а не відлюдницька складова, що свідчить про суттєві зміни в самоусвідомленні соціальної ролі чернецтва.

Переходячи до розгляду монастирських книгозбірень, автор зауважує, що практика читання подумки, а не вголос, поширилася в Європі на межі XVI–XVII століть. Так із публічного процесу спілкування з книгою набуло ознак приватності. Хоча в монастирях і надалі була нормою звичка спільного читання і слухання у трапезній.

Століттям пізніше монастирі Львівської єпархії змінили конфесійне підпорядкування з православного на унійне. Це зумовило поєднання східнохристиянської та латинської традицій чернечої культури книги. Спеціальні приписи регламентували, що (насамперед Святе Письмо), коли (у будні і в час Світлої Седмиці), де (у келії, у трапезній) і як (вдумливо, повторювано, при співдії Святого Духа) читати.

Пильну увагу в дослідженні приділено умовам зберігання книжок у чернечих обителях. Уява одразу малює монастирську бібліотеку з роману «Ім’я троянди» медієвіста Умберто Еко. Принаймні до цього відсилає згадка про наявність заборонених книг. Проте в наших реаліях усе було трохи інакше. Власне, і бібліотеки як такої не існувало — у документах василіян 1770-х років кімнати для зберігання літератури називали просто келіями. Проте цінність книжок таки була високою: у 1774 році для монастиря св. Онуфрія у Львові придбали французький замок, аби вберегти лектуру від крадіжки. «Ідеальна бібліотека» містила в середньому 500 книжок, хоча такого показника сягали далеко не всі обителі. Джерелами примноження книжкового фонду були здебільшого подарунки, придбання та власні видання.

Автор дуже ретельно розглядає відомості про реставрацію фоліантів, принципи організації книжок на полицях — фіксоване місце, складання за форматом і тематичну рубрикацію. Стан книжок не завжди був задовільним: примірник підручника з філософії у Святоюрському монастирі описано словами «недоїдок миші».

Щодо репертуару книжок, вело перед богослужбове читання. Тогочасні українські друкарні задовольняли попит на Євангелія, Апостоли та Служебники лише частково: переписування книжок лишалося поширеною практикою і в ранньомодерну добу. Залишені на маргінесах та на чистих аркушах конволютів нотатки ченців дають певні уявлення про їхні читацькі враження. Для келійного читання годилися всі небогослужбові тексти, насамперед спадщина отців церкви, агіографія та гомілетика.

Присвячуючи окремі розділи лектурі православного та унійного, а з 1744 р. — василіянського етапів Львівської митрополії, автор зазначає, що, на відміну від київського осередку книжності, ознайомленого із західними католицькими та протестантськими творами, у більшості православних чернечих обителей Львівської єпархії цього часу латинськомовних книжок узагалі не виявлено. На другому етапі свій вплив на книжну культуру справили зміни в європейській видавничій діяльності, поширення у XVIII столітті серійних видань, зокрема брошур з інформацією про актуальні події: хвороби, катастрофи, війни, прогнози, поради тощо. Важливу сторінку василіянського періоду становить освітня діяльність, що якісно та кількісно позначилося на складі книгозбірень і читацькій активності. Так, одразу після новіціату, тобто періоду випробування для охочих стати монахами, у василіянських монастирях тривали дворічні студії з риторики, а після класичної гуманітарної освіти наставав час філософської та теологічної. Автор наводить цілі добірки книжок — своєрідні списки рекомендованої літератури для тих, хто опановував кожен із рівнів.

Іван Альмес посилається на концепт змінного канону Гарольда Блума, намагаючись відтворити обшир найбільш читаного в чернечій спільноті ранньомодерного періоду, і пропонує увазі читача цікаві діаграми найпоширеніших у монастирських бібліотеках творів.

Особливий інтерес у дослідженні викликають окремі розвідки про лектуру настоятеля Скита Манявського Йова (Княгиницького), реконструйовану на підставі його послань, та читацькі вподобання архидиякона Підгорецької обителі Партенія (Ломиковського), розглянуті на основі списку книжок його бібліотеки. Перший підхід дає змогу з’ясувати, що було дійсно прочитано та відрефлексовано, другий пропонує дізнатися про потенційну лектуру. Аналіз ще однієї персональної бібліотеки — настоятеля низки монастирів Йосафата (Лозинського) — демонструє різноманітність його обов’язків: окрім богослужбових книг і видань «для духовного зростання», він володів книжками з історії, астрономії, господарської й суспільно-політичної діяльності. Помічним для аналізу читацького досвіду барокової людини є й індекс цитувань Анастасія (Петровського), здійснений за допомогою вивчення приміток до цитат із його проповідей. Ще один шлях до ознайомлення з читацькими враженнями — дослідження конспектів Ігнатія (Филиповича) з часів його навчання в Римі.

Безцінними для продовжувачів дослідження Івана Альмеса є додатки: кількісні показники монастирських книгозбірень Львівської єпархії XVII–XVIII століть, рукописні власницькі знаки та власне списки книжок із бібліотек православних і унійних монастирів.

Не можна не відзначити методологічну гнучкість автора та його вміння підбирати відповідну теоретичну підоснову для змінних реалій читацької культури. Це дає змогу простежити динаміку становлення чернецтва як читацької спільноти в XVII–XVIII століттях, блискуче реконструйовану в книжці Івана Альмеса.