Деконструкція як передумова нового/оновленого концепту.

Політична наука на службі Кліо

Нація є питанням не так мови, як любови

Тимоті Снайдер*

Українська історіографія сьогодні переживає складний і цікавий процес вироблення, усталення власного обличчя. Зрештою, не лише історіографія. Українське суспільство знаходиться в такому ж стані пошуку самого себе, самоідентифікації, самоствердження. На початку 90-х років ХХ століття побутувала думка про те, що для самоствердження себе як нації достатньо лише створити власну національну державу, задекларувати себе перед світом. Події 2004–2005 рр. і 2014 р. (так звані Помаранчева революція і Революція гідности) засвідчили дещо інше: для побудови нації необхідне активне громадянське суспільство, свідома національна політична еліта і воля самого суспільства. Держава як така або стимулюватиме розвиток цих інституцій і прагнень, сприяючи таким чином досягненню суспільної мети, або виявиться до нього (суспільства) в опозиції і стане гальмом розвитку демократичних процесів, інституцій, зрештою – екзистенційних прагнень особистої і колективної волі. 

При побудові і розвитку сучасної держави і державности слід було би враховувати напрацювання попередніх поколінь. Адже не ми перші мали мрію бути незалежними, самостійними, рівними серед рівних, самим, зрештою, писати свою історію, не озираючись на сусідів і більш сильних світу цього. Більше того, чимало поколінь українців пишаються тією провідною верствою, що вела за собою народ до цієї мети, а тим більше – віддала за цю мрію власне життя. Гордимося і ми тими звитяжцями, які полягли в степах Донеччини, на Луганщині в боротьбі з російськими займанцями і їх посіпаками. Пам’ять про їх подвиг і їх громадянську позицію, як і обов’язок перед поколіннями з минувшини, зобов’язує нас, живущих нині, вибудувати справді сильну і конкурентно здатну вкраїнську державу.

 У час століття Української революції 1914-1923 рр. маємо можливість поглянути на історію національного державотворення з точки зору нинішніх викликів і досвіду. Не хотілося б вживати досить затерту фразу про те, що «історія вчить». Насправді, це зовсім не її мета. Кліо лише може дати нам методику оцінки і конструкту процесу, але не зобов’язати нас діяти так чи інакше, навіть, так би мовити, власним прикладом. Навпаки, історія (особливо – українська) багата на приклади наступання на граблі поколіннями наступними. Тому важливо вміти зрозуміти, проаналізувати, співставити події минулого столітнього періоду утвердження політичної і державної української самости з ситуацією нинішньою. Час плинний. Він інший сьогодні, аніж сто літ тому. Однак здатність людини, навіть колективного розуму до «гріха», до помилок і прорахунків така ж, як і в минулому.

«До чого такий розлогий вступ? До чого тут загальні розмірковування про місце і роль історії, зрештою міркування історіософського характеру?» – запитає допитливий читач. А для того, щоб властиво оцінити працю івано-франківського історика, уродженця Галичини ( а якщо бути більш конкретним – покутянина й коломиянина), професора, доктора політичних наук, дійсного члена НТШ Івана Монолатія.

Скажу одразу і відверто: не можу говорити про «Зоосад революції. Західноукраїнська державність 1918–1923 років і теорії випадковостей ХХ – початку ХХІ сторіч. Есеї» як пересічний читач з кількох причин. Перша полягає в тому, що тема для мене близька і є тією, над якою працюю все своє свідоме професійне життя як вчений – історія ЗУНР і Українська революція 1914–1923 рр. Друга більш особиста, але не менш вагома. В процесі наукового обмірковування (класично вчені вжили б термін «дискурсус») історії національно-визвольних змагань 100-річної давнини, в ході численних круглих столів на телебаченні, у пресі, під час засідань клубу івано-франківських інтелектуалів «Вершини» під головуванням Віталія Перевізника, на презентаціях нових видань книговидавця і правдивого українця Василя Іваночка ми неодноразово мали можливість подискутувати, обмінятися думками з шановним автором щодо базових, на нашу думку, проблем історії західноукраїнської держави початку ХХ століття.

Їх чимало. Але стрижневими в наших дискусіях виявилися пошуки причин поразки ЗУНР/ЗОУНР, розуміння того, чому ж все-таки, здавалося б, так добре почавши, поклавши все на законодавчий ґрунт, легітимізувавши, демократизувавши, провівши соборницькі заходи, налагодивши діяльність державного апарату, місцевого самоврядування, поставивши на ноги сучасну боєздатну армію, національна держава спочатку втратила власну територію, а згодом – програла і дипломатичну боротьбу за своє визнання. Аналізуючи праці попередників, учасників і свідків подій, ми підкреслювали потребу відходу від глорифікації минулого і пошуку критичного в самих українцях, нашій політичній, суспільній, громадянській еліті.

Тож можу сміливо стверджувати: професор Іван Монолатій своєю неординарною працею ( а одна зі складових цієї неординарності полягає хоча б в тому, що автор наважився говорити про людську історію  образами тваринного світу), залучивши досить сміливі і передові теорії етнополітології, зумів подивитися на історії ЗУНР/ЗОУНР по новому, свіжо. І це дало свій ефект.

У нещодавній рецензії на один із есеїв автора  «Чорні лебеді…»[1] мені доводилося констатувати, що українська історіографія доконче потребує праць з інтелектуальної історії. Або хоча би праць істориків-інтелектуалів, здатних вийти за межі “прокрустового ложа” усталеної методології наукових історичних пошукувань певної історичної школи чи напрямку. Тому поява такого штибу студій є подією. Згадуючи праці Івана Лисяка-Рудницького, що вже стали класикою, нинішніх Ярослава Грицака, Наталі Яковенко, з усією відповідальністю можу віднести до них і наукові есеї історика та етнополітолога І. Монолатія.

У чому ж важливість цих есеїв? Здавалося б, що можна нового і такого незвичного, тим паче по-новому осмисленого, інтелектуально проривного,  ще й до геніальності просто і доступно викладеного опублікувати в короткій науковій студії? Вважаємо, можна. Автору це блискуче вдалося. І цикл цих  праць, що є справді  винятком у морі позитивістської, як правило, історичної літератури, лише підтверджує правило.

Науковець, будучи істориком за фахом, краєзнавцем й етнополітологом, адаптує  положення сучасної політичної науки до явищ і процесів, особистостей, що визначали державницьке обличчя в ЗУНР/ЗОУНР. І робить це просто, професійно і водночас доступно. Монолатієві тексти, як завше, насичені багатим фактичним матеріалом, помережані аналітикою, дискурсом, постановкою проблемних питань і спробами обґрунтованих відповідей на них. Автор у кожному з есеїв використовує складові тієї чи тієї політологічної теорії. І робить це досить ненав’язливо, не категорично, а впевнено і доказово. Не має на меті образити нікого з політичних, державних чи військових діячів, навіть якщо його особисте ставлення до них не досить прихильне (як, до прикладу, можна це ледь помітити в оцінці Кирила Трильовського, Лонгина Цегельського чи Василя Панейка). Водночас, характеризуючи кожного з обраних ним діячів, вчений визначає за обраною теорією його сильні та слабкі сторони, підкреслює ті чи інші риси характеру, які яскраво вирізнялися в діях цієї особистості в найбільш критичні моменти. Таким чином використовує методологію, притаманну психоісторії, що є досить рідкісним явищем в нинішньому українському історичному науковому товаристві.

А робить це І. Монолатій, як нам видається, з тією метою, щоб мову цифр, визначень, прогнозувань і передбачень, притаманних іншим наукам, зробити аргументами на користь власного концепту аналізу західноукраїнської державності початку ХХ століття. Знову ж таки, спроби автора в цьому контексті, як на нас, безумовно вдалі і такі, які заслуговують на більш широке використання, пов’язані з бажанням відійти від усталеної глорифікації «героїчного минулого». Адже історію творять не тільки народні маси, як стверджували б народники, марксисти, а й передовсім особистості. Від їх дій здебільшого і залежали як здобутки, так і прорахунки, помилки. До слова, професор І. Монолатій вже не завуальовує роль відносин «Петлюра – Петрушевич» у перебігу єдиних соборницьких дій в ході Української революції. Він навіть цілком свідомо говорить про те, що в політичному контексті обидва очільники не хотіли поступитися першістю і прийти до узгодження прагнень. Автор відверто пише про те, що в особистому плані у них все складалося як найкраще: часто спільно обідали чи вечеряли, співали з захопленням українських пісень. А от на Паризьку мирну конференцію, де визначалася доля народів світу, зокрема переможених (до яких чомусь відносили і українців колишніх Підросійської й Підавстрійської України), направляли окремі делегації, що не хотіли узгоджувати свої дії, пріоритетним вважали досягнення локальної власної мети, а керівники цих делегацій були охоплені особистими амбіціями, а не державними інтересами…

У цьому науковому пошукуванні автор свідомо виходить за рамки історичного конструкту національного наративу. Досить сміливо. І вважаємо, успішно. Така «зухвалість», що є виявом характеру і єства справжнього пошуковця,  не є першопроявом. Тут достатньо навести приклади його праць попередніх років, які свого часу теж справили ефект новизни, свіжості, багатства інтелектуального доробку[2].

Науковець вже не вперше намагається переглянути історичні конструкти процесів державного, національного, військового, міжнародного, культурного характеру на Галичині, Буковині, Покутті, та й загалом в Україні періоду революції 1914–1923 рр., а головно – на західноукраїнських землях. Його погляд на усталені і загальновживані в історіографії парадигми завжди критичний, спрямований на пошук істини чи уточнення правди. Інколи це призводить до деконструкції або окремих складових, або цілого загалом[3]. При цьому важливо зазначити: деконструюючи, автор пропонує свій варіант, власний погляд на процес, на ґрунтовне підтвердження нового.

Праці І. Монолатія, і рецензована – не виняток, мають одну добру спільну рису: змушують мислити. Інколи це бажання виникає як задоволення через підтвердження власних припущень, інколи – як обурення, навіть спротив, адже змушує шукати аргументи на користь того, що здавалося аксіоматичним і непорушним. В цьому і є, вважаємо, сила наукової розвідки, як і в наявності аргументації, яка конче повинна бути присутня  в роботах такого типу.

Знаний західний дослідник історії України Тимоті Снайдер дає приклад блискучого фахового біографічного дослідження особистості ерцгерцога Вільгельма Габсбурґа, більш відомого для широкого кола українських читачів як Василь Вишиваний. Цей історик-інтелектуал також оперує чималим фактичним матеріалом, вдало вписуючи його в канву свого оповідання про особисте життя й переживання цісарського нащадка. Для нас важливо наголосити на наступному: Т. Снайдер намагається пояснити і обґрунтувати, здавалося б, непояснювані речі: чому батько Вільгельма Стефан, австрієць за походженням, обирає для себе польську націю і намагається зробити все можливе, щоб його ідентифікували саме з нею. А от його син Вільгельм, якого батько готував до ролі польського патріота, обирає для себе українців і Україну, претендуючи навіть цілком серйозно на статус короля, монарха нації.

Так само блискуче розв’язує історичні «вузли» Української революції 1914–1923 рр. і західноукраїнської державности І. Монолатій. Свідомо не писатиму про них, залишаючи можливість посмакувати цим добірним інтелектуальним чтивом справжнім поціновувачам. Наприкінці вкотре звернуся до головного лейтмотиву рецензованого видання і наберуся сміливості ствердити: це спроба без емоцій (наскільки це можливо при конструюванні історичного процесу), без уславлення панегіриками і гімнами розібратися хитросплетіннях минулого доби Національної революції 1914–1923 рр. Адже І. Монолатій прагне проаналізувати ті події крізь призму політичної науки, поставивши її на службу Кліо. В цьому його сила і вияв того, що згадуваний Т. Снайдер називає причетністю до нації, – вияв любови до неї.

Володимир ВЕЛИКОЧИЙ,

доктор історичних наук, професор,

заслужений працівник освіти України,

академік Української історичної академії

* Снайдер Т. Червоний князь. Таємні життя габсбурзького ерцгерцоґа; пер. з англ. П. Грицака. К.: «Грані-Т», 2011. С. 246.

[1] Докл. про це: Великочий В. Приреченість сконструйованих парадигм, або нове прочитання національного наративу. (Рефлексії щодо циклу наукових статей професора І. Монолатія «Чорні лебеді Української революції. (Не)ймовірні випадки західноукраїнської державности), http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2748-volodimir-velikochij-prirechenist-skonstrujovanikh-paradigm-abo-nove-prochitannya-natsionalnogo-narativu-refleksiji-shchodo-tsiklu-naukovikh-statej-profesora-i-monolatiya-chorni-lebedi-ukrajinskoji-revolyutsiji-ne-jmovirni-vipadki-zakhidnoukrajinskoji-derzhavnosti (публікація 12.03.2020 р.)

[2] Див.: Монолатій І. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010; Його ж. Інші свої. Політична участь етнічних акторів пізньогабсбурзьких Галичини і Буковини. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2012; Його ж. Місто без властивостей. Коломийська фуґа Великої війни. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2014; Його ж. Перша республіка. Коломия в часи ЗУНР. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2017; Місто двох республік і диктатури. Коломийські сцени Української революції. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2018; Його ж. Сила ЗУНР. Вибрані питання потенціалу, безпеки і дипломатії держави. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2020.

[3] Див. його нещодавню статтю: Монолатій І. До питання про характер (не)революційного руху на Східній Галичині у 1918 р. “Український історичний журнал”. 2019. № 3. С. 133–154.