Федорук О. Роман Куліша «Чорна рада»: історія тексту. Український науковий інститут Гарвардського університету; Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України; Наукове товариство ім. Шевченка в Америці; Інститут джерелознавства НТШ-А; Інститут Критики. Київ: Критика, 2019. VI, 590 c., 16 c. іл.

Нова велика праця Олеся Федорука про напевно найвідоміший прозовий твір Пантелеймона Куліша «Чорна рада» є великим академічним порухом щодо текстології та літературознавства у справі творення першого великого роману історичної белетристики українською мовою.

Зважаючи на те, що Автор дослідження напевно є основним упорядником академічного зібрання творів Пантелеймона Куліша, дана праця – великий пролог до наукового видання «Чорної ради», пролог, що зможе доповнюватися новими знахідками та інтерпретаціями, але зараз – це найповніший вступ до історії видатного тексту. 

Куліш працював над текстом/текстами близько чотирнадцяти років (1843 – 1857). Роман планувався спочатку російською. Втім, перед нами не переклад – кращий за оригінал, а усе ж окремий прозовий твір з тривалими видозмінами сюжету. Роман вийшов і російською і українською мовою. Проте – це радше не дві версії, а два різні твори. 

Історія текстів у дослідженні О.Федорука є дуже насиченою:  втручання у мову (а незрідка і в стиль) у виданнях «Чорної ради» радянського і пострадянського часів, процес написання/редагування/доповнення «найважливішого твору  життя» Кулішем, цензурні втручання (із самоцензурою включно), джерела та редакції (з вміщеними уривками), авторські пошуки щодо назви, структури, епіграфа тощо. Питання, чому Куліш написав так, а не інакше ‒ питання побіжне, бо перед нами варіанти подібні і не надто, особливі у мовному ключі аж до зачудування експериментами «Панька Олельковича». Колись ще студентом, придбавши синенький двотомник Кулішевих творів 1994 року, виписував з тієї "Чорної ради" цілі речення. Кулішева мова –  то неабищо, і зараз, гортаючи приклади списків уривків, зловив себе на думці, що залишився у тому "полоні" на багато років. У Куліша ходять "в пасіку" (а не на пасіку), а сучасні "королівна" чи "принцеса" –  зрозуміло, "краля". Про мову Пантелеймона Куліша чи радше як письменник і перекладач є творцями мовних канонів зараз видано англійською дуже потужне з погляду мовознавства дослідження Андрія Даниленка (Andrii Danylenko. From the Bible to Shakespeare: Pantelejmon Kulish (1819-1897) and the Formation of Literary Ukrainian (Ukrainian Studies). Boston, MA: Pace University 2016, 472 c.), але настільки та англомовна студія з українського мовознавства буде прочитаною українськими мовознавцями слід вважати досить риторичним питанням.

Автор, характеризуючи тексти "Чорної ради", не зупиняється на правописних питаннях, проте основну увагу приділяє лексико-семантичним змінам. Куліш як змінював текст, так і залишав старі пасажі навіть після зауважень цензури. Олесь Федорук зважує навіть на олівцеві помітки Куліша під час вичитування та праці.

Олесь Федорук поруч з тим, виходить за текст, бо історія правок та відхилень – це історія великих змін в імперії та історія цензури. Власне 50-ті рр. ХІХ ст. в історії російської імперського цензурування – роки великого зламу від "деспотії цензури" (за виразом Маріани Текс Чолдин) 1848 - 1855 рр. до значних пом'якшень та зменшення контролю щодо гуманітарної сфери у 1856 - 1863 рр.

Мене ж втішили й інші деталі (які підлітком не помічав) – серед другорядних персонажів "Чорної ради" козаків Костомара і Білозерець (чіткі паралелі з Миколою Костомаровим та Олександром Білозерським) (без друзів та "рідні" як обійтися), а побратим Кирила Тура –  чорногорець (тут  політика щодо "православних Балкан" того часу). Так само, у тексті для дослідника багато значить образ, звідки Куліш змальовував своїх героїв (Леся Череванівна - Олександра Білозерська), з певними запозиченнями із сентиментів російської літератури. Великі паралелі сюжетів твору і з "епосом" і з надрукованими чи лише зібраними самим Кулішем українськими думами та піснями, фольклор - незаперечний "двигун" кулішевого натхнення та новацій у тексті як змістовних, так і певною мірою символічних.

Історія тексту виявиться не лише історією Пантелеймона Куліша з творчими романтичними шуканнями і захопленням "Літописом Самовидця" (він сам і назвав так той літопис) на початку 40-х рр., звинувачення щодо участі в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, заслання і життя в Тулі, повернення до столиці й підготування "Записок о Южной Руси" (збірника фольклорних, історичних та літературних текстів) та і це впорядкування абетки ("кулішівки"), і велике читання (впливи Адама Міцкевича, Вальтера Скотта, Франсуа Шатобріана ‒ окрема і маловивчена тема). Головне ‒ "Чорна рада" є філософським твором, твором осмислення минулого, тих стихій, які змінюють простір, про "шкоду і користь" демократії, про людину під час карколомних політичних змін.

«Чорна рада» змістовно викликатиме великі паралелі в політичних роздумуваннях про українську історію від риторичних зауваг В’ячеслава Липинського до спроб коментарів про «одвічне повторення минулого» сучасних заангажованих оглядачів політичних процесів в Україні. Історія текстів – більше ніж історія дуже синтетичного діяча, яким був Пантелеймон Куліш. Академічне видання його творів дуже повільно рухається ‒ для багатогранної творчості потрібна праця не лише текстолога, але і мовознавця й історика, антрополога: забагато контексту, забагато словотвору, відсилань до фольклору та найрізноманітніших впливів на найпродуктивнішого самоука в українській культурі. Замало працівників на тому полі, але, як у Кулішевому «Піонері»:

Нехай сумують інші, не сумуй,

Робітнику безплатний, піонере.

І кожного на подвиг свій готуй,

Кому твою дорогу Праця стеле.

Коли ж орда про тебе брехні меле,

Ти на дурну дурноту мовчки плюй.