Книга відомих німецьких істориків Ян Янсена (Німецький Історичний Інститут, США) та Юрген Остергаммеля (Констанцський університет, ФРН) 2017 р. “Деколонізація: коротка історія” присвячена одній з важливих та актуальних проблем сучасного глобалізованого світу – деколонізаційним процесам у новітній період¹. З цією працею, мені вдалося ознайомитися під час навчання в Констанцському університеті протягом зимового семестру 2016 – 2017 рр. за програмою Erasmus+. У березні 2017 р. під час огдяду книжкової полички в університетській бібліотеці з відповідною проблематикою (деколонізаційні процеси в європейських колоніальних імперіях) я натрапив на неї, і ознайомився з її змістовим наповненням. Дослідницька концепція, що була викладена в ній, здалася мені доволі оригінальною та цікавою.

Обидва автори монографії нині є одними з визнаних у світі фахівців з проблематики глобальної історії, феномену колоніалізму. Ю. Остергаммель (1952 р.н.) є керівником дослідницької групи “Глобальні процеси”, що функціонує з 2010 р. при Констанцському університеті та об’єднує понад два десятки європейських дослідників колоніалізму та глобальної історії XVIII – XX ст². Німецький історик досліджує різноманітні проблемні аспекти світового колоніалізму та є автором понад 200 наукових праць, серед яких слід виділити “Трансформація світу. Глобальна історія XIX ст.”³, лауреатом премії Ляйбніца та інших почесних нагород. Інший співавтор книги, Я. Янсен з 2014 р. є науковим співробітником Німецького Історичного Інституту в Вашингтоні. Окрім колоніальної проблематики, історик аналізує історію пам’яті, міграційні процеси. Зараз Я. Янсен працює над проектом, присвяченим дослідженню соціальної мобільності Атлантичного світу в епоху революцій (1770 – 1850-і рр.).

Юрген Остергаммель

Наступне видання монографії є доповненням німецькомовного оригіналу 2013 р. та перекладом на англійську мову у видавництві Прінстонського університету. Деколонізаційна тематика має широкий діапазон для досліджень, і, тому, присутня також в інших працях сучасних істориків⁴.

Структурно наукове видання складається з передмови, 7 розділів, нотаток та вибраної бібліографії.

У передмові автори зазначили про те, що навіть у XXI ст. колоніальна спадщина нагадує про існування проблем, пов’язаних з розпадом європейських та міжконтинентальних імперій. Також у вступній частині було окреслено, що слід розуміти, вживаючи термін “деколонізація”, його відносні типологічні та хронологічні характеристики. В сучасній соціогуманітаристиці тривають жваві дискусії щодо того, чи завершені процеси деколонізації, чи має деколонізація окрім політичного ще соціокультурний та економічний аспекти і т.д. Для Я. Янсена та Ю. Остергаммеля деколонізація є мультифакторним процесом, який включає в себе не лише політичну складову, але й економічну, культурну та міжнародно-правову. Основною метою книги є висвітлення деколонізаційних процесів у глобальному контексті періоду новітньої історії, які торкнулися багатьох сфер життєдіяльності – економіки, культурного розвитку, політики.

Перший розділ монографії має назву “Деколонізація як момент та процес”. В цій частині книги описано амбівалентність терміну “деколонізація” – 1) розпад імперій та утворення незалежних держав на глобальному Півдні; 2) знищення політичних інститутів, заснованих на окупаційних методах управління територіями. Найбільш “гарячою” фазою деколонізації є 1945 – 1975 рр., але зрозуміти комплексно перебіг цих подій без ретроспективного огляду складно⁵.

Еліти в метрополіях (в першу чергу Великій Британії та Франції) передбачали відносно мирну та зрежисовану ними передачу влади на місцях, але збройні конфлікти та суспільні катаклізми другої половини XX ст., засвідчили геть іншу тенденцію. Також визначено структурні складові європейських колоніальних імперій, специфіку колоніальних бюрократичних структур, різних статусів підлеглих територій та значення поняття “суверенітет” в рамках боротьби проти імперських режимів. Зазвичай ядро імперії, тобто метрополія не дезінтегрується після її розпаду. В деяких випадках (Австро-Угорщина в 1918 р. чи Югославія в 1991 р.) ці держави розпадаються на цілий ряд країн. Колоніалізм як явище світової історії зник завдяки падінню престижу самих колонізаторів серед підкорених народів та через визнання міжнародними організаціями (ООН) права всіх народів на самовизначення й іноземне домінування та експлуатацію злочином міжнародного права.

Хо Ши Мін зачитує Декларацію проголошення незалежності В’єтнаму, цитуючи Декларацію незалежності США 1776 р.

     Сама природа деколонізаційних практик не була простою заміною колоніальних символів на національно-державницькі. Для авторів розпад СРСР навряд чи вписується в процеси загибелі імперського панування в світі через його відносно мирний характер, хоча Радянський Союз можна поставити в один ряд з іншими імперськими утвореннями того часу. Аналогічним до радянського є також приклад Японської імперії 1895 – 1945 рр., що перейняла колоніальні методи європейців і врешті її знищення завдяки США сприяло знищенню імперської структури в Азії після Другої світової війни⁶.

Історики виокремлюють декілька протоетапів деколонізації: 1) 1770 – 1820-і рр. коли було утворено США та значну кількість держав Центральної та Південної Америки; 2) надання статусу домініонів Канаді, Австралії, Новій Зеландії в рамках Британської імперії. Саме деколонізація XX ст. дискредитувала сутність імперій – іноземне панування.

Науковці виділяють три рівні деколонізації – імперський, локальний та міжнародний й пояснювальні моделі цих явищ – передача влади, національно-визвольна боротьба, неоколоніалізм, скинення тягаря “білої людини”, міжнародні процеси. Запропоновано питальник задля поєднання трьох дослідницьких перспектив, що складається з 3 блоків запитань – характеристика пізньоімперської ери, зовнішні умови, курс деколонізаційного процесу, короткі та середньострокові обставини⁷.

Імперська перспектива показує випадок окремо взятої колоніальної потуги. Локальний погляд на проблему дає змогу проаналізувати певну колонію або регіон (Південна Африка, Карибський басейн). Зазвичай подібні регіональні студії дають змогу поглянути на “деколонізацію знизу”. Міжнародна панорама деколонізації поєднює двоє вищезгаданих дослідницьких перспектив й показує дипломатичний бік проблеми, вплив світової громадської думки щодо цих питань. Наприкінці першого розділу автори роблять важливі проміжні узагальнення: знищення імперій не породило автоматичного зникнення існування сфер впливу в світі, сучасні міграційні проблеми не пов’язані з європейським колоніальним минулим, не існує взаємозалежності між рівнем розвитку держави в колоніальних умовах та здобувши незалежний статус. 

Мапа деколонізації Африки

     У другому розділі показано, яким чином такі глобальні явища як дві світові війни та поширення націоналістичних ідей вплинули на ерозію колоніальної системи. Перша світова війна 1914 – 1918 рр. каталізувала зникнення “Ери Вищого Імперіалізму”, водночас колоніальні війська були її активним учасником. Велика Британія мобілізувала 2, 5 млн. військових з домініонів та колоній, а Франція – 600 тис. чол⁸. Завершення Першої світової війни призвело до зникнення Османської, Російської, Австро-Угорської, Німецької імперій та структурних змін на міжнародній арені. Колишні території переможених держав стали підмандатними територіями Великої Британії та Франції. Не призвела до зміни залежного статусу територій й діяльність Ліги Націй, адже було трансформовано лише методи та форми колоніальної політики, а не її зміст. Діяльність Німеччини, Італії та Японії в 1930 – 1940-х рр. на міжнародній арені, історики розцінюють як новий імперіалістичний експансіонізм.

У міжвоєнний період тривали значні антиколоніальні рухи, відбулася інтернаціоналізація колоніалізму та реалізувалися реформаційні проекти конституційного та соціально-економічного розвитку колоній. Всплекс антиколоніальної боротьби в 1917 – 1920 рр. був пов’язаний частково з розумінням залежними народами, що Перша світова війна показала фейковість європейської цивілізаторської місії і можливістю частково легальними методами (подання петицій на Версальську конференцію) своїх цілей⁹. Винесення колоніальних питань на глобальне обговорення в міжнародних організаціях та на конференціях було пов’язане з позицією президента США В. Вільсона щодо права націй на самовизначення. Ліга Націй, на відміну від майбутньої ООН не стала антиколоніальним майданчиком. Довгострокові наслідки Першої світової війни, полягали в початковій фазі кризи глобальної колоніальної системи.

У міжвоєнний період серед колоніального соціуму набуває масового характеру поширення націоналістичних ідей. У відповідь метрополії, наприклад Франція та Нідерланди застосовували репресивно-каральний апарат для придушення суспільних рухів, які могли мати різну форму, починаючи від бойкоту і завершуючи збройним протистоянням. У Субсахарській Африці націоналізм як такий, набув свого розвитку після Другої світової війни. Розглядаючи певний регіон, слід враховувати конкретне політичне або соціально-економічне становище колоній. Відносно незначний середній клас у колоніях здобувши європейську освіту, відіграв важливу роль в поширенні антиколоніальної ідеології в суспільстві¹⁰. Націоналізм та антиколоніалізм не були гомогенними явищами, тому вони мали амбівалетний характер, а національна ідентичність та імперська солідарність були інклюзивними, що досить ілюстративно проявилося в Канаді.

1920 – 1930-і рр. були часом набільшої могутності та важливості в повсякденному житті колоніального дискурсу. Цей був час імперського впливу на розвиток економіки, науки, культури, поширення колоніальної пропаганди, проведення виставок як зовнішнього вияву здобутків колоніалізму¹¹. Тривалих колоніальних завоювань в цей час не спостерігалося, але відбувалася професіоналізація колоніального апарату, апгрейдизація та раціоналізація колоніалізму як в якісному, так і кількісному еквіваленті. Розпочалася дискусія в політичному істеблішменті метрополій про реформування колоніалізму, потенціальну економічну інтеграцію економічного простору імперій. Термін “розвиток” став ключовим для розумінння модернізації економіки колоніальних імперій. Концептуальні підходи до колоніальної політики набули подальшого розвитку й після 1945 р. Британський підхід був децентралізаторським, а французький – інтеграційним. Ці два тренди можна екстраполювати на всі колоніальні імперії того часу.

Справжнім викликом для глобального колоніалізму стала Друга світова війна, коли Німеччина, Італія та Японія прагнули докорінно змінити світовий порядок. Зіткнення одних імперій з іншими в роки війни, робить її фактично глобальним колоніальним протистоянням¹². Експаніоністські дії Італії та Німеччини завдали меншого ефекту по європейським імперіям, у порівнянні з Японією. Адже японська ідеологічна складова сприяла відродженню паназійських ідей в Південній та Південно-Східній Азії. Під час Другої світової війни європейські колоніальні імперії, як і їхні вороги, виснажували ресурси своїх підконтрольних територій.  Велика Британія та Франція вигадали нову формулу “партнерства” для характеристики своїх взаємовідносин з колоніями. Завершення Другої світової війни не означало послаблення колоніальних режимів європейців, а навпаки, військові умови та запровадження посиленого контролю за веденням економіки додавало впевненості метрополій в своїй впливовості.

Третій та четвертий розділи аналізують регіональні особливості та економічний вимір деколонізації. Так, зокрема показана специфіка деколонізаційних процесів у Південній Азії, Південно-Східній Азії, на Близькому Сході, у Північній Африці, Середземномор’ї, Південній Африці, та окремо виділено останні фази колоніальної присутності на прикладі режиму апартеїду в ПАР, країн Карибського басейну, Португальської імперії. У Карибському регіоні та Південній Африці дослідники виокремлюють два періоди деколонізації – 1) 1957 – 1965 рр., 2) з середини 1970-х  рр.¹³.

У Південній Азії втрата стратегічо важливої колонії Індії була одним з ключових процесів у новітній деколонізаційній історії Британської імперії поряд з наданням статусу домініону Південно-Африканському Союзу в 1910 р., створенням Ірландської незалежної держави в 1921 р. та наданням незалежності африканським колоніям в 1960 – 1963 рр¹⁴. У Південно-Східній Азії у повоєнний період відбулося нетривале відновлення французького та голладського колоніалізму, який з часом було ліквідовано внаслідок військових дій у В’єтнамі та в Індонезії¹⁵. Сподівання за допомогою колоніальних методів вирішити економічні труднощі виявилися ілюзорними.

Натомість тривалість колоніальних режимів європейців на Близькому Сході була доволі нетривалою. Після Другої світової війни було евакуйовано британські та французькі війська з регіону. Але по-справжньому трагічним можна назвати процеси зникнення колоніалізму в Північній Африці, особливо в Алжирі, де тривала найдовша деколонізаційна війна в 1954 – 1962 рр. Алжир може слугувати хрестоматійним прикладом комбінації реформ пізнього колоніалізму та репресивних дій¹⁶.

У Субсахарській Африці спрацював ефект доміно під час довготривалої деколонізації в 1960 – 1970-х рр.  Колоніальні володіння Західної Африки були зразком пізньоколоніальної політики та деколонізаційних процесів. З відходом бельгійців з Конго державні інституції новоствореної держави знаходилися в колапсі.

Після деколонізації значних територій станом на середину 1960-х рр. певні колональні утворення все ще продовжували існувати. Політичні режими в Родезії та ПАР, засновані на домінуванні меншості білих поселенців над чорношкірою більшістю гальмували незворотні та неминучі процеси деколонізації.  Міцним горішком у колоніальних справах можна вважати Португалію, яка, щоправда лише після скинення авторитарної диктатури внаслідок “революції гвоздик” змогла надати  незалежність своїм колишнім володінням у середині 1970-х рр¹⁸. У 1960 – 1970-х рр. здобули свою незалежність острівні володіння європейців у Індійському океані, Карибському басейні та Тихому океані. Загалом можна позначити вищезазначені процеси пізньою деколонізацією.

Португальські війська в заморській провінції Ангола. Друга половина 1960-х – середина 1970-х рр.

 Розпад імперій супроводжувався економічною революцією, зменшенням впливу колоніальних та імперських бізнес-інтересів у світі. Економічна діяльність метрополій в своїй колоніях мала своїм наслідком побудову інфраструктури, глобалізацію торгівлі, активізацію міграційних процесів, зміну гендерних ролей в суспільному житті. Економічна сфера належала повністю бізнесменам, і колоніальна адміністрація не досить сильно мала вплив на неї. Вияв колоніальних бізнес-інтересів полягав у непрямому фінансовому зацікавленні в інвестуванні територій, засиллі транснаціональних корпорацій. Фінансові кола не виступали лобістами важливих рішень з деколонізації територій¹⁸. Після Другої світової війни колонії перетворилися з боржників метрополій на їх кредиторів. Поширеною була практика створення економічних зон впливу – стерлінгова зона, франкова зона.

П’ятий розділ студії вказує на впливовість фактору світової політики та міжнародних відносин на перебіг глобальних деколонізаційних процесів. У 1960-х рр. спостерігалося дві взамодоповнюючі конфліктні ситуації – Схід-Захід, тобто “холодна війна” та Північ-Південь як тривала антиколоніальна боротьба¹⁹. Протистояння капіталістичного Заходу проти соціалістичного Сходу могло завершитися застосуванням ядерної зброї. Атомна зброя мала скоріше стратегічне, ніж тактичне значення, а ось родзинкою конфлікту Схід-Захід стало небувале зростання торгівлі зброєю. Але не слід забувати й про існування в той час і країн третього світу, які балансували між двома таборами. Глобальний характер “холодної війни” полягав у наявності в кожної країни своєї зовнішньополітичної позиції щодо цих питань.

Учасники Бєлградської конференції  1961 р. країн Руху за неприєднання

Прикладом протистоянь в рамках конфлікту Північ-Південь може бути В’єтнамська війна 1964 – 1973 рр., чи накладання ембарго країн ОПЕК на експорт нафти до західних країн у 1973 р. Деколонізаційні процеси були місцем перетинання обох конфліктів, адже комуністичний рух був впливовий під час національно-визвольної боротьби в Південно-Східній Азії наприклад²⁰.

Шостий розділ монографії розповідає читачам про деколонізаційні процеси з точки зору історії ідейної боротьби. Багато національних лідерів могли обмінюватися своїм баченням проблем колоніалізму, і таким чином сприяти глобальному поширенню своїх ідеологем. Дослідники типологізували чотири інтелектуальні виклики завершальної епохи існування колоніальних проблем: натуралізація деколонізації, варіативність суверенітету, колоніалізм як історична ситуація, формування концепції країн “третього світу”²¹. Деколонізація як доконаний факт, мала перетворитися з роматинтично-революційної мрії на сувору реальність для метрополій і всього світу загалом. Окрім цього, інтелектуали мали усвідомлювати, які постколоніальні форми суверенітету постануть на обломках імперій. Термін “колоніальна ситуація” вигадав та розвинув французький соціолог та етнолог Ж. Баландьє для позначення тотальності політичних взаємовідносин між метрополією та колоніями. Концепт “Третього світу” супроводжував деколонізаційні процеси своєю утопічністю, антирасизмом та антиєвропоцентризмом. Постколоніальні студії стали теж певним інтелектуальним проектом деколонізації, який не зміг, на думку авторів, пояснити її суть та вийти за академічні рамки²².

Завершальний сьомий розділ книги аналізує спадщину та деформації пам’яті про колоніалізм в сучасному світі. Важливо зрозуміти, яким чином колоніальне минуле та антиколоніальна риторика використовуються політиками в своїх цілях. Окрім суто політичної сфери, деколонізація має відбутися й в інших – культурі, економіці, освіті. Пізній колоніалізм сприяв посиленню мобільності в громадян імперій. Так само колишні метрополії європеїзувалися, скинувши з себе маску колонізаторів як складову іміджу країни.

Спадщина деколонізації може здатися не набагато спрощеною, ніж її перебіг. Адже це багато речей, які й донині існують та функціонують – від офіційних мов до територіальних кордонів²³. Їх нечасто можна зустріти в в якомусь однозначному форматі. Для того, щоб зрозуміти вплив колоніального минулого на постколоніальне сучасне, дослідники мають відійти від абстрактних категорій та монокаузальних моделей.

Основна суть спадщини деколонізації полягає в перевазі політичної державності над іншими видами звільнення від колоніалізму – економічного, політичного чи конституційного. Більших новоутворених держав продовжувалися залишатися залежними від зовнішньої економічної чи військові підтримки, так як на їх територіях виникало багато громадянських воєн, територіальних суперечок, етнополітичних конфліктів. Оптимістичні надії на прогрес та процвітання, колишніх колонізованих народів не виправдалися.

Основним наслідком деколонізаційних процесів був вплив втрати територій для метрополій. Наприклад, у Великій Британії політичний істеблішмент в цілому підтримував надання незалежності своїм колоніям, але в португальському чи французькому випадках криза проявилася в першу чергу в самій метрополії, а не лише в їхніх володіннях²⁴. Найбільших трансформацій колишні метрополії зазнали завдяки тривалим міграційним процесам з колишніх колоній. Однак найбільш топовою темою нині серед істориків постає проблема культурницької деколонізації та її вплив на імперський розвиток у новітню добу. В політиці пам’яті деколонізація теж наклала свій відбиток як у метрополіях, так і в колишніх колоніях. З 1990-х рр. тривають суспільні дебати щодо гострих та суперечливих тем колоніального минулого.

Прочитавши книгу Ю. Остергаммеля та Я. Янсена, може скластися досить позитивне та схвальне враження про неї. Монографія написана на істотному методологічному та аналітичному рівні, є добрим прикладом балансування між сухим академізмом та прагненням лаконічними та зрозумілими словами пояснити читачам складність та суперечливість історичних процесів. Вчені структурували проблему деколонізації за тематичним принципом (політика, економіка, ідеологія, міжнародні відносини, пам’ять) і презентували глобальну картину зміни політичної мапи світу впродовж другої половини XX ст. Важливим висновком для істориків може стати гіпотеза про Другу світову війну, як глобальний конфлікт колоніалізмів.  Також дослідники показали ідентичність за своєю сутністю імперій новітнього часу, включаючи не лише європейські колоніальні потуги, але й США, Радянський Союз та Японію.

У сучасній світовій історіографії, і німецька тому не виняток, спостерігається певного роду бум на історичні дослідження під соусом глобальної історії. У цій книзі, наприклад, показано критику постколоніальної теорії. Але слід зважати на те, що глобальна історія є лише однією з дослідницьких перспектив для історика, а не методологічною аксіомою. Загалом, поява подібних праць сприятиме подальшій розробці деколонізаційної тематики і розгляд питань розпаду колоніальних імперій на якісно новому емпіричному рівні.  

Підсумовуючи все вище сказане, слід зазначити, що ця монографічна студія, безсумнівно, може слугувати потужним історіографічно-методологічним підґрунтям для становлення і українських колоніальних і постколоніальних студій.

Брайлян Єгор – аспірант кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

1. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. / [Tr. by J. Riemer]. – Princeton: Princeton University Press, 2017. – 254 p.
2. Globale Prozesse. – Access mode: https://cms.uni-konstanz.de/en/geschichte/global-processes/home/
3. Osterhammel J. The Transformation of the World: A Global History of the Nineteenth Century. / J. Osterhammel. – Princeton, NJ: Princeton University Press, 2014. – 1192 p.
4. Britain, France and the Decolonization of Africa: Future Imperfect. / [Ed. by A. W. M. Smith, C. Jeppesen]. – L: UCL Press, 2017. – 226 p.; Brückenhaus D. Policing Transnational Protest. Liberal Imperialism and the Surveillance of Anticolonialists in Europe, 1905 – 1945. / D. Brückenhaus. – Oxford: Oxford University Press, 2017. – 300 p.; Craggs R., Wintle C. Cultures of Decolonisation: Transnational productions and practices, 1945-70. / R. Craggs, C. Wintle. – Manchester: Manchester University Press, 2016. – 288 p.; Tarling N. Decolonisations Compared. Central America, Southeast Asia, the Caucasus. / N. Tarling. –L: Palgrave Macmillan, 2017. – 135 p. (Cambridge Imperial and Post-Colonial Studies Series)
5. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. – P. 3.
6. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. - Р.19.
   
7. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History.  – P. 25 – 28.
8. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. – P. 37.
9. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. – P. 38 – 39.
10. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. – P. 45.
11. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History.  – P. 55.
12. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History.  – P. 64.
13. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. – P. 72.
14. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. – P. 73.
15. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History.  – P. 86.
16. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History.  – P. 99.
17. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. – P. 114.
18. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. – P. 122.
19. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. – P. 139.
20. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History.  – P. 144.
21. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. – P. 158 – 159.
22. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. – P. 170.
23. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. – P. 175.
24. Jansen J. C., Osterhammel J. Decolonization: A Short History. – P. 181.