2017 06 21 kit

У останні роки в Україні зявилося декілька важливих перекладів польських істориків. Знаковим серед них є збірка наукових статей знаного у Польщі історика професора Анджея Фрішке. Робити огляд його тексту дуже непросто, адже хочеться спонукати українських читачів до ознайомлення з книгою. Будучи повязаним з кафедрою суспільної історії університету Марії Кюрі Склодовської та Люблінським католицьким університетом Яна Павла ІІ оцінювати метра історичної науки є великою честю і напевно нездоланним завданням. Водночас маю ту перевагу, що можу займати певну зовнішню сторону і дивитися на польську історію з боку української.
Насамперед потрібно відзначити, що фундаментальна праця А.Фрішке призначена все ж для осіб, які звикли читати наукові тексти і вже знають перебіг історії Польщі другої половини ХХ ст. Отже, це історики, дипломати, політологи і усі ті, хто глибоко цікавиться минулим Центрально-Східної європи. Тут криється напевно єдина критична заувага до українського видання, адже початково А.Фрішке писав наукові тексти для польских читачів. А зібрка «Пристосування і опір...» фактично вирвана з контексту польської історії і не робить акценту на міжвоєнний період.  Апріорі у Польщі такого вступу не потрібно робити, але українському читачу важко зрозуміти колосальні зміни, які сталися. Це не лише здобуття територій на Заході і втрата Східних Кресів (термін характерний для польської історіографії), а й зміна державного ладу від право-консервативного на соціалістичний. Значна втрата впливу католицької церкви. Ротація політичних і громадских еліт.
Ознайомлюючись з текстами, які вміщено у книзі, ми поринаємо у вир міждисциплінарних досліджень, широке коло історіографії і архівних документів. Щодо останього, А.Фрішке не цурається використовувати документи і тексти соціалістичного періоду. Сміливо пробує здійснити реконструкцію способу мислення і стосунків інтелектуальних і правлячих еліт, які пройшли значну еволюцію. Можна сказати, що автор через структуралістичний підхід показує різні сторони польської дійсності: політизацію суспільства, опір певним аспектам системи, появу індивідуальних і колективних протестних ініцатив, методологію боротьби з режимом на різних етапах і у різних суспільних прошарках, конфлікти.
Назагал можна виділити декілька пунктів, що описово виділяють тематику наукової праці:
1. У Польщі комуністичний режим був значно слабшим за СРСР. Особливо це видно від 1956 р. Маючи зразком російський ідеалістичний соціалізм, соціалізм польський тяжів до рівності, соціального добробуту і не мав тоталітарного підгрунтя, тобто ГУЛАГу.
2. Певна ексклюзивність (відірваність) системи соціалістичного режиму у Польщі від 1956 р. до 1989 р. Це давало можливість на існування зв’язків з національною діаспорою, розвитку опозиційної преси і освітніх середовищ. Зокрема функціонував Католицький університет у Любліні, дипломи якого не визнавалися у соціалістичній РП, але визнавалися в усьому західному світі.
3. Одна з найбільших мобільностей громадян серед усіх країн Варшавського договору. Можливість переміщуватися не лише всередині держави, а й поїздок за кордон.
4. Успішне шкільне виховання, побудоване значною мірою на історії переможців і водночас зневажання патріотичних традицій та репресії, спрямовані проти десятків тисяч людей, які під час ІІ Світової війни боролися з ворогом у некомуністичних підпільних організаціях.
5. А.Фрішке має ліберальні погляди, це дозволяє максимально безсоронньо оцінювати історичні факти. Але водночас важко зрозуміти позицію автора щодо ключових історичних проблем. Натомість часто відчувається вплив Кристини Керстен у покликанні на її науковий аналіз.Більшості читачів історія Польщі ХХ ст. безперечно найбільше пригадується з подій «Солідарності» 1981 р. Однак якщо говорити про громадян СРСР, особливо українців, то сучасники фактично не відчули подиху свободи з-за кордону Польщі. Це пов’язано як з інформаційною блокадою, так і з «залізною завісою» щодо протестних рухів у СРСР. Жодна інформація не мала впливати на радянських громадян, спонукати їх до вільнодумства і заперечення успіхів соціалістичної системи.
Характеризуючи головні риси пристосування громадян у Польщі від моменту виборів 1957 р. А.Фрішке відзначає як позитивні: створення умов для т.зв. соціального ліфту найнижчим верствам населення, економічний розвиток і стабільність. Так і з негативними: завеликою ціною компромісу, бар’єрами між політиками, профспілками, культурними діячами. «Водночас рамки індивідуальної свободи були обмежені, до того  ж змінні. Партія не відмовилася від намагань повернути собі повний контроль над суспільством, накинути йому свою систему цінностей і змусити дотримуватися поведінки, визначеної певними ритуалами.»(С.79) Фактично кожен громадянин Польщі потрапляв у ситуації, де він мусів йти на компроміс за самим собою, підпорядковуватися правилам системи, які розходилися з його совістю, чи протестувати. Це явище вписувалося у систему конформізму з усіма привілеями і винагородами, притаманними тоталітарній системі. Бути у партії означало як мінімум мати «страховий поліс», хоча й імовірний осуд окремих середовищ.
Першою ключовою проблемою післявоєнної історії Польщі А.Фрішке вважає кризу 1956 р. Саме у цьому році сталися ключові зміни у політичному, релігійному і військовому середвовищах. А також значна зміна кадрів на усіх рівнях моноправлячої партії. Владислав Гомулка не лише послабив релігійну нетерпимість (звільнення інтернованого кардинала Вишинського), а й домігся виїзду з Польщі численних радянських військових радників на чолі з маршалом Рокосовським. Безперечно змінам у Польщі передували зміни у Москві, щоправда це неспівмірно порівнювати з початком періоду відлиги у СРСР. Адже у Польщі не було системи ГУЛАГу і порівняно незначна кількість громадян потрапила під вплив репресій.
На жаль у дослідженні Фрішке ми не знайдемо популярної зараз теми «Проклятих солдатів». Це величезна група післявоєнного антикомуністичного підпілля, що діяла активно у перше повоєнне десятиліття.
Одним з цікавих аспектів дослідження А.Фрішке є його оцінка діяльності часопису «Культура». Тут важливим є як дистанціювання до релігійних традицій і критика Єпископату Польщі, так і спроба впливати на польсько-німецький діалог. З усіх випусків журналу був лише один присвячений церкві, у якому було публіковано те що сьогодні знано як жест поєднання: «Лист польських єпископів до єпископів німецьких» 1965 р. Епохальна роль Єжи Ґедройця полягає у аналізі та інтерпретації польської дійсності у 60-80 х роках. Він публікує документи, які не з’являються у соціалістичні Польщі. Шукає і згуртовує інтелектуальні середвоща авторів. Зокрема, відкриває світу фігури Яцка Куроня та Адама Міхніка (критикованого сучасною польською правлячою владою ).
Наступні кризові періоди, відображені у дослідженнях А.Фрішке, це 1968, 1970 і 1980 роки. Перший має виняткове,  як для тогочасної Польщі, антисемітське забарвлення. Другий пов’язаний зі страйками і розстрілом демонстрантів у Ґданську. Тоді було затримано винятково багато осіб через політичні події. І звичайно третій від літа 1980 року, коли почалося створення мережі протестної і правозахистної поведінки незгодних з сиcтемою громадян, зародження «Солідарності». А.Фрішке є беззаперечним експертом із дослідження дисидентства і Солідарності. Він не лише виправдовує Леха Валенсу, навколо якого плетуться версії співпраці з СБ, але й виступає експертом одного з останніх фільмів А.Вайди «Валенса: людина з надії».
Анджей Фрішке синтезує термін «політична культура» у одній, важливій для розуміння історії Польщі ХХ ст. статті. Звичайно оцінюючи генезу політичної культури автор звертається до глибших моментів постання Польщі, періоду бездержавності і впливу Російської імперії. Через психологічний і антропологічний підхід можна описати різні забарвлення і генезу політики, впливів на неї, її носіїв. Політична культура безперечно пов’язана з релігійною традицією, яка у Польщі невід’ємна у щоденному житті. Рівень і якості релігійних впливів залежать від цінностей, що сповідуються громадянами. А правлячий режим зневажав свободу індивідуальних та політичних цінностей. І якщо релігія має характер духовний, то втрата територій, як найбільша травма Другої світової війни у післявоєнних поколінь, істотною залишається досьогодні. Післявоєнна Польща, після примусового виселення німців (про «акцію Вісла» у жодній зі статей автор не згадує), Голокосту і антисемітизму 60-х років, сформувалася моноетнічна держава з уніфікованою культурою.

Ярослав Кіт