Зміст

Вступ...3
СИЛА ІЛЮЗІЙ: ОСНОВНІ ЧИННИКИ ПОСИЛЕННЯ ВПЛИВУ БІЛЬШОВИЗМУ (ДО ЖОВТНЯ 1917 р.) (Геннадій Єфіменко)...8
Пастка для інтелектуалів: «науковість» та модернізаційні принади комунізму...9
Жорстка централізація vs «соціалістичний принцип визволення народів»: національне питання у стратегії й тактиці більшовиків до 1917 р....19
«Розкріпачення народів» після Російської революції: більшовицькі ігри з питанням про майбутній державний устрій...32
Право націй на самовизначення»: «кіл у спину революційному руху» чи засіб реальної політики? Київський досвід 1917 р...41
Комуністична стратегія та радянські гасла: симбіоз протилежностей (квітень—жовтень 1917 р.)...53
СПОДІВАНЕ НАРОДОВЛАДДЯ: ІЛЮЗІЇ ТА РЕАЛІЇ «ПЕРШИХ СОВІТІВ» (ЛИСТОПАД 1917 — КВІТЕНЬ 1918 р.) (Г. Г. Єфіменко)...61
Ленінська тактика в національному питанні як чинник утримання влади після Жовтневого перевороту...64
Українські експерименти Раднаркому...71
«Совітська» УНР як новий засіб поглинання України...81
«Вся влада місцевим радам!» (Владна система доби «перших совітів»)...90
Казус Кривдонбасу: до обставин появи та зникнення ДКР (лютий—квітень 1918 р.)...95 (розділ опубліковано нижче)
«ЗАПАМОРОЧЕННЯ ВІД УСПІХІВ»: НЕГАТИВНИЙ ДОСВІД РЕАЛІЗАЦІЇ КОМУНІСТИЧНОЇ ДОКТРИНИ В УКРАЇНІ (СІЧЕНЬ—СЕРПЕНЬ 1919 р.) (Геннадій Єфіменко)...108
Вплив сформованих уявлень про більшовизм: стрімке захоплення України «червоними» та формування владної вертикалі (січень—березень 1919 р.)...111
Участь мас у владній вертикалі: особливості 1919 р.................................121
«У період 1919 р. було певне підозріння навіть до української мови»: мовне питання...131
«За більшовиків проти комуністів»: (не)зруйновані ілюзії українського селянства...140
«Крим, як і Україна, має увійти до складу єдиної Совітської Росії»: відносини УСРР із Кремлем...151
ПІДРИХТОВАНИЙ КОМУНІЗМ: ПЕРШІ ПОСТУПКИ ПРИ НЕЗМІННІЙ ОСНОВІ (ЛИСТОПАД 1919 — ЛЮТИЙ 1921 р.) (Геннадій Єфіменко)...173
«Украинский язык не есть язык Петлюры»: поступки комуністів у мовній сфері та пропаганді...175
Земельна лібералізація vs посилена продрозкладка й комнезами...190
Ілюзії та практика повсякденного комунізму в містах...202
Курс на «федеральну конституцію РСФРР»: державницька риторика vs управлінська та економічна надцентралізація (грудень 1919 — жовтень 1920 р.)...214
Шлях до формального союзу «на передбаченій договором підставі повної рівности поміж обома Республіками»...226
ОЧІКУВАННЯ ТА РЕАЛІЇ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ.......................235
Комуністична теорія vs практичні потреби: до обставин запровадження і наслідків нового економічного курсу (Геннадій Єфіменко)...238
Від суб’єкта до об’єкта: відносини між УСРР та РСФРР/СРСР у міжвоєнний період (Геннадій Єфіменко)...252
Горизонтальні зв’язки як небезпека для комунізму та «корінна зміна політики від українізації до радянізації» (1920—1922 рр.) (Геннадій Єфіменко)...263
«Українізація шляхом радянізації»: причина повороту та особливості впровадження (1922—1928 рр.) (Геннадій Єфіменко)...273
Література і мистецтво: надії та негаразди доби непу (Яна Примаченко)...282
Наука під більшовиками: рух по синусоїді (Оксана Юркова)...295
Підтримка національних ілюзій у добу другого комуністичного штурму (1928—1932 рр.) (Геннадій Єфіменко)...316
«Гігантський розмах і нечуваний розворот української радянської культури й державності»: Голодомор та особливості формування ілюзій в Україні в постголодоморні 1933—1938 рр. (Геннадій Єфіменко)...326
«Розстріляне відродження»: централізація літературно-мистецького життя репресії проти діячів культури в 1930-ті рр. (Яна Примаченко)...337
Література...349

Єфіменко Геннадій. Казус Кривдонбасу: до обставин появи та зникнення ДКР (лютий—квітень 1918 р.)

У попередніх підрозділах зверталася увага на публічне використання та формальне втілення більшовицьким керівництвом не властивих програмним засадам більшовизму соціальних та національних гасел. Метою тих дій було захоплення, збереження і зміцнення влади. Було також проаналізовано уявлення більшовицьких плановиків про майбутній державний устрій, розглянуто специфіку системи рад наприкінці 1917 — на початку 1918 р., яка й зумовила збільшення авторитету більшовиків в українському суспільстві. У контексті теми нашої книги — «Ілюзії та катастрофи “комуністичного раю”» — висвітлення передумов та першого етапу формування більшовицької влади в Україні можна було б цим обмежити. Однак розпочата Росією 2014 р. збройна агресія проти України актуалізувала ще одну сторінку історії, яку міфологізували та активно використовують у своїх цілях російські окупанти та їхні прибічники з-поміж громадян України. Йдеться про короткотермінове існування Донецько-Криворізької республіки (ДКР). Нерідко застосовуються інші назви цього утворення — «Донецька республіка», Донецько-Криворізька радянська республіка (ДКРР), «Республіка рад Донецько-Криворізького басейну», «Донкривбас», «Кривдонбас». Остання назва широко використовувалася при описі цих подій у 1920-х рр.

У контексті визначеної нами теми фактор позанаціонального Кривдонбасу, як і інших радянських утворень, що були проголошені в Україні на початку 1918 рр., не відіграв якоїсь важливої ролі. Та й керівництво радянської УНР до таких утворень ставилося з розумінням, визначаючи їх як автономні частини України. Приміром, у рішенні ІІ Всеукраїнського з’їзду рад від 18 березня 1918 р. ішлося про «вільні міста і республіки як автономні частини Української Радянської Федеративної Республіки».

Існування різноманітних позанаціональних радянських республік не було винятково українською особливістю. Радше навпаки — на початку 1918 р. це було характерною для тогочасної радянської системи рисою, своєрідною «хворобою зростання». Так, лише на Північному Кавказі 1918 р. у той чи інший час існували Донська, Кубанська, Чорноморська, Кубансько-Чорноморська, Північно-Кавказька радянські республіки, Терська народна радянська республіка та радянське Ставропілля. Сьогодні історія жодного з цих утворень не лише не використовується для сучасних політичних маніпуляцій, а й взагалі перебуває на далеких манівцях історичних досліджень. З Кривдонбасом з усіх сторін ситуація протилежна. Тому виникла потреба й нам звернути увагу на це питання.

Донецько-Криворізька республіка була створена 12 лютого (30 cічня) 1918 р. на IV з’їзді рад Донецько-Криворізького басейну. Сам факт проведення вже IV з’їзду рад цього регіону свідчить про те, що це утворення з’явилося не на порожньому місці. Загалом ідея адміністративного виокремлення Донецького вугільного басейну та Криворізького рудного району в тому чи іншому вигляді виникла ще в царські часи. У її основі стояли економічні потреби. Радою з’їздів гірничопромисловців півдня Росії, центр якої був розташований у Харкові, такий крок розглядався як один із шляхів поліпшення умов для розвитку промисловості в цьому регіоні.

Поширенню ідеї виокремлення Донкривбасу сприяла ухвалена 4 серпня 1917 р. «Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні», згідно з якою «донкривбасівські» Катеринославська та Харківська губернії не входили до складу підпорядкованих Генеральному секретаріату територій, тобто не визнавалися частиною України. У тому ж таки серпні 1917 р. відбулася конференція більшовиків Донецько-Криворізького басейну, на якій було засновано регіональний комітет на чолі з Федором Сергєєвим (Артемом). Комітет мав спрямовувати діяльність більшовиків на українському Лівобережжі, яке, в тому числі й унаслідок впровадження «Тимчасової інструкції», Україною він не вважав. Після ІІІ Універсалу, за яким Катеринославська та Харківська губернії становили частину України, питання про виокремлення Донкривбасу актуалізувалося: визнання Центральною Радою нелегітимним Жовтневого перевороту не могло не викликати спротиву обласного комітету рад Донецько-Криворізького басейну, де більшовики на той час мали вже перевагу.

Пропозиції щодо виокремлення лунали на ІІІ обласному з’їзді рад, що відбувся у Харкові у грудні 1917 р. Однак тоді вони не були реалізовані. Натомість, як уже згадувалося вище, делегати обласного з’їзду, з’єднавшись із пробільшовицькими втікачами з київського Всеукраїнського з’їзду рад, оголосили про створення радянської України та обрали ЦВК рад України. Щоправда, безслідно намір виокремитися не зник. Окремим пунктом таки було ухвалене рішення «Про Донецько-Криворізький басейн», у якому йшлося про потребу адміністративної «єдності Донецького басейну в межах Радянської Республіки».

На IV з’їзді робітничих рад Донецько-Криворізького басейну 10—12 лютого (28—30 січня) 1918 р. роль першої скрипки знову відігравали більшовики. За півтора місяця, що минув від часу ІІІ з’їзду, політична ситуація змінилася. Перманенті й такі, що ледь не дійшли до серйозного збройного протистояння суперечки з ЦВК рад України далися взнаки. На IV з’їзді рад Донецько-Криворізького басейну було затверджено запропоновану більшовиками резолюцію про виділення Донецько-Криворізької Республіки, у якій, зокрема, наголошувалося: «У міру того, як у вільній федерації радянських республік Росії з розвитком соціалістичної революції засоби виробництва будуть усуспільнюватись, головні галузі промисловості націоналізовуватись, виділення окремих республік дедалі більше буде і повинно проводитись за принципом особливостей тієї чи іншої області в господарсько-економічному відношенні. Донецький і Криворізький басейни як область, що вже й зараз має свою певну економічну господарську фізіономію, повинен мати власні органи економічного і політичного самоврядування, єдині органи влади, які організують у басейні політичний, економічний і культурний правопорядок Радянської Республіки».

Під час роботи з’їзду йшлося про те, що утворювана республіка має бути складовою радянської Росії, але в резолюції про це не йшлося. Миколу Скрипника, який запропонував, щоб у рішенні з’їзду було зазначено про належність ДКР до України, затаврували як українського націоналіста. 14 (1) лютого на засіданні обласного комітету рад було формально уточнено відносини Донкривбасу з ленінським Раднаркомом та радянською УНР. Було відзначено, що РНК «Донецького та Криворізького басейнів зобов’язаний впроваджувати в життя декрети народних комісарів Російської Республіки». ЦВК рад України був означений як орган, що є паралельним до обласного комітету Донкривбасу. Така собі «децентралізація».

Не зайве буде підкреслити, що вказане рішення про утворення ДКР приймалося без участі селянських депутатів, тоді як саме сільське населення становило більшість у регіоні. Своєю чергою, серед сільського населення абсолютну більшість становили українці. Щоб у майбутньому легітимізувати радянську владу і своє керівництво краєм, учасники з’їзду одноголосно схвалили пропозицію про те, «щоб найближчий з’їзд був спільним із селянськими депутатами». 14 (1) лютого було обрано Раду Народних Комісарів ДКР, яку очолив Артем.

Керівники новоутвореної ДКР жили у світі своїх уявлень, які часом зовсім не відповідали дійсності. Серед них набула поширення думка про своєчасність виокремлення Донкривбасу від України з міжнародних причин. Як відзначалося у протоколі об’єднаного засідання Харківського губернського та Донецько-Криворізького обласного комітетів, нарком ДКР у справах управління Семен Васильченко вказував, що Брестський мир є «простим папірцем, який нікого ні до чого не зобов’язує. Щасливий фінал для місцевої радянської влади оратор бачить у тому, що нещодавно проголошено Донецьку республіку. Дія того пункту мирного договору, що стосується України, природно, не поширюється на Харків та
Донецький басейн». Щоправда, незабаром риторика була змінена. Після того як стало зрозуміло, що такі фантазії жодним чином не співвідносяться з реальністю, той же Васильченко заявив, що «Брестський мир — це загибель революції». Втім, в обох випадках від його поглядів нічого не залежало.

Артем (Федір Сергеєв)

Проголосивши ДКР, її керманичі мали певні уявлення про межі території, якою збиралися керувати. Щоправда, говорити про якісь реальні кордони Кривдонбасу було неможливо хоча б тому, що фактично в кожному радянському регіоні влада належала місцевим радам, які нікому не підпорядковувалися. Цілком слушно згодом зауважив М. Скрипник: «І ЦВИК Кривдонбасу, і його Раднарком лишилися тільки організаційними штабами, поруч з тим як Катеринослав, Луганськ та инші жили своїм окремим самостійним власним життям і майже не визнавали свого центру». Тобто, кажучи про «територію ДКР», слід розуміти, що йдеться лише про бачення кордонів керівництвом цього утворення. І навіть про умовне визнання таких зазіхань якою-небудь іншою стороною,в тому числі і ленінським Раднаркомом, мова не йшла.

Керівництво ДКР претендувало на такі території: «Західні кордони Харківської і Катеринославської губ., включаючи залізничну частину Криворіжжя Херсонської губ та повіти Таврійської до перешийка — завжди були і будуть західними кордонами нашої республіки. Азовське море до Таганрога і кордони вугільних округів Донської області по лінії залізниці Ростов—Воронеж до станції Ліхая, західні межі Воронезької і південні Курської губерній замикають кордони нашої республіки» (див. вклейка, рис. IV).

Таким чином, окрім українських губерній, керівництво ДКР збиралося включити до свого складу ще й частину Області Війська Донського. Це виглядало цілком логічно, якщо взяти до уваги той факт, що в основу вказаних територіальних фантазій було покладено економічний фактор за повної відмови від національного. Інакше кажучи, ця «республіка» не мала національного коріння. Ось, наприклад, слова зі статті наркома юстиції Кривдонбасу Віктора Філова, одного з найбільш затятих апологетів ДКР: «Виділення Донецького та Криворізького басейнів в автономну одиницю — Донецьку Республіку Совітів — знаменувало собою торжество економічного принципу федерації на противагу принципу національному».

У цій же статті Філов відзначав, що наміри включити ДКР на правах автономії до складу радянської України були по суті спробою знайти компроміс між національним і економічним критеріями. Інакше кажучи, В. Філов визнавав, що якби в основу виділення регіонів брався національний критерій, то не лише про виокремлення Донкривбасу, а й навіть про його автономію у складі України не мало б ітися. Переважання українців в умовній ДКР не заперечувалося й іншими керівниками ДКР. Цей критерій просто не брався до уваги. Формально керівники ДКР такі підходи обґрунтовували «марксистським» світобаченням: мовляв, час національних держав минув.

Більшовицький центр інакше трактував марксизм і, відповідно, федералізм, з яким формально був вимушений погодитися. Загальною була настанова на централізацію. Якщо через певні обставини там і погоджувалися на відокремлення, «федерування» чи автономію якоїсь частини колишньої Російської імперії, то за критерій такого відособлення визнавався лише національний чинник. У звернені контрольованого більшовиками ІІІ Всеросійського з’їзду рад з’їзду від 28 (15) січня відзначалося: «Всеросійський з’їзд рад робітничих, солдатських, і селянських депутатів вітає і всіляко схвалює національну політику Уряду Народних Комісарів, спрямовану на проведення в життя принципу самовизначення народів, що розуміється в дусі самовизначення трудових мас усіх народностей Росії». Уявлюваний результат такого відособлення відобразився у відповідній резолюції з’їзду: «Російська Соціалістична Совітська Республіка утворюється на основі добровільного союзу народів Росії як федерація совітських республік цих народів».

Цікаво, що складовою частиною цієї федерації на ІІІ Всеросійському з’їзді рад вбачалася не лише Україна, а й Фінляндія. У заключному слові до з’їзду голова Раднаркому радянської Росії В. Ленін зауважував: «Ми бачимо, що наші ідеї перемогли в Фінляндії, на Україні […] найвеличніший результат очевидний — перемога революції і об’єднання переможців з нами в одну могутню революційну федерацію».

На перший погляд, згадана вище резолюція вказувала на те, що федерування чи автономія мають відбуватися саме на національній основі. Але таке розуміння федерації не було єдиним. Адже в тексті рішень з’їзду містилися ще й вказівки на незаперечні повноваження місцевих рад, вказувалося, що центральною владою «не повинні бути порушуваними права окремих областей, що вступили у федерацію». Не додали чіткості й слова Й. Сталіна про те, що «запропонована резолюція не є законом, а лише окреслює загальні засади майбутньої конституції суб’єкти федерації потрібно було ще створювати, а принципи створення не були безпечно визначені. Власне, саме через таку невизначеність, до якої додалося своєрідне трактування міжнародної політики, і стало можливим утворення ДКР.

Але Кривдонбасом за подальшої відсутності чіткого критерію утворення суб’єктів федерації справа обмежитися не могла. Зокрема, постало питання утворення Московської області як суб’єкта федерації (до березня 1918 столиця радянської Росії була в Петрограді). Такі наміри були рішуче заперечені більшовицьким центром, який «економічний» принцип федерування категорично не сприймав. Ось як наприкінці березня 1918 р. схарактеризував ситуацію член Наркомату колегії внутрішніх справ радянської Росії Мартин Лацис: «Згідно з постановою ІІІ Всеросійського з’їзду рад Росія визнана Федеративною Совітською Республікою. Це згідно з постановою. Насправді ні під час з’їзду, ні тепер ця форма управління хоч якось ясно не склалася. Кожен тлумачить справу так, як йому заманеться, оскільки з’їзд не дав конкретних вказівок. І ось тепер справа доходить до абсурду. Вкажу на приклад Московської області. Ця область, за планом організаторів, сама складає федерацію 14 губернських совітів. Кожна губернія має свій Совітський уряд — Совіт Народних Комісарів. А сама Московська область входить до складу Російської Федеративної Совітської Республіки. Виходить федерація — федерацій. Якщо ми до цього додаємо довільність об’єднання цих 14 губерній, то отримаємо абсурд федералізму».

ДКР як суб’єкт федерації мав такі ж самі перспективи, як і Московська область. Але, незважаючи на несприйняття пропагованого «кривдонбасівцями» економічного федералізму, ленінський Раднарком, сподіваючись, що розпочатий наступ Німеччини не зачепить схід України, у лютому — на початку березня 1918 р. зробив певну паузу у визначеннях території радянської України. У своїй правоті з територіального питання були переконані як представники радянської УНР, так і керівництво ДКР.

Ситуація змінилася після укладення 3 березня 1918 р. Брестського мирного договору між Росією та країнами Четверного союзу. Однією з його умов було виведення російських військ із території України і укладення миру з УНР. Гра в окрему ДКР втратила сенс і могла завадити Кремлю. ЦК РКП(б) на засіданні від 15 березня 1918 р. дав чітку директиву: Донецько-Криворізький басейн входить до складу України. Це рішення за участі голови уряду ДКР Артема (Ф. Сергєєва) було затверджено на ІІ Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі (17—19 березня 1918 р.). Тоді ж була проголошена і незалежність радянської України. Незабаром після цього радянська влада на території України була остаточно ліквідована. Владні органи ДКР ще певний час існували і навіть 8 квітня переїхали з Харкова до Луганська, але формально вона тепер була частиною радянської України. Після ІІ Всеукраїнського з’їзду рад зі складу Раднаркому ДКР вийшли непримиренні супротивники приєднання до радянської України Семен Васильченко, Віктор Філов та Михайло Жаков. Ті ж, що залишилися (див. вклейку, рис. V), вже після нового опанування більшовиками України наприкінці 1918 — на початку 1919 р. фактично всі увійшли до складу урядових структур радянської України.

Щоб зняти питання про засади для можливого федерування, нарком у справах національностей радянської Росії Й. Сталін дав інтерв’ю газеті «Правда», яке було опубліковане 3 та 4 квітня 1918 р. Він категорично заперечив як економічний, так і географічний федералізм, наголосивши, що це не має нічого спільного з рішеннями ІІІ Всеросійського з’їзду рад: «Очевидно, що суб’єктами федерації повинні бути і можуть бути не всякі ділянки й одиниці і не всяка географічна територія, а лише певні області, що природно поєднують у собі особливості побуту, своєрідність національного складу і деяку мінімальну цілісність економічної території. Такими є Польща, Україна, Фінляндія, Крим, Закавказзя (причому не виключена можливість, що Закавказзя розіб’ється на ряд певних національно-територіальних одиниць, на кшталт грузинської, вірменської, азербайджансько-татарської та ін.), Туркестан, Киргизький край, Татаро-Башкирська територія, Сибір і т. ін.».

Примара реальної федералізації лякала керівництво РКП(б). Надалі воно рішуче клало край будь-яким спробам втілення в життя економічної регіоналізації, адже це суперечило централізаторській суті більшовицького режиму. Формальні підстави для таких спроб були ліквідовані з ухваленням Конституції радянської Росії у липні 1918 р. Зокрема, стаття 2 цього документа звучала так: «Російська Радянська Республіка засновується на основі вільного союзу вільних націй, як федерація радянських національних республік».

Поширене в публіцистиці твердження про те, що ДКР було ліквідоване начебто рішенням Ради праці та оборони РСФРР від 17 лютого 1919 р., не має підстав. Та резолюція звучала так: «Прохати тов. Сталіна через бюро ЦК провести знищення Кривдонбасу». «Бюро ЦК», тобто оргбюро ЦК РКП(б), займалося партійними і кадровими справами, і його рішення аж ніяк не могли щось безпосередньо змінити у державному будівництві. Насправді у цьому рішенні йшлося про скасування скликання відповідної обласної партійної (навіть не радянської!) конференції, яка була запланована на 20 лютого. Більшовицька партія була побудована на засадах «демократичного централізму », її регіональні органи беззастережно підкорилися рішенню центру. До того ж, якщо повернутися до процитованого рішення, слід відзначити, що поняття «прохання» і «постанова» чи «резолюція» (тобто законодавчий акт) далеко не тотожні. Тобто мова йшла передусім про недопущення розмов про відновлення чогось подібного до ДКР, а не про її «ліквідацію».

Загалом, щоб щось «ліквідувати», його потрібно «мати». Не існує жодного факту, що свідчив би про існування чи хоча б проголошення ДКР після другого опанування більшовиками
України. Це, звичайно, не означає, що не існувало ідеї поновлення ДКР. Відповіддю на такі наміри і були слова з адресованої Ізраїлю Кулику в Курськ телеграми Й. Сталіна, датованої 22 грудня 1918 р.: «Жодного Кривдонбасу не буде і не має бути. Час кинути займатися дурницями».

Таким чином, ДКР припинила своє існування навесні 1918 р. і більше не відновлювалася. Сама ідея існування Донкривбасу як суб’єкта федерації засадниче суперечила більшовицькому централізму.

Залишаючись прихильником жорсткого централізму, більшовицькі керманичі були змушені рахуватися з потужним національно-визвольним рухом. Тому вони змирилися з існуванням радянських утворень у національних формах. У формальний більшовицький дискурс було введено таке лайливе до революції поняття, як «федерація». Щоправда, реальний зміст цієї дефініції істотно змінився. Тепер він став тотожним тому поняттю, що раніше позначалося як «обласна автономія», можливість впровадження якої більшовицькі керманичі неодноразово відзначали. Інакше кажучи, були внесені зміни у форму планованого державного устрою, а його централізаторська сутність не зазнала змін.

Навіть при визнанні права на федерацію лише за національними одиницями нетривалий час (приблизно місяць) більшовицький центр не заперечував проти існування ДКР. Така невизначеність була викликана сподіваннями, що німецько-австрійське військо не буде займати Донкривбас. Ці сподівання виявилися марними. Ідея заснованого на економічних особливостях федералізму навіть з тактичної точки зору не виправдала себе і тому про повернення до неї не могло бути й мови. Донкривбас навіть у межах пропагованого більшовиками «комуністичного раю» не був ілюзією, оскільки виникнення подібних республік було незапланованим тимчасовим вивертом долі у період між породженою знищенням з будівництва комуністичної моделі. У випадку з Донкривбасом вкотре виявилася та риса більшовицьких керманичів, яку знаний російський вчений О. Ахієзер означив як «найбільший секрет більшовизму». На думку науковця, цей секрет «полягає у тому, що більшовики, після того як вони стали керівною партією, вихоплюють із навколишньої дійсності та перетворюють на визначальні для себе різноманітні, а практично будь-які, а отже, і взаємовиключні ідеї, якщо вони забезпечують збереження державної влади». Слід хіба що уточнити, що зазначене вміння було їм властиве і перед захопленням влади. У подальшому, у тому числі й під час усіляких відступів від комуністичного будівництва, питання про засновану на економічних засадах федерацію ніколи навіть не ставили на порядок денний.