Порівняльний аналіз політичних ідентичностей і зовнішньої політики Росії, України і Білорусії є основною темою книги, яка приваблює широким застосовуванням різних теоретичних концепцій та методик досліджень, використовуючи такі різноманітні джерела як газетні статті, заяви в засобах масової інформації, низку інтерв'ю з політичними діячами в «в парламентах, в політичних партіях і в приватному бізнесі, а також в офісах ЄС (Євросоюз) і в НАТО» (Р. IX). Крім того, автори провели інтерв'ю з фокус-групами і описали широкий історичний та політичний контекст. Основний автор, Стівен Вайт є відомим політологом, автором близьк 500 публікацій, в основному з питань пострадянської політики. Його особливо цікавлять виборчі процеси, голосування, політичні еліти, громадська думка і засоби масової інформації в Росії, але він також не нехтує і іншими пострадянськими країнами1. Валентина Феклюніна є також політологом, фахівцем із зовнішньої політики, радянської і пост-радянської ідентичності2.
Мета книги досить амбітна: проаналізувати ці три країни застосовуючи три основні дискурси ідентичності: «Європа як однозначно європейський дискурс», «Велика Європа» як одночасно європейський і інший дискурс, і «Альтернативна Європа». У першому розділі автори дають історичний огляд міжнародних відносин між СРСР і ЄС до укладення офіційного договору в 1989 році. Другий розділ присвячений угоді про партнерство і співробітництво між ЄС і країнами СНД, у той час як в наступних розділах (3,4, 5, 6) як раз і проаналізовані дискурси ідентичностей в Росії, Білорусії та України на рівні президентів політичних еліт та діячів. Сьомий розділ зосереджується на громадській думці і на фокус-групах, тоді як у висновках автори аналізують зовнішню політику в порівняльній перспективі та обговорюють політичні наслідки.
У 2013-2015 роках дуже багато чого змінилося, особливо в зовнішній політиці. Книга була опублікована в 2014 році, проте редагування і написання книги, більш ймовірно, було завершено в 2013 році, а саме в рік великих змін на пострадянському просторі. Ніщо не прогнозувало український Майдан на початку 2013 року, і, як це часто буває, аналітики і політологи «не побачили» ніяких змін в Україні. Автори книги навіть прийшли до песимістичного висновку, стверджуючи що європейський вибір не користується популярністю в Україні, якраз саме на початку Майдану. Цікаво також те, що автори не обговорюють Майдан, інформації про це навіть немає в покажчику, але вони згадують що Петро Порошенко виграв вибори в 2014 році (с. 247). Тобто результат Майдану був уже відомий на цій стадії написання книги. Чому б не адаптувати книгу до основних змін або навіть згадати Майдан, один з головних подій в регіоні? Складається враження що автори не знали як реагувати на Майдан і вирішили просто його проігнорувати, адже Майдан в багато чому робив їхнє дослідження «не актуальним».
Крім того, що автори вирішили проігнорувати Майдан, вони в основному цитують політичних діячів «старої гвардії», таких як Леонід Грач, Олександр Мороз та Наталія Вітренко, яких Майдан «викинув» на смітник історії. «Найсучасніший» український політик, якого вони згадують, це Олег Тягнибок. Деяких нових російських лідерів також немає, як наприклад, російського депутата Віталія Мілонова, видатного поборника геїв і захисника російських християнських цінностей, що також є важливою фігурою анти-європейського дискурсу.
Автори в основному зосередились на політичних дискурсах еліт трьох країн, а саме на висловленнях президентів та офіційних «політичних діячів», ігноруючи «низи». Проблема полягає в тому що політичні діячі і президенти часто самі собі суперечать в своїх визначеннях Європи стверджуючи цілком протилежні речі. Як Вайт сам зазначає, у 2007 році, Путін підкреслив, що Росія у своїй «культурі є невід'ємною частиною європейської цивілізації», в той же час стверджуючи зовсім протилежне багато разів (с. 10).
Автори все таки в сьомому розділі вирішили зважити на оцінку «простих людей» про їхню приналежність до Європи. Їхні висновки цікаві, але серед опитаних українців немає жителів з Східної України і складається враження, що автори опитували тільки населення середнього та старшого віку, нехтуючи молодь. Ймовірно, що вони і опитували молодь, але в їхніх посиланнях чомусь одні ностальгуючі за Радянським Союзом середнього і старшого віку. Цікавіше те, що за словами авторів, білоруси вийшли як найбільш європейські тобто ті які «думають що вони європейці» (46% в 2011 році), в той час тільки 29% українців3 і 29% росіян4 думають так (с. 206). Білоруси також вибрали європейську ідентичність як головну і першу (25%), у порівнянні з 10 % українців і 12% росіян. Автори також стверджують, що існує значна підтримка Радянського союзу в усіх трьох країнах, але російські та українські (46%) опитувальні групи більше всього жалкують за розпадом СРСР (с. 216), у той час як білоруси (27%) менше всього за ним шкодують (с. 220). Їхній висновок на рахунок України, що багатовекторна зовнішня політика5 була і є найпопулярнішим вибором політиків з 1991 по 2012 рік, в той час як популярність «Європейського вибору» зменшилася з 19% у 2000 році до ... 6% в 2012 році серед населення (таблиця 7.7, с. 227). Для України, такий невеликий відсоток прихильників європейського вибору в 2013 році під час початку подій на Майдані здається досить дивним і викликає багато питань. Чи можливо те що Майдан зміг відбутися з такою низькою підтримкою «європейського вибору» України? Чи є це проблемою методології чи опитування? Чому Білорусь вийшла набагато «європейськішою» ніж Україна?
Якщо автори все таки провели опитування певних фокус-груп, вони якось знехтували опитуванням та оцінкою громадянського суспільства в цих трьох країнах, зокрема в Україні, де громадянське суспільство є досить активним. Що стосується Білорусі, то заслуга авторів полягає в тому, що вони спробували не тільки аналізувати дискурс Лукашенка, а також інших білоруських політиків, інтелектуалів та соціологів (наприклад, таких соціологів як Віталія Слілітцького, Ірини Бугрової, Олега Манаєва, журналістки Світлани Калінкіної). Для цього їм прийшлось скористатися інтернет-ресурсами, навіть якщо вони і зазначили, що опозиційних журналів мало, хіба такі як газети Народна воля і Наша Нива» (с. 165). В цей же час, вони проігнорували українські інтернет-джерела, як альтернативний простір громадянського суспільства для їх аналізу.
Я вважаю, що авторам треба було більше приділити уваги громадянському суспільству, засобам масової інформації та соціальним мережам, які відігравали і дальше відіграють важливу роль в українських подіях. Соціальні мережі і медіа було одним з головних джерел протестів в Україні, вони швидко з'явилися як основний засіб для поширення інформації, коментарів, творчої роботи і закликів до акцій в Україні. Переступивши правила політкоректності, ці медіа дозволяють «виміряти» європейськість українських політиків, але також і населення. Крім того, соціальні медіа, такі як Фейсбук і різні інтернет-ЗМІ стали головним «голосом» українських про-європейських політиків. Розрив між поколіннями відіграє важливу роль, коли автор цитує Бориса Тарасюка та інших лідерів 90-х років, молодь радше читає новини в Фейсбуці, Європейську правду, інші нові онлайн журнали, а також слідкує за новими лідерами і активістами.
Також дуже мало написано в даній книзі, я би сказала практично нічого, про «нову Берлінську стіну», яка розколола «нову» і «стару Європу», або питання ЛГБТ (лесбіянки, геї, бісексуали і трансгендери). Зв’язка ЛГБТ прав та європейської ідентичності стала незмінною темою в міжнародній політиці на початку 2000-х років, зокрема, з розширенням ЄС. ЛГБТ питання стало спірним елементом приналежності до «Європи» і риторичним дискурсом, використаним всіма опонентами в своїх уявленнях про Європу. Нинішній конфлікт в Україні також показав, що ЛГБТ-права є одним з головних питань європейських цінностей, як, наприклад, наочний приклад подій 12 листопада 2015 року, коли Верховна Рада України прийняла законопроект № 3442, що передбачає заборону дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності6. Ця норма була однією з вимог ЄС для надання Україні безвізового режиму та зобов'язанням, яке вона взяла на себе в рамках виконання програми про асоціацію з Євросоюзом. Але питання ЛГБТ-прав стало особливо політизованим з просуванням Путіним «Російського світу». Мало того, що російські політики намагалися дискредитувати європейський вибір України в’яжучи Європу з гей- ідеологією, але навіть прилучилися до організації фальшивих гей-парадів. ЛГБТ-питання стало важливою віхою в відносинах між Європою, Україною і Росією, жаль що автори не врахували зовсім цього аспекту.
На одному з плакатів під час Майдану, було написано «У пошуках Європи, ми знайшли Україну!». Цей плакат і події в Україні показують, що європейський дискурс грає важливу роль в пострадянському просторі. Він також дозволив «перезавантажити» українську політичну систему, змусив російські і білоруські еліти визначитися з їхньою європейськістю. Як Вайт і Феклюніна переконливо продемонстрували, поняття «Європа» і «Інші» є складним питанням з багатьма невідомими і суперечностями. Їхня заслуга в тому що вони надали цьому дискурсу всю увагу, на яку він заслуговує. Таким чином, ми можемо розраховувати на нові дослідження і на завершення аналізу з подіями пост-Майдану.
Nataliya Borys, Université de Genéve (GSI), Наталія Борис, Женевський Університет.
1Основна інформація про Стівена Вайта приступна тут: http://www.gla.ac.uk/schools/socialpolitical/staff/stephenwhite/#/researchinterests,publications,books
2 Більше інформації можна знайти:
http://www.ncl.ac.uk/gps/staff/profile/valentina.feklyunina#tab_profile
3 2012 рік, це останній рік, коли автори провели опитування.
4 У 2014 році.
5 Тобто балансування між Сходом і Заходом, між ЄС і Росією.
6 http://www.upogau.org/ru/inform/uanews/uanews_3053.html