Предметом нашого розгляду є три епізоди, в яких, як світ у краплі води, відобразилася драматична історія колекції Богдана та Варвари Ханенків у 1920-1930 роках. Йтиметься про надзвичайно цінне і художньо різнопланове східне зібрання Ханенків, яке, як відомо, представляло друге "крило" захоплень колекціонерів, і яке, на жаль, також зазнало упродовж радянського періоду величених втрат.

На цілісності східної спадщини Ханенків істотно позначилися і процеси реорганізації музейних зібрань у 1920-х роках, і події ІІ світової війни. Втім, мабуть, найтяжчим для колекції був період з кінця 1920-х  та протягом 1930-х років, відлік якому поклали перші вилучення експонатів музею Держторгом. Не торкаючись історичних обставин цього колосального у своїх руйнівних масштабах "економічного" проекту радянського уряду, яким був експорт музейних цінностей за кордон, здійснюваний СРСР у 1920-х - та першій половині 1930-х років, я зупинюся на конкретних випадках, що пов'язані з трьома, без перебільшення, шедеврами ханенківської колекції Сходу, долю яких визначила не лише діяльність Держторгу, а цілий комплекс соціоісторичних обставин тієї доби.

Ширванський водолій 1206 рр.

2000 року в Ермітажі (Санкт-Петербург, Росія) відбувся грандіозний міжнародний виставковий проект "Земне мистецтво - небесна краса. Мистецтво Ісламу". Ця найбільша в історії Ермітажу виставка  мусульманського мистецтва стала другою за кількістю відвідувачів (570 000 осіб) у світовому рейтингу за 2000 рік. Було представлено 350 першорядних творів з найвідоміших музеїв і приватних зібрань США, Великобританії, Росії, Греції та Ємена. "Іконою" цього проекту, його емблемою, розтиражованою у прес-релізах, афішах, публікаціях ЗМІ, і зрештою, виведеною на обкладинку розкішного подарункового каталогу виставки було обрано знаменитий Ширванський водолій 1206 року.¹

Унікальна пам'ятка іранського середньовіччя, яка, поза сумнівом, заслужила й на це місце й на таку славу, до 1919 року належала приватній художній колекції Богдана та Варвари Ханенків, а з 1919 по 1929 рік, завдяки посмертній добрій волі колекціонерів  була "перлиною" східної експозиції нашого музею (тоді - Музей мистецтва ВУАН) і постійно розміщувалася в "італійському" або "іконному" залі музею (нині - зал мистецтва Середніх віків та раннього Відродження).

Перша відома нам згадка про водолій (або акваманіл²) датується 1916 роком і міститься в огляді петербурзької колекції Ханенка, опублікованої відомим російським істориком мистецтва Всеволодом Воїновим в першому числі літеротурно-художнього часопису "Аполлон" за згаданий рік. Поставивши собі за мету розглянути всі найважливіші твори петербурзького зібрання Ханенка, Воїнов пише: "Есть также в собрании Ханенко замечательный образец персидской скульптуры - медный "акваманил" XIII века, изображающий самку зебу с сосущим теленком и каким-то зверем, грызущим горб животного Реальные формы послужили художнику лишь материалом для чисто декоративной концепции. Даже найболее жизненное во всей группе движение сосущего теленка подчинено ясному декоративному ритму. Поразительтная простота и лаконичность в трактовке форм делают это произведение "прикладного" искусства - монументальным"^3*. В журналі вміщено й фото твору.

На цю статтю Воїнова посилається рукописний каталог музею, укладений, вочевидь, всупереч зазначеній на зшитку даті, у 1919-1920 рр. До опису Воїнова каталог додає інформацію про те, що акваманіл виставлено в італійському залі музею (сьогодні - зал Середніх віків та раннього Відродження, де й відбувається нинішня конференція), вказує розміри скульптури - 31 см та стан збереження: "Отбито ухо и часть второго. Гравированный орнамент потерт". Крім того, повідомляється факт придбання твору у Києві.⁴

Зібрана Богданом Ханенком колекція мистецтва ісламу, що на початку 1920-х років була однією з кращих на території новоутвореного Радянського Союзу, збуджувала неабиякий інтерес знавців. 1925 року до Києва з Ермітажу саме для вивчення ісламської збірки приїжджає відомий сходознавець Віра Крачковська. В огляді, підготовленому за результатами відрядження і опублікованому в "Записках коллегии Востоковедов" за 1926 рік, Крачковська присвячує акваманілу окремий абзац: "Акваманиле в виде коровы с теленком, терзаемой набросившимся на ее спину хищным зверем. На боках ее выгравированы три фигурных пояса с изображением в одном - музыкального дивертисмента, в другом - охоты, в третьем - шествия зверей. На голове и шее коровы вырезаны арабскте надписи. Судя по стилю их, вероятно персидская работа конца 13 или 14 в."⁵

Подальша робота Крачковської над пам'ятником, її консультації з питань епіграфіки з академіками Ю. Крачковським та Ф. Розенбергом мали своїм наслідком часткове прочитання написів на скульптурі, що дало істотне уточнення початкової атрибуції. Вдалося не лише визначити рік створення водолія - 603 рік гіджриї / 1206 рік н.е. та обгрунтувати гіпотезу про походження твору з північних регіонів Персії, а й достеменно встановити ім'я майстра, який виготовив акваманіл: "робота Алі, сина Мухаммада, сина Абу-ль-Касима, художника". Всі ці дані разом із зображенням твору були опубліковані музеєм у науковому каталозі "Мистецтво країн ісляму" у 1930 р.⁶

Однак, на час видання каталогу акваманіла в музеї вже не було.

Комісія Держторгу почала діяти в музеї в травні 1928 року. Оскільки результати самостійного відбору музеями предметів, які могли б бути "без шкоди для музеїв" продані за кордон, не вдовільнили керівництво Держторгу, спеціальна комісія була направлена до музеїв для проведення повторного відбору. Тепер прямо йшлося про кращі, найцінніші експонати музею. Черга ханенківського акваманіла дійшла швидко. Як засвідчує "Протокол № 7" під грифом "Не підлягає оголошенню" від 16 та 17 серпня, комісія в справі експорту музейних речей, що складалася з "представника Наркомосу УСРР Дубровського, представників Укрдержторгу Глазунова та Глеваського в присутності Заступника директора музею Гилярова, оглянувши експозиційну частину і всі фонди музею, … визнала за придатні до експорту нижчезазначені речі і встановила на них такі розцінки:… 11. Інв.№-2092. Акваманіл в формі корови перської роботи ХІІІ століття - 3.000 крб."⁷

Реакція музею на рішення комісії була негайною. 19 серпня Гиляров направляє до Президії Всеукраїнської академії наук листа, в якому називає акваманіл серед речей, що "належать до числа найцінніших річей музею", "найкоштовніших експонатів" й закликає академію "виступити на захіст свого музею та піднести свій голос проти вивозу художньо історичних цінностей, на які і без того Україна така бідна"⁸ Користуючись дозволом комісії подати на розгляд зауваження музею щодо експорту речей, Гиляров 23 серпня надсилає їх також і до Укрнауки у вигляді розгорнутого клопотання. В цьому документі, зокрема, вказується на відсутність принципового підходу у відборі пам'яток й на те, що "вилучення речей…спричиняться до великої шкоди науковому значінню нашого музею"⁹. Обговорюючи окремо кожний важливий твір, Гиляров зупиняється на акваманілі: "Цей памятник високої художньої якости мав бути одною з окрас Відділу Мистецтва Сходу, що зараз в Музеї організується. Таких речей не багато знайдеться навіть в кращих колекціях східнього мистецтва Європи. … цей акваманіл є зараз предметом спеціяльних студій одного з аспірантів музею, що йому допомагав академік Всесоюзної Академії наук Крачківський, який розшифрував старовинний арабський напис з йменням художника, особи, для якої річ було зроблено й дати її виконання"¹⁰.

Проте, на жаль, вже за місяць доля акваманілу та інших 15 експонатів музею була вирішена - 29 вересня 1929 року за актом під грифом "Не підлягає оголошенню" ці речі були передані Директором музею Миколою Христовим уповноваженим представникам Держторгу Шишину та Глеваському для пересилки до ленінградської контори "Антикваріят"¹¹. В архіві музею зберігся комплект фотографій відданих речей, серед них три фото акваманіла: вид згори, ззаду та справа¹².

Протягом кількох років, всупереч встановленій процедурі передачі предметів, музей не дістає жодних офіційних відомостей  про долю відданих речей. 1931 року керівництво музею направляє спеціальний запит до Держторгу, на який відповіді не отримує¹³. Проте, з інших джерел до музею надходить певна тривожна інформація, що спонукає Христового в червні 1932 року направити до сектора науки НарКомОсвіти листа такого змісту: "з числа речей, що їх було вилучено для експорту і передано Держторгові, деякі залишилися непродані. Деякі з таких речей Держторг, замість того, щоб повернути музею, не відомо з яких причин і на яких підставах направляє до інших музейних установ…. Просимо Вас вжити заходів, аби Держторг повернув музеєві ті належні йому речі, експорт яких не здійснився і повідомив би музей, де такі речі знаходяться".¹⁴ А в грудні того ж року підозри музея справджуються - перебуваючи у відрядженні в Ленінграді завідувач відділом мистецтва Сходу Марія Вязьмітіна бачить в експозиційному залі відділу Сходу Ермітажу ханенківський акваманіл. Як вона з'ясовує, акваманіл "придбав у 1932 р. відділ Сходу Ермітажа для своєї експозиції"¹⁵.

Обставини цього "придбання" вкриті таємницею. Відомо, що остаточний відбір предметів на продаж здійснювався за участі ермітажників, а, отже, вони мали прямий доступ до речей, переданих іншими музеями¹⁶. Також відомо, що саме 1932 року у відповідь на відчайдушний лист заступника директора Ермітажу відомого сходознавця Йосипа Орбелі Сталін особисто дав розпорядження припинити вилучення цінностей з Сектору Сходу Ермітажу¹⁷, надавши останньому, таким чином, особливого статусу. І, зрештою, цілком можливо, що "придбання" Ермітажем акваманіла було тоді останнім способом не дати пам'ятці такого рівня піти за кордон.

Отже з 1932 року унікальний ханенківський акваманіл без жодних пояснень стає експонатом Ермітажу. У 1935 році  в Ленінграді відбувається ІІІ міжнародний конгрес з іранського мистецтва та археології, на якому відомий іранознавець з Ермітажу Михаїл Дьяконов зачитує доповідь з атрибуції акваманіла, яка, поза сумнівом, стала першою спробою всебічного вивчення експоната. Доповідь, опублікована у збірнику конгреса¹⁸, супроводжується двома фото пам'ятника, у підтекстовках до яких зазначено "Бронзовый водолей 1206 г. Ширван, Ленинград, Государственный Эрмитаж"¹⁹. А вже 1936 року у видавництві АН СРСР виходять друком  тези дисертації Дьяконова на тему "Бронзовый водолей 1206 г. как памятник искусства и исторический источник. Из истории искусства Северного Ирана XI - XIII вв."²⁰

Аналіз Дьяконова істотно доповнив уявлення про експонат і засвідчив повною мірою грандіозність втрати нашого музею. Розпочинається розгляд наступними словами: "Этот сосуд имеет особую ценность и как произведение искусства и как исторический документ эпохи. Уже давно он привлекал внимание исследователей"²¹. З детального опису пам'ятника, що слідує далі, наведемо лише вибрані місця: "Этот водолей 31 см. в длину и 35 см в высоту отлит в один прием, что следует рассматривать как большое техническое достижение. Поверхность сосуда украшена чрезвычайно любопытным орнаментом, гравированным и инкрустированным серебром. Надпись на голове и шее заслуживает отдельного рассмотрения"²².

І нижче: "На шее [коровы - Г.Р.] имеется разрез, подобный же разрез имеется и на шее теленка - вероятно, дело рук какого-нибудь фанатика-мусульманина, пытавшегося таким образом "убить" животное (аспект, що надає твору додаткового історико-культурного значення - Г.Р.). Фигура выполнена без всяких реалистических деталей…несмотря на это, типичная поза коровы передана замечательно правдиво. Под животом матери изображен теленок-сосунок, протягивающий шею к вымени. И здесь реалистические детали почти отсутствуют, но движение передано прекрасно"²³. Особливий інтерес дослідників викликала третя фігура - пантери чи лева, що випадає з загальної стилістики і наводить на думку про інший спосіб її виготовлення. (Фото 6) Щодо ж композиції в цілому, то й тут приховується загадка. Автор, один з найдосвідченіших знавців іранської пластики, зазначає: "не мог найти ни в одной эпохе, ни у одного народа сколько-нибудь точную аналогию к єтой глубоко неестественной группе".²⁴

Не має прецедентів і орнаментація посудини: три широких паси орнаменту з кожного боку корови оздоблені як досить розповсюдженими на бронзі Ірану мотивами - танцюристів, музик, вершників та тваринного гону на тлі рослинного орнаменту, так і дуже рідкісними сценами, зокрема сцено гри у нарди, єдину близьку аналогію до якого містить знаменитий "Гератський" казанок з Ермітажу. Незвичайні птахи, зображення яких не зустрічалося на іранських предметах, сфінкси, безпрецедентно складні і деталізовані зображення дерев, аналогії з орнаментом Вірменії та Дагестану - ці та багато інших аспектів  декору водолія збурюють надзвичайну цікавість і обіцяють дослідникам сенсаційні відкриття.

"Но особый интерес - веде далі Дьяконов у своїх розвідці - представляет надпись, сделанная на шее и голове коровы. Она, в основном, персидская, тогда как все более или менее обычные формулы (дата, благопожелания владельцу) написаны по-арабски"²⁵. Дьяконову вдалося повністю прочитати написи, частково переглянувши попередні тлумачення Крачковської та Розенберга. Це дало змогу приблизно визначити місце походження - район Ширвану на південь від Каспійського моря, та соціальне середовище його виникнення  - старі феодальні роди, що перебували в опозиції до нової сельджукської знаті, й продовжували зберігати давні культурні традиції. На користь такої атрибуції свідчить і старовинна форма посудини, що має, доісламське походження, а, також, і традиційні іранські імена замовника і власника акваманілу - Рузбех, син Афридуна та шах-Бурзин, син Афридуна. Звідси з'явився локус "Ширван" в новій атрибуції водолія.
                                                                                         
Дослідження Дьяконова, яке дозволило пролити світло на важливі обставини ймовірного походження акваманіла та узагальнити різні аспекти його історичного та художнього значення, зіграло свою роль у тому, що акваманіл посів центральне місце в комплексі середньовічного мистецтва Близького та Середнього Сходу Ермітажу, став "лицем" іранської колекції музею. Не кажучи вже про численні видання, про це ясно свідчить інтерфейс сторінки мистецтва Ірану Інтернет-сайту Ермітажу, де першим йде зображення саме нашого водолія, а  в тексті, у першому ж абзаці,  він названий серед трьох всесвітньо відомих предметів іранської бронзи Ермітажу як "последний по времени известный фигурный сосуд, виртуозно выполненный в технике литья".

Срібна чаша з козерогами епохи Сасанідів

Не менш драматичний сюжет пов'язаний з іншим ханенківським шедевром - позолоченою срібною чашею епохи Сасанідів.

Вперше вона опублікована самим Богданом Ханенком в 4 випуску "Древностей Приднепровья" за 1901 рік. ЇЇ визначено як "оригинальное произведение персидскаго искусства…эпохи Сасанидов" . Опис звучить так: "Чаша серебряная, удлиненной формы, о восьми желобах, на низкой подставе; орнаментирована снаружи рельефными изображениями растений и животных, внутри чаша, частью позолочена". І дається походження: "Острожский у. Волынской губ."²⁶ Там же на таблиці 15 під № 384 вміщене і фото чаші.

Рукописні каталоги музею 1919-1920 років додають розміри, уточнюють атрибуцію та стан збереження: "В - 6,5. Дл. - 30. Персия. Эпоха Сасанидов 7-8 в. Состояние отличное."²⁷.

Ханенківська чаша була добре відома знавцям східного мистецтва, про що свідчить сам факт її публікації в 1909 році в фундаментальному атласі золотих та срібних старожитностей  академіка Смірнова "Восточное серебро". У 1925-26 рр., вже як експонат музею ВУАН чаша стає предметом спеціального дослідження академіка польської академії наук Беньковського, за дорученням якого до Києва приїздив професор Краківського університета д-р Рибатовський. У каталозі музею 1927 року, упорядкованому Гиляровим, чаша записана так: "вітрина № 6 : срібна жертовна чаша перського виробу доби Сасанидів 4-5 ст."²⁸  

Очевидне вже тоді виняткове значення твору зумовило те, що чаша потрапила у найперший список експонатів на вилучення, складений комісією Держторгу у 1928 році. Відповідний акт завершується категоричним запереченням администрації музею проти видачі чаші 29. Повторна комісія, що відвідала музей за рік, 16 та 17 серпня 1929 року, знову визнала чашу за придатну до експорту і встановила на неї розцінку у 10 000 крб.³⁰

Це рішення викликало нову хвилю протестів з боку музею. Окрім згадуваного вже вище звернення про захист колекції до Президії Всеукраїнської академії наук, Гиляров саме з питання сасанідської чаші пише 22 серпня 1929 року до Голови Всеукраїнського Археологічного Комітету: "В числі річей, що намічено Комісією є група пам'яток, які мають виключне значіння для української науки і зокрема для археології України, а саме: колекція великокнязівсбкого золота…, та велика срібна орнаментована чаша перського виробу Сасанидської доби. Усі ці речі були знайдені на українській території….Будучи сами по себе рідчайшими уніками, ці речі для нас тим дорожче, що подібних немає в жодному з українських музеїв. Відомо бо, що за старого ладу усі найцінніщі археологічні знаходки і найкоштовнійші памятки старовини нашої потрапляли до російських столиць, де і зараз зберігаються в скарбницях Ермітажу та в Московському Історичному Музееві …. Продаж їх закордон не може не викликати протесту і обурення в кожному,для кого не байдуже інтереси української науки і історична давнина України!" ^31**

Наступного дня 23 серпня Гиляров викладає "окрему думку музею" з приводу вилучення у спеціальному поданні до Укрнауки, де зазначає щодо чаші: "Чашу цю року 1823-го знайдено було біля села Хонякова Острозького повіту на Волині. Вона входила до складу великого скарбу, що згодом потрапив до Музею графа Чорторижського в Кракові, почасти розійшовся по приватних польських колекціях. Знов таки, памятника такого гатунку немає в жодному з музеїв України і сасанідська чаша Музею мистецтв ВУАН є єдиним свідком звязку і торговельних стосунків, які існували за І-е століття нашої ери між народами, що опосідали територію України та народами Сходу"³². І далі, з приводу оцінки: "невмірно низька оцінка і Сасанідської чаші - 10 000 крб. Завідуючий Східнім відділом Ермітажу проф. И.А.Орбелі, компетентний і досвідчений знавець в галузі перського мистецтва в особистій розмові зі мною оцінював подібну до нашої чашу Ермітажа в 25 000 крб"³³. Завдяки втручанню Укрнауки, тоді, у вересні 1929 року, чашу вдалося відстояти.

Тим часом чаша стала предметом спеціального вивчення науковцями музею. У жовтні 1929 року в рамках зимового сезону традиційних прилюдних доповідей, що відбувалися з метою ознайомити науково-мистецтвознавчі кола Києва і зацікавлену публіку з дослідженнями, які провадив Музей, аспірантка музею Поліна Кульженко виголосила доповідь  "Срібна Сасанідська чаша Музею Мистецтва ВУАН", в якій докладно описала пам'ятник, здійснила аналіз стиля і техніки, подала аналогії, обгрунтувала ужиткове призначення виробу та представила документацію на матеріалах Імператорської Археологічної комісії, яка доводить, що чаша належить до речей, знайдених у скарбі с.Хонякова р. 1827. На жаль, повний текст доповіді Кульженко в архіві музею не зберігся, маємо лише протокол засідання, та згадку доповіді у звітах про діяльність музею³⁴.

У 1930 році чаша публікується в каталозі "Мистецтво країн ісляму" як зразок мистецтва, що стало основним джерелом ірано-мусульманської торевтики. Опис її звучить так: "Чаша срібна, видовженої форми, з вісьмома желобами на низькій ніжці. Орнаментована зовні по золоченому тлі рельєфним карбованим орнаментом рослинним і тваринним: по боках на середньому лев, навколо по грифону, на довгастих жолобах - два геральдичних козла обабіч дерева; угорі по краях бордюрчик із жгутика й крисочок, на ніжці - ряд чотирипелюсткових розеток у колі, переділених двома вертикальними рисками. Сасаніди, 6-7 ст."³⁵

Наукова робота музейників зіграла вирішальну роль при розгляді у 1930-31 рр. Урядовою комісією огляду Музеїв та Бібліотек України нових списків на вилучення предметів для експорту, коли саме сасанідську чашу і лише її було вирішено не вилучати, а залишити у резерві³⁶.

У березні 1934 року на підставі директиви Наркомосвіти  велика група предметів з дорогоцінних металів була передана музеєм на зберігання до Київської обласної контори Держбанку. У списку речей на передачу за № 185 йшла сасанідська чаша. На той момент її атрибуція звучала так:   Инв.№ 2119. Чаша серебряная. Частично золоченая продолговатая- семидольная (восьмижелобчатая) с рельефным изображением геральдических…[пропушено слово] снаружи. Персия, 6 ст. 6, 30 х 13. Вес 750 г."³⁷   

1935 року в Ленінграді скликається вже згаданий вище ІІІ Міжнародний конгрес з іранського мистецтва та археології. Для великої виставки, що організується в Ермітажі з нагоди конгресу, Оргкомітет просить Музей (тоді - Державний художній музей) надіслати низку предметів, серед яких сасанідська чаша. У зв'язку з цим у червні 1935 року співробітник Музею Є.Т. Рекемчук отримує чашу з Держбанку³⁸. В липні того ж року чашу разом з іншими визначними творами іранської колекції Музею передано до Ермітажу³⁹.

1936 року,  за рік по закінчення конгреса та виставки, що мали величезний успіх, Музей розпочинає клопотання щодо повернення пам'яток. Численні прямі листи не дають результату, тоді на прохання Музею Управління у справах Мистецтв при Раднаркомі направляє до Ермітажа категоричну вимогу щодо повернення творів.⁴⁰ Але й ця спроба не дає результату. Ермітаж вперто не бажає повертати позичені цінності.                        
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   
Нарешті в листопаді 1938 року тоді вже директор Ермітажу Йосип Орбелі дає свою відповідь. Зацитуємо її майже повністю: "Задержка в возврате вещей вызвана тем, что Государственный Эрмитаж возбудил перед Музеем вопрос об оставленнии в Эрмитаже части из указанных памятников, ответа о чем до сих пор не получил. Государственный Эрмитаж вновь возбуждает вопрос об оставлении в Эрмитаже следующих 4 вещей, наличие которых в большой степени способствует уяснению других памятников Эрмитажа или восполняют некоторые существенные пробелы собраний Эрмитажа:

1. Ложчатая серебряная Сасанидская чаша.
2. Багдадская миниатюра из рукописи Диоскорида.
3. Фаянсовый сосуд с птичьей головой.
4. Бронзовое блюдо Бадр-ад-Дина Лулу.

Государственный Эрмитаж со своей стороны был бы готов передать в Музей, по его выбору, иные памятники из числа не экспонированных в Эрмитаже памятников Западно-Европейского искусства. Директор Эрмитажа Орбели"⁴¹. Отже, причина затримки зрозуміла.

Буремні воєнні та складні повоєнні роки, зрозуміло, відклали питання повернення аж до 1950 року, коли Овчинніков звертається по підтримку до Комітету по справах мистецтв при Раді міністрів СРСР. Протягом року керівництво музею направляє у цій справі ще низку різних звернень, одне з яких, адресоване 18 січня 1951 року, знову-таки, директорові Ермітажу Орбелі з традиційною вже вимогою негайно повернути речі має нову приписку: "… крайне необходимо возвращение временно переданных Вам еще в 1935 году… предметов нашей коллекции (исключая сасанидскую чашу, подаренную музеем Эрмитажу)"⁴². У відповідь, 24 січня Орбелі повідомляє, що вказані предмети "могут быть возвращены в любой срок через Вашего доверенного представителя"⁴³. У червні 1951 року всі раритети Музею, за винятком сасанідської чаші, були привезені до Музею завідувачем відділом Сходу Олександром Крижицьким⁴⁴.   

За винятком наведеного листа Овчиннікова, жодних згадок про факт та обставини такого (без сумніву, вимушеного) дарунку в архівах музею не виявлено. Однак існує офіційна версія Ермітажу. У науковому каталозі 1987 року "Сасанидское серебро из собрания Государственного Эрмитажа" в розділі "Архівні дані" читаємо:  "Чаша из собрания Ханенко поступила в Киевский государственный музей, а оттуда в 1940 году в связи з 175-летием Эрмитажа была прислана в дар Отделу Востока Эрмитажа"⁴⁵.  Невідповідність цієї інформації дійсності є очевидною. Чаша не могла бути присланою в 1940 році, бо не поверталася з Ермітажу з липня 1935 року. Крім того, достеменно відомо, що в 1939 році ханенківська чаша вже перебувала в постійній експозиції Ермітажу у залі № 225, що мав назву "Передня Азія при Сасанідах 3-7 ст." у вітрині-кубі біля вікна⁴⁶, про що свідчить "Путеводитель по залам отдела Востока" за цей рік.

Отже - ще одна таємниця, за якою приховується акт, у легітимності якого ми маємо право сумніватися. Віддаючи належне світовому авторитету ермітажників, особливо в галузі Близького та Середнього Сходу, і розуміючи цінність повноти колекції для музею, ми не можемо змиритися з утратою нашим музеєм двох найяскравіших творів з ханенківської східної спадщини. Адже нині вони для нас таки опинилися за кордоном.

Сподіваюсь що прийде час і буде створено необхідні юридичні механізми для перегляду цієї та інших подібних справ і, можливо, постановки питання про повернення додому ханенківських шедеврів.

Гератський килим XVI-XVII ст.

Окрім акваманіла та чаші, особливий інтерес Держторгу викликав ще один раритет східної колекції Ханенків - єдиний у збірці великий перський килим XVII ст., що належить до так званого "квіткового" типу. Незважаючи на те. що килим постійно перебував в експозиції музею,  1930 року він був внесений комісією до списків на експорт⁴⁷.

В клопотанні до Держторгу та Укрнауки Гиляров пише: "Килим перський Герат, 17 ст. - єдиний значний зразок зі збірки Східнього відділу музею, що характеризує собою килимарське мистецтво Персії. Він є неодмінна частина в комплексі речей художньогго вирпобництва останньої доби розквіту Персії, які мають бути репрезентовані на виставці Близького Сходу в звязку з ювілеєм Всеукраїнської Академії наук. Вилученя цього зразку зруйнує повну картину цієї доби… . Здійснення тепер "наметок" експертної комісії не можна розглядати інакше, ніж як систематичну і на цей раз майже остаточну руйнацію Музею мистецтва, єдиного на всю Україну музею старого чужоземного мистецтва, українського Ермітажу"⁴⁸.

На початку 1931 року складається уточнений список, де знову-таки фігурує килим з оцінкою його вартості - 3 000 крб. Втім, килим продовжує залишатися в музеї.

28 квітня 1933 року до музею надходить секретне розпорядження, підписане зам. наркома освіти Хвилею та т.в.о. Сектора науки НКО Покровським, в якому говориться: "На підставі постанови РПО № 249 від 02.03 поточного року НКО пропонує вам негайно переглянути всі наявні збірки килимів і допускати до огляду їх представників "Коверкустекспорту", для відбирання примірників, які мають екпортне значіння, з заміною в потрібних випадках килимами неекспортними. Про виконання повідомити НКО терміново."⁴⁹

На виконання розпорядження в серпні 1933 року до музею прибуває експерт-килимознавець Правління Хаторга Л.І. Кадіров. Як свідчить акт від 10 серпня, ним "в присутствии областного инспектора по охране памятнико материальной культуры К.Е. Антиповича, Директора Музею Мистецтва ВУАН К.В. Кравченка и зав.Отделом Востока М.К. Вязьмитиной был осмотрен принадлежащий Музею Мистецтва ВУАН и находящийся в экспозиции Отдела искусства Востока персидский ковер инв. № 1210, размер 2 м 25 см  х 4 м 40 см Ковер старый, сшит из нескольких кусков, в некоторых местах реставрированный, в части выцветший, подшитый на подкладку. Орнаментация ковра состоит из стилизованного растительного узора с китайской облачной вязью в среднем поле и широким цветочным бордюром гератского типа. Основная цветовая гамма: поле красное, бордюр зеленый с преобладанием на обоих частях желтого.

Особое мнение эксперта т. Кадирова, сводящееся к тому, что ковер может быть изьят для экспорта и заменен новым образцом, при сем прилагается.

Суждение дирекции музея Мистецтва ВУАН сводится к таким положениям: ковер находится в экспозиции и является единственным образцом персидского коврового искусства, представленного в Отделе искусства Востока Музея Мистецтва ВУАН. Других образцов персидского коврового искусства музей не имеет. Изъятие его разрушит придворный комплекс, характеризующий придворное искусство Персии XVII ст., противопоставленное в експозиции таковому же искусству Турции. Вследствие этого, заменен каким бы то ни было образцом нового производства (XIX - XX вв.) быть не может. В то же время, как старый оригинал, ковер представляет исключительно музейную ценность; плохая его сохранность (сшит из кусков, реставрирован, неравномерно выцвел)  понижает его продажные возможности. К суждению Дирекции присоединяется представитель Облнауки. Настоящий акт подписали: Кравченко, Кадиров, Вязьмитина, Антипович, проф. Вс. Зуммер.⁵⁰

На початку вересня 1933 року вищезазначений акт та "особое мнение" килимознавця Кадірова музей надсилає на розгляд комісії НКО. 4 жовтня на засіданні комісії НКО в справі вилучення килимів з музеїв УСРР за присутності "від НКО - т.Шіян, Килимкустекспорт - т. Розенпуд, ювел.об'єднання Хаторга - т.Волович, В.І.М. - т. Єршов, МУМ т. Чудновська, ХДХІМ т. Порай-Кошиць, УКК - т. Криворотченко" було заслухано протокол Музея мистецтв ВУАН. Комісія ухвалила: "Вважати зазначений килим № 1210 за унікальний і залишити в Музеї"⁵¹. Килим відвоювали.

1953 року з Ермітажу для консультації східної колекції музею приїхав один з найавторитетніших радянських іранознавців Л.Т. Гюзальян. Оглянувши рідкісний килим, вчений висловив переконання, що його датування є ще більш давнім - не 17 ст., а кінець 16 ст. Ця атрибуція зберігається і по сьогодні. Сподіваємось невдовзі, коли відкриється нова окрема велика експозиція мистецтва Сходу Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, цей прекрасний рідкісний килим займе чільне місце у залі мусульманського мистецтва.    

Ганна Рудик к.ф.н., заступник генерального дирекора з науково-організаційної роботи, кураторка колекції мистецтва ісламського світу Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ

Мал. 1. Обкладинка ермітажного каталогу 2000 року з ханенківським водолієм.
Мал. 2. Скан сторінки з фото водолія з каталогу "Мистецтво країн ісламу" Музею мистецтва ВУАН, 1930 рік.
Мал. 3.  Скан сторінки з фото сасанідської чаші з ханенківського каталогу "Древности Приднепровья", 1901 рік.
Мал. 4. Фото залу мусульманського мистецтва, де центральне місце обіймає іранський "гератський" килим кінця 16 століття.

^* Для довідки: Ермітажу належить знаменитий "Перещепинський скарб", знайдений на Полтавщині 1911 року, до якого входять такі шедеври сасанідського мистецтва як срібна позолочена таріль зі сценою полювання Шапура ІІ на баранів, срібна позолочена вазочка з багатим зоо- та антропоморфним декором, два срібних та два золотих глеки, дев'ять золотих та срібних кубків, золота ложчаста чаша, та ін. З експедицій 1823 та 1872 рр. на території Старобельського повіту на Харківщині до ермітажної колекції потрапили два срібних з позолотою глеки, один з яких зображує зороастрійських жриць з ритуальними предметами та містить пехлевійський напис, другий оздоблений зображенням давньоіранського собаки-птаха Сенмурва в овалі. 

^** Укладач розділу східної колекції каталогу криється за ініціалами Н. (И.) П., розшифрувати які поки що не вдалося. Але, оскільки поруч сторінки західноєвропейського розділу позначені літерами А.Д. - Андрій Дахнович, і відомо,  що Дахнович працював над описом колекції у 1919-1920 рр. за запрошенням Г. Лукомського, то можна вважати записи Н.П, також справою тих років.

1. Земное искусство-небесная красота.Искусство Ислама / Earthly Art - Heavenly beauty. Art of Islam. Каталог. Под общ.ред. М.Б.Пиотровского. Спб.: Славия, 2000. Див.:  http://itogi.ru/arts2000.nsf/Article/arts_2000_06_20_181926.html, http://www.ng.ru/culture/2000-08-26/7_beauty.html (15 жовтня 2004 року)
2. Акваманіл або водолій - тип посудини, як правило з металу, що використовували для миття рук у культовому та побутовому вжитку. Часто зооморфної форми і зазвичає має два отвори - для наливання та виливання води.
3. В. Воинов."Собрание Ханенко в Петрограде" // Аполлон, № 1, 1916. - С.11.
4. Каталожные описания коллекции западноевопейского, восточного и русского прикладного искусства Музея искусства ВУАН. 1921-1929. // Архів Музею Ханенків. Оп.1, од.зб.20. - C.121.
5. Крачковская В. Мусульманское искусство в собрании Ханенко. Записки Коллегии Востоковедов, ІІ, 1926. - С.3.
6. Мистецтво країн ісляму. Каталог. Упор. М. Вязьмітіна. Київ: Видання ВУАН, 1930 ; там же: Матеріяли з епіграфіки мусульманських збірок музею мистецтва ВУАН. В Крачковської… - С. 114.  
7. Протокол  № 7 від 16-17 серпня 1929 р. // Переписка с Госторгом о передаче ему экспонатов музея. Акты и списки переданных Госторгу и Госбанку экспонатов. 1929-1934. // Архів Музею Ханенків. Оп. 1, од.зб.58. - С. 31
8. Лист до Президії Всеукраїнської академії наук // Переписка с Госторгом…. - С. 32.  
9. Лист від 23 серпня 1929 р. // Переписка с Госторгом… . С. 36.
10. Там само. - С.37.
11. Акт від 29.09.1929 // Переписка с Госторгом … . - С.44.
12. Фотографии с экспонатов музея, переданных Госторгу. На 41 листе // Архів Музею Ханенків. Оп.1, од.зб.59. - СС.33, 35, 36.
13. Лист від 6.05.1931 // Переписка с Госторгом… . - С. 87.
14. Лист від 19.06 1932 // Переписка с Госторгом… . - С. 92.
15. Лист від 19.1 1933 // Там само.             
16. Гафифуллин Р. Всесоюзное объединение "Антиквариат" // Antiq.Info # 16/ Див.: http://docs.antiq.info/?id=6114
17. Кантор Ю. Реальность и соцреализм: Эрмитаж в 1917 - 1941 гг. // "Звезда", 2003, № 5. - СС. 189-190.  
18. Иранское искусство и археология. ІІІ международный конгресс. Доклады, Ленинград, сентябрь, 1935. М. - Л. : изд-во АН СССР, 1939. - СС. 45-53.
19. Там само. - С. 288.; Таблиці XXIV-XXV.
20. Дьяконов М.М. Бронзовый водолей 1206 г. как памятник искусства и исторический источник. Из истории искусства Северного Ирана XI - XIII вв. Тезисы диссертации. Л.: АН СССР, 1936. 5 с.
21. М.М. Дьяконов Бронзовый водолей 1206 г. // Иранское искусство и археология… . - С.46
22. Там само. - С.46.
23. Там само. - С. 47.
24. Там само.
25. Там само. С.48.
26. Древности Приднепровья. Эпоха переселения народов.Собрание Б.И. и В.Н. Ханенко. Вып. IV. К., 1901. - С. 24.
27. Каталожные описания коллекции западноевопейского, восточного и русского прикладного искусства Музея искусства ВУАН. 1921-1929. // Архів Музею Ханенків. Оп.1, од.зб.20. - C.80.
28. Музей мистецтва ВУАН. Каталог. Склав проф.С.О. Гиляров. Київ, 1927.  - С.58.
29. АКТ №7 від 1928 года 28 мая // Переписка с Госторгом …. - С.7.
30. Протокол  № 7 від 16-17 серпня 1929 р. // Переписка с Госторгом … . - С. 31.
31. Лист від 22 серпня 1929 року // Переписка с Госторгом… . - С. 33.
32. Лист від 23 серпня 1929 р. // Там само.  - С. 36.
33. Там само. - С. 38.
34. Переписка с Укрнаукой и Украинской Академией Наук по делам музея. Анотация научных докладов по атрибуции экспонатов музея. 1924-1930 // Архів Музею Ханенків. Оп.1, од.зб.40. - С. 9.
35. Мистецтво країн ісляму. Каталог. Упор. М. Вязьмітіна. Київ: Видання ВУАН, 1930. - С. 71.
36. Протокол від 9.2.1931 // Переписка с Госторгом … . - С.68.
37. Акт № 1 від 19-26.03.1934 // Там само.  - С.127.
38. Посилання на акт від 21.06.1935 // Переписка с народным комиссариатом Просвещения СССр и УССР, с Гос. Эрмитажем и Музеем Восточных культур по вопросу предачи экспонатов музея на выставки восточного искусства в г. Москву и Ленинград. Списки переданных экспонатов. Архів Музею Ханенків. Оп.1, од.зб. 67. - С.2.
39. Акт від 17.07.1935 // Там само. - С.35.
40. Лист від 28.10.1936 // Там само. - С.21.
41. Лист від 13.11.1938 // Переписка с народным комиссариатом Просвещения СССр и УССР, с Гос. Эрмитажем и Музеем Восточных культур по вопросу предачи экспонатов музея на выставки восточного искусства в г. Москву и Ленинград. Списки переданных экспонатов. Архів Музею Ханенків. Оп.1, од.зб. 67. - С.29.
42. Лист від 18.01.1951 // Там само. - С.37.
43. Лист від 24.01.1951 // Там само. - С.38.
44. Акт від 15.06.1951 // Там само. - С.40.
45. Тревер К.В. Луконин В.Г. Сасанидское серебро. Собрание Государственного Єрмитажа. Москва: "Искусство", 1987. - С.122.
46. Государственный Эрмитаж. Путеводитель по залам отдела Востока. Л., 1939. - С. 105.
47. Список речей музею мистецтва ВУАН, що їх намічсено для експорту від експертної комісії Держторгу  // Переписка с Госторгом… . - С.64.
48. Список речей музею мистецтва ВУАН, що їх намічсено для експорту від експертної комісії Держторгу  // Переписка с Госторгом… . - С.64.
49. Лист від 28.04.1933 // Переписка с Госторгом… . - С. 91.
50. АКТ (с.89) від 10.08 1933 // Переписка с Госторгом… . - С. 89.
51. Витяг з протоколу від 4.10.1933 // Там само. - С. 123.