2013-02-08-petrenko4«Деточка, ты еще молоденькая, не соглашайся» - прошепотіла секретар в приймальні облвно міста Станіслава 23-річній Варварі Нікітіній, коли вона 1950 року приїхала за розподілом у Західну Україну та отримала відразу пропозицію в зв’язку з її «опытом работы с людьми» зайняти вакансію директора косівської школи. «Там был директор школы, местный, говорили, что он был связан с бандеровцами, и его сняли. И после этого уже пять человек принимали, и всех убивали».

      Так розпочинає свою розповідь Варвара Тихонівна Нікітіна, сидячи на ліжку в одній з кімнат колись у союзних масштабах елітного харківського будинку відпочинку «Роща». З вікон дме серпневою спекою, гречкою та гороховим супом. Час обіду. Шукаючи з колегою, Іриною Склокіною, тепер уже санаторій, до якого влітку не так просто отримати путівки, ми досить-таки спізнились. З вікна кімнати видно пам’ятник Леніну, що вітає новоприбулих піднятою рукою та свіжонамальованим приписом «Слава Україні». Про пам’ятник ми не говоримо. Ми намагаємося зосередити Варвару Нікітіну на подіях минулого, коли вона близько двох років працювала вчителем фізики та математики в одному із сіл Західної України.

      Варвара Нікітіна – одна з трьох респонденток, з якими ми спілкуємось у ці дні. Всі вони – колишні вчительки, що мали досвід роботи в Західній Україні в післявоєний період. Нас цікавить насамперед, як з перспективи повсякденного досвіду та інтепретацій власних дій сприймають свою роль та перебування в Західній Україні фахові працівники і які можливості існують для використання їхніх споминів як історичного джерела.

Під час розмов ми використовували техніку наративного інтерв’ю, основною метою якого є не узагальнення об’єктивних даних щодо освіти, кваліфікації, чи перевірка поданих свідчень, а отримання суб’єктивної перспективи життєвого досвіду респондента. Нас цікавить монолог особи, що була для Західної України прибульцем «ззовні». Монолог спостерігача з іншою культурною індентичністю, мовою та життєвими цінностями. Наративи приїжджих вчительок відкривають виміри повсякденного, зрізи між індивідуальною біографією та колективною історією і пропонують широкий діапазон для тематизації суб’єктивного сприйняття та досвіду «чужинців» у «бандерівському краї». Перед поданням вибірки із свідчень, звернемо увагу на наступні пункти:

      Час і простір

      Всі опитані респондентки працювали короткий проміжок часу в Західній Україні і за першої можливості залишили регіон. Тобто, в них сформувався своєрідний тип тимчасової соціалізації, в поданні якої, як правило, відсутня стратегія «виправдовування» «западенців», що може бути у респондентів, які вирішили залишитись у Західній Україні. Однак, чітко прослідковуються виправдальна інтерпретація своїх власних дій, а саме рішення передчасно і в будь-який спосіб залишити регіон. Кожну з них залежно від району та, власне, і, окремого села, залежно від часу відбуття на роботу чекала різна інфраструктурна та економічна ситуація, що природньо віддзеркалилося у їхніх споминах, у відтворенні побуту, рівня (не)безпеки та ставлення до них місцевих. Не менш важливим фактором є особиста передісторія кожної, умови проживання та задоволення рівнем життя до досвіду перебування в Західній Україні.

     Марію Калашник було надіслано на Волинь ще фактично під час війни, Варвара Нікітіна опинилася в Івано-Франківській області на початку 1950-х, Елеонора Третяковa поїхала на Волинь на п’ять років пізніше. Всі троє працювали у сільській місцевості, віддалених від району школах, де насильницькі практики СБ ОУН (б) відчувались найпомітніше і формували відповідне сприйняття повсякдення.

      Ґендер

      Наші опитувані є жінками, які на час їх перебування в Західній Україні були неодруженими і бездітними. Їхній наратив був сформований в ракурсі специфіки простору їхніх дій, пропагандистської післявоєнної кампанії включення жіноцтва в суспільно-політичну роботу та допомогу «відсталим західнякам».

«Вчителька» як одна з ряду символічних фігур соціалістичних трансформацій постає ще під час першої радянізації, коли Марія Перестюк, місцева вчителька, виголошує на Народних Зборах Західної України промову, презентуючи одну з 251 обраних жінок-депутаток.. Вчительці як такій надається особливий статус агітаційно-ідеологічного агента влади, і, саме вони, молоді дівчата-вчительки, стануть після війни емблемним знаком приходу «чужинців», що не в останню чергу буде демонструвати і підпільна література українських націоналістів з оповіданням «Учителька» Богдани Світлик. У поданих споминах приклади безпосередньої комунікації на рівні агітації з боку націоналістів не згадуються.. Однак існування таких контактів підтверджується іншими джерелами. Окремо в цьому контексті, нам видається, слід виділити ранні післявоєнні роки, які особливо характеризуються амбівалентністю документів щодо ставлення українських націоналістів до «східнячок». З урахуванням віку респонденток, їхні свідчення вимагають пильної уваги усних істориків саме зараз.

      Культура пам’яті

Меморіалізацію образу кадрів зі Сходу вирізняє жорстка політизованість з радикально різними оцінками в схемі жертва-злочинець. Низка інтерв’ю, опублікованих у пресі, спрямована на представлення вчителя як позитивного героя, який несе благо, однак потрапляє під насилля українського націоналістичного підпілля [1]. Їхні опоненти, навпаки, акцентують увагу на недоведеності вбивств вчителькок саме службою безпеки ОУН (б) або ж фактично виправдовують її ліквідацію — як пропагандисток радянських ідей [2].

      Загалом, сучасні спомини вчительок, які не є винятком серед інших респондентів, є відображенням подій того часу крізь призму актуального наративу подачі подібного досвіду.

      Далі пропонуються вибірки з трьох інтерв’ю. На основі документів НКВС-НКДБ, радянських партійних органів, протоколів допитів СБ ОУН (б), усних споминів та інших джерел планується розширена публікація про життя та смерть радянських кадрів на території Західної України в першу та другу радянізації.

      Марія Панасівна Калашник, 1919 року народження, місто Зміїв Харківської області. Вчителька української мови та літератури 

2013-02-08-petrenko1

Марія Панасівна Калашник, 9.08.2012 р.     

Значить, була війна. Поробила до війни в совхозі вчителькою української мови та літератури. Прийшли наші. Я робила в Кисльовці. Поробила місяців чотири-пять. Визивають, значить, нас їхати в Западну. Із Харкова нас їхало 150 вчительок. Самі дівчата, жінки, без дітей. Місяць їхали в трьох телячих вагонах. Їдем, їдем, постоїмо, поки фронт піде, і знову їдемо. Приїхали туди першого мая. Послали на роботу мене в село Чехи. Побула місяць, виселяють і людей, і мене, фронт назад іде. Поїхали ми в Луцьк, а тоді послали нас знов у село, два чоловіка. Третя потім приїхала пізніше з Дніпропетровської області. Ну що ми робили. Опасно було конечно там. Убили інспектора шкіл, я сама й на похорони ходила. Прямо пуля у лоб. Ми боялися, конечно. Койколи в сараях спали і міняли квартири. Але нас не чіпали, бо, кажуть, саме там штаб був.

      Мене раз покликали свідком. З колодязя витягали солдата, їхній мужик, його відпустили на пару днів з Красної Армії, і бандери вбили і вкинули у колодязь. Я бачила, як його витягали. Витягати було нелегко, тіло зістрибувало. І так було пару раз. Тоді у сусідньому селі бандери вбили всю сім’ю і вкинули в колодязь, і дєвочка – сім чи вісім ій було – її теж кинули, а сусіди почули крик і витягнули. Так вона, ця дєвочка, потім жила у нашого голови сільради.

      Агітації не робили, тихенько себе вели. Голова сільради казав, що нам нічого не буде, щоб ми не боялись. Видно, там кубло якесь було. Діти були отсталі. Люди нас приймали хорошо. На паску нанесли пасок і яєць. Ми нагодували всім тим солдатів. На хуторах одні жінки були. Жили ми з ними добре. Вони допомагали нам, знали, що ми нічого не маєм, що ми голодні. Вони теж всього боялися. І того, і того.

      Була у нас нарада у другому селі, коли на школі такими великими літерами написано: «УПА бореться проти Сталіна і Сталінського режиму». Ми ті плакати не зривали. Прийшли місцеві вчителі і сказали – «Тільки зірвете – і голову вам зірвуть». А тоді я втікла відтіля, написала пісьмо додому: виручайте, бо тут мене вб’ють. А до нас [до рідного села оповідачки - авт.] часто приїджали голова райвисполкому і голова сільради обідать. Мати моя добре обіди робила. Прочитав пісьмо. «Ладно, прийдете, я визов напишу». Написав. Прислали. Я з цим визовом в облрайоно, потім в районо. Не пускають! Кажуть: «Забирай батьків сюди». Так і поїхала. Втекла, бо так не пускали. Вже мені тут і роботу дали, роблю, коли шукають. Визивають на роботу назад. Іду до прокурора. Або тюрьма, або на роботу їдь. Я прийшла, збираюсь їхати. В тюрьму не хочеться.

      Коли йде голова сільради, каже: «Їдеш?»

       «Їду».

       «Не надо, йди ще раз до прокурора».

      Пішла, розказала діло.

      «Ладно, бери справку, батьки якого возраста, і що син погиб на фронті. Ладно. Ідіть работайте, і щоб такого більше не було».

      Нікого з бандерівців не бачила. Тільки з НКВД приходили документи перевіряти по хатам, коли ночами, де що було. Нас багато повтікали. Не знаю, що далі було. Пісем не писала. Боялась. Бо ж втікла.

     Нікітіна Варвара Тихонівна, 1925 року народження, проживає в місті Харкові, вчителька фізики та математики 

2013-02-08-petrenko2

Нікітіна Варвара Тихонівна, 9.08.2012 р.     

У нас остались в Харькове только Ваня Наумов, потом стал профессором пединститута, он пошел в аспирантуру. И, наверное, потому Одаренко, физик, остался. А так всех в Западную Украину. В 1950-м году я закончила Харьковский пединститут, факультет физмата, и по распределению меня послали в ныне Ивано-Франковскую область, в Городенковский район, село Серафинцы.

      Считалось, что нужно отработать три года обязательно. Вот у нас в Городенковском районе было пять человек. Троих в Городенковскую среднюю школу отправили. Тамару распределили13 кмот райцентра, и она стала плакать, и отправили тогда ее в русскую школу в райцентре. Они жили прямо на территории школы. Там был домик. С Тамарой мы дружили.

2013-02-08-petrenko3

Варвара і Тамара (колега із Городенки), 1952 р. 

Мы абсолютно ничего не знали, куда мы едем и как это опасно. Это был первый выпуск после войны, и всех, практически всех отправили туда.

      Школа в селе Серафинцы была большая. Хорошая для тех времен. Туда даже с Тернопольской области ученики, с села Устечка, ходили. Поселилили меня к бабушке, у нее внуки, мальчик и девочка, а дочь вроде как сбежала с любовником в Канаду. Слева комната поменьше, там я была. Нагрузка у меня сразу была большая.

      Я преподавала математику, физику, черчение и астрономию. Школа работала в две смены. Приходилось работать и в первой, и во второй смене. Когда я уехала из дому, у нас было очень плохо с белым хлебом. За белым хлебом стояли очереди большие. И мама в честь того, что я закончила институт, пошла в очередь за хлебом, и вот она уже поднялась на ступеньки в магазин, и там одна рвалась без очереди, и мама упала с лестницы на бугор и поламала четыре ребра со смещением. И вот когда я уехала, сестра сидела с мамой, и я их обеспечивала.

      Мы с учителями покупали свинью. Вот купим большую свинью на четыре человека, первый раз тянули жребий: кому переднюю, кому заднюю часть, и делили мясо. Свинья такая около 160 - 200кг, я переделывала мясо на колбасы, сало тонкое с прорезью, коптила колбасы, заливала смальцем, солила и все высылала домой. Если все обходилось там в пределах 7-8 рублей килограмм, то в Харькове сало за килограм было в 60-70 рублей. В месяц высылала по две или три посылки, а мама там во дворе продавала. По четвергам был базар, я, например, яички, сметана, молоко – всегда могла купить, в селе ко мне относились местные хорошо, потому что я преподавала точные науки. Даже учителя просили, чтобы я покупала продукты, потому что другие не имели таких контактов.

      Кроме часов, я руководила драмкружком. Выросла я в театре Шевченко [в Харкові. – Авт.].Соседка работала летом билетером, а зимой на гардеробе, и брала меня с собой на работу. В ложу меня прямо усадит.Первый спектакль, который я увидела, – это «Анна Каренина», и была страшно расстроена, что тетя под поезд попала. Соседка объяснила, что это спектакль, и принесла мороженое. И вот, когда был педсовет и распредяли обязанности, я возьми и ляпни, что каждый учитель должен быть немного актером. Так я начала руководить драмкружком. Первый спектакль, который мы поставили, – это «Платон Кречет», потом «В степах України».

2013-02-08-petrenko4

Учні, що грали в п’єсі «Наталка Полтавка», і Варвара Тихонівна (сидить у центрі)

Был у меня ученик Ванюшка. Играл в «Наталке Полтавке» пана Выборного, в «Платоне Кречете» он играл Терентия Йосиповича Бублика. Урожденный актер, прекрасно рисовал, играл на струнных инструментах. И вот 26-го августа 1950 года умирает у него мама. Мы с девочками, с ученицами всю ночь набирали материал, а Миросина мама пошила рубашку черную. Они все ходили в рубашках вышитых в школу. Похоронили маму по христианским обычаям, священник ничего с меня не взял. С каждой зарплатой я, как говорится, с шапкой по учителям ходила. В Городенке у нас четыре девочки работали, покупали для меня хлеб, я Ванюшке отдавала положенную мне муку и собранные деньги. Я уговорила его вступить в комсомол в девятом классе. Он стал первым комсомолцем в селе Серафинцы. Иван Васильевич Курганевич ныне генерал, работал в генштабе, сейчас преподает в академии генштаба. Называл меня второй мамой.

      Нам давали удостверения, и мы ездили по селам, выступали, очень поздно возвращались после спектакля, в час или два ночи на подводе. Мы особенно ездили с «Наталкой Полтавкой». Один раз возвращались с Ясинопильного, навстречу четыре мужчины.

      -«Хлопці, є запалити?»

      - «Ученики не курят.»

       -«Та це Ви нічого не знаєте.»

      И ребята дали закурить. Потом сказали мне, что это бандеровцы были. А с «Наталкой Полтавкой» мы премию получили. Нам витряк подарили, который мы во дворе школы восстановили. И вот накануне выборов, а у нас было целых два избирательных участка, один из них в школе, решила я вывести лампочку в звездочку. Была плохая погода, холодно было в ту ночь, и в первый раз за все пребывание я, бросив пальто на кровать, сама залезла на печку. Ночью – автоматная очередь. Кровать была напротив окна, прошили мне пальто автоматной очередью.

      После этого меня переселили в другую хату, там в огороде находился истребительный батальон.

      И как-то была я в магазине, а мне ученики показали, кто в меня стрелял. Они все знали, но боялись. Однажды я пришла, уже в новой квартире, утром набрать торфа в сарае – на дверях написано, бумажка приклеена: «Кара ще прийде».

      Пробыла я там 2 года. Меня несколько раз вызывали в райком партии, чтобы я в партию вступила, но я понимала, что если это сделаю, то возвратиться домой не смогу. Через знакомых я искала возможностей уехать. В 1952 году я уехала, а трудовую книжку прислали позже. Тут меня на работу взяли в 127-ю школу, но оформили как временную, потому что трудовой книжки не было.

      Из всех в нашем районе одна Нина Костенко осталась там. А все остальные вернулись. Ученики меня вечерами домой провожали, чтобы одна не ходила. Были и недоброжелатели среди местных учителей. Профессия считалась престижной, местные искали знакомств. В школе соседней была учительница замужем за учеником, который был ее младше на 10-13 лет.

      В последний раз я ездила в 1992 году туда. В 1987 году я тоже ездила, было 40-летие школы, витряк так и стоит. Никто не ожидал, что я на такой шаг пойду, звездочку выставлю.

     Третякова Елеонора Іванівна, місто Харків, вчитель української мови та літератури

      Приехала туда по распределению, сразу надо было в облоно в Луцке пойти. Завоблoно Курченко, ксати, весьма приличный квалифицированный человек, рассказал, какие у них районы, и направил меня в растущую школу, которая стоит прямо на шляху Попольский Чос. Шлях был бесподобный, обсаженный столетними деревьями, тополями.

      Школа была в селе Замшаны Ратновского района. Я жила прямо на дороге. Вокруг той местности были леса негустые, очень много болот было. Я приехала в конце августа 1955 года. Как раз до моего приезда буквально вывели военную часть. И все говорили о Бульбаше, не о УПА. Видно, банда его там была. Когда часть увели, листовки появлялись с лозунгами «Геть, москалі!» та «Бейте советчиков». За тот год, который я там была, не было проявлений экстремизма. Предания рассказывали, что пропала и никогда не была найдена учительница русского языка и литературы. Нас никто не предупреждал, считалось, что порядок уже наведен. Обычные люди были настроенны спокойно.

      Все ходили в пиджаках, а женщины набрасывали большие платки, называли их окидухи, пальто не было. Я сама ходила в ленинградских ботиках, там все время заливало. Одежда: расклешенное платье, но плечи закрыты, учителю неприлично ходить с открытыми плечами. Денег хватало полностью на питание и тряпки, и подарки привозили. Было средне-сносно. На учителей смотрели как на богов, так как им каждый месяц деньги платили. Потому местные часто женились на тех, кто при школе. Так и моя подруга, вышла замуж за моего ученика Пододеяльники появились, модный в то время хрусталь.

      Меня поставили к хозяину, считался самым культурным – у них не было свиней в хате. Работали в лесничестве, маленькие дети. Они все вспоминали, как было за Польши, но враждебности к себе я не ощущала. Отдельные вспышки доходили с других сел.

      Школа размещалась в двух домиках. Помню, на седьмое ноября радио провели, и я оперетту Кальмана слушала. Фильмы привозили. Вообще в клубе такой шум-гам стоял. А у меня подруга была. Черная Мария Романовна, по мужу Козел.

2013-02-08-petrenko5

 Колеги Марія й Елеонора, 1955 р.

Он был намного ее моложе, мой ученик, у них двое детей [3]. Так она местным авторитетом была. И ко мне часто обращались за советом. Я чувствовала, что ко мне прониклись опрeделенным уважением – все-таки я закончила Харьков. Было у директора жены день рождения, то позвали только Марию Романовну и меня. Других не звали. В общем, отношение было неплохое. Я потом каждый год там бывала.

      На экзамен приезжала заврайоно Надежда Степановна Химоч. «Знаешь что, детка, я вижу, что вы собою представляете. Я вас отпущу, потому что в свое время меня сюда послали, и я здесь вот так осталась, и я от этого не в восторге, и потому считаю, пока есть возможность, езжай, детка, домой». В моем классе мало учеников было, нагрузка была минимальная. Отпустили без проволочек. Но в Харькове меня долго не прописывали. Я была у генерала Корнилова, некто, который сказал, что «если учительница – так иди и работай, откуда приехала». И такие были.

      Післямова

      1959 року у Львові Юрій Нагібін у супроводі відомого на теренах Радянського Союзу белетриста та критика «українських буржуазних націоналістів» Володимира Бєляєва випивав на Личаківському. На фоні безкінчених розмов про насильства бандерівців та не найприємнішої компанії в особі Бєляєва, відомий сценарист ніяк не міг надивуватися, чому вони тоді так спокійно розгулюють містом, та ще й створюють ґвалт на цвинтарі.

      «Неважно живет человечество, особенно на окраинах, на стыке границ, всех тут тянет в разные стороны, у всех зудит в одном месте. Вообще, «приграничье» — необычайно интересно, вот где начисто сдернута «ткань благодатная покрова», – напише Нагібін після поїздки в щоденнику [4].

Відчуття небезпеки та невпевненості, сприйняття себе як об’єкта насилля, перманентне перебування в стані страху за власне життя, послуговуючись і далі тютчевським словником, ця «бездна, (...) со своими страхами и мглами», як демонструють наративні інтерв’ю із вчительками, що мали досвід роботи в Західній Україні, є одним з панівних лейтмотивів їхніх усних споминів. І в цьому ракурсі, можливо, історії «борця проти насилля», багатократного радянського орденоносця Бєляєва що зробив «розвінчування буржуазного націоналізму» своїм головним життєвим покликанням, були типовою частиною наративу прибулих кадрів. Це позиціювання себе як жертви «обставин», а фактично як інструмент боротьби двох конфротуючих сторін, респондентки не пов’язують з «жіночим безсиллям» в «чоловічих війнах». Фактичне нівелювання ґендерних розбіжностей у формуванні індентичності ворога як з радянського боку, та і з боку націоналістів, прямими чином відображається і в усних споминах. Їхніми вирішальними «слабкостями» виступають східноукраїнське походження та «ворожі» посади «пропагандистів», а не їхня стать.

Олена Петренко – закінчила історичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка та Рурського університету (Бохум, Німеччина), зараз працює над дисертацію на тему «Жінки в українському націоналістичному підпіллі 1930-х–50-х років»  (Рурський університет, Бохум).


1. Серед інших інтерв’ю з Катериною Скориною від Дмитра Шиліна: http://reporter.delfi.ua/news/reporter/ochevidec-banderovcy-ne-zhaleli-dazhe-detej.d?id=1020042

2. Бублик М. Так хто замучив Раїсу? Не кожен невинно вбитий луганець гідний звання жертви... // Україна молода. – 2010. – 29 травня. Детальніше до історіографії та джерельної бази в статті автора «Буденність насилля: долі вчительок-східнячок у Західній Україні в післявоєнний період» в: З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ, № 2 (37) 2011, 236-254.

3. Марія Чорна-Козел залишилась назавжди в селі Замшани. 2011 року вона померла.  http://www.volyn.com.ua/?rub=5&;article=1&arch=1196

4. Юрий Нагибин, Дневник, Москва 1996, 127.