15 жовтня 2012 р. у межах Міжнародного театрального фестивалю «Конфронтації» у Любліні відбулася прем’єра українсько-польського театрального проекту «Апорія’43/Декалог: локальна світова війна».
«Апорія’43/Декалог: локальна світова війна» став однією з перших спроб заговорити про події на Волині 1943 р. театральною мовою. З польською боку за реалізацію проекту взявся молодий люблінський режисер Лукаш Віт-Міхаловські (театр Scena Prapremier Invitro) у співпраці з драматургом Артуром Палигою. Українським партнером став харківський театр «Арабески» (реж. Світлана Олешко). Ідеєю проекту було бажання у рівній співпраці спробувати переосмислити складне історичне минуле і вибудувати можливість якщо не спільного бачення, то сценічного діалогу між українськими і польськими митцями.
Польський театр, на відміну від українського, вже звик звертатися до гострих суспільних та історичних питань на власних сценах. Соціально і політично гострі вистави тандему драматурга Павла Демірського і режисера Моніки Щепки, близького до оточення «Критики політичної», здобувають найвищі нагороди на найбільших театральних фестивалях. Вистави Кшиштофа Варліковського, де часто у центрі уваги є національна ідентичність, породжують гострі дискусії як навколо тематики, так і нової естетики театру. У 2010 р. п’єса Тадеуша Слободзянека «Наш класс», в якій описано погром у Єдвабному, здобула найвищу польську літературну премію “Nike”. Теми польсько-єврейських відносин стали трендом у сучасній польській драматургії, що попри інші чинники, свідчить про суспільний запит на проблематику.
Український театр слабко реагує на навколишню реальність. Він давно втратив ознаки актуальності, концентруючись на непереосмислений класиці і розважальних текстах. Театр не налаштований на діалог з публікою, особливо на резонансні, часто болючі теми. Тому якщо польський театр, принаймні, має зразки обговорення складних історичних питань, то для українців це був практично перший подібний досвід.
Різниця українського і польського контексту суттєво відчувалася при перегляді вистави. Попри усвідомлення і бажання сторін досягнути спільного бачення і порозуміння, труднощі у реалізації проекту розпочалися вже на організаційному рівні. Візія польського театру кардинально відрізнялася від позиції українського. У результаті вийшла постановка, де драматурги і режисери творили на різних ідейних, поняттєвих і естетичних рівнях.
Українська частина, яка була хронологічно першою, в основу нарації поставила дещо змінений «Декалог українського націоналіста». Відповідно до його десяти пунктів режисерка вибудувала розкадровану оповідь про українську історію ХХ ст. Видається, що українській стороні йшлося про демонстрацію процесу формування національної свідомості й обгрунтування мотивації діяльності тих, хто боровся за незалежність. У десяти частинах декалогу ми отримуємо розрізнені мультимедійні слайди-оповіді, в яких знайшлося місце і зверненням Тараса Бульби-Боровця про припинення непорозумінь у проводі різних політичних сил, і листам митрополита Андрея Шептицького до папи Пія ХІІ з протестами проти вбивства євреїв, і згадці про єврея, який був лікарем в УПА, і недавній поширеній у Інтернет-мережі статті журналіста Ігоря Ткаленка, де він висловлює вдячність Бандері, який нібито врятував несвідомих східняків від голоду 1932–1933 рр., і історії життя трьох братів, яких доля закидала у різні армії й їм все життя доводилося воювати один проти одного. Не заперечуючи вбивств і винищень тисяч польського населення, вистава намагалася не виправдати, але, принаймні, сконтекстуалізувати діяльність ОУН-УПА. Таким чином, винищення українцями польського населення Волині ставало однією з-поміж інших подій суперечливої української історії ХХ ст., втрачаючи, таким чином, гостроту.
Польська частина, натомість, у центр своєї оповіді ставить Волинську трагедію. Друга частина вистави розпочиналася сучасним діалогом між поляками і українцями, де вони мирно обговорюють їжу і жінок, аж допоки розмова не зайшла про історію. Саме це слово, попри лінгвістичну подібність, породило прірву непорозуміння між обома сторонами. В основі польського диптиху стоїть особиста історія жінки, яка пережила трагедію на Волині. Її спогади рясніють багатьма натуралістичними подробицями мордування українцями польського цивільного населення. Ця історія переплітається з сучасними реаліями, у якій польська сторона докладає відчайдушних зусиль, щоб порахувати кількість жертв. Просту, на перший погляд, історію вбивства і ненависті ускладнює ситуація у волинських селах, де була великою кількість мішаних українсько-польських шлюбів. Розповідь про українські звірства на Волині завершується сценою, де після смерті зустрічається стара полька і українська дівчина, яка її врятувала коштом власної смерті. Однак маленькі історії людяності не можуть подолати прірву між українцями і поляками, яку їм залишила історія. У виставі вона символічно зображена лісом вил і кіс, які водначас є символами мирної праці біля землі, а з іншої – ненависті й боротьби, яка відбувалася на ній.
Наступного дня після вистави була організована дискусія за участю істориків і публіцистів навколо вистави і тематики, яку вона порушувала. З польського боку у ній брали участь о. Томаш Достатні, історик, проф. Гжегож Мотика, публіцист, репортер і журналіст “Gazeta Wyborcza” Павел Смоленські, з українського – історик, проф. Ярослав Грицак. Модерував дискусію історик з Любліна Губерт Лукашевіч. Загалом всі доповідачі вказували на важливість таких проектів. Однак, кожен з них виходив з іншої перспективи. Павел Смоленські, який забрав слово першим, поміж іншим вказував на важливість звернення уваги поляками на їхню власну провину. Отець Томаш Достатні підкреслював, що тільки взаємне усвідомлення чужого горя і його співпережиття може наблизити до взаєморозуміння і відкривати такі тяжкі дискусії, як Волинь. Проф. Гжегож Мотика розглянув запрезентовані вистави у двох площинах – з точки зору історії й історичної пам’яті. Він акцентував увагу на вибірковості представленого українцями матеріалу, більшість з якого не стосувалося Волині; звертання до поодиноких випадків участі євреїв в УПА, натомість ігнорування їх винищення. Поєднання пізнішого публіцистичного матеріалу, який є сумішшю вигадок автора з історичними фактами, які непідготований слухач сприймає з одинаковою вірогідністю. Також проф. Мотика вказував на відсутність діалогу між українцями і поляками передусім через брак готовності до комунікації з українського боку. У відповідь проф. Ярослав Грицак апелював до загальної ситуації з історичною памяттю в Україні, стан якої він прирівняв до міжвоєнної Польщі.
Загалом у виставі кожній стороні йшлося про артикуляцію своєї позиції. Навіть взаємне вивчення акторами польських і українських реплік видавало брак спільної мови на глибинніших рівнях. По двох місяцях репетицій перед публікою постали дві різні вистави, які об’єднувалися тільки участю тих самих акторів у обох частинах.
Вистава, яка мала бути свідченням переосмислення минулого, перетворилася на хроніку стану історичної пам’яті у Польщі та Україні. Вона окреслила коло проблем, які, попри постійне обговорення в академічних колах, залишають Волинську трагедію полем непорозуміння і взаємного неприйняття серед широкої громадськості. Попри деклароване бажання продовження спільного проекту, виглядає, що сторони при першій-ліпшій нагоді намагатимуться втекти у свої комфортні зони й ставити «свою» частину вистави на «своїй» території. Пошук того рівня взаємопрощення, на якому, за Полем Рікером, мав би будуватися новий етос Європи, видається в українсько-польському випадку питанням не найближчої перспективи.
Оксана Дудко - керівник проекту «Інтерактивний Львів» Центру міської історії Центрально-Східної Європи. Закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка (спеціальність - всесвітня історія). Захистила кандидатську дисертацію про суспільно-політичну думку українців Галичини зламу ХІХ–ХХ ст. (2011). Сфера наукових зацікавлень – публічний простір Львова (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.), Перша світова війна, ритуали та практики публічних заходів (святкування, коммеморації тощо), історія театру і театрального менеджменту.
Фото: Кадри з вистави театру «Арабески» (Харків) «Декалог. Локальна світова війна». Автор фото Ignac Tokarczyk.