Цивілізація повернулася. Але вона перестала бути винятковою прерогативою «людини Ренесансу» або «Заходу», чи навіть грамотних суспільств. Цивілізація – це спосіб говорити про людську історію в найбільшому масштабі. Від наскальних малюнків у печерах Ласко до останньої виставки в Музеї сучасного мистецтва (Нью-Йорк) вона пов’язує історію людства разом.
Але принаймні в одному суттєвому аспекті концепт цивілізації зберігає фундаментальні обмеження. Цивілізація як і раніше залишається справою галерей, музеїв та об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО; сюди належать цінні зображення, предмети і споруди, а не життя людства. Доісторичні кам’яні споруди Ґьобеклі-Тепе біля кордону між Туреччиною і Сирією, де нещодавно відкрився парк спадщини, розглядають як усе, що тільки можливо – від Едемського саду до колиски цивілізації та першого в світі храму. Ми все ще хочемо, щоб цивілізація піднімалася високо над повсякденними реаліями людей, які її створюють і зберігають. У конфліктних регіонах, таких як сирійсько-турецький кордон, монументи, подібні до цих, швидко перетворюються на вівтарі для жертвоприношення реальних людських життів.
Важливо те, що завжди існували інші способи розуміння «цивілізації». Французький антрополог 20-го століття Марсель Мосс вважав, що цивілізацію не слід зводити до переліку технічних або естетичних досягнень. Вона також не повинна представляти особливий етап культурного розвитку («цивілізація» проти «варварства» тощо). Цивілізацію можна було знайти в матеріальних речах, але перш за все вона означала потенціал людських суспільств. На думку Мосса, цивілізація – це те, що відбувається, коли окремі суспільства виходять за свої межі та діляться одне з одним моральними та матеріальними цінностями, встановлюючи міцні відносини, які долають розбіжності. Це може здатися абстрактною дискусією, але це не так. Дозвольте мені спробувати пояснити.
На час написання статті, минуло близько чотирьох років після військового піднесення Даіш або ІДІЛ на Близькому Сході. ІДІЛ регулярно знищувала або продавала античні пам’ятки; кульмінацією цього став їхній напад на стародавнє караванне місто Пальміра в Сирії, що є об’єктом всесвітньої спадщини. Під окупацією ІДІЛ Римський театр у Пальмірі перетворився на сцену для жахливих звірств, включно з публічним обезглавленням Халеда аль-Асаада, уродженця сучасної Пальміри і на той час її директора з питань історичних пам’яток. Навесні 2016 року, після (як виявилося, тимчасового) звільнення за російської підтримки, Пальміра приймала симфонічний оркестр Маріїнського театру (Санкт-Петербург). На їх виступ зібрали аудиторію російських солдатів, щоб ті послухали Баха, Прокоф’єва та Щедріна. Захід організували таким чином, аби представити своєрідну, і я думаю помилкову, ідею цивілізації. За словами президента Росії Владіміра Путіна, що він виголосив у своїй промові з Москви під час прямого зв’язку, Пальміра є «надбанням всього людства». Протягом століть Пальміра відкривала свої ворота всяким богам. У своїй статті «Караванні боги Пальміри» (1932) в «Журналі римських студій» російський історик античного світу Михаїл Ростовцев писав: «Усе дивує в дивному місті Пальміра.» Проте, можливо, ніщо так не дивує, як ці події 2015-16 років.
Чи можна назвати «цивілізованим» виконання музики Прокоф’єва на тлі прекрасних уламків одного стародавнього сирійського міста, якщо в той самий час живі мешканці іншого, Алеппо, на північ від Пальміри, знаходилися під ударом? Античні храми Пальміри не будували як витвори мистецтва, щоб їх пасивно оглядати або милуватися ними; так само, як печери Ласко або Фон-де-Ґом не замислювалися як галереї, а комплекс Ґьобеклі-Тепе не був доісторичною версією Сікстинської капели. У давнину їхні культові статуї вимагали живих дарів і жертв, і тепер здавалося, що вони знову вимагають їх. Жертвоприношення такого роду, здається, мають певний зв'язок з нашим сучасним розумінням «спадщини», «мистецтва» та «цивілізації», який рідко намагаються осмислити або сформулювати. Безсумнівно, це говорить нам про те, що за своєю суттю вони є нашими власними сучасними богами – богами глобальної півночі.
Коли люди використовують термін «рання цивілізація», вони в основному мають на увазі Стародавній Єгипет, імперію Інків, Ацтекську імперію, Китай династії Хань, Римську імперію, Стародавню Грецію або інші древні суспільства певного масштабу і монументальності. Усі вони були глибоко стратифікованими суспільствами, які разом тримали переважно авторитарний уряд, насилля та радикальне підпорядкування жінок. Жертовність – це тінь, що ховається за цією концепцією цивілізації; принесення в жертву свобод, самого життя заради чогось, що завжди залишається недосяжним – ідеї світового порядку, гарантії потрапляння до раю, благословення від цих ненаситних богів.
Щось тут не так. Слово «цивілізація» походить від зовсім іншого джерела та ідеалу. У часи античності прикметник civilis означав ті якості політичної мудрості та взаємодопомоги, які дозволяють суспільствам організовувати себе через добровільну коаліцію. Сучасний Близький Схід дає багато надихаючих прикладів. Влітку 2014 року коаліція курдських підрозділів прорвала облогу гори Синджар в Іраку, щоб надати безпечний прохід, їжу та притулок тисячам біженців-єзидів. Навіть коли я пишу ці рядки, населення Мосула повертає до життя нове місто з понівечених війною руїн старого, вулицю за вулицею, за мінімальної підтримки уряду.
Взаємна допомога, соціальна співпраця, громадянська активність, гостинність або просто турбота про інших – це ті речі, які дійсно створюють цивілізації. У такому разі справжня історія цивілізації тільки починає писатися. Вона може починатися з того, що археологи називають «культурними регіонами» або «сферами взаємодії», - величезних просторів культурного обміну та інновацій, які заслуговують на більш помітне місце в нашій історії цивілізації. На Близькому Сході вони мають глибоке коріння, яке стало помітним в кінці останнього льодовикового періоду, близько 10000 р. до н.е. Тисячі років до виникнення міст (приблизно 4000 р. до н.е.) сільські громади вже мали спільне розуміння основних понять соціального порядку в регіоні, відомому як «родючий півмісяць». Матеріальні свідчення, що залишили спільні форми побутового життя, ритуалів та гостинності, показують нам цю глибоку історію цивілізації. У певному сенсі вони надихають набагато більше, ніж монументи. Насправді, найважливішими знахідками сучасної археології можуть бути ці динамічні та розгалужені мережі, де інші очікували виявити лише відсталі та ізольовані «племена».
Ці маленькі доісторичні спільноти формували цивілізації в істинному значенні широких моральних спільнот. Без постійних королів, бюрократів або армії вони сприяли розвитку математичних і календарних знань, металургії, вирощуванню олив, винограду та фінікових пальм, винаходу квасного хліба та пшеничного пива. Вони розробили основні текстильні технології, які застосовують для створення тканин та плетіння кошиків, гончарне коло, кам’яну промисловість та бісероплетіння, вітрило та морську навігацію. Через зв’язки спорідненості та торгівлі вони поширили ці безцінні та бажані якості справжньої цивілізації. З постійно зростаючою точністю археологічні дані дозволяють нам відстежити основні нитки в цій тканині цивілізації, що постає перед нами, коли вона перетинає рівнини Месопотамської низовини, петляє туди-сюди між берегів Середиземного та Чорного морів, через передгір’я Таврських і Загроських гір та вниз до болотистого верхів’я Перської затоки. У цьому новому сенсі цивілізація утворює культурне полотно вражаючої складності та величі, без центру, початку чи кінця, сплетене з мільйона малих соціальних зв’язків.
Якщо на хвилинку замислитися, то треба визнати, що жінки, їхня праця, їхні турботи та інновації лежать в основі цього більш точного розуміння цивілізації. Дослідження місця жінок у суспільствах без писемності часто означає використання свідчень, які зберігаються у буквальному сенсі в тканині матеріальної культури, таких як пофарбована кераміка, що імітує як текстильні візерунки, так і форми жіночого тіла та вишукані декоративні конструкції. Візьмемо лише один приклад: важко повірити, що складні математичні знання, які з’являються в ранніх клинописних документах або знаходять своє втілення в структурах міських храмів, постали повністю сформованими з уяви чоловіка-писаря, наче Афіна з голови Зевса. Набагато більш імовірно, що вони являють собою знання, накопичені в дописемні часи через конкретні практики, такі як прикладне числення й стереометрія ткацтва та бісероплетіння. Те, що до цих пір вважали «цивілізацією», може, насправді, бути нічим іншим, як гендерним привласненням чоловіками, що закарбували свої претензії в камені, певної більш ранньої системи знань, в центрі якої знаходилися жінки.
З такої відправної точки ми бачимо справжню історію живої цивілізації. Вона сягає в минуле набагато глибше за перші монархії та імперії й чинить опір навіть найжорстокішим втручанням сучасної держави. Це цивілізація, яку ми дійсно можемо впізнати, коли ми бачимо її, куштуємо її, торкаємося її – навіть у ці найтемніші часи. Не може бути виправдання безглуздому знищенню стародавніх монументів. Але давайте не плутати їх з живим пульсом цивілізації, яка часто криється в тому, що на перший погляд здається дрібним, побутовим та звичним. Тут ми знайдемо її пульс, що терпляче б’ється в очікуванні світла.
Автор: Девід Венґров, професор порівняльної археології Університетського коледжу Лондона.
Перекладач: Павло Шопін, науковий співробітник Фонду Александра фон Гумбольдта на кафедрі англійської філології Фрайбурзького університету.
Ілюстрація: Виступ симфонічного оркестру Маріїнського театру в Пальмірі в 2016 р. Джерело: Wikimedia
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «A history of true civilisation is not one of monuments» в журналі «Aeon» 2 жовтня 2018 р.