З 9 листопада 2018 р. у Музеї сучасного мистецтва в Одесі буде експонуватися виставка «(не)означені», яка є своєрідним поєднанням мистецького й академічного поглядів на масове насильство першої половини ХХ ст. Уперше виставка відбувалась у Львові восени 2017 року в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи. Її основою стали роботи Нікіти Кадана із серій «Хроніки», «Погром» і «Національний ландшафт», а також спеціально створені тексти авторства понад 20-ти фахівців у царинах історії, антропології, соціології, психіатрії тощо1. Крім того, виставка стала приводом для рефлексій про різні аспекти масового насильства у форматі авторських екскурсій, публічних лекцій та освітнього курсу «(про)говорити».
Будучи одним з авторів виставки, дозволю собі висловити кілька думок, що стосуються безпосередньо моїх наукових зацікавлень – історії нацистського насильства в окупованій Україні, а конкретніше Голокосту та його винуватців.
На роботах із серій «Хроніки» та «Погром» бачимо передусім понівечені тіла жертв. Інколи вони навмисне вирвані з контексту, і це можна сприймати за своєрідну провокацію, адже без загального тла важко зрозуміти, хто, коли, де і ким убитий, – лише квінтесенція страждання, яка вимагає чистих емоцій. Ті, хто звик до пам’ятання винятково «своїх» і забуття чи навіть заперечення існування «чужих» жертв, очевидно, мають почуватися ні в сих ні в тих чи принаймні на деякий час розгубитися перед лицем цієї анонімності. З іншого боку, не викликає сумніву, що кожна із зображених осіб, – а всі роботи є мистецьким опрацюванням реальних фото чи кадрів кінохроніки – насправді мала ім’я та власну історію. Спроби прискіпливіше придивитися до їхніх облич не дають бажаного результату, позаяк вони розмиті, схожі на сірі плями. Карел Беркгоф, побоюючись, аби демонстрація фото зі сценами насильства, а точніше можливість того, що хтось із жертв буде упізнаний близькими, не виявилась проявом жорстокості щодо останніх, схвалює цей прийом Кадана: «Мистецьке опрацювання фотографії цей етичний чинник усуває. Ми не бачимо чітких рис на обличчях»2.
Проте історія Голокосту – це не лише про єврейські жертви, а й так само про неєвреїв, яких традиційно прийнято називати рятівниками, винуватцями або спостерігачами. Останніх теж можна побачити на роботах Кадана. Їхні обличчя такі самі сірі й нечіткі, як у жертв, інколи на їхню присутність вказують лише фрагменти тіл – ноги або рука. Джесіка Зиховіч влучно відзначає стосовно цього: «Особи суб’єктів, операторів і глядачів залишаються нез’ясованими, а часто вони просто безликі – схоже, вони ледь не взаємозамінні в узагальненому сенсі безглуздої дезорієнтації»3. Дійсно, розрізнити їх на роботах Кадана не так просто. Можна навіть припустити, що ця непевність суголосна з тим, що відчували жертви Голокосту: як розпізнати, кому можна довіритись, а кого, навпаки, треба уникати? Відсутність надійних орієнтирів серед загальної сірості та байдужості, почасти показної, змушувала їх покладатися на випадок. На жаль, така стратегія була досить оманливою. В умовах екстремального насильства спостерігач міг досить швидко перетворитися на рятівника, а потім на винуватця або ж, урешті, сам стати жертвою, і навпаки. У багатьох випадках межі між цими категоріями були занадто умовними, і це вкотре нагадує про недосконалість усталеної термінології, що нею змушені послуговуватись дослідники. Вона просто не здатна охопити діапазон всіх можливих поведінкових моделей чи їх комбінацій.
Винуватці часто виступають у ролі тих самих неозначених. Позбавлені імен, зведені до ідейних та моральних монолітів, вони можуть бути легко підлаштовані під шаблонні уявлення. Такі тенденції чітко простежуються на прикладі місцевих винуватців Голокосту, зокрема і в окупованій Україні, участь яких у переслідуванні євреїв пояснюється їхнім надзвичайним антисемітизмом, пронацистськими чи націоналістичними симпатіями4. Такі узагальнення видаються не просто спрощеними, але й, до певної міри, наївними, наче ефект від «заспокійливої пігулки» для наших сучасників, – мовляв, ризики виявлено, а тому за потреби їх можна легко нейтралізувати, отже, всі хвилювання стосовно майбутнього даремні. «Бачити у винуватцях лише когось, хто носить не ті ідеї, а отже, з цієї причини є відмінним – зручно» – зауважує Тимоті Снайдер5.
З другого боку, і самі винуватці були зацікавлені в тому, аби залишатися невпізнаними. Французькому режисерові Клоду Ланцману під час праці над документальною стрічкою «Шоа» вдалося за допомогою прихованої камери записати розмови із кількома нацистськими злочинцями. Ці відео дуже схожі на роботи Кадана – обличчя співрозмовників Ланцмана важко роздивитися. Колишні учасники айнзатцгруп і охоронці концтаборів розповідають про машинерію Голокосту в своїх затишних вітальнях, хвилюючись, аби їхні імена не було озвучено, і навіть погрожують, коли раптом помічають приховану камеру6. Це так само стосується і місцевих винуватців Голокосту. Багато з них добре адаптувались до післявоєнної дійсності. Задля цього вони змушені були вигадувати собі нові імена, фальсифікувати документи, врешті, привласнювати чужі біографії. Вони б воліли стати безликими, хоча не варто сподіватися, щоб під їхніми масками криються якісь потворні хижацькі морди. Об’єкти сучасних викриттів, як-от колишній командир роти 31-го охоронного батальйону поліції безпеки Михайло Каркоць, складають враження таких же богові душу винних старців, як і німецькі пенсіонери, з якими 30–40 років тому розмовляв Ланцман. Найжахливіше, очевидно, що такими самими звичайними людьми вони були і тоді, коли власне чинили насильство.
Броніслав Жуковський на фото, вилученому у нього під час обшуку
2 квітня 1964 р. в одному з київських комісійних магазинів співробітники КДБ затримали чоловіка, який намагався продати одяг, нелегально перевезений через польсько-радянський кордон. Затриманий назвався Броніславом Юзефовичем Жуковським, 40-річним уродженцем Львова, громадянином Польської Народної Республіки, офіцером-митником Варшавського аеропорту. До СРСР він прибув як турист уже не вперше. При цьому Жуковський запевняв, що справжньою метою його подорожі був намір одружитися зі студенткою-москвичкою, з якою листувався останніх півтора року. Намаганнями роздобути трохи грошей для одруження він і пояснював свій візит до комісійного магазину. Попри те у Варшаві Жуковський вже мав сім’ю – дружину та двох дітей. Банальний спекулянт, бабій та авантюрист – така перша думка виникає, коли починаєш опрацьовувати кримінальну справу Жуковського. Проте сам він намагався представити себе в абсолютно іншому світлі – учасник руху Опору під час Другої світової війни, в’язень нацистського концтабору Дахау, ідейний комуніст та радянофіл. «Будучи митником і маючи [таку] змогу, я перший громадянин Польщі на польській землі, [який] подавав руку, щоб привітати високопосадовців з Радянської Країни, а також відомих людей, героїв-космонавтів, товаришів Мікояна, коли приїжджав з Дзержинським Іваном, сином великого поляка і революціонера Фелікса Дзержинського, Юрія Гагаріна, Валентину Терешкову та багатьох інших... Це я, а не хтось інший, під час контрреволюційних виступів 1956 року в м. Варшава брав активну і посильну участь у приборканні фашистського охвістя», – писав він, серед іншого, в одній зі своїх численних скарг7. Загалом протоколи допитів Жуковського є мішаниною реальних фактів, напівправди та відвертих фантазій. Біографія, яку він скомпонував, була значною мірою конструктом післявоєнних років – зручна настільки, наскільки було потрібно у тогочасній Польщі. Інколи він, звісно, перегинав палку. До прикладу, колегам-митникам Жуковський оповідав навіть, що сам був родичем Дзержинського. Навряд чи це варто сприймати як результат якоїсь паталогічної тяги до вигадок, а скоріше як намагання затушувати конкретні моменти своєї справжньої біографії. Вже на другому після затримання допиті Жуковський зізнався, що насправді походив не зі Львова, а з містечка Фельштин на Поділлі8. Довоєнна історія його польсько-української сім’ї була радше типовою для радянського прикордоння 1930-х рр.: депортація до Казахстану, втеча, заборона проживати в рідному містечку, злидні, робота на будівництві в підлітковому віці. Жуковські стали одними з перших жертв експерименту зі створення «однорідного, знеособленого та універсального у своїй однаковості» простору, що про нього пише Кейт Браун9. До Фельштина вони змогли повернутися лише із початком нацистської окупації. У 1942 р. почалась мобілізація місцевої молоді для вивезення на примусові роботи до Німеччини. 17-річний Жуковський спершу переховувався, але влітку 1942 р. був затриманий і опинився перед вибором: або примусові роботи, або служба в поліції. Він обрав останній варіант. Це був початок трансформації вчорашньої жертви радянського режиму у винуватця нацистського насильства. Один із фельштинських поліцейських, товариш Жуковського-батька, запитав його тоді, навіщо, мовляв, лізеш, куди не треба, але той зверхньо відповів: «Вистачить того, що мене виселяли, я знаю тепер, кому служити»10. Інші поліцейські, допитані у справі Жуковського, також свідчили, що хоч і був наймолодшим із них, проте поводився зарозуміло, користувався авторитетом у коменданта районної поліції, і той часто ставив його у приклад. Збереглося фото з того часу, де він стоїть між двома старшими колегами. Риси обличчя Жуковського ще дещо дитячі, але показна серйозність і обрана ним поза ніби повинні підкреслити, що він вже не абихто. І справді, навіть та обмежена влада, на яку він міг сподіватися в нацистських підокупаційних умовах, все ж значно вивищувала його над рештою місцевого населення, особливо над євреями.
Фельштинські поліцейські. У центрі – Жуковський
У Фельштині проживала значна єврейська община11. Її трагічна загибель залишається білою плямою в історіографії Голокосту. Восени 1941 р. місцевих євреїв було запроторено до гетто. Після його ліквідації у вересні 1942 р. їх відправили до робочого табору в селі Павликівці, звідки тих, кого визнали нездібними до фізичної праці, а були це переважно хворі, старі та діти, за кілька днів відконвоювали до Гелетинецького лісу і там розстріляли. Решту утримували в робочому таборі у Проскурові до кінця 1942 р., а відтак теж убили12. У самому Фельштині німецькі жандарми та місцеві поліцейські влаштували справжнє полювання на євреїв, які ще переховувались, їх розстрілювали просто на околиці містечка. Співучасть у цих подіях стала основним звинуваченням проти Жуковського. Він все це затято заперечував. Однак свідки, навіть рідний батько, підтверджували його участь, зазначаючи, що він сам про це й оповідав. 14-річний Яків Баренцев був одним із кількох фельштинських євреїв, яким вдалося пережити Голокост. У 1964 р. під час очної ставки із Жуковським він згадував про спробу втечі під час ліквідації гетто у Фельштині: «Коли я підбігав до будівлі лазні..., то звідкись з’явився Жуковський і крикнув мені: «Ти куди?», я звернувся до нього з проханням: «Бронік, пропусти», але Жуковський у відповідь крикнув мені: «Ану, назад!» і карабіном, що був у нього в руках вдарив мене по сідницях, після чого я повернувся від лазні і побіг в іншу сторону, де мене затримали двоє інших поліцейських»13. Через деякий час йому все ж вдалося втекти. Привертає увагу пестлива форма «Бронік», що її використовував Баренцев, подібно як і у випадку, що його описує Ян Томаш Гросс14. Фактор «моторошної близькості» між місцевими винуватцями та їхніми жертвами, яких пов’язувала не тільки фатальна зустріч у момент здійснення насильства, а набагато довші соціальні зв’язки з передвоєнного періоду, надзвичайно важливий, коли ведемо мову про Голокост та й інші прояви масового насильства15. Врешті, їхня зустріч на очній ставці через понад 20 років була проявом «моторошної близькості» також. Попри це, Жуковський запевняв, що взагалі не здатен упізнати Баренцева. Ймовірно, він просто не сподівався побачити бодай якусь зі своїх колишніх жертв серед живих. Етя Цалевич, ще одна фельштинська єврейка, яка давала свідчення у справі Жуковського, писала в своїх спогадах після репатріації до Ізраїлю в 1974 р., що під час очної ставки він дивився на неї, неначе вона прийшла з того світу16.
Особливо зловісну роль відводили Жуковському під час згаданого масового вбивства у Гелетинецькому лісі. Одним із безпосередніх свідків був їздовий Сигізмунд Турчин, який привіз туди начальника німецької жандармерії з Фельштина і спостерігав за всім, що відбувалося, із відстані кількадесят метрів. Біля заздалегідь викопаної ями він побачив близько 500 євреїв. Їх оточували щільним кільцем місцеві поліцейські та литовські охоронці з робочого табору у Павликівцях. Натомість Жуковський у цивільному одязі та з кийком у руці був у числі 7-8 поліцейських, які перебували в просторі між ямою та оточеними євреями. Вони відбирали серед них групу з 20 осіб, яких спершу змушували повністю роздягнутися, а потім штовхали до ями, де їх розстрілювали з автоматичної зброї німецькі жандарми. Тих, хто намагався чинити спротив, били кийками. Винуватці діяли, як добре злагоджений механізм. «Над лісом стояв суцільний гул та крики приречених на смерть людей, але поліцейські не зважали, вони продовжували своє: підводили, роздягали євреїв, а потім штовхали їх в яму» – свідчив Турчин17. Як у випадку більшості масових вбивств, щодо розстрілу в Гелетинецькому лісі не збереглося жодних візуальних свідоцтв. Одна із робіт Кадана, хоч і зображує сцену єврейського погрому у Львові на початку липня 1941 р., цілком може проілюструвати й ці оповіді стосовно Жуковського. На ній чоловік у цивільному вбранні замахується кийком над оголеною жінкою. Фігура чоловіка темна і видається майже чорною в порівнянні із сяючою білістю його жертви.
Робота Нікіти Кадана із серії «Погром»
У реальності біографії винуватців видаються не такими однозначними. Намагаючись довести свою невинуватість, Жуковський запевняв, що, навпаки, намагався допомагати євреям. Зокрема стверджував, що під час ліквідації гетто у Фельштині спричинився до втечі п’яти осіб, в тому числі своєї колишньої сусідки Євгенії Шнайдерової, а один з утікачів, хлопчик на ім’я Абрум, навіть певний час жив у його сім’ї. Це не можна вважати за щось унікальне. В історіографії Голокосту відомо чимало випадків, коли місцеві колаборанти ставали рятівниками євреїв. Деякі із них визнані навіть Праведниками народів світу. Більше того, їхня поміч могла бути досить суттєвою, передусім через доступ до владного ресурсу, і багато тих, кому вдалося вижити, тією чи іншою мірою скористалися саме з їхньої допомоги. Але в загальних масштабах місцевої колаборації такі випадки були суто маргінальними.
Проте запевнення Жуковського видаються проблематичними з іншої причини. Згадана Шнайдерова, якій дійсно вдалося пережити Голокост, у своїх свідченнях категорично відкинула висловлену ним версію. Вона не заперечувала, що жила по сусідству з його сім’єю, підтримувала з ними добросусідські стосунки і навіть пробувала допомогти з отриманням прописки після їхньої втечі з Казахстану. Натомість стосовно Жуковського стверджувала, що саме він конвоював її сім’ю з гетто, при цьому вдарив прикладом 8-річну доньку. Своїм же порятунком вона завдячувала співмешканцю Олексію Стопчаку та його сестрі Ганні Малахай, в будинку якої переховувалась до кінця нацистської окупації. Сам Стопчак помер у 1960 р. Однак збереглися його свідчення, задокументовані в 1944 р. у ході розслідування справ двох інших місцевих поліцейських. В обох випадках він згадував і про Жуковського, хоч тодішнє слідство його особою абсолютно не цікавилося, зокрема про його участь у вбивстві євреїв, затриманих вже після ліквідації гетто у Фельштині: «Коли у Жуковського не вистачило набоїв і залишався в живих ще чотирирічний хлопчик єврей, то [Герасим] Качур (шуцман с. Доброгорощі) зарубав його лопатою. За виявленого та вбитого єврея начальник жандармерії давав їм по 50 крб. грошима за голову і 5 літрів горілки. За всю цю «здобич» вони дуже багато пиячили...»18. Це було явно не те, що хотілось почути Жуковському.
Однак якби хоч один із випадків допомоги євреям, до яких він апелював, і знайшов своє підтвердження в ході розслідування, навряд чи це могло б стати приводом для виправдання. Зрештою, на його користь свідчила ціла група осіб, яким він свого часу допомагав уникнути вивезення на примусові роботи до Німеччини. «Проте рішення не тиснути на гачок, – пише стосовно подібних ситуацій Омер Бартов, – чи то байдуже, чи спричинене глибинним і остаточно не витравленим відчуттям спільної людської долі, чи покликане стати гротескним проявом великодушності – також ставало доказом того, що завжди був вибір, отже, й шлях, на який ступав рідко хто»19.
Саме на проблему повсякчасного вибору вказує і цей далеко не повний огляд справи Жуковського. Він повинен був обирати щоразу – погоджуватись вступати до поліції чи ні, брати до рук карабін або кийок чи відмовитися... Врешті-решт, 22 квітня 1965 р. його було засуджено до 10-ти років ув’язнення та трьох років заслання. Такий порівняно легкий вирок був зумовлений фактом, що на поліцейську службу він вступив, будучи неповнолітнім20. Про подальшу долю Жуковського відомо зовсім мало. Покарання він відбував в Дубровлазі у Мордовській АРСР. За деякими даними, його було амністовано вже у 1970 р.21.
Без сумніву, Жуковський був лише одним із тих 30-40 000 місцевих винуватців Голокосту, які, за підрахунками Дітера Поля, були безпосередньо залучені до здійснення масових вбивств22. Це були люди різного віку, статі, етнічного та соціального походження, освітнього рівня, політичних симпатій тощо. Якщо хтось із них врешті опинявся на лаві підсудних, то переважно вдавався до тієї самої лінії захисту – репрезентації себе як лише сліпого виконавця чужої волі, слабкої людини, яка просто плила за течією. Те, що нацистський режим мобілізував їх для здійснення своїх злочинних планів, не викликає сумніву. Однак і вони самі в умовах екстремального насильства діставали змогу реалізовувати індивідуальні стратегії – помститись тому, кого вважали своїми недоброзичливцями, поживитись за рахунок багатшого сусіда. Дехто задовільнявся 50-ма карбованцями та 5-ма літрами горілки за кожне загублене життя.
Спроба деанонімізувати певні образи виставки «(не)означені» через артикуляцію випадку конкретного винуватця видається мені приводом через її призму поглянути на велику історію Голокосту як на сукупність маленьких історій звичайних людей на кшталт Жуковського, Баренцева та Шнайдерової, Стопчака і багатьох інших – тих, хто залишається все ще неозначеними, не названами, безликими, ніби їх і не існувало. Хочеться сподіватися, що вона може стати і приводом поглянути на нас самих, на універсальні питання про важливість вибору та відповідальності за власні вчинки.
Виставка «(не)означені» триватиме в Музеї сучасного мистецтва в Одесі з 9 листопада до 16 грудня.
Адреса: вул. Леонтовича (Белінського), 5
Час роботи виставки: середа-субота 12.00-19.00, неділя 12.00-18.00, вихідні: понеділок, вівторок
Андрій Усач, аспірант Українського католицького університету, працює над дисертаційним дослідженням "Місцева колаборація та Голокост в окупованій Україні: Барська округа, 1941-1944 рр.", науковий співробітник Меморіального музею "Територія терору" (Львів)
1. Деякі з текстів до виставки доступні в інтернеті: Олена Петренко, Яніна Струк, Андрій Усач, «Три тексти для (не)означених» – https://prostory.net.ua/ua/praktyka/225-neoznacheni та Ганс Ульріх Ґумбрехт, Джейсон Франциско, Михайло Мінаков «Невидимі образи історії» – https://prostory.net.ua/ua/krytyka/290-nevydymi-obrazy-istorii Серед авторів текстів також є: Омер Бартов, Карел Беркгоф, Кейт Браун, Ян Томаш Ґросс, Джессіка Зиховіч, Роман Кечур, Юрій Лейдерман, Крістоф Мік, Ґжеґож Мотика, Мартін Поллак, Юрій Радченко, Філіп Сендс, Кай Штруве, Артем Харченко, Джон-Пол Химка, Марсі Шор.
2. Беркгоф К. «Ненавмисна жорстокість».
3. Зиховіч Дж. «Нестерпність мовчання».
4. До прикладу, Джеффрі Бердз у щойно перекладеній українською мовою монографії про масове вбивство рівненських євреїв в урочищі «Сосонки» пише, що «виконавцями страт у час Голокосту на Сході в першу чергу були російські, українські, литовські, латиські та білоруські націоналісти»: Джефрі Бердз, Голокост у Рівному: масове вбивство в Сосонках, листопад 1941 р. (Рівне: Волинські обереги, 2017), 14.
5. Тимоті Снайдер, Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним (Київ: Грані-Т, 2011), 412
6. Повні версії відео, які відзняв Ланцман, а також їх транскрипти доступні для вільного перегляду на сайті Меморіального музею Голокосту у США – https://collections.ushmm.org/search/?utf8=?&q=Claude+Lanzmann+Shoah+Collection&search_field=all_fields
7. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ), ф. 5, спр. 66889, т. 14, арк. 36, 77.
8. Нині село Гвардійське Хмельницького району Хмельницької області.
9. Браун К. «Мапування ландшафтів».
10. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 66889, т. 2, арк. 5.
11. Станом на 1926 р. у Фельштині проживало 1 883 євреї: Shmuel Spector and Geoffrey Wigoder (eds.) The Encyclopedia of Jewish Life Before and During the Holocaust, I (New York: NYU Press, 2001), 380.
12. До прикладу, див. краєзнавчу публікацію, базовану на свідченнях очевидців: Володимир Муха, «Незагоєна рана Гелетинецького лісу» Прибузька зоря, 4 (2017): 2. Також див. спогади фельштинської єврейки, якій вдалося вижити: Татьяна Батулинская (Поперечная), «Фашисты страшно издевались…» в Борис Забарко (сост.) Мы хотели жить… Свидетельства и документы, 1 (Киев: Дух і літера, 2013), 56.
13. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 66889, т. 7, арк. 78.
14. Гросс Я. Т. «Олєку, Франеку...».
15. Термін «моторошна близькість» взято у Мартіна Діна: Martin Dean, Collaboration in the Holocaust. Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, 1941-44 (New York: Palgrave Macmillan, 2000), 164.
16. Yad Vashem Archive (далі – YVA), O.3/3734, Etya Tsalevich. Ці її спогади відрізняються від свідчень, даних у справі Жуковського в 1964-1965 рр., у ряді важливих моментів. Випадки подібних протиріч потребують окремого уважного дослідження. До прикладу див.: Karel C. Berkhoff, «Dina Pronicheva's Story of Surviving the Babi Yar Massacre: German, Jewish, Soviet, Russian, and Ukrainian Records» in Ray Brendon and Wendy Lower (eds) The Shoah in Ukraine: History, Testimony, Memorialization (Bloomington: Indiana University Press, 2008), 291-317.
17. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 66889, т. 2, арк. 18.
18. Там само, т. 7, арк. 118-118зв, 272зв.
19. Бартов О. «Вибір».
20. Для порівняння у 1960-х рр. до відповідальності було притягнуто ще двох громадян ПНР, Юзефа Садловського та Болеслава Ковалевського, які під час нацистської окупації так само служили в місцевій поліції на території сучасної Хмельницької області і приймали активну участь у здійсненні Голокосту. Обох засудили до вищої міри покарання і стратили.
21. YVA, O.3/3734, Etya Tsalevich.
22. Dieter Pohl, «Ukrainische Hilfskräfte beim Mord an den Juden» in Gerhard Paul (hrsg.) Die Täter der Shoah: Fanatische Nationalsozialisten oder ganz normale Deutsche? (Göttingen: Wallstein Verlag, 2002), 219, 232.