Впродовж 15–17 вересня 2017 р. у мальовничому прикарпатському м. Яремче відбувалися ювілейні українсько-польські зустрічі. Захід відбувався під патронатом Українсько-польського форуму партнерства, Міністерства закордонних справ України та Міністерства закордонних справ Польщі. Організаторами були не менш поважні інституції. Перед початком засідань присутніх привітали ректор Прикарпатського університету імені Василя Стефаника Ігор Цепенда, директор Інституту східноєвропейських досліджень Варшавського університету Ян Маліцький, директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Кураса НАН України Олег Рафальський, генеральний консул Республіки Польща у Львові Рафал Вольський, головний редактор медіагрупи „Kurier Galicyjski” Мирослав Ровіцький, президент фундації “Свобода і демократія” Роберт Чижевський.

Зустрічі у Яремчі, котрі згуртовують численних знаних експертів у галузі відносин між Україною та Польщею, – це платформа, яка об’єднує науковців, дипломатів, політиків, журналістів, представників місцевого самоврядування з України та Республіки Польща. Саме такий склад учасників слід вважати реалізацією комплексного погляду на проблеми українсько-польських відносин. Під час форуму обговорювали питання актуальної політики, економіки та складні сторінки спільної історії.

Прикметно, що уже в ході роботи першої секції, яка була присвячена українсько-польському міждержавному діалогу на тлі політики західних геополітичних гравців та Російської Федерації, однією з важливих тем дискусії стали питання історичного порозуміння, як важливої складової безпеки у регіоні. Доктор політичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України Віктор Котигоренко розкрив небезпеки, викликані політизацією історії та історіозацією політики. Як наслідок – усе чіткіше формується націоцентричність риторики керівників держав та політиків загалом. Під час свого виступу та післяконференційних нотатках експерт МЗС Польщі Пшемислав Журавський вель Ґраєвський звернув увагу, що уже тривалий час над сучасними українсько-польськими відносинами тяжіють суперечки про історію, етапним для яких виявилося прийняття «волинської резолюції» польським парламентом 2016 р. «Натомість, таке враження, що відносини між Києвом та Варшавою зводяться лише до суперечок про минуле, про історичну пам’ять, є помилковим» – ствердив мовець. Важливим для подальшого українсько-польського діалогу є нагадування та звернення аналітика до позитивних прикладів українсько-польської співпраці попри загальне погіршення відносин останнього часу (договір про співпрацю між Національним банком України та Національним банком Польщі, підписаний 2015 р.; запуск Укрзалізницею потягів Київ – Львів – Перемишль та Ковель – Холм). Зрештою, Пшемислав Журавський вель Ґраєвський наголошував на інтенсивній військовій співпраці між обома державами, результатом якої стало створення литовсько-польсько-української бригади тощо.

Складні питання українсько-польської минувшини було розглянуто під час роботи четвертої секції «Випробування історією: українсько-польські відносини під тиском минулого». Доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України Андрій Боляновський  спробував підняти питання, яке є постійним каменем спотикання у волинській дискусії – кількість жертв українсько-польського протистояння. З огляду на спекуляції, які з ним пов’язані, його вирішення є надактуальним. Дослідник звернув увагу на необхідності залучення нових джерел, які б дозволили вийти за межі, регламентовані специфікою спогадів (на яких ґрунтується переважна більшість сучасних досліджень). Зокрема, тих, які зберігаються у фондах Державного архіву Волинської області та архіву СБУ у Волинській області. Як ствердив доповідач, ознайомлення з ними показало, що там знаходяться численні не введені у науковий обіг донині джерела, які можуть дозволити здійснити верифікацію поширених в історіографії цифр. Виступ Андрія Боляновського показав, що попри налаштованість учасників зустрічі оминати гострі кути, однак ці питання виникають під час обговорення (зокрема, це стосується не розв’язаної ключової проблеми кількості жертв конфлікту). Рафалом Дзєдзіловським озвучена думка про те, що ми повинні розглядати українсько-польські відносини у двох вимірах. Одним з них є ширший контекст, чи відверто говорячи –¬ Росія як чинник геополітичної ситуації у регіоні. Це увиразнюють приклади очевидних провокацій, пов’язаних з місцями пам’яті.  Водночас історик, політолог, журналіст звернув увагу на проблему вшанування жертв українсько-польського протистояння у роки Другої світової війни. Він наголосив на необхідності впорядкування та відзначення місць спочинку тих, хто загинув у тих трагічних подіях. При цьому промовець наголосив, що з польської точки зору ухвала польського парламенту 2016 р. була слушною і не повинна погіршити українсько-польських відносин. З іншого боку, не можна допустити, щоб питання минулого стали домінантою відносин між Києвом та Варшавою. Кандидат політичних наук, старший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України Микола Рябчук у своїй доповіді розкрив підґрунтя українсько-польського конфлікту в роки Другої світової війни та порівняння його з іншими етнонаціональними конфліктами. Адже, коли західноукраїнські землі опинилися у складі міжвоєнної Польщі, українці сприймали поляків як окупантів. Перші вибори, оголошені у 1922 р., українці бойкотували, а надалі добрим тоном вважалося триматися осторонь офіційної влади та всіляко саботувати її починання. Багато сіл поділилося на українську та польську частину, кожна з яких жила своїм життям, у містах обирали крамниці для щоденних закупів за національністю власника. Згадав промовець і про те, що події, які відбувалися на західноукраїнських землях, не були унікальним явищем і мають чимало подібного з тим, що відбувалося у роки Другої світової війни, наприклад, на Балканах між сербами і хорватами. Вочевидь, в українсько-польському та сербо-хорватському протистоянні були й суттєві відмінності (наприклад, існування Незалежної Держави Хорватів і, відповідно, використання державного апарату), однак необхідність такого компаративного аналізу не підлягає сумніву.  Працівник Польського інституту міжнародних відносин, історик, публіцист, доктор Лукаш Ясіна звернув увагу присутніх на декілька принципових речей. Причини нинішнього напруження у відносинах між Польщею та Україною слід шукати у тому, що обидві країни протягом чверть століття не навчилися взаємоповаги, коли йдеться про дражливі теми. Він ствердив наявність щораз більшого консенсусу у польському суспільстві щодо того, що волинські події були геноцидом. При цьому з українського боку, на думку доповідача, спостерігаємо жести керівників, однак бракує історичної правди; адже культ ОУН і УПА став головним елементом патріотичної риторики. Слід розуміти, вказав спікер, Польща завжди вважатиме УПА злочинним формуванням, а українці не вважатимуть жертв Волині жертвами геноциду, та нам потрібно вирішити питання цвинтарів та поховань. Мова не йде про пам’ятники, а про цвинтарі і поховання. Загалом, за словами Лукаша Ясіни, у відносинах Києва й Варшави є два приводи для криз: історія та майбутнє української меншини в Польщі.

Тези висловлені головними спікерами викликали жваву дискусію у присутніх. Серед інших варто звернути на думки, висловлені доктором історичних наук, професором, директором державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво» Аллою Киридон. По-перше, вона наголосила, що не можна зводити українсько-польські відносини лише або здебільшого до «Волині»; необхідно розширювати контекст. Повідомлення в медіа зосереджувались лише на подіях на Волині, минаючи конфлікти в інших регіонах i не висвітлюючи ширший контекст цих трагічних подій. По-друге, науковець звернула увагу на рівень дискусії: наукова спільнота має активно й адекватно послуговуватися понятійно-категоріальним апаратом (не секрет, що це є підставовим питанням будь-якої фахової дискусії). Прикметним у цьому сенсі є поширення у історичній / «волинській» дискусії останнього часу науково-популярного жанру. По-третє, виникає поняття ресентиментуⁱ та механізм його дії. Наступне питання, яке виникає – як  корелюють історія, минуле та політика. Змагання за історію, за право кожного народу подати свій погляд на минулі події − це теж і боротьба за майбутнє. Сьогодні, як ніколи, відстань між історією та завтрашнім днем скоротилася і від пам’яті прямо залежить не тільки якість життя, а і його шанси.  Із цим пов’язана неможливість/небезпека інструменталізації історії. А слід пам’ятати, що ідеологічна та політична інструменталізація і історії, і пам’яті є чи не найвиразнішою рисою історичної політики. І, врешті-решт, остання теза, яка була висловлена експертом, що може бути й підсумком-рекомендацією – і в Україні, і в Польщі акцент повинен робитися не на політику пам’яті, а виховання меморальної культури.

Загалом, лейтмотивом зустрічей була об’єднавча тематика, у якій не варто шукати штучно ворогів, а об’єднуватися перед сучасними викликами; більшість виступів і спікерів, і учасників дискусій були спрямовані на пошук шляхів взаємопорозуміння, перенесення акцентів з конкретних болючих точок минулого на загальне тло українсько-польської історії. Однак, саме дискусії у Яремчі показали, що ані поляки, ані українці за кілька десятиліть так і не сформували концепції примирення навколо складних сторінок спільного минулого. За останню чверть століття польські й українські науковці, політики, громадські діячі й церковні ієрархи кілька разів виходили зі спільними деклараціями в дусі класичної формули: «Прощаємо і просимо прощення». Попри те що таких заяв щороку більшало, дискусії ставали дедалі гарячішими і, врешті-решт, відбувся відхід від загаданої формули поєднання. Саме тому такі зустрічі є конче необхідними, а особисте спілкування між українськими та польськими експертами є запорукою просування вперед на шляху до примирення.

Оксана Каліщук, доктор історичних наук, професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Коло наукових зацікавлень – українсько-польські відносини середини ХХ ст. Авторка монографій "У тіні Волині? Історія vs пам’ять” (Львів, 2016), “Українсько-польське протистояння на Волині та в Східній Галичині у роки Другої світової війн : науковий та суспільний дискурси” (Львів, 2013).

1.Ресентимент – почуття ворожості до того, що суб’єкт вважає причиною своїх невдач («ворога»), безсила заздрість, «важка свідомість марності спроб підвищити свій статус в житті або в суспільстві». Відчуття слабкості або неповноцінності, а також заздрості по відношенню до «ворога» приводить до формування системи цінностей, яка заперечує систему цінностей «ворога». Суб’єкт створює образ «ворога», щоб позбутися почуття провини за власні невдачі