І.

Публічні дебати відрізняються від академічних/наукових дебатів за кількома ознаками. Найчастіше в них вступають різні люди, кожен вид дебатів проводиться у власній манері, у різних медіях і згідно з різними (національними) традиціями, у них різна мета і, відповідно, логіка й обґрунтування. Услід за П’єром Бурдьє можемо говорити про різні простори з різними владними стосунками.

Але є в академічних і публічних дебатів також спільні риси: найперше те, що в обох випадках думками й аргументами обмінюються для того, аби вплинути на публіку, на суспільство, підвищити власний авторитет і статус. Часом два різні види дебатів перетинаються, зокрема, науковці можуть брати участь у публічних дебатах як громадяни або як експерти.
Саме так сталося у випадку з так званою українською кризою. Дебати навколо неї відбувалися в часи, коли вважалося, що присутність у медіях і соцмережах науковців — гарантія появи значимих думок, що спираються на знання, тобто думок експертних.

Я говорю про ці загальні речі, бо вважаю, що їх важливо мати на увазі, щоби зрозуміти, як розгорталися публічні дебати про Україну від кінця 2013 року, і зокрема як вони розгорталися в Німеччині. Тут проявилося щонайменше три визначальні моменти.

   По-перше, публічні дебати розпочалися практично з нуля, суспільство загалом і політичні журналісти різних медій зокрема майже нічого не знали про Україну (традиційно політична журналістика зосереджувала увагу на Росії). У цьому немає нічого гідного осуду, адже до 2013 року Україна не була помітним політичним гравцем або проблемною країною. Втім, це незнання було все-таки дивним, адже під час Помаранчевої революції 2004 року Україна була в топі суспільної уваги й обговорень: медії писали про розгортання тамтешніх подій щонайменше протягом трьох місяців. Як могло статися, що відомості про країну так начисто стерлися з пам’яті? Як це характеризує царину нашої публічної інформації?

   По-друге, оскільки в Німеччині та Брюсселі було мало політиків і експертів (політологів, істориків, економістів), а також інших інтелектуалів і публічних осіб, які могли і хотіли на загал висловлюватися про Україну наприкінці 2013 — на початку 2014 років, німецькі дебати перетворилися на міжнародні: у них брали участь експерти з Польщі, Австрії, США, України й інших країн, а також і з Німеччини. Особливо важливо було почути думку українських письменників, які здобули певну популярність і визнання в нашій країні ще за десять-п’ятнадцять років до 2013.

  По-третє, науковці/експерти, особливо фахівці з історії України та Східної Європи й Росії загалом, протягом 2014 року дуже активізувалися й успішно влилися в публічну сферу. Дехто з них звинувачував німецьких колег-істориків, що ті погано знають Україну, її культуру й історію. Більшість експертів підтримувала Україну й засуджувала дії Росії, а суспільство загалом розкололося, частина людей проявила сильні русофільські настрої.

ІІ.

  Важко говорити про німецькі образи України й українців: до 2013 року конкретних уявлень, схоже, не існувало. Швидше за все у німців не виникало ніяких асоціацій, коли йшлося про Україну. Сучасній українській літературі, яка постала в останні двадцять років, було приділено певну увагу, але в дуже вузькому колі знавців. Пізніше, особливо протягом 2014 року, стало зрозуміло, що тему України частина німецького суспільства пов’язує з Другою світовою війною, німецьким насильством на тих землях, а найбільше — зі співпрацею українців із Гітлером. У той самий час, у 2013-2014 роках, почав з’являтися новий образ України: сміливого (молодого) народу і нового гравця/суб’єкта у Східній Європі.

  Немає нічого дивного в тому, що після початку протестів на Майдані минув певний час, перш ніж про Україну в публічному просторі заговорили як про свідомого політичного гравця, націю з власною історією й культурою (культурами й історіями), а також про відносини Німеччини з Україною й відносини України з Німеччиною та Європою.

  Тут одним із піонерів виступив колишній міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер (він був міністром під час Помаранчевої революції): доволі рано, 5 січня 2014 року, він на перших шпальтах газети «Süddeutsche Zeitung» висловився про «Україну між Європою та Росією» (назва статті). За його словами, Україна стала жертвою великих політичних домовленостей або місцем стратегічної конкуренції між Євросоюзом і Росією. Фішер зобразив Росію як країну з історією, але історією експансіонізму, натомість Україну — як країну без історії, зате країну з майбутнім. А майбутнє Росії, за словами автора, було пригнічено/заблоковано імперським минулим.

    Оскільки німецьких політичних журналістів, які мали би знання про Україну, бракувало, преса почала запрошувати українських письменників, таких як Юрій Андрухович і Оксана Забужко, а також письменників польських і російських, аби вони прокоментували події в Києві: так про політичний конфлікт намагалися писати більш широко і збалансовано. 31 січня 2014 у газеті «WELT» з’явилася велика стаття польського письменника Анджея Стасюка, у якій він у позитивному ключі писав про Україну і протестувальників і звинувачував Німеччину і Європу в пасивності й недостатній солідарності з Україною. На відміну від Фішера, Стасюк стверджував, що масові протести в Києві та в інших містах України — наслідок конфлікту цінностей. Так з’явилася абсолютно нова лінія аргументації. Автор також твердив, що в України є власна історія, розповів про спільне минуле Польщі й України, не наголошуючи на конфліктах між країнами. Стасюк окреслив протестний рух в Україні як боротьбу за свободу в дусі центральноєвропейської традиції. Не прямо, але імпліцитно він висловив думку, що українські протести 2013-2014 років виростають більше з польської, аніж з української історії.

Узимку-навесні 2014 німецькі медії й публіка прагнули здобути бодай якусь інформацію про історію України, щоби зрозуміти перебіг і загострення конфлікту в Києві на тлі ширшої історичної перспективи. Певною мірою прогалини у знаннях вдалося заповнити американському історикові Тимоті Снайдеру, швейцарському — Андреасу Каппелеру, а також іншим колегам, які у статтях часто вказували на неправдиві антиукраїнські стереотипи й історичні наративи, а також на помилкові твердження й неправдиву інформацію. У дебати вступило більше науковців, вони почали висловлюватися активніше.

Але не науковці, а журналіст газети «ZEIT» Йенс Йессен розширив горизонт дебатів про минуле й історію України. У статті від 17 березня 2014 року «Teufelspakt für die Ukraine» він наголошував, що національна політика СРСР у 1920-х, а також німецький чинник у 1918 і 1941 роках справили значний вплив на формування української державності. Фактично Йессен говорив про те, що Україну винайшли не українці, а зовнішні сили, які були зацікавлені в її існуванні. Також автор стверджував, що народження української держави завжди було позначене терором і масштабним насильством (Петлюра, Бандера).
Головну думку легко було зрозуміти: для подій весни 2014 року історію не можна вважати моральним виправданням, вона не може бути авторитетним орієнтиром для демократичного політичного ладу. Навпаки, історія дискредитує сучасні європейські прагнення України. І в минулому, і в сучасності зовнішні сили рішуче втручалися у внутрішні справи України. Німеччині слід критично переосмислити історичні стосунки з Україною.
Оскільки інформацію в статті було подано не до кінця правдиву, до того ж поверхову, на неї посипалися заперечення й дуже критичні коментарі. Але глибокої розмови на тему співпраці українців із нацистськю Німеччиною так і не відбулося. Деякі автори, як наприклад Тимоті Снайдер, вказували на відповідальність Німеччини за драматичні сторінки історії України першої половини ХХ століття. А тема співпраці українців із нацистами в часи Другої світової війни сплила не тільки у зв’язку з активізацією націоналістичних настроїв у 2013 році, вона актуалізувалася ще кількома роками раніше в фахових колах.

Не відбулося й ширших обговорень на інші теми з історії України, наприклад. На тему ранньомодерної історії або Київської Русі. Втім, на початку лютого 2014 року журналіст Райнгард Везер у статті у «FAZ» зачепив давнішу історію України, коли згадав про козацтво і його спадщину в південно-східній Україні. Навесні 2014, коли Путін актуалізував поняття «Новоросія», деякі журналісти й історики згадали про експансіоністську політику Катерини ІІ. Але я не бачив жодного коментаря про те, що Січ і Гетьманат зруйнувала саме Катерина — між іншим, німецька принцеса. Української складної історії так і не було відкрито, навпаки, її звузили до кількох тем, передовсім до Другої світової війни.

Я висуваю гіпотезу, спираючись на статті зі щоденних газет і тижневиків, які виходили в той період, що питання про українську націю та національну державу, так само як винятково тісні культурні зв’язки між Німеччиною й Україною — усе це не вважали темами, гідними детальнішого обговорення. Припускаю, що більшість німців вважали Україну жертвою/об’єктом традиційної й переважно нелегітимної великої політики, і були переконані, що Німеччину до українського конфлікту залучати не варто. Тут я підходжу до образу Європи в німецьких дебатах.

ІІІ.

   Внаслідок протестів, зміни режиму та війни в Україні повернулися до життя деякі міфи про Європу — а тоді терміни Євросоюз і Європа були взаємозамінними. Ці міфи стали свого роду противагою «американізації» й відіграли важливу роль у дебатах у Німеччині й не тільки. Вони пов’язувалися з образом України, який зазнавав змін. Анджей Стасюк, про якого я вже згадував, у статті в січні 2014 року чіткіше, ніж інші, окреслив два визначальні й фундаментальні образи або міфи Європи, які весь час виринали під час німецьких дебатів 2014 року: Європа як територія свободи і Європа як територія миру. На думку Стасюка, Європа забула обидва ці міфи, і боротьба за свободу перемістилася за європейські кордони — у  Київ. Європу більше не можна було вважати територією, де високо цінують права людини, хоча європейці й могли переконувати себе в протилежному, час від часу себе нахвалюючи. Європа перетворилася на континент надміру й економічного егоїзму. Зі Стасюком погоджувалися інші письменники, наприклад, Юрій Андрухович, який демонстрував власне глибоке розчарування політикою ЄС.

Уперше офіційну реакцію на події у Східній Європі й Росії експерти висловили 3 квітня 2014 року («Münsteraner Erklärung»), через місяць після анексії Криму Росією. Було заявлено, що за політичну ескалацію в Україні відповідальний режим Януковича, а анексію Криму було визнано нелегальною. У найважливішому останньому реченні заяви було навіть туманно зачеплено питання європейських цінностей: «Наша мета — прийти до спільного розуміння цінностей у Європі». У документі було прямо висловлено бажання експертів зберегти Росію в культурному й політичному полі Європи. По-своєму це дуже типовий для німецьких дебатів документ, у ньому увагу було зосереджено найперше на Росії і вже потім — на інших країнах Східної Європи, зокрема на Україні.
Питання про Європу повернулися в коло дискусій, коли вони в Німеччині розгорнулися з новою силою восени-взимку 2014-2015 років: саме тоді бойові дії на сході України посилилися, і Німеччина разом із Францією й Польщею спробувала вступити в політичні переговори. До обох міфів — про Європу як про територію свободи і миру — звернулися автори двох важливих колективних декларацій.

   Декларація від 5 грудня 2014 року мала назву «Війна повертається в Європу? Тільки не заради нас!» Підписала її група з близько 60 осіб, переважно старшого віку, чиї імена були добре знані в публічному просторі, які належали до різних партій. У декларації йшлося і про політичні стратегії, і про інтереси, і про цінності. Європу перш за все було зображено як мирний світ, що перебуває під загрозою, зовсім не як світ свободи — типово для сприйняття війни/конфлікту в Німеччині. У документі йшлося про відповідальність Німеччини бути щитом миру та єдності в Європі. Про Україну та українців у заяві сказано мимохідь, їхню історію не удостоєно згадкою. А от історію Росії було визнано винятково важливою: у документі було підкреслено роль Росії як важливої сили для Європи з 1814 року, тому було визнано, що взяти й вилучити Росію з Європи означає піти проти духу європейської модерної історії. Крім того, Гітлер під час Другої світової війни мав на меті знищити Росію, і то дуже жорстоко. І до того ж росіяни проявили готовність стати на шлях примирення з німцями у 1990-1991 роках.

   Про жорстокість німецьких солдатів в Україні в часи Другої світової в документі згадано не було, а найголовніше — не було згадано, що Росія 2014 року принесла війну в Європу, і найперше в Україну. Втім, анексію Криму таки визнали незаконною. У зверненні було звично підкреслено цінність німецько-російської дружби (з повагою до націй і країн, що лежать між ними) і заповідано Європі жити в мирі. Автори згадали про найпотужніші країни в Європі на початку ХІХ століття, відзначивши історичну мить, коли переговори про мир і припинення вогню почали проводитися в Нормандському форматі (тобто не в форматі ЄС).

Несподіванкою стало те, що цей колективний документ спричинив хвилю негативних публічних емоцій і заперечень. Виокремлю два: харківського російського поета, перекладача й есеїста Владіміра Яскова, який у довгій статті в «FAZ» висловив власну незгоду з документом ("Якщо у вас такі вороги, вам більше не потрібні друзі"). Він висунув дуже особисті звинувачення кінопродюсерові Вімові Вендерсу в тому, що той долучився до пихатого, поверхового і помилкового звернення. Ясков вимагав чітко розрізняти демократію і недемократичність, конфлікт і війну, агресора і жертву. Автор чітко визначив, що Європа — це територія свободи.
Андреас Умланд, німецький політолог, який живе в Києві, ініціював колективне звернення, в якому рішуче відкинув твердження, висловлені у колективній декларації від 5 грудня. Відозву Умланда, що мала назву «Війна повертається в Європу? Зберегти мир замість підтримувати експансію» підписали більше ста німецьких експертів із питань Східної Європи й Росії: історики, експерти зі слов’янських культур, а також деякі політики. У цій статті було три важливі моменти: відкрито названо агресора, вказано на жертви серед українців від рук німецьких солдатів під час Другої світової війни, а отже залучено до уваги українську історію, і висловлено аргументи з української перспективи. Європа не може бути територією свободи, якщо проковтне насильство й експансіонізм. У той самий час інші голоси — як наприклад журналісти з німецького тижневика «SPIEGEL» — висловили такі самі погляди й відкрили ширші перспективи, звернувшись до досвіду Французької революції 1789 року й потреби захищати свободу.

Інших важливих образів Європи мені в цій дискусії знайти не вдалося — крім образу Європи як території миру, Європи як території свободи і Європи як території великих сил минулого, тобто ХІХ сторіччя. І тут видно, що наукові й публічні дебати відрізняються: останніми роками в наукових колах багато уваги було приділено колоніалізму й імперіалізму всередині Європи, але в публічних дебатах про Україну 2013-2015 років жоден із цих концептів не прозвучав. („Die Ukraine auf den Rang einer Kolonie herabzuwürdigen ist Geschichtsklitterung im Dienste russischer Politik“, Snyder SPIEGEL 8/2014).

IV. Заключні зауваження

  У публічних дебатах у Німеччині на тему України, що відбулися в 2013-2015 роках, Європу було визначено передусім як територію свободи, а не територію миру. Політичні протести й війна в Україні стали загрозою миру і розділили учасників дебатів на два табори. Згадки про історичні стосунки Німеччини й України під час Другої світової війни заважали німцям висловити пряму підтримку Україні у 2013-2015 роках.

   По-друге, в Німеччині змінився і продовжує змінюватися рівень обізнаності про Україну. Питання про те, чи не вивітряться ці знання, як це сталося після 2004 року, залишається відкритим. У німецькому суспільстві досі домінує русофілія, і вона нікуди не зникне, але нинішня політика Росії не сприяє тому, щоб сформувався позитивніший образ Росії. Під час дебатів 2013-2015 років не відбулося ані усвідомлення німецько-українських стосунків, ані ширшого представлення українських голосів у німецьких медіях.

     По-третє, з точки зору історика я бачу ці дебати у двох перспективах: вписати їх у ширший контекст втручання інтелектуалів у політику від часів Першої світової війни до сьогодення (починаючи з диспуту між Томасом і Генрихом Маннами про роль/участь Німеччини у Першій світовій); відзначити розширення і й урізноманітнення європейської публічної сфери в останні десятиліття. Якщо враховувати ці дві перспективи — і більше перспектив, — можна критичніше розглянути й оцінити німецькі публічні дебати навколо України і Європи у 2013-2015 роках.

Ця доповідь була виголошена на міжнародній конференції Reading War Through History (Central) European Perspectives on the “Ukraine Crisis”, яка проходила 12–14 червня 2017 року в Німецькому Історичному Інституті в Варшаві.

Переклад з англійської Антоніни Ящук