Тема цієї розвідки присвячена доволі незвичному питанню: образ храму у "інформаційному" протистоянні в рамках політичної боротьби. Власне мова піде про те, яке місце посідав образ Андріївської церкви у суперечці, що точилася в Києві у середині XIX ст. між польською та імперською (російською) пропагандами.

   Річ у тім, що у 1863 р. спалахнуло т.зв. «Січневе повстання» – польське повстання, метою якого було відновлення Речі Посполитої, частина земель якої перебували під владою Російської імперії. Тому 60-ті роки XIXст. були позначені активним польсько-російським протистоянням в інформаційному полі – на рівні публікацій у періодиці, віршів, прокламацій, пліток, чуток та навіть різноманітних містифікацій. І, як не дивно, образ Андріївської церкви посів певне місце у цій «інформаційній війні».

Апостол Андрій Первозванний встановлює хрест на дніпрових пагорбах.
Малюнок сер. XVIII ст. (Джерело: ІР НБУВ. Ф. 229. Спр.30. Арк.101)

   Але для початку потрібно нагадати, яке ж традиційне символічне значення має Андріївська церква. З т.зв. «Андрієвої легенди», яка відобразилася у «Повісті минулих літ», ми дізнаємося, що у I cт. апостол Андрій зійшов на Дніпрові пагорби, благословив їх, та передрік появу у майбутньому великого міста – Києва. Літописець вклав в уста апостола наступні слова: «Видите ли горы сия? – яко на сихъ горах восияеть благодать Божья; имать градъ великъ бытии и церкви многи Богъ въздвигнуть имать». И въшедъ на горы сия, благословия, и постави крестъ, и помоливъся Богу, и сълезъ съ горы сея, идеже послеже бысть Киевъ, и поиде по Днепру горе»¹. Власне подієвий зміст цієї літописної оповіді включає три основні моменти: прибуття апостола – промова (пророцтво) – зішестя на гори, благословення, молитва та встановлення хреста. Саме на священному місці встановлення апостолом хреста, як вважається, височить славетна Андріївська церква, зведена у сер. XVIII ст. за проектом великого італійського архітектора Ф.-Б. Растреллі.

    Архітектор Іван Мічурін, який був покликаний втілити проект Растреллі у життя, під час будівництва храму у 1747-1751 рр. зіштовхнувся зі складною інженерною проблемою. Андріївський пагорб був просякнутий грунтовими водами (підземними джерелами), тому при будівництві церкви води з пагорбу були відведені до двох колодязів – «Самсону» на Подолі та т. зв. «Андріївського» безпосередньо поблизу пагорбу (цей колодязь до нашого часу не зберігся)². Утім, питання остаточно вирішене не було, а підземні джерела продовжували «точити» пагорб з середини, загрожуючи храму. Це призвело до того, що укріплення пагорбу, на якому височить Андріївська церква, було хронічною проблемою протягом др. пол. XVIII ст. й усього XIX ст. – проблемою, від вирішення якої залежав сам факт існування храму апостола Андрія Первозванного у Києві³.

Михайло Сажин. Акварель «Краєвид зі Щекавиці». Кінець 1840-х рр. (Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Г. Шевченка, Київ)

    Проблема грунтових вод в надрах Андріївського пагорбу призвела до цікавої модифікації звичного сюжету «Андрієвої легенди» та її збагаченню новими подробицями у сер. XIX ст. У 1861 р. до Андріївської церкви завітав історик, богослов, викладач Київської духовної академії Єфимій Крижанівський. На паперті храму вчений зустрів натовп богомольців. Розмову з ними він переповів у своїй статті, присвяченій історії Андріївській церкві: «Св. Андрей – расскажут они – поставил крест на том самом месте, где стоит теперь престол церковный. Как только он воткнул его в землю, в ту самую минуту заструилась оттуда вода, и с тех пор постоянно бьет здесь ключ. С трудом сдержанный ключ этот скрывается теперь под престолом в виде колодца. Если бы здесь зазвонили в колокол, вода хлынула бы в таком количестве, что затопила бы весь город, от того при церкви нет колоколов»⁴. Варто наголосити, що причина відсутності дзвінниці Андріївської церкви є більш прозаїчною. Відомо, що храм був зведений як палацова церква Дому Романових у Києві – передбачалося, що його відкриватимуть лише з нагоди візиту до Києва членів вінценосної родини та на великі церковні свята. Отже, приход (парафія) при Андріївській церкві не був передбачений, що обумовило відсутність традиційної дзвіниці –  не було необхідності скликати вірян на щоденні богослужіння дзвонами.

   Інколи легенда про священне джерело набувала справжніх апокаліптичних рис – йшлося про можливе затоплення не лише Києва, а й цілого світу. «Усилия задержать течение ключей из церковного фундамента, остававшиеся долгое время безуспешными, привели к новому верованию о необыкновенном стремлении воды из подпрестольного колодязя, достаточном к тому даже, чтобы затопить весь мир», – наголошує Є. Крижановський⁵.

Як бачимо, відомий з літопису сюжет «Андрієвої легенди» у переказах богомольців сер. XIX ст. доповнився новим фактом – під час встановлення хреста апостолом з-під нього забив ключ джерельної води. Визнаючи святість походження джерела, богомольці наголошували на його потенційній небезпеці – воно може вирватися назовні від гучного дзвону щоб затопити Київ (або навіть цілий світ).

Поширення народного переказу про приховане під престолом Андріївської церкви священне джерело призвело до появи оригінальної інтерпретації «Андрієвої легенди» навіть у католицькому середовищі. В Інституті рукопису НБУ ім. В. Вернадського збереглася вирізка статті «О церкви св. апостола Андрея Первозванного в Киеве» з київської газети від 13 квітня 1866 р.⁶ Наведемо уривок з цієї невеличкої публікації: «Таинственные легенды о священном холме переходят из рода в род, между православными богомольцами, стекающимися в Киев со всех концов России. С особым благоговением посещается ими это святое место, вопреки интригам врагов православия, распускающих нелепые и зловещие толки, в надежде поколебать ими привязанность народа к родной святыне. Между прочими слухами распростронена молва, что на месте, где св. апостол поставил крест, не может и не должна стоять схизматическая (православная) церковь, и что рано или поздно ныне существующая разрушится и уступит место костелу. Рассчитывая на суеверие простолюдина и особенно на изменчивость находящихся под Андреевским холмом родников, распространители этих слухов, к сожалению, не ошибаются о предстоящей храму опастности»⁷. Зі змісту публікації можемо зробити висновок, що варіація «Андрієвої легенди», згідно якої священне джерело мало зруйнувати Андріївську церкву, народилася в польському середовищі Києва – в тексті значиться, що православний храм в мабутньому мав змінити костел. На наш погляд, фіксація подібної інтерпретації «Андрієвої легенди» саме в сер. 60-х рр. XIX ст. може бути пов’язаною з  політичною ситуацією в Російській імперії.

Накладка із зображенням апостола Андрія Первозванного на мідному окладі престолу Андріївської церкви 1899 р. (сучасне фото)

      У 1863-1864 рр. вирувало «Січневе повстання», метою якого було відновлення Речі Посполитої у кордонах 1722 р. Осередки повстанців діяли не лише на польських землях Російської імперії, але й у Волинській, Подільській та Київській губерніях. В авангарді повстанців у Києві були студенти Київського Імператорського університету святого Володимира (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка), що не виглядає дивним, адже в середовищі університету в сер. XIX ст. була значна доля польської молоді (на момент початку повстання в Київському університеті навчався 401 поляк – 48, 31 % від усіх студентів)⁸. У 1863 р. повстання у Києві вилилося у виступ студентів, які сформували кінний, озброєний загін, та вирушили на з’єднання з іншими частинами повстанців⁹. На наш погляд, чутки про руйнування Андріївської церкви водною стихією та її заміну на католицький костел в майбутньому цілком могли зародитися в колі киян (ймовірно – поляків), які співчували справі «Січневого повстання».

Загалом образ потопу (саме як караючої водної стихії) є хрестмоматійним для польської культури XIX ст. В цьому контексті перш за все спадає на думку роман Генріха Сінкевича «Потоп» (1884-1886), який поряд з романами «Вогнем і мечем» (1883-1884) та «Пан Володиєвський» (1887-1888) складає трилогію про історію Речі Посполитої у XVII ст. Події роману розгортаються на тлі польсько-шведської війни 1655-1657 рр., а шведська інтервенція до Речі Посполитої уподібнюється руйнівному потопу. І хоча твори Г. Сінкевича  були написані пізніше за часи «Січневого» повстання, яскраві образи «караючого потопу» можна знайти й у творчості польських діячів культури, що надихали повстанців саме у сер. 60-х рр. XIX ст.

Адам Міцкевич. Дагеротип. 1842 р.

Найяскравішим подібним твором є вірш Адама Міцкевича «Олешкевич» (1832). Головним героєм твору є польський художник-містик Олешкевич (подаємо в російському перекладі).

«Кто он? Поляк, художник. Но без дела
Лежит его палитра. Он всецело
В науку чародейства погружен,
И Каббалу он знает. Ходят слухи,
Что запросто беседуют с ним духи», – характеризує головного героя автор.

Події, описані у цьому творі Міцкевича, розгортаються напередодні найруйнівнішої повіні в історії Санкт-Петербургу (7.11.1824), коли стихія забрала життя близько 600 людей та знищила понад 400 будинків. За сюжетом, у ніч перед страшним лихом Олешкевич опиняється перед царським палацом і пророкує імператору Божу кару за гріхи, яка явить себе у вигляді руйнівного потопу:

«Царь! Ты не спишь! Повсюду ночь глухая,
Уже давно твои вельможи спят,
Лишь ты вперил в окно бессонный взгляд.
В великом милосердье Всемогущий
Ниспосылает ангела к тебе,
Что б ты помыслил о своей судьбе …
Я слышу: словно чудища морские,
Выходят вихри из полярных льдов,
Борей уж волны воздымать готов
И поднял крылья – тучи грозовые,
И хлябь морская путы порвала,
И ледяные гложет удила,
И влажную подъемлет к небу выю.
Одна лишь цепь еще теснит стихию,
Но молотов уже я слышу стук…».

Федір Алєксєєв. Картина «На площі біля великого театру 7 листопада 1824 р.» (Державний Російський музей, Санкт-Петербург, Російська Федерація)

   Звісно, вірш «Олешкевич» був заборонений у Російській імперії. Утім, як відомо, номінальна заборона творів далеко не завжди означає фактичну відсутність можливостей ознайомлення з ними. Відомо, що патріотично налаштоване польське студенство Київського Імператорського університету святого Володимира мало доступ до широкого асортименту забороненої літератури. Так випускник філософського ф-ту Київського університету Автоном Якимович Солтановський (1826-1886) у своїх мемуарах яскраво описав таємні інтелектуальні студії польських студентів того часу:  «Были еще (в Київському університеті – І.Н.) два брата князья Гедройц, очень богатые, из северо-западного края; но они не водились с аристократическим кружком, а пристали к шляхетскому политикующему польскому кружку, который часто целыми десятками собирался в их обширной квартире по вечерам, где, разумеется шли трактаты о политике и читались запрещенные сочинения….При их помощи и руководстве для образования польской молодежи учреждена была очень богатая секретная студенческая библиотека, состоящая из собрания сочинений самых лучших польских писателей заграничного издания; запрещенных сочинений политического и социального содержания»¹⁰. Більше того, польських революційних поетів «почитували» навіть з високої університетської кафедри. «С 1863 г. Александр Иванович Селин преподовал историю русской словесности (в Київському університеті – І.Н.)… с новой русской литературой он творил нечто невероятное. Вся фактическая часть отбрасывалась в сторону, с кафедры лилась разнузданная болтовня о Малороссии, о Польше, о Мицкевиче, о Погодине, декламировались стихи Хомякова, прочитывалась зачем-то «Небожественная комедия» Красинского, переведенная белыми стихами самим профессором», – згадував у своїх мемуарах викладач Київського університету Василь Григорович Авсеєнко¹¹.

Постає логічне запитання: чому саме Андріївська церква була обрана об’єктом божественного гніву у вигляді «потопу» в польській інтерпритації «Андрієвої легенди» у 60-х рр. XIX ст.? На наш погляд, цьому міг сприяти той факт, що Андріївська церква була незвичайним київським храмом. Відомо, що вона була зведена як палацовий храм (домова церква) правлячого Дому Романових у Києві. І хоча ще у XVIII ст. храм втратив цей привілейований статус та перейшов у відомство київського магістрату (став т. зв. «ружним» храмом), у суспільній свідомості Андріївська церква продовжувала сприйматися саме як «Царський храм» («Государев») навіть у часи «Січневого» повстання¹². Зокрема, історик Є. Крижановський відзначав, що на книгах, які він бачив у бібліотечному зібранні Андріївської церкви у 1861 р., стояли примітки – «сия книга № ... принадлежит к библиотеке старокиевской Андреевской ружной Государевой церкви»¹³. Показово, що й самі священнослужителі Андріївської церкви продовжували використовувати визначення «Царский храм» по відношенню до рідного храму у листуванні в сер. XIX ст. Так у листі причта та старости Андріївської церкви до Благочинного Печерських та Старокиївських церков Ремезова від 26 січня 1856 р. було зазначено: «Несмотря на положения Высочайше утвержденные в 1842 году об обезпечении Православного Духовенства, священно-и-церковнослужители царского храма Св. Апостола Андрея Первозванного лишены самого необходимаго»¹⁴.

Отже, руйнівний вплив священного джерела саме на «Царский храм», що символізував владу Дому Романових у Києві, цілком міг сприйматися польськими повстанцями (та тими, хто співчував їм), як знак Божественної підтримки їх справи у боротьбі з Царатом. Важко сказати, хто саме був автором польської інтерпретації «Андрієвої легенди» у сер. XIX ст., оскільки у Києві вона циркулювала на рівні пліток («нелепые и зловещие толки»). Утім, вважаємо, її поява у часи «Січневого повстання» була одним з виявів польської антиімперської пропаганди в Києві.

На наш погляд «Андрієва легенда» могла зацікавити польські кола з огляду на присутність їх сталого інтересу до української тематики саме у пер. пол. XIX ст. Сучасний історик Ярослав Грицак відзначає: «Серед вихованців Кременецького ліцею виникла так звана українська школа у польській літературі. У творах чолових представників цієї школи – поетів Богдана Залєського, Северина Гощинського, Юліуша Словацького – виразно проявилося романтичне захоплення Україною, її багатою природою та героїчною історією. Усі вони черпали з української народної творчості, а деякі з них – як Тимко Падура, Антін Шашкевич і Спиридон Осташевський – навіть спробували писати свої твори українською мовою»¹⁵.

Ян Матейко. «Вернигора». 1884 р. (Національний музей, Краків, Польща)

   Показово, що саме в пер. пол. XIX ст. з’являється польська інтерпретація української легенди про козака-провидця Мусія Вернигору. Згідно неї віщун Вернигора, який жив у роки Коліївщини (1768-1769 рр.), передбачив жахи цього повстання й застерігав українців від розбрату з поляками, оскільки Річ Посполита – це колиска обох народів¹⁶. До фіксації польської інтерпретації легенди про Вернигору у друкованих творах долучилися літератори, які стояли біля витоків організації польського «Листопадового» повстання 1830-1831 рр., серед них – професор Віленського університету Йоахим Лелевель (1786-1861). Так у варшавському часописі «Patrjota» (1830) Й. Лелевель першим опублікував 11 пророцтв Вернигори (у польській інтерпретації). Згідно одного з них, на Україну в майбутньому очікувало відродження й процвітання, але Вернигора не вказав, коли саме має статися це диво: «сказав би про це, але боюся аби Дніпро не вийшов з берегів» («mowil bym o nich, ale sie boje aby Dniepr ze swoich nie wystapil lozysk»)¹⁷. Як бачимо, образ «потопу» фігурує й у польській інтерпретації цієї української легенди. Польські літератори відзначали, що могила Вернигори невідома, оскільки за легендою її змила жахлива повінь¹⁸. Образ повені, що змиває могилу Вернигори (за звучанням – «гору») на символічному рівні перекликається з образами польськї інтерпретації «Андрієвої легенди» у сер. XIX ст. Можемо припустити, що образ священного джерела, яке забило на Андріївському  пагорбі з-під хреста апостола Андрія Первозванного та руйнує «Царську церкву», на місці якої в майбутньому постає католицький костел – це алегорія, що символізувала перемогу польського «Січневого повстання» (1863-1864) і відродження Речі Посполитої в майбутньому.

Зважаючи на те, що в інформаційному протистоянні беруть участь дві сторони, відповідь імперської пропаганди не забарилася. Саме в 60-х роках XIX ст. у пресі був зафіксований «міф» про ув’язнення в стилобаті Андріївської церкви польського національного героя Тадеуша Костюшко.

Тадеуш Костюшко (1746-1817) – білоруський, польський, та американський політичний та військовий діяч, учасник війни за незалежність США, організатор антиросійського польського повстання 1794 р. У жовтні 1794 р., після поразки повстанців у битві при Мацейовичах, Т. Костюшко потрапив у російський полон, в якому перебував до 1796 р. (відбував ув’язнення в Санкт-Петербурзі).

У 1865 р. книговидавець та засновник першої київської бібліотеки (т. зв. «Аптеки для душі») Павло Должиков опублікував статтю, у який стверджував, що під час конвоювання з Мацейовичів до Санкт-Петербургу, полоненого Костюшко певний час утримували у стилобаті Андріївської церкви (двоповерховій будівлі на якій височить храм)¹⁹. У 1866 р. краєзнавець Лаврентій Похилевич навіть вказав конкретне приміщення у стилобаті, де нібито утримували Костюшко: «в одной из зал дома (в фундаменте Андреевской церкви), именно той в которой некоторое время содержался предводитель польскихъ конфедератов, Костюшко, взятый в плен Ферзеном (генералом Іваном Євстафієвичем Ферзеном – Н.І.), устроен в 1858 г., на счет пожертвований, устроен теплый храм Св. Захария и Елисаветы»²⁰. Отже, вважалося, що Костюшко був ув’язнений на другому поверсі стилобату – у його правому крилі, де пізніше був облаштований теплий храм свв. Захарія та Єлизавети (до нашого часу цей храм не зберігся).

Зовсім скоро «міф» про ув’язнення Костюшка в стилобаті Андріївської церкви був розвінчаний у популярній книзі історика Миколи Закревського «Описание Киева», що була видана у 1868 р. Проаналізувавши щоденник польського письменника Юліана Німцевича, який супроводжував арештанта Костюшко під час його перевезення до Санкт-Петербургу, Закревський зробив висновок, що конвой із полоненим взагалі не зупинявся в Києві. «Непонятно, для какой цели иные кореспонденты так легко изобретают новые исторические факты», – обурювався історик²¹.

На наш погляд, поява цього пропагандистського «міфу» у 1865 р. цілком могла бути пов’язана з поразкою «Січневого повстання» 1863-1864 рр., провідників якого надихав образ великого попередника – Тадеуша Костюшко. Проте, виник «міф» про ув’язнення польського героя у київському храмі апостола Андрія Первозванного не на рівному місці. Відомо, що на початку XIX ст. у стилобаті Андріївської церкви справді утримували полонених – лишень не поляків, а турків. На це вказує лист київського військового губернатора генерал-лейтенанта Петра Федоровича Желтухіна до Митрополита Київського та Галицького Євгенія (Болховітінова) від 17.10.1828 р. із проханням розмістити у стилобаті Андріївської церкви полонених турків (у 1828-1829 рр. точилася російсько-турецька війна). Мотивуючи своє прохання, губернатор підкреслив, що подібна практика мала місце ще на початку XIX ст.: «По случаю увеличивающаго здесь (у Києві – Н.І.) числа военнопленных турок и неимения в городе свободных зданий, где бы они могли быть помещенными в достаточном количестве в предстоящее зимнее время и притом с надлежащею мерою надзора, я признавал бы за удобнейшее в таковых затруднительных обстоятельствах занять под помещение означенных пленных нижние своды состоящего на старом Киеве Андреевскаго собора, где можно бы было со всею удобностию устроить как печки, так и все для жительства турок нужное. По сему я долгом поставляю обратиться по сему предмету к Вашему Высокопреосвященству в той мысли, что и в прошедшую турецкую компанию (російсько-турецька війна 1806-1812 р. – Н.І.), как по делам видно, пленные турки помещались внизу Андреевской церкви и что таковые помещение не может имать ни священнослужению, ни вредить благолепию храма»²².

Цікаво, що наприкінці 60-х рр. XIX ст. в інтер’єрах Андріївської церкви навіть з’явилася ікона, на символічному значенні якої відбилося польсько-імперське протистаяння. Мова йде про образ Господа Вседержителя у срібних, позолочених ризах (нині ця ікона вважається безслідно зниклою).

19 серпня 1867 р. у Києві мало відбутися маштабне святкування 100-річного ювілею з дня освячення Андріївської церкви, ініційоване ктитором Андріївської церкви, відомим церковним діячем, паломником та письменником Андрієм Миколайовичем Муравйовим. 22 травня цього року, в рамках підготовки до святкування, на його ім’я надійшов лист з Міністерства внутрішніх справ, у якому було зазначено, що «из числа Св. икон, пожалованных Государем Императором (Олександром II – Н.І.) Западнымъ церквам… (до Андріївської церкви було надіслано – І.Н.)… Св. икону Господа Вседержителя, в серебряной вызолоченной ризе … к предстоящему Дню столетняго юбилея этого храма»²³.

Замах на імператора Олександра II у Парижі 25 травня 1867 р. Лист №14 з газети «d'Epinal» від 6 червня 1867 р.

За три дні потому, 25 травня 1867 р., у Парижі стався замах на російського імператора Олександра II, що прибув до Франції на Всесвітню виставку. Невдалий замах на монарха вчинив юний участник «Січневого повстання», син волинського шляхтича Антон Березовський (1847-1916), який опинився у Франції, втікаючи від репресій після поразки повстанців. Почувши про прибуття до столиці Олександра II, Антон Березовський заклав у ломбарді своє пальто, придбав пістолет і вистрелив в імператора з натовпу. Постріл виявився невдалим – куля влучила у коня шталмейстера (стайничого імператора).

Звістка про замах на Олександра II докорінним чином змінило сприйняття Андрієм Муравйовим імператорського дарунку для Андріївської церкви – ікони Господа Вседержителя в срібних ризах.  У листі до імператора від 30 травня 1867 р. письменник наголосив, що подарована монархом ікона буде встановлена в Андріївській церкві та символізуватиме його чудесне спасіння під час замаху: «Господь Вседержитель, содержащий в руке своей судьбы Царей, отклонил опять Всемогущею Десницею тот гибельный удар, который угрожал в одно и тоже время Отцу и Отечеству и всему Царству в лице его Царя. Ныне же Священная икона Вседержителя, пожалованая благоговейным усердием Вашего Императорскаго Величества в храм Первозваннаго Апостола в Киев, где знамением креста впервые возвещены нам милость и спасение от Господа Искупителя нашего, и она увековечит здесь память чуднаго спасения Помазанника…в свидетельство милости своей верным чадам Православной Церкви и в знамение иноверным»²⁴.

Насамкінець, варто відзначити, що інформаційне польсько-імперське (російське) протистояння у 60-ті рр. XIX ст. мало досить багато напрямків та чудернацьких сюжетів. Так польські повстанці, стрижнем яких була шляхта, масово поширювали т. зв. «Золоті грамоти» –  звернення до українського селянства із закликом підтримати повстання та після повалення влади імператора разом будувати нову державу конфедеративного типу, засновану на спілці трьох народів (польського, литовського та українського). А паралельно у пресі «розкручувалася» імперська пропагандистська ідея про те, що польська шляхта взагалі не має спільних інтересів з польським народом, більше того – навіть має з ним різне етнічне походження (з огляду на польську генеологічну легенду про походження шляхти Речі Посполитої від войовничого племені сарматів)²⁵. Отже, пов’язані з образом Андріївської церкви сюжети були лише «краплиною в морі». Утім вони вказують на важливе символічне значення Андріївської церкви не тільки для православної, а й для католицької громади Києва у сер. XIX ст.  

Нетудихаткін Ігор Анатолійович – канд. іст. наук, провідний науковий співробітник сектору комплексних наукових досліджень пам’яток заповідника науково-дослідного відділу «Інститут «Свята Софія» Національного заповідника «Свята Софія».

1. Повесть временных лет // Повести Древней Руси. XI-XII века. Ленинград, 1983, с. 26-27.
2. Дегтярьов М.Г., Корнєєва В.І. Андріївська церква. К., 1999, с. 24; Муравьев А.Н. Путешествие по святым местам русским. Киев – Санкт-Петербург, 1844, с. 44-49.
3. Мердер А.М. Киевский храм св. апостола Андрея Первозванного (Историческая справка о построении церковного здания и позднейших строительных в нем работах) // Киевские епархиальные ведомости. К., 1898, № 12, с. 508-525.
4. Крыжановский Е. Храм Св. Апостола Андрея Первозванного в Киеве // Крыжановский Е. Собрание сочинений. К., 1890, т. 1 (Очерки и изследования по Русской церковной истории. Бытовые очерки), с. 275.
5. Там само. – С. 275.
6. На жаль назву газети встановити не вдалося – на статті напис олівцем «Стов. Почта 31/4 66».
7. Інститут рукопису НБУВ, ф. 230, № 66, арк. 29.
8. Мусієнко О. Невідомі документи про ліквідацію римсько-католицького костелу в Імператорському Університеті Св. Володимира в 1863-1864 рр. // Часопис української історії: Збірник наукових статей / За ред. доктора історичних наук, професора А.П. Коцура. К., 2011, вип. 21, с. 73–82.
9. Солтановский А. Із спогадів про університетське життя 40-х років XIX ст. // З іменем Святого Володимира. У 2 кн. Кн. 1. / Упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський. К., 1994, с. 193.
10. Солтановский А. Вказ. праця, с. 192.
11. Авсеєнко В. Уривки зі спогадів про університет кінця 50-х – початку 60-х років XIX ст. // З іменем Святого Володимира. У 2 кн. Кн. 1. / Упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський. К., 1994, с. 263.
12. Вважається, що у відомство київського магістрату Андріївська церква була переведена ще наприкінці 60-х рр. XVIII ст. Див.: Нетудихаткін І.А. Андріївська церква у часи настоятеля Федора Тітова (1896-1918). К., 2016, с. 150.
13. Крыжановский Е. Вказ. праця, с. 278.
14. Інститут рукопису НБУВ, ф. 230, № 61, арк. 2.
15. Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX-XX ст. К., 1996, с. 33.
16. Перескоцька У. Вернигора Антонія Марцінковського і романтичні контексти образу середини XIX ст. // Київські полоністичні студії. К., 2014, с. 549-554; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Видання друге, перероблене та розширене. К., 2005, с. 467.
17. Цитовано за: Kostruba Piotr Aleksander. Wernyhora: zarys historji legendy // Pamietnik Literacki: czasopismo kwartalne poswiecone historii i krytyce literatury polskiej 32/1/4, 1935, s. 411.
18. Wojcicka Zofia. Proroctwo Wernyhpru – modyfikacia znaczen // «Annales Universitatis Mariae Curie-Sklodowska», vol. XX/XXI, Sectio FF, Lublin 2002/2003, s. 18; Kostruba Piotr Aleksander. Вказ. праця. – c. 397.
19. Должиков П. Из Киева (27 декабря 1863 г.) // Русские ведомости. – К., 1864, № 5.
20. Публікація Лаврентія Похилевича (Киевские губернскик ведомости. К., 1865,  № 22) процитована за працею: Закревский Н. Описание Киева. Москва, 1868, т.1, с. 187.
21. Закревский Н. Вказ. праця, с. 187.
22. ЦДІАК України, ф. 127, оп. 381, спр. 178, арк.1-1зв.
23. Інститут рукопису НБУВ, ф. 230, № 66, арк. 11.
24. Там само, арк. 15-15 зв.
25. Piesn pobozna polska, patriotyczna, z roku 1861 // Вестник Юго-Западной и Западной России. Историческо-литературный журнал. Киев, 1863, т. 11 (ноябрь), с. 186.