Сірко Іван Дмитрович (рік народження невідомий – помер 14.08 ст. ст. 1680) – кошовий отаман Запорозької Січі, талановитий, хоробрий козацький воєначальник, керівник низки успішних походів проти Кримського ханства у 60-ті – 70-ті рр. XVII cт. “Героїчну боротьбу запорізького козацтва під проводом Сірка відображено в численних народних переказах і думах. Зокрема, з іменем Сірка пов’язаний переказ про лист запорожців, в якому вони, відкидаючи вимогу підкоритися Туреччині, з великою дотепністю і гумором висміяли султана МагометаIV, виявили непримиренну ненависть до загарбників і непохитну волю до перемоги над ворогами. Цей переказ став сюжетом для відомої картини художника І.Ю.Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”...Похований Сірко поблизу Старої (Чортомлицької) Січі на території теперішнього села Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської області”1 .
Іван Сірко – “славетний козацький ватажок”– напевно належить до найулюбленіших історичних персонажів українського минулого. Що й казати, цьому діячеві присвячено ювілейну монету номіналом десять гривень; до Української православної церкви (Московського патріархату) зверталося кілька громадських об'єднань з приводу питання про канонізацію Івана Сірка; на честь цього “характерника” проводяться змагання з бойових мистецтв; у мережі Інтернет надибуємо до сорока сайтів, де цитується кумедний лист запорожців до турецького султана, теж пов'язаний із Сірком; а назви книжок, збірок, повідомлень стосовно відомого отамана утворили б чималий бібліографічний покажчик. Словом, Іван Сірко – постать популярна, про яку знають не лише фахові історики. Вивчаючи історію України другої половини XVII століття, обминути цю особу неможливо, вона стала частиною історичної пам'яті та уявлень про минуле.
Однак писати все ж таки є про що. Ну хоча б про те, що насправді лист до турецького султана – літературний твір, того жанру, який побутував тривалий час як до початку діяльності, так і після смерті Сірка2, або, що десятки інших тверджень про Сірка можна оскаржити. Наприклад, що Сірко був під Дюнкерком, воював за французів протягом 1644–1646 рр.3 , що Сірко народився в містечку Мерефі біля Харкова, що славний отаман відпустив свого часу полоненого посланця Петра Дорошенка, Івана Мазепу до гетьмана Самойловича, тому що майбутній гетьман йому “сподобався”. Але особисто автора, як історика, який частково досліджує добу Івана Сірка, непокоїть одне питання: завдяки чому цей історичний діяч набував “вигаданих” рис, ставав “популярним” і врешті досі є дуже помітною дійовою особою національної схеми історії? Історіографічний шквал написаного про Сірка приваблює і водночас лякає, але не порушивши його, не розібратися в особливостях сприйняття історії.
Насамперед, в оцінках сучасників Іван Сірко уже був не позбавлений рис радше літературного героя, аніж політичного діяча. Літопис Самовидця називає його “ватагом сільным”4, а Веспасіян Коховський подає вельми лицарську характеристику5, донські козаки відписують, що татари у всіх мечетях молять Бога про його впіймання6, а з польського боку йому складають віршовану панегіричну поему7. Такі відгуки у багато разів потужніше підхоплені історіографією “військових канцеляристів”, особливо Самійлом Величком8 . Захопливу оцінку Іванові Сірку дає “Історія Русів”9. Тобто, що надзвичайно важливо, від початків історіографічного осмислення Сірко значною мірою постає як постать “літературна”, а не історична10. Його діяння не слід було витягувати історикам з небуття, ретельно вивіряти документи11, що власне стало завданням подальшої позитивістської доби. Від початку цей “герой” був оточений ореолом леґенд, переказів та вигадок, як мало хто з діячів козацьких часів, за винятком хіба Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Сірко був частиною “народної пам’яті”, що відображалася в тих же оповідях, приповістках, піснях, де герой знову ж набував радше казкових рис12, аніж обрисів людини свого часу з усіма відповідно належними їй вадами та чеснотами.
У чому ж причина “олітературнення” Івана Сірка, надання йому харизматичних та вигаданих рис, чому цей діяч став одним із улюблених героїв красного письменства, науково-популярної лектури? Власне, на це дає відповідь не лише “народна пам’ять” з її властивістю забувати й вигадувати, але сама доба діяльності Івана Сірка. 60 – 80-ті рр. XVII століття – час чергового зіткнення європейського світу з мусульманами. Взяття Кам'янця, Чигиринські походи, облога Відня 1683 року – усі ці події підхоплювалися насамперед літературою невід'ємною в той час від історіографії, висуваючи, як це було не вперше, боротьбу з підступними поганами, в руках яких гріб Господній, лицарську звитягу та лицарські чесноти, Божі знамення та жорстокість воєн на місце основного сюжету літературних творів . Антимусульманська чергова “істерія” виносила на літературний кін нові явища: проекти об’єднання слов’ян Юрія Крижанича запропоновані московському цареві Олексієві Михайловичу, ґрунтовні антимусульманські трактати українського барокового письменника Іоаникія Галятовського “Лебідь” та “Алькоран”, потужну антитурецьку агітацію в Австрії з виданням друком великим накладом мусульманофобських летючих листків. Завзятий борець з мусульманами, кошовий отаман Іван Сірко дуже добре підходив під образ степового лицаря, а його послуги Янові Собєському, теж героєві боротьби з невірними, під час Підгаєцької кампанії й надалі, виводили Івана Сірка в низку діячів, які врятували християнський світ від навали бусурман. Звідси численні олітературнені риси, десятки переказів та шаржів, про які не тямиш, чи йняти їм віру, “а може й те, що весь той вік несвітський є тільки виплід молодого сну, що й досі снить романтик Яворницький” 14.
Зазначмо, що не ставимо за мету створити детальний і по можливості вичерпний історіографічний огляд щодо оцінки Івана Сірка, хоча, переконані – ця річ необхідна для вивчення особливостей історіографічного процесу. Образ цього діяча створили “романтизовані” історики другої половини ХІХ століття. На відміну від складених історіографією образів Хмельницького та Мазепи, Сірковому образу не перепало добряче критики кшталту Карпова чи Лазаревського15. Висловимо думку, що Іван Сірко так і залишився “найлітературнішим” героєм українського козацького минулого. Він уособлював анархічність вдачі, природну справедливість й низку інших чеснот, що надзвичайно подобалися історикам, що відкривали героїчний світ простого народу.
Насамперед, стосовно Івана Сірка треба зазначити важливу річ – він надзвичайно добре підходив для зображення істориком-романтиком із низки причин. Бо це, поза сумнівом, постать емоційна, пов'язана з народним фольклором, отаман не досяг найвищої посади в козацькій ієрархії, був уособленням стихії народних мас, “природної”справедливості Запорозької Січі. Українська романтична історіографія харківського періоду саме й потребувала таких героїв, саме й виводила на історичну сцену або вигадувала їх, до того часу забутих і знехтуваних16. Однак харківські романтики приділили дуже мало уваги саме Сірку17. На нього зважили дещо пізніше ті ж прибічники романтичного викладу, але академічніші, з вагомим шаром метафор та вдаваної “неупередженості”.
Тут слід зробити певний відступ щодо сприйняття Івана Сірка. Йдеться про те, що Сірко був ідеалізований у письменстві з певним штампом борця з мусульманами, щойно османська загроза минула Російська імперія почала уніфікувати прикордонні козацькі автономії під свій взірець, нагородивши запорожців визначеннями “розбійників” та “голитьби”, відповідно, запропонувавши русло для подальшої історіографії, то й ім’я запорозького отамана відходило на другий план зображення минулого “Малоросії”. Слід зазначити й те, що пам’ятки історичного письменства XVIII століття, у яких прославлявся Сірко й переповідалися численні перекази про нього, особливо “Літопис” Самійла Величка, залишалися рукописними і не надто розповсюдженими до середини ХІХ століття. Сплеск зацікавлення Іваном Сірком слід пов’язати саме із друком тих пам’яток, та й зокрема тривалої “епопеї” виданя згаданого твору С.Величка 1848 – 1863 років, прочитавши історичні твори XVIII століття, історик ХІХ-го підхоплював їхню риторику та стереотипи, що в чомусь показове щодо нашого героя.
Початок наукової “ідеалізації” Івана Сірка слід пов'язати з одним із творців “народницької схеми” української історії, Миколою Костомаровим. Костомаров не може обминути у своїх студіях Івана Сірка, не може не наділити його окремими рисами, які є й рисами демократичної української вдачі. У листі до О. Лазаревського він навіть називає Сірка “Іллею Муромцем козаччини”18. У своєму досить відомому зображенні “Руїни” Костомаров наділяє Сірка, як і багатьох інших діячів, перебільшуючими епітетами: “славный запорожский богатырь Серко, непримиримейший враг Крыма”, “храбрый и на то время верный Серко”19 тощо. Саме Костомаров першим подає ті характеристики образу Сірка, які повторювала подальша історіографія20, саме Костомаров вплинув на молодого дослідника Д.І. Яворницького щодо вибору студій останнього на користь вивчення Запорізької Січі21, чільною постаттю якої поставав звичайно Іван Сірко22.
По справжньому викінчено ідеалізований літературньо-художній образ Івана Сірка в історіографії, з жахливою плутаниною й часто нехтуванням елементарними приписами академічного дослідження, вніс саме видатний дослідник запорізького козацтва Дмитро Іванович Яворницький23. Про Сірка цей вчений зібрав чимало переказів та пісень і присвятив йому навіть відому й кілька разів перевидану роботу24 . Історик помітно прагне “раціоналізувати” діяльність Сірка – це тип “справжнього запорожця”, усі часті зміни його політичної орієнтації можна пояснити саме тією козацькою вдачею, яка пов'язувалася з мужністю, хоробрістю, пристрастю, ненавистю до мусульман: “Перебуваючи усе своє життя на війні, Сірко водночас відзначався великодушністю та рідкісною безкорисливістю, і тому ніколи не переслідував слабкого ворога, а у позавоєнний час ніколи не брав здобичі. На війні отаман був самовіддано хоробрий і надивовижу винахідливий: він умів з десятками козаків розбивати сотні ворогів, а із сотнею молодців перемагати тисячі неприятелів”25. Зважмо на радше леґенду, ніж людину з блискучою характеристикою в тексті, з безапеляційно вжитими словами “усе життя” (тобто автор відмовляє Сіркові у мирній праці), або ті ж безапеляційні “ніколи не переслідував слабкого ворога”, “ніколи не брав здобичі” тощо. У такий спосіб, Яворницький втілював у історіографію ідеал справжнього козака, яким у нього ставав Іван Сірко.
Через леґендарність Іван Сірко, щойно з'явилася українська історична белетристика, став одним із найулюбленіших героїв для популяризаторів минулого26. Великі наклади захопливих творів Адріана Кащенка27 низка інших історико-художніх видань початку ХХ ст.28 усе те створило навколо Сірка потужний шарм популяризації. Від якого подальший історик уже не міг не залежати. Разом з тим, важливим є те, що саме наприкінці XIX – на початку ХХ ст., створюється національна схема історії України, усі діячі давньої і власне домодерної доби наділяються “національними” рисами, стають ворогами чи друзями, синами чи зрадниками національної спільноти чи “народу”, якій, попри визначення й самоназву своєї доби, надають прикметника “український”. Прагнення діячів Гетьманщини щодо боротьби не за збереження прав і вольностей “Війська Запорозького” визнаються як боротьба за незалежність України. Власне, Іван Сірко поступово з козацького отамана, запорожця ставав діячем української національної історії, з усім набором епітетів, та напругою, метафорами, що створювали ці нові означення порівняно з попередніми. “Справжній запорожець” ставав “справжнім українцем”.
Однак після подій 1917 – 1920 років українські історики на еміґрації, прагнучи з’ясувати причини поразки визвольних змагань, спробували заперечити й низку постулатів, образів, героїв попередньої “народницької” історіографії, таким чином з’явився “державницький напрям”29. Одним із найяскравіших представників цього напряму став історик Дмитро Дорошенко. Саме його характеристика Івана Сірка влучно відбиває й зміну ставлення до чільних діячів минулого. Іван Сірко кілька разів (1659, 1667, 1670-х років) своїми діями нищив спроби українських гетьманів створити незалежну від Москви та Польщі козацьку державу, він не міг подобатися історикові-державнику30. Найдетальніший образ Сірка Дмитро Дорошенко подав у своїй “лебединій пісні”, власне й творі цілого життя й про свого предка – у монографії про діяльність гетьмана Петра Дорошенка. Стосовно подій 1672 р., схоплення старшиною Гетьманщини Івана Сірка й закування його в кайдани Д.Дорошенко зазначив: “Старшині мало всміхалось перспектива мати такого гетьмана, як Сірко, з його політичною безпринциповістю, нахилом до демагогії і навіть браком якоїсь логіки в поступуванні”31 . Однак сам Д. Дорошенко чітко вбачає й логіку в Сіркових діях – з його точки зору, це гетьманські амбіції, прагнення Сірком гетьманської булави; саме тому він з’являється на Лівобережжі 1672 року, саме тому він повсякчас глузливо дорікає тією булавою “попівському синові” Івану Самойловичеві. Між іншим, важко не визнати тут істотної рації за Дорошенком. Іван Сірко належав, як і його колеґи старшини, винесені до верхівки влади козацькою революцією середини XVII ст., до амбітних борців за тую владу, з наголосом на власній значимості, походженні та заслугах. Отже, Іван Сірко змальовувався як один із нищителів української державності на взірець вагомого українського інтеліґента-соціаліста чи отамана доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії…Історія повторювалася?
Цей образ Сірка увійшов і до низки синтетичних праць і підручників історії України представників цього напрямку історіографії, перевиданих великими накладами в Україні на початку 90-х рр. ХХ століття. Іван Крип’якевич зауважив щодо Івана Сірка: “Але політичний світогляд Сірка був неглибокий: поза боротьбою з бусурменами, якій присвячував усі сили, він не бачив інших проблем і мимоволі шкодив ширшим планам українських державників”32. Наталія Полонська-Василенко теж не відходить від цієї: “Він був талановитим стратегом, полководцем, але як дипломат завдав багато шкоди справі визволення України, і в критичні моменти нищив її успіхи”33. Шкода, але думки Д. Дорошенка про істотні владні амбіції Івана Сірка майже не повторювалися істориками-державниками34.
Важливо зазначити й те, що й серед українських істориків на території Радянської України теж з’явилася дещо подібна до дорошенківської думка. Національно орієнтований, себто уже з певним набором національно значимих образів, історик-марксист прагнув разом з тим показати класову сутність визначних для української історії осіб. Історик-белетрист Микола Горбань у своєму творі “Козак та воївода”, де натрапляємо на захопливий образ Івана Сірка й повстання на Слобожанщині 1668 року, описує мрії харківського полковника стати за наказного гетьмана: “ сам без воївод, пануватиме тут. Не таким полковником стане, як ото в Гетьманщині, а першим після гетьмана, наказним гетьманом на всі ці полки. Тоді не 20 дворів, а тисячі підданих буде в його волі – першого ліпшого польського пана заткне за пояс, перед магнатами польськими не пастиме задніх”35. Себто тут, Сірко постає типовим старшиною-експлуататором, з відповідною ідеологією, що базується на накопиченні матеріальних благ та експлуатації підданих.
Власне, у 20-ті роки ХХ століття, під час своєрідного розквіту українських історичних студій, хоча і доволі кволо, з’являється ще одна характеристика діяльності Івана Сірка. Йдеться про перегляд у той час схеми взаємовідносин “України та Сходу”, спроби показати тісний світ взаємодій між козацтвом, Кримським ханством і Туреччиною (А. Кримський, В. Дубровський, А. Ковалівський тощо)36. Йдеться про перегляд позицій про ворожнечу між Україною, Кримським ханством та Туреччиною, спроби зрозуміти ці процеси як складний діалог. Ця течія була знехтувана пізнішою історіографією, але досьогодні залишається надзвичайно істотною й актуальною для висвітлення подій XVII – XVIII cт.37 . Сірко зі своєю діяльністю постає з-під пера цих істориків типовим “здобичником”, жорстоким вояком38. Відповідно спростовувалися й погляди попередніх дослідників українського минулого, бо навіть “явно грабіжницькі походи козаків у чайках на Анатолію й Крим, або походи суходолом на Крим Сірка – історики прикривали високою метою визволення невільників”39.
Але ані “державницьке”, ані “марксистське”, ані “сходознавче” пояснення діяльності Івана Сірка не вплинуло на суспільну свідомість і ставлення до отамана. Замість того штампи “народника” Яворницького щиро засвоїлися українською радянською історіографією та белетристикою 60–80-х років і саме вони є найвизначальнішими до сьогодні. Часткова причина цьому схоже пов’зана з ідеалізацією низки інших діячів українського минулого (Данила Галицького, Богдана Хмельницького), що для підняття українського патріотизму використала була радянська влада під час Другої світової війни, боротьби з чужоземними загарбниками. Образ Івана Сірка, його подвигів, а особливо славнозвісний лист також застосовувалися для підняття духу українців у радянській армії40.
У середині 50-х років ХХ століття відбувається поступова зміна парадигм в українській радянській історіографії, низка образів набувають нових тлумачень, частина базується на попередніх висновках. Дослідження історії України періоду XVI–ХVIII століть пов’язувалося з наголошенням “боротьби українського народу з турецько-татарською агресією”. Часто у цій боротьбі відшукувалася мужність і відвага, самопожертва й патріотизм, чого бракувало радянським часам й що ідеалізувалося. Українські радянські історики тієї доби вперто наголошували на “боротьбі з турецько-татарською агресією, яка загрожувала геноцидом українському народу” як підставовій речі для “національного” розуміння українського минулого, багато в чому повторивши думки Михайла Драгоманова ще кінця XIX століття про історичну місію українського народу в боротьбі з цим “ворогом”. Оскільки історія феодалізму та ранньонового часу була своєрідною “віддушиною” для творчості, бо над нею слабкіше тяжіли ідеологічні постулати тоталітарної держави, то образ Івана Сірка став чи не найулюбленішим для характеристики “національного героїчного типу” тих часів. Таким чином, славний кошовий борець з “агресорами” перетворювався на національного героя з відповідними висловами в численних працях як за доби Радянського Союзу, так і дотепер. Політична “невизначеність” дій Сірка зіграла на руку для нових творців його образу, національного героя складніше було звинуватити в “українському націоналізмі”, симпатіях до “зрадливих” гетьманів.
Щонайкраще характеризує Івана Сірка одна з найвагоміших дослідниць історії Запорозької Січі радянських часів, Олена Апанович, і саме з позицій “боротьби з агресією турецько-татарських загарбників”. У цій помітній до сьогодні роботі Сірко повсякчас наділяється дослідницею літературними визначеннями: “безстрашний”, “славний”, який належить до “кращої частини козацької старшини”, що була “на боці мас” і “самовіддано боролася за свободу своєї країни”, “одно ім’я якого стало прапором боротьби проти турецько-татарських агресорів”41 тощо, його дії набувають ореолу правильності: “Він сам н і к о л и не користувався допомогою татар. Мета мого життя, говорив він, захист батьківщини, а не її розорення”42. Смерть отамана у творі О. Апанович набуває значення національної втрати: “Український народ втратив пристрасного героїчного захисника рідної країни від його споконвічних ворогів”43. Інший впливовий радянський дослідник історії запорозького козацтва, В.Голобуцький, теж підтримує цей ідеалізований образ, що яскраво виводиться у знаковій для популяризації та розумінні української історії дитячій книжці “Гомін, гомін по діброві” 44.
Найголовніше, що даний образ знайшов своє відображення насамперед у художній літературі, певно, не відкриємо нового, коли скажемо, що коли для науковця-гуманітарія існує сила ідеологічних заборон, які годі обминути, історична допитливість та і вся суспільна свідомість, минуле для якої є складовою частиною пояснення сучасного суспільного ладу, “живиться” белетристикою. Твори Володимира Малика, Юрія Мушкетика, Андрія Химка45 тощо створили такий потужно позитивний лик кошового, що слід константувати: образ Івана Сірка – частина українського національного уявлення про минуле й пастка для історика-фахівця, що навряд чи буде почутим у стійких переконаннях й просто змушений використовувати радше літературний образ із відповідними кліше.
Однак у тому й заслуга українських як радянських, так і пострадянських істориків, які певною мірою відзначили Сірка в образі “національного героя”. Йдеться про популяризаторські твори уже згаданої Олени Апанович. У них Сірко постає людиною з “харизмою”, запорозьким характерником, “надзвичайною, дивовижною, унікальною особистістю того часу”. Величезним стимулом для ідеалізації Івана Сірка стало святкування 500-річчя українського козацтва 1989–1990 рр. Напевно найвизначнішою подією того святкування стало “перепоховання” останків Сірка, створення чергового сакрального міфу довкола його могили в селі Капулівці46, де звідтоді дають клятву новопоставлені козаки “відродженого” Українського козацтва. Крім того, кінець 80 – 90-х рр. – час перевидання популярних творів красного письменства, де описувалося українське минуле, праць низки істориків (того ж Яворницького). Усе це увиразнило й підсилило захоплення запорозьким козацтвом. Іван Сірко остаточно злився з частиною національної свідомості українців.
Досить впливовою й багато у чому знаковою для утвердження ідентичності й ототожнення українського минулого насамперед з козацькою добою стала науково-популярна книжка “Як козаки воювали”, уперше видана 1990 року, написана колективом дніпропетровських дослідників (Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І. С.). У цій роботі, (вона, як і книжка Д.І.Яворницького, мала не одне видання), подається блискуча характеристика Івана Сірка. Між іншим, висловлюється і цілком вірогідна думка про Поділля як місце народження Івана Сірка. Ідеал кошового підкріплено важливим для історика висловом: “Джерела засвідчують, що славнозвісний козацький вождь був глибоко релігійною людиною, безсрібником, аскетом, майже зовсім не вживав спиртного , відзначався силою, воїнськими доблестями і високими моральними якостями”48. Тут уже констатується, як беззаперечне: “Тепер його могила знаходиться біля того ж села, але в іншому місці. Тут стоїть і надгробний камінь, і пам’ятник кошовому отаману, котрий став національним героєм українського народу”49.
З подібних позицій написана і досі найкраща на сьогодні, на нашу думку, робота про Івана Сірка отця Юрія Мицика. Саме літературність визначень уже “національного героя”істотно визначає цей, знову зазначимо, високофаховий біографічний нарис: “Ще за життя його ім’я було оспіване в думах та піснях, увійшло в легенди, стало символом не тільки запорозького козацтва, а й усього волелюбного духу українського народу”50 .
Але національна “героїчність” потребувала певних заперечень щодо діяльності Івана Сірка проти “гетьманів-державників”, особливо після перевидання “Нарису історії України” Д. Дорошенка в Україні 1991 р. Тут, на нашу думку, задля ілюстративності слід відзначити останню змістовну й перероблену монографію, вже згадуваного В. Голобуцького. Після висвітлення поглядів Д. Дорошенка на діяльність Сірка, колишній радянський історик зазначає, що “така характеристика потребує перемінних акцентів”: “Сірко в принципових питаннях завжди керувався ідеєю незалежності України”, зокрема підтримав Виговського 1664 року, Дорошенка 1668 року… “І що найбільш може посилити цей висновок – Москва ставилась до нього з великим недовір’ям і не без підстав…”… “Отже, Сірко добре розумів політику Москви і, щоб запобігти повній ліквідації автономії України, йшов на різні політичні комбінації, шукаючи вихід із скрутного становища. І не його провина, що це йому не вдалось, як не пощастило знайти оптимального рішення й багатьом гетьманам, починаючи з Виговського”51 .
На загальному тлі останніх публікацій досить нетиповою є ремарка знаного українського літературознавця Дмитра Наливайка. У своїй роботі про рецепцію України в Західній Європі, “відхиляючись від теми”, автор висловлює незгоду з “ідеалізацією” кошового Сірка, “в яку впадають деякі наші історики і особливо письменники". Однак й у цьому зазначенні Іван Сірко радше літературний герой, з численними цитатами з твору Д.Яворницького. Попри те цікавою є така думка автора про діяльність Івана Сірка: “складається враження, що в її основі не вироблений політичний курс, а скоріше архетипи колективного підсвідомого, що виробилися в дуже специфічному середовищі запорозького козацтва”52. Відмова діям Сірка в “ratio” – найкраще пояснення, але проблема історичного пізнання якраз у наділенні історичних діячів поясненними рисами, бо підсвідоме ми реконструююємо лишень завдяки “свідомому”. Словом, Іван Сірко наділений попередніми істориками та літераторами низкою тих рис, без яких зображення українського минулого 60–70-х років XVII ст. годі уявити. Він є частиною історичної парадигми з усіма поясненнями й відхиленнями. Хоча дослідження сучасного впливу образу Івана Сірка на суспільну свідомість й утилітарне панування цього образу (як зображення на сувенірах, горілчаних етикетках, назвах вулиць)53 ще чекає на історика.
Саме тут і слід заперечити твердження дослідника української популярної культури Олександра Гриценка, що використовуючи західні тлумачення “героїв культури”, щодо козацького типажу відносить Івана Сірка до героя “усної доби” (поряд з героями “доби письменства” Тарасом Бульбою та “доби кіно та мас-медіа” Нестора Махно). Зазначаючи, що “майже “біологічно чистий” вид героя-бунтівника: навіть міфологізатори-державники пізніших часів не спромоглися зробити “славного лицаря” Івана Сірка державником, “розбудовувачем України”, а лише “одним із найбільших патріотів рідної землі, одним із найславетніших її звитяжців”54. Відповімо ж як міфологізатор, тобто історик. Хоча покликається О.Гриценко на передмову пера швидше свого колеґи до використаного й нами збірника “Іван Сірко” (Київ: Веселка, 1992), письменника, Юрія Мушкетика. У цьому власне і є основна “чеснота” історіографії створювати новий “міф”, й як видно по зазначеному творові В.Голобуцького, “міфологізатори” спромагаються створювати державницький образ Сірка, як державника та національного героя. Вважаємо, що й спроможуться надалі, не з гіршим успіхом ніж “міфологізатори” української популярної культури. Від себе ж додамо, що наші нотатки про Івана Сірка – не є остаточною істиною, але лише спробами ту істину відшукати, без жодної ґарантії, що шукач не збився на манівці й не наробив помилок, але із певною ґарантією, що наше зображення є черговою леґендою чи “міфом” біографії непересічної постаті українського минулого.
***
Свого часу, Войцех Вжозек запропонував оцінювати історіографію як “гру метафор”, особливо у стосунку до “нової історичної науки”. Усякий історик прагне збагнути світ лише у межах культури, в якій існує та мислить. Ставлення історичної науки до минулого – взаємини однієї культури з іншою. Відповідно, відбувається процес антропоморфізації – внесення культури дослідницької в культуру досліджувану. Пізнання історії – з’ясування ролі метафор, які конструюють пізнання світу та людини. Метафора у цьому разі – це різниця між буквальним та новим змістом, яка виникає в результаті пізнавальних зусиль історика запровадити семантичний новотвір в існуючу до цього мову55. З цього приводу надзвичайно цікаво буде дослідити “метафору” Івана Сірка від “борця з невірними” до “істинного запорожця” й “національного героя”. Напруга між буквальними та новими смислами подій української історії буде зростати й постать Івана Сірка ще тривалий час буде полем для випробування пояснень складних часів Руїни.
1. Українська радянська енциклопедія. – К., 1963. – Т. 13 (Світлякові – Сподумен). – С. 186.
2. Найкраща розвідка про «листування»: Нудьга Г.А. Листування запорожців з турецьким султаном як літературна пародія // Нудьга Г.А. На літературних шляхах. – К.: Дніпро, 1990. – С. 260 – 346. У цій праці визнається, що лист султана й відповідь козаків – витвір “літературного середовища” початку XVII cтоліття, друком текст листування вперше з’явився німецькою мовою 1683 року під час облоги турками Відня. Дивися також про славнозвісний лист Харлампович К. Листування запорозьких козаків із султаном // Студії з Криму. Збірник Історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук. – № 89. – К., 1930. – С. 19-31. Важливість використання цих «листів» для передачі «гумористичності» себто уже популяризації української історії незаперечна; уже перший історик популярного нарису з історії України «народною мовою» М.Аркас (1908 р.) приводить лист султана та листа запорожців, зазначаючи: «Ці листи може й вигадані, але вигадані влучно» (Аркас М. Історія України-Русі. – К.: Вища школа, 1991. – С. 249.). Хоча соковитого слівця Іван Сірко справді особливо не цурався. Так, у листі до Якима Сомка (березень 1662 р.) від запорожців і Сірка І.Виговський називається “войсковым псом” (АЮЗР. – Т.13. – № 115. – С. 337), гетьману Самойловичу Сірко відписував про казикерменського бея, що той “зрадливий пес”, котрий мов сторож від турчина й резидент прикордонний між “Крыма и Украины перебывает”. (див. Апанович О.М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії. – К.: В-во АН УРСР, 1961. – С.291.). У цьому разі цікавіше засвоєння історіографією “епістолярної”, часто не автентичної, спадщини Івана Сірка та запорозьких козаків, коли історик вважає за необхідне передавати колорит доби завдяки листам Івана Сірка до кримського хана, де відображалася історія походів запорожців на своїх мусульманських сусідів, наголошуючи на певній ворожнечі козаків з татарами та створюючи історіографічний стереотип, таких випадків особливо у історіографії XVIII століття, подибуємо чимало: Величко Самійло. Літопис. Том 2 / Пер., ком. В.О.Шевчука. – К.: Дніпро, 1991. – С. 192–196; Симоновский П. Краткое описание о козацком малороссийском народе и военных его делах, собранные из разных историй иностранных. Немецкой – Бишинга, латинской – Безольди, французкой – Шевалье и рукописей русских чрез бунчукового товарища Петра Симоновского 1765 года. – Москва, 1847. – С.5–8; Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. – К.: Либідь, 1994. – С.455–458.
3. Дане твердження про те, що Сірко був у Дюнкерку і навіть йому стоїть пам'ятник на березі Ла-Маншу див.: Шаповал І. Портрет легендарного отамана (до 300 річчя від дня смерті І.Д.Сірка // Дніпро. – №8. – 1980. – С.137–141.
4. Літопис Самовидця. – К.: Наукова думка, 1971. – С.134.
5.Historia panowania Jana Kazimierza pzez nieznajomego autora wydana z rekopismu pzez E. Raczynskiego – Poznan, 1840. – T.1. – S. 245.
6. Историческое описание земли войска Донского. – Новочеркасск, 1903. – С.291.
7. Переклад цієї поеми Валерієм Шевчуком ми використовуємо за популярним виданням: Анонім. Короткий опис Сіркових діянь. З рукописної віршованої хроніки другої половини XVII століття // Іван Сірко. Збірник. – К.: Веселка, 1992. – С. 131–141.
8.Величко Самійло. Літопис. Том 2 / Пер. , ком. В.О.Шевчука. – К.: Дніпро, 1991. – С. 188–196, 265–267 тощо.
9. Історія Русів./ Пер. укр. Івана Драча. – К.: Радянський письменник, 1991. – С. 225–226.
10. У даному разі не йдеться про данину постмодерним підходам, уваги до тексту й власне цілком доречного твердження, що історією стає те, що написане істориком, а історичний твір за стилістикою та добором фактів є літературним. Мова йде про «науковість» історика, виплекану Л. фон Ранке – висвітлювати минуле, яким воно було насправді й лише за допомогою вірогідних письмових джерел, себто про історію як «академічний дискурс». У даному разі «джерельних» характеристик Івана Сірка істотно менше ніж переказів та леґенд, образів літературних творів, натхненно підхоплених історіографією XVIII–ХІХ століть.
11. Хоча, звичайно, в історіографічному розумінні щодо Сірка та його діяльності власне навіть з суто другорядних питань дискусії теж точилися віддавна. Так, навіть такий доволі «компілятивний» історик, як О. Ріґельман, визнає, що довіряє одному із свідчень про Івана Сірка та про напад під його керівництвом на будівельників турецьких фортець та убивство гетьмана Юрія Хмельницького (див.: Рігельман О. Літописна оповідь… – С. 459).
12. Див. зібрані Я.Новицьким та Д.Яворницьким народні перекази про Івана Сірка «на Нижній Наддніпрянщині», зазначмо, найбільше порівняно з іншими історичними діячами, в збірнику: Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини. – К.: Дніпро, 1990. – С. 113–119. Крім того, наприкінці 80-х рр. ХХ століття було перевидано збірку етнографа Якова Новицького 1911 року (Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье: Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине. 1875 – 1905 г. – Рига: Спридитис, 1990. – С.71–76.).
13. Переконані дане твердження потребує ще ретельних студій, але зазначмо, що «повержений півмісяць» істотно вплинув як на європейську культуру, так і на образ турків: Grothaus Maximilian. Zum Türkenbild in der Adels- und Volkskultur der Habsburgermonarchie von 1650 bis 1800 // Das Osmanische Reich und Europa 1683 bis 1789: Konflikt, Entspannung und Austauch. Wiener Beiträge zur Geschichte der Neuzeit - Wien, 1983 – Bd.10 – S.76–82., підйом української поезії на боротьбу з невірними у 70-х рр. XVII століття див.: Шевчук Валерій. Козацька держава. – К.: Абрис, 1995. – С. 136–139 тощо.
14.Це цитата з відомого сонета Миколи Зерова 20-х рр. ХХ ст. «Розмова на пароплаві», де між тим «…Сіркова стать довготелеса списом розкреслить надбережну рінь..» Див.: Зеров М. Твори в 2-х т. – Т.1. Поезії, Переклади. – К.:Дніпро, 1990. – С.35–36.
15. Надзвичайно цікаве та гідне уваги питання критики діяльності “харизматичних” діячів, спростування їх образів та, відповідно, створення нових: щодо діяльності Хмельницького критику “його” українського образу з російського боку див.: Карпов Г. Критический обзор разработки главных русских источников до истории Малороссии относящихся за время: 8 января 1654 – 30 мая 1672 года. – М., 1870.; критику патріотичного образу Івана Мазепи див. Лазаревский А.М. Заметки о Мазепе (по поводу книги Ф.М. Уманца “Гетман Мазепа”) // Киевская старина. – 1898. – №3. – С.458–485; №4. – С.131–167; №6. – С.395–411).
16. Детальніше див.Кравченко В.В. Нариси української історіографії епохи національного Відродження (друга половина ХVIII – середина ХІХ ст.). – Харків, 1996. – С.226–231.
17. Винятком на цьму тлі, але не харківським, виступає польсько-український романтик Тимко Падура, однак його вірш «Сірко» побачив світ за автографом уже після смерті автора 1874 р. (Українські поети-романтики: Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1987. – С.339–340, 548.). Знаковим для образу Івана Сірка стало й те, що він не був використаний найбільшим романтиком українського минулого Тарасом Шевченком, хоча образи козацтва, Січі, уславлення козацьких могил, характерні для поезії найбільшого українського поетичного генія, без сумніву вплинули на використання цих образів щодо характеристики Івана Сірка та значення його могили в пізніші часи.
18. Житецький І. Листування О.М. Лазаревського і М.І. Костомарова // Україна. – №4. – 1927. – С.100.
19.Костомаров Н.И. Собрание сочинений: Исторические монографии и исследования: в 8-ми книгах. – Кн.6. Т.15: Руина. Гетманство Бруховецкого, Многогрешного и Самойловича. – Спб, 1905. – С.12, 94.
20. “ …истинный запорожец, он не отличался постоянством и легко мог идти за всяким увлечением, как это и доказывал прежней жизнью, когда-то н а р а в н е с м а л о р о с с и й с к и м н а р о д о м б ы л о н з а к л я т ы м в р а г о м п о л я к о в…” (розрядка моя – В.М.) Костомаров Н.И. Названа праця… – С.209.
21. Ульяновський В. Релігія і церква в житті та творчості Д.І.Яворницького // Mappa mundi: Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. – Львів – Київ – Нью-Йорк, 1996. – С.757.
22. Слід зазначити, що думка М.Драгоманова про іншого, не менш значного й дещо “принциповішого” кошового Запорізької Січі – Костя Гордієнка, як уособлення політичної ґенези Запоріжжя, не була істотно сприйнята істориками, на відміну від багатьох інших драгоманівських думок (Див. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М.П. Вибране … мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. – К.: Либідь, 1991. –С. 485: “Сам Гордієнко, найбільше достойний слави з українських козаків…”).
23. Найзваженішу оцінку творчості Д. Яворницького, як на нас, дав київський дослідник В. Ульяновський: «Він своєрідний унікум у науці: в особі Яворницького маємо рідкісний факт проникнення у предмет своїх студій до такої міри, що останній став осердям життя самого дослідника. Козацька психологія, звичаї, світогляд, «козацька душа» загалом були не просто пізнані Яворницьким, а помимо його волі перейняті ним самим…» Тут і далі про особистий вплив М. Костомарова на Д.Яворницького див.: Ульяновський В. Релігія і церква в житті та творчості Д.І. Яворницького ... – С.757.
24. Эварницкий Д. Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман войска запорожских низовых казаков. – Спб, 1894. – 163с. Ми користуємося цією роботою Яворницького з видання: Яворницький Дмитро. Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків.// Іван Сірко. Збірник. – К.:Веселка, 1992. – С.9–102. Зазначмо, що дана робота про Івана Сірка істотно перегукується, чи радше в багатьох випадках є частиною “Історії запорозьких козаків” того ж автора.
25. Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко… – С.13.
26. Захопливу характеристику Івана Сірка подає перший популярний виклад української історії українською мовою М.Аркаса (1908), «Сірко…як хитрий чоловік» обдурює московський уряд 1673 року, «Сірко був… дуже добрий і розумний войовник, …котрий любив волю понад усе, попереду він був заклятим ворогом поляків і татар...» (Аркас М. Історія України-Русі – К.: Вища школа, 1991. – С.244– 246, 249)
27. Власне, уже перші історичні твори, відомого письменника, популяризатора української історії Адріана Кащенка присвячувалися Іванові Сірку – це ненадруковане оповідання “Сіркова слава” , а потім “видіння-пророцтво “На руїнах Січі” (1907) – з тінню Сірка, “таємним голосом” з-під землі, ліричне есе “Сіркова могила” (1907) – з протиставленням героїчних часів “запорозького славного козака-лицаря Івана Сірка” нікчемності сьогодення, коли “ніщо не нагадує в цій країні про минулу волю та славу”, але й сьогодні “прості селяни, (а не вчені і освічені люди”!) пам’ятають “славного запорозького батька” – “як щось велике і святе, бо це був певний народний богатир-лицар…” (Бєляєв Віктор. “…Україна стоїть повсякчас перед очима” (Історична проза Адріана Кащенка) // Кащенко А.Ф. Зруйноване гніздо: Історичні повісті та оповідання. – К.:Дніпро, 1991. – С. 603.). Першим надрукованим історичним оповіданням Кащенка був твір “Запорозька слава”, де переповідалися перші ж його художні спроби про Івана Сірка. Див. перевидання творів Кащенка поч. ХХ століття, де йдеться про Івана Сірка: Кащенко Адріан. Оповідання про славне військо Запорозьке низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991.; Кащенко Адріан Оповідання про славне військо Запорозьке низове. – К.: Веселка, 1992; Кащенко А.Ф. Під Корсунем: Історичні повісті. – К.: Молодь, 1992 тощо.
28. Тут слід відзначити чудову трагедію про Івана Сірка Спиридона Черкасенка «Про що тирса шелестіла…» (1918) (Черкасенко С.Ф. Твори в 2 т. – К.:Дніпро, 1991. – Т.1: Поезія. Драматичні твори. – С.548– 655, 876– 877) та твір Григорія Бабенка, де, між іншим, розповідається про життя у Харкові та Мерефі у 70-ті рр. XVII ст. (Григорій Бабенко. Шляхом бурхливим. – Харків, К.: Молодий більшовик, 1931 (перевидання – К.: Веселка, 1995)).
29. Зазначмо, що насправді не є прихильниками такого дуже штучного поділу українського історіописання на «народницьке» та «державницьке». Бо обидва напрями пов'язанні з постанням саме національної історіографії. Стосовно ж Івана Сірка, то думку про його «недосвідченність» жваво наголошену «державниками», вперше, здається, висловив один із чільних творців «народницької» схеми українського історичного процесу В.Б.Антонович: «Найбільш славетним запорозьким кошовим був Іван Сірко. Не було на Січі чоловіка більш популярного, але вкупі з тим не було більш короткозорого, як він…» (Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. – К.: Дніпро, 1991. – С.197; див. цікавий коментар до того О. Василюк та І. Гирича. – С.231).
30. Тут не можемо не подати ремарку, звичайно, залежачи від попередньої історіографії з її набором «позитивних» і «неґативних» героїв, досліджуючи діяльність старшини доби Руїни, воліємо запитати: А зрештою, у чому Петро Дорошенко був кращим, чи гіршим за Івана Сірка?… Йдеться про властивий пошук істориком винних, раціоналізацію минулого, часто безпідставно наділеного сучасними нам рисами й поняттями про правильність, вірність, зраду тощо, процес своєрідного “зміщення” сучасних проблем державного будівництва на діячів попередніх епох. На жаль, чи на щастя, історик – дитина свого часу, людина, якій властиво мати симпатії і неприязні, й таких зображень історичних діячів нам не уникнути.
31. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд життя і політичної діяльності. – Нью-Йорк: Видання УВАН у США, 1985. – С. 401.
32. Крип'якевич І.П. Історія України. – Львів:Світ, 1992. – С. 244.
33. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Т.2. Від середини XVII століття до 1923 року. – К.: Либідь, 1993. – С.121. Порівняй із поглядами того ж Д. Дорошенка, на якого часто покликається ця дослідниця: Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т. 2.Від половини XVII століття. – К.: Глобус, 1991. – с.129.
34. Власне, ця думка доречна. Іван Сірко був представником Запоріжжя, «козацького братства», яке прагнуло контролювати владу в Гетьманщині, використовуючи риторику про козацький демократизм, справедливість, права та вольності, основою тих звичаїв було Запоріжжя, звідки постало козацтво й почалася козацька революція середини XVII століття. Січовики наголошували на своєму “моральному” праві визначати правильність дій того чи іншого гетьмана, з покликанням на козацькі традиції. Саме на Січі козацьким гетьманом було обрано Богдана Хмельницького. З цих причин запорожці заперечили вибір на гетьманство Івана Виговського, обраного не на Запоріжжі, були ініціаторами повстання проти гетьмана 1657–1658 років (кошовий Я.Барабаш), потім 1659 року підтримали Юрія Хмельницького, що вирушив за підтримки січовиків до Переяслава, саме на Січі почав свою стрімку кар’єру Іван Брюховецький, теж обраний запорожцями, що присвоїв собі до цього небувалий чин “кошового гетьмана” і завдяки все тим же запорожцям став гетьманом Лівобережжя 1663 року. Треба зазначити й те, що титул “кошового гетьмана” носив 1664 року й Іван Сірко (АЮЗР. – т.5. – № 88. – С. 209.), напевно, претендуючи на гетьманство. Ту ж поведінку Сірка бачимо протягом 1669–1671 рр., хоча Запоріжжя надало перевагу Михайлові Ханенку. Популярність Сірка і його претензії на гетьманство 1672 року відомі. 1675 року польський король Ян Собєський обіцяє гетьманство Сіркові. Фактом є і здача Дорошенком клейнодів саме на Запоріжжя, Сіркові 1675 року, після чого останній спробував проголосити про нові гетьманські вибори саме за участі Січі. Отже, йшлося про участь Запоріжжя та й низки інших прикордонних козацьких вольниць, що формувалися в прикордонних містах, в спробах впливу на владу в Гетьманщині, власне у “війську Запорозькому”. Однак, саме Запоріжжя роздирала низка протиріч, що не дивно з огляду на прикордонність, з другого боку слабко з’ясований сам сенс і потужність гетьманської влади. Себто, дії Івана Сірка пов’язані з існуванням ось цієї прикордонної спільноти “охотників”, “здобичників”, “низового козацтва”, що прагне контролювати ширшу територію й населення, здобуті на думку представників тієї спільноти “леґітимною” з боку Запоріжжя козацькою революцією. Під цим кутом зору треба переглянути й ставлення кошового до “бусурман”, з якими він неодноразово, як і все запорозьке товариство, знаходив спільну мову, а виправи в Крим, не лише заради визволення ясиру, але все ж тієї військової здобичі, того “козацького хліба” без якого саме існування низової козацької спільноти було б беззмістовним.
35.Горбань Микола. Козак і воївода. – Харків: Рух, 1929. – С. 98.
36. Щодо доби другої половини XVII століття програмовими здаються статті В. Дубровського: Україна й Близький Схід в історичних взаєминах // Східний світ. – №2. – 1928. – С.147–158; Про вивчення взаємин України і Туретчини у другій половині XVII ст. // Східний світ. – №5. – 1928. – С.172–183.
37. Див. цікаву статтю сучасного дослідника О. Галенка: Про татарські набіги на українські землі // Український історичний журнал. – №6. – 2003. – С.52–67. тощо.
38. У цьому разі «знаковою» стала розповідь з усе того ж Літопису Величка про винищення за наказом Івана Сірка «тум», колишніх невільників, (осіб «змішаної крові» (хтось із батьків мусульманин), які запрагли залишитися в Криму), під час повернення з походу 1675 року.( Величко Самійло. Літопис… – Т.2… – С. 191 .) . Див. Кримський А. Про долю українських полоняників в Кримському ханстві //Студії з Криму. Збірник Історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук. – №89. – К., 1930. – С.15 тощо.
39. Ковалівський А. З історії тюрко-українських відносин. По доповідях другого українського сходознавчого з’їзду (1 – 5, ХІ, 1929 р.).// Червоний шлях. – 1930. – №2. – С.162.
40. Відомий радянський український історик Микола Ткаченко написав статтю про Івана Сірка із наголошенням на листі до турецького султана (гумор цього листа скеровувався й проти німецьких загарбників) (Ткаченко М. Іван Сірко // Українська література. – 1943. – №1 – 2.) тощо.
41. Апанович О.М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – С. 136, 142, 188, 247.
42.Там само… – С.259.
43.Там само… – С.296.
44. Голобуцький В. Гомін, гомін по діброві: Історичні розповіді про запорозьких козаків. – К.: Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1963. – С.135–140. (див.: друге видання К.: Веселка, 1968.). Великі наклади цих книжок, їх приступність у мережі навіть сільських бібліотек, є прикладом чудової популяризації українського минулого.
45. Малик В. М. Твори: в 2-х т. Том 1-2. Таємний посол: Роман. – К.: Дніпро, 1986. (перше видання К.: Молодь, 1976. ); Мушкетик Юрій. Яса. – К.: Радянський письменник, 1987.(друге видання 1990 тощо); Химко А. І. Засвіти. – К.:Радянський письменник, 1990.; Кулаковський В.М. Іван Сірко. – К.:Молодь, 1992 тощо…
46. Апанович Олена. Розповіді про запорозьких козаків. – К.: Дніпро, 1991. – С. 200 – 206.
47. Порівняй характеристику Івана Сірка Д. Яворницьким: «…він любив подеколи погуляти і добряче випити і під чаркою показати своє козацьке завзяття;…» (Яворницький Д.І. Іван Дмитрович Сірко… – С. 13.).
48.Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали. – Дніпропетровськ: Січ, 1991. – С.172.
49. Там само… - с.179.
50. о.Юрій Мицик. Отаман Іван Сірко. – Запоріжжя: РА Тандем У, 2000. – С.3 і далі.
51. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К.: Вища школа, 1994. – С.443, 446.
52. Наливайко Дмитро. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI–XVIII ст. – К.:Основи, 1998. – С.338–339.
53. З цього приводу наведемо, як взірцеву, статтю про використання образу Богдана Хмельницького: Bürger Jana. Bohdan Chmel’nyc’kyj und der Kosakenmythos in der postsovjetischen Ukraine // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. – Band 50. – 2002. – Heft1. – S.62 – 86.
54. Гриценко О. «Своя мудрість». Національні міфології та «громадянська релігія» в Україні. Додаток до «Нарисів української популярної культури». – К., 1998. – С.45.
55. Вжозек Войцех. Историография как игра метафор: судьбы «новой исторической науки» // Одиссей. – 1991. – С.60– 61. Деталі: Wojciech Wŕozosek. History. Culture. Metaphor. The Facets of Non Classical Historiography // Universytet im. Adama Mickiewicza w Poznanі. Seria Historia. – Poznan, 1997.