Яна Примаченко
24-25 березня 2017 року в Торонтському університеті відбулася конференція «A Century of Ukrainian Statehoods: 1917 and Beyond» ("Століття української державності: 1917 та після "). Захід було організовано Школою глобальних досліджень ім. Мунка (Munk School of Global Affairs) при Центрі європейських, російських та євразійських досліджень (CERES) та Програмою досліджень України ім. Петра Яцика (Petro Jacyk Program for the study of Ukraine).
Конференція зібрала провідних експертів з історії України ХХ століття. До обговорення було запропоновано чотири тематичних блоки: 1). Якою була революція в Україні? 2). Розбудова української радянської держави у 1920–30-х роках; 3). Радянське державне будівництво та українська культура; 4). У напрямку до консолідованої державності? Українська РСР з 1960-х до 1980-х років.
На першій панелі – Якою була революція в Україні? – головував професор Павло-Роберт Магочі, а в якості диспутантів виступили стипендіати програми ім. Петра Яцика – Маркіян Добчанський та Сімоні Белецца. Свої доповіді презентували Степан Величенко (Торонтський університет), Міхал Калман (Центрально-Європейський університет, Угорщина) та Роман Ташліцький (Торонський університет).
С. Величенко зосередився на аналізі національного складу міського населення в українських губерніях в переддень революції 1917 року. Він переконливо довів, що рівень урбанізації українців був на порядок вище ніж це було представлено в переписі 1897 року. Чисельність українців у містах, а особливо містечках, була доволі високою. Це спростовує поширену в сучасній історіографії думку про протистояння українського селянства та русифікованих міст, що виникла в ході Української революції. Величенко зазначив необхідність критичного аналізу перепису 1897 року, який не включив значну кількість містечок з переважно українським населенням до категорії «місто». Звісно, що подібне дослідження вимагає не одного року роботи. Воно цілком могло б реалізовуватися відповідними структурами НАН України, якби не складна та вкрай невизначена ситуація в вітчизняній академічній науці, яка ставить під загрозу саме існування фундаментальних досліджень в українській історіографії.
Міхал Калман розповів про складну історію створення єврейської самооборони в часи Української революції, формування єврейського легіону в лавах УГА та непрості взаємовідносини єврейських парамілітарних одиниць з українським козацтвом. Ташинський у своїй доповіді зосередився на репрезентації революційних подій у тогочасній пресі. На прикладі кількох газет (консервативне видання «Киевлянин», комерційна «Южная копейка» та проукраїнського «Рада») дослідник показав процес формування суспільного дискурсу революції. У фокусі уваги були такі питання як проблема лояльності, де вибір пролягав поміж великодержавною російською та національною ідентичністю; форма реалізації українського національного проекту (етнічна/політична нація); статус державної мови та ін.
Обговорення під час засідання першої панелі. Зліва на право: Сімоні Белецца, Маркіян Добчанський, Міхал Калман, Степан Величенко, Роман Ташинський
В ході обговорення було піднято питання етнічності як головної категорії, що була присутня в публічному дискурсі Української революції: наскільки високою була «етнізація» публічної сфери? Чи лишала вона простір для реалізації проектів національної автономії в складі України для нацменшин? Як уявляла майбутню автономію єврейська спільнота?
С. Величенко відмітив стрімку зміну лояльності та ідентичності на користь України, яка відбувалася протягом революційних подій 1917 року. При цьому він наполягав, етнічність не підривала ідею розбудови багатонаціональної української держави, оскільки була природньою реакцією на колоніальну політику Російської імперії. Тут його підтримав Маркіян Добчанський, який також зауважив, що важливість української мови, як державної, зумовлювалася тривалим імперським гнобленням. Загалом же проект української державності мислився головними акторами української революції як політичний і багатокультурний. Мирослав Шкандрій вважає, що влучною метафорою стану українського суспільства періоду революції є замальовки мешканців багатоквартирного будинку з п’єси Миколи Куліша «Патетична соната». Підсумовуючи хід революції учасники погодилися, що більшовикам вдалося кооптувати українські національні аспірації. Це забезпечило перемогу їхнього проекту.
Друга панель «Розбудова української радянської держави у 1920–30-х роках» зосередилася довкола питання утвердження радянської влади. Модерував дискусію директор Центру українських досліджень ім. Петра Яцика (Альбертський університет) Франк Сисин. Свої доповіді представили Крістофер Гіллі – британський незалежний історик, автор книги «Зміна віх» в середовищі української еміграції: вклад в історії радянофілізму у 1920-х роках» («The Change of Signposts» in the Ukrainian Emigration: A Contribution to the History of Sovietophilism in 1920s) та професор Мирослав Шкандрій (Університет Манітоби).
Обговорення під час засідання другої панелі. Зліва на право: Сімоні Белецца, Маркіян Добчанський, Крістофер Гіллі, Франк Сисин, Мирослав Шкандрій
Гіллі зосередився на проблемі поєднання непоєднуваного, а саме як лівий український націоналізм став частиною радянського режиму. Дослідник висловив критичні зауваження щодо процесу декомунізації в Україні, який однаковою мірою засуджує нацистський і комуністичний режим та пропаганду їхньої символіки, адже українське і радянське не завжди перебували в конфлікті. Тут Гіллі апелює до спроб порозуміння між українськими есдеками і есерами, з одного боку, та більшовиками з іншого, що мали місце у 1917–1922 роках та пізніше, коли українські ліві перебували на еміграції. Така постановка питання не є новою, в українській історіографії зараз точиться активне обговорення чи можна розглядати існування УРСР в категоріях колоніалізму.
Гіллі був не єдиним, хто наголошував на слабкій евристичній цінності бінарної опозиції українське–радянське. Під час третьої панелі, про яку мова піде трохи нижче, цю дихотомію розкритикувала професорка Мейхілл Фаулер (Стетсонський університет, США). Степан Величенко, відомий своїми колоніальними підходами щодо оцінки радянського періоду української державності, також виступив категорично проти такого підходу. Він підкреслив, що правильно говорити про бінарну опозицію «українське vs російське» та «центр vs прикордоння / переферія». Такий підхід забезпечує правильне розуміння українського спротиву російському імперському натиску, що здійснювалося в нових умовах під маркою «радянського».
Доповідь професора Шкандрія стосувалася еволюції єврейського ставлення до української державності. Він зосередилася на контент аналізі перших робіт присвячених історії комуністичної партії написаної єврейськими дослідниками. Також підкреслив, що євреї бачили себе як посередників поміж росіянами та українцями. Щодо широкого представництва євреїв в ВУЧК-ДПУ-НКВС, то тут професор Шкандрій апелював до відомих досліджень українських істориків Юрія Шаповала та Володимира Золоторьова. Він вважає, що євреї стали як головними бенефіціаріями та жертвами революції, особливо після масштабних чисток НКВС у 1938 році. Загалом же їх чисельне представництво в радянських секретних службах не може слугувати доказом якогось особливого ставлення радянської влади, а є результатом низки об’єктивних обставин.
В якості дискутанта була запрошена професорка Лінн Віола. Вона наголосила, що 1920-ті роки стали перехідним періодом, де національному звільненню передувало соціальне. Тож, на її думку, доречно говорити про чітку послідовність, а не протиставлення українського і радянського. Спочатку було радянське, і тільки потім українське / національне. Важливим контекстуалізуючим фактором, на думку Віоли лишається Російська імперія. Це зайвий раз підтверджує актуальність дослідницького інструментарію нової імперської історії.
Професор Сисин зауважив, що все більш очевидною є нерелевантність використання терміну «громадянська війна» в контексті української революції. Це не викликало жодних заперечень серед учасників конференції. Він також наголосив, на зникнення революції з польської історіографії та необхідності комплексних досліджень українського націонал-комунізму в широкому контексті з залученням західноукраїнських земель та польського контексту.
Учаснки конференції під час візиту до інституту Св. Володимира.
Третю панель «Радянське державне будівництво та українська культура» модерував Сімоні Белецца (Університет Тренто, Італія). Першою, свою доповідь представила Мейхілл Фаулер, яка на прикладі поставновки Лесем Курбасом п'єси Миколи Куліша «Мина Майзайло» показала як радянські театральні практики, інтернаціональні модерністські підходи та труднощі українізації творили українську радянську культуру. Фаулер зазначила, що актуальність цієї п’єси щодо сьогоднішніх українських реалій є незаперечною. І з цим важко не погодитися, адже сучасна Україна вчергове стоїть перед вирішенням мовного питання.
Моя доповідь стосувалася антиколоніального дискурсу українського кінематографу 1920-х років. Текст становив розширену версію виступу, що вперше було апробовано в листопаді 2016 на засіданні Харківського історико-філологічного товариства. В центрі уваги був аналіз пошуку власного національного обличчя українським кіно. Це відбувалося в умовах складної кадрової і сценарної кризи та необхідності подолання «орієнталістського» образу України. Також в доповіді було висвітлено тему виробництва фільмів т. зв. «нацменівського» сектору (перш за все єврейського), що відповідало вимогам радянської політики коренізації.
Маркіян Добчанський присвятив увагу «перезавантаженню» центрального міфу радянської історичної політики – Великої жовтневої соціалістичної революції. Він розповів як процеси десталінізації періоду хрущовської «відлиги» призвели до збільшення уваги до 1917–1920 років та Харкова як першої столиці радянської України; реабілітації українських націонал-комуністів; повернення до радянського пантеону репресованих діячів комуністичної партії таких як Микола Скрипника та доволі одіозних персонажей на кшталт Павла Постишева та Власа Чубаря. Цей «історичний поворот в піздньорадянській культурі» сприяв закріпленню та переплетінню категорій «радянське» та «українське»,що міцно закріпилося в пізньорадянську добу.
Дискутантом виступив виконавчий директор КІУС-Пресс Марко Стех, який вказав на ряд аспектів, які все ж таки не довзоляють говорити про культурне будівництво в УСРР в категоріях української радянської культури. Сама наявність такої групи письменників як «попутники», що були офіційно визнані радянською владою, вже говорить сама за себе. В культурному дискурсі 1920-х років можна розділити радянське і українське. Ба більше, у 1930-х роках, багатьом письменникам довелося заплатити високу ціну за свій вибір стати радянським письменником. Стех в своїх роздумах щодо стану української культури вийшов на онтологічні проблеми розуміння «радянського» в мистецтві. Він вказав на наявність шкали фундаментальних цінностей «радянського».
Учасники четвертої панелі. Зліва на право: Ольга Бертельсен, Сімоні Белецца, Олександра Гайдай
Щодо кіно, то тут дискутант вважав за доцільне звернутися до періоду початку 1920- х років, що краще презентувало б ґенезу становлення українського кінематографу. Стех зауважив вплив на українське кіно таких постатей як Лесь Курбас та Михаль Семенко. Він також застеріг від надмірного захоплення реабілітацію українських націонал-комуністів періоду «відлиги», оскільки постать Скрипника все ж таки лишалася досить притлумленою в піздньорадянському пантеоні.
В ході дискусії були висловлені думки, що сталінізм не був належно представлений під час конференції; проведені паралелі між десталінізацією і декомунізацією; зазначено повернення етнічності в піздньорадянській наратив. Професор Шкандрій знов вдався до метафоричної мови. Цього разу він звернувся до фільму Дзиги Вертова «Ентузіазм (Симфонія Донбасу)» (1930), в якому метафорично присутні три обличчя культури: традиційна, модерна і сталінська тоталітарна.
Четверта панель «У напрямку до консолідованої державності? Українська РСР з 1960-х до 1980-х рокі.» була послідовно представлена трьома доповідями. Сімоні Белецца представив увазі учасників конференції перцепцію української радянської державності в середовищі північноамериканської діаспори, що була відображена на шпальтах часопису «Сучасність» у 1961–71 роках. Ольга Бертельсен (Гарвардський університет, США) розповіла про специфіку діяльності так званого міністерства «странних дел» – МЗС УРСР у 1970-ті рокі. Кругова порука, торгівля закордонними «дефіцитами» та чеками закритих магазинів «Каштан» (аналог московської «Березки»), ганебні випадки крадіжок закордоном – все це супроводжувало діяльність українського Міністерства закордонних справ. Бертельсен представила повсякдення закритої касти української радянської партноменклатури. Доповідь Олександри Гайдай (Музей історії Києва, Україна) стосувалася масштабних проектів, що реалізовувалися українською технічною інтелігенцією міста Вінниця. Доповідачка показала, як такі проекти дозволяли оминути республіканський центр і контактувати напряму з Москвою, що суттєво спрощувало вирішення питання фінансування та сприяло високому рівню матеріального добробуту виконавців. Водночас подібні проекти сприяли поглибленню русифікації, провідником якої і виступала саме технічна інтелігенція. Дискутантом останньої панелі виступила Марта Дичок (Університет Онтаріо), яка резюмувала, що заслухані доповіді свідчать про наявність української радянської ідентичності в 1970-х роках.
Власне цей лейтмотив домінував і під час фінальної дискусії, яку модерував один з організаторів конференції – Маркіян Добчанський. Радянськй владі такі вдалося вибудувати українську радянську ідентичність і в цьому сенсі, можна вважати, що проект СРСР відбувся. Але український національний сентимент був мобілізований українською діаспорою. Україна завжди мала альтернативу, як в особі дисидентів, так і в особі діаспори. Як справедливо відмітив професор Сисин вплив діаспорного часопису «Сучасність», в багатьох аспектах перевершив вплив «Культури» Єжі Геройця. Він також наголосив, що українська лояльність радянських функціонерів МЗС УРСР носила суто утилітарний характер, адже забезпечувала їм гарну посаду і можливість їздити за кордон. Припускаю, що професор Сисин все ж таки схиляється до бінарної опозиції «українське vs радянське». Дискусія не дала однозначних відповідей на питання про місце категорій «українського» і «радянського» в історії України ХХ століття, а лише окреслила головні тендеції та «больові» точки подальших дебатів.
Учасники та організатори конференції
Лишається тільки подякувати Маркіяну Добчанському та Сімоні Белецца за прекрасну організовану конференцію, яка дозволила не просто виголосити доповіді, але й стала справжнім дискусійним майданчиком. Осмислення радянського досвіду України в контексті декомунізації, українсько-російської війни та сторіччя з початку реалізації українського модерного проекту є надзвичайно актуальним і буде таким, як мінімум, найближчі 20 років.
Яна Примаченко – кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України. Коло наукових інтересів охоплює історію та історіографію українського визвольного руху, політику пам’яті щодо ОУН і УПА та Другої світової війни, історію мистецької інтелігенції 20-х – 30-х рр. ХХ ст.