Іще п’ять років тому мало хто з-поза меж колишнього Радянського Союзу знав про існування Донбасу. Нині ж чимало людей про нього дізналися — через війну, яку Росія розіграла тут 2014 року і яка досі триває. Чи справді Донбас — оплот сепаратистів? І якщо так, то чому? А якщо ні, то чому Донбас перетворився на театр військових дій? Відтоді, як навесні 2014 почалася війна, інформація про Донбас просто-таки затоплює нас, але зрозуміти Донбас і його політику вона чомусь не допомагає. Загалом це не дивно: людям іззовні завжди було важко збагнути Донбас. Дуже часто забувають про неоціненний внесок Донбасу в робітничий рух, рух вільних профспілок, а також рух за громадянські права в Радянській Україні. Про те, що кілька хвиль шахтарських страйків у 1989-1991 роках на Донбасі стали однією з головних проблем для радянської влади. Про те, що 1991 року переважна більшість населення Донбасу підтримала незалежність України. Що ж тоді живить цей поширений хибний образ Донбасу як колиски сепаратизму в незалежній Україні?
Схоже, ключова причина — у бракові знань та інтересу до життя донбаського населення. Такої думки дотримуються автори книжки — Ґжеґож Шиманік і Юлія Візовська, польські журналісти, які безпосередньо досліджують життя людей на Донбасі. Коли взимку 2013 року інші міжнародні журналісти переймалися лише Майданом, ці двоє пішли далі, аж до Донецька, де проводили особисті інтерв’ю з мешканцями. Удруге вони приїхали до міста влітку 2014 року, потім навесні та восени 2015 На основі зібраного матеріалу було створено цю книжку, захопливу збірку життєвих історій — історій і українських патріотів, і сепаратистів.
Шиманік народився у Польщі, в країні, де люди добре знають, що таке жорстоке російське панування. Візовська ж народилася в Радянському Союзі, а освіту отримала в Казахстані, де після розпаду Союзу «російська національна меншина зазнає тиску казахського націоналізму, її намагаються казахізувати» (с. 27). Журналістка переїхала до Польщі більше десяти років тому. Автори визнають, що через їхнє різне походження в них було абсолютно різне сприйняття практично всього, що вони бачили на Донбасі. Але завдяки тому, що журналісти дозволили своїм героям самим говорити за себе, у книжці не видно незгод. Проводити інтерв’ю в окупованому сепаратистами Донецьку було складно і небезпечно. Шиманік і Візовська з сумом визнають, що українська організація «Миротворець» назвала їхню роботу (як і роботу багатьох інших журналістів і громадських активістів, як наприклад «Ответственные Граждане») на Донбасі «свідченням співпраці з терористами» (с. 188). Перед тим, як їхати до Донецька востаннє (восени 2015 року), автори книжки виявили, що ДНР скасувала їхню журналістську акредитацію. І все-таки вони поїхали, без акредитації.
У репортажі яскраво описано, як війна вплинула на жителів Донецька. Сепаратисти доводили, що призвідниками Майдану були євреї, араби й гомосексуалісти, і змусили їх виїхати з міста. Релігійних лідерів — не православних (як наприклад пастора Євангельської церкви Сергія Косяка, який організував молитовну зустріч за мир і єдність в Україні) — так само змусили виїхати з міста. Чоловіка, який виліз на дах власного будинку, щоб провести ремонт, застрелили, бо за словами представників ДНР, нікому не можна вилізати на дах без дозволу.
Але найбільша сила книжки — не в цих детальних описах. Найголовніше, що вдалося авторам — показати, як люди сприймали війну і як їхнє сприйняття змінювалося з плином часу. Спочатку Шиманік і Візовська ходили від пам’ятника Леніну (де збиралися антимайданівці) до пам’ятника Шевченку (де збиралися майданівці) і назад, і в процесі розмовляли з людьми, які мали різні погляди на Україну, Донбас і війну. Кілька таких історій особливо вражають, а також показують, наскільки безпомічними почувалися і українські патріоти, і сепаратисти в Донецьку.
На початку книжки автори вміщують інтерв’ю з кількома письменниками-фантастами, на чиї долі вплинула війна. Один із них, Федір Березін (нар. 1960), створив клуб любителів фантастики «Странник» (він зараз має власну сторінку на Фейсбуці). Багато хто з цих авторів воював в Афганістані й Чечні; вони писали фантастичні оповідання про майбутню війну в Україні (зокрема, на Донбасі та в Криму) між силами НАТО і «Росією». Коли на Донбасі війна почалася по-справжньому, вони були в захваті: їхні фантазії втілилися в життя на їхній власній землі. Вони стрімголов кинулися у вир цієї війни, дехто з них зайняв керівні посади в ДНР. (Наприклад, Березін став заступником Міністра оборони ДНР). Але вже навесні 2015 Шиманік і Візовська виявили, що сепаратисти сильно розчарувалися: Росія їх покинула, і більше нікому вони не були потрібні; «у владі сидять бандити» (с. 115). А до осені 2015 року багато хто з авторів-фантастів Донбасу стомився від самої війни. Наприклад, Березін подарував Шиманіку та Візовській примірник своєї книжки «Украинский фронт. Красные звёзды над майданом» (Москва: Яуза, 2013) із підписом: «З побажаннями миру від письменника-фантаста Фьодора Березіна» (с. 171). Іще один письменник-фантаст Георгій Савицький (це псевдонім), наймолодший серед цих авторів, уродженець Маріуполя, теж значно тверезіше почав дивитися на речі: «Зараз я думаю, що бути пророком у власній вітчизні — тяжка доля. Ця війна інакша, ніж у фантазіях. Я зрозумів, що в реальності не всього можна досягти збройною боротьбою» (с. 172). Гліб Бобров (нар. 1964) з Луганська, який стверджує, що писав фантастику про війну на Донбасі ще задовго до Березіна та Савицького, говорить про жахіття війни: «Перш за все справжня війна — це жахливіше. Жахливіше за будь-що, що придумала людина» (с. 172).
Якщо вже навіть ці люди, які свого часу насолоджувалися фантазіями про війну, прийшли до розуміння, що війна в їхньому рідному краї зайва, немає чого дивуватися, що багато інших сепаратистів теж прийшли до переосмислення своїх перших уявлень про війну на Донбасі. Наприклад, Андрій Пургін (нар. 1972), який був одним із засновників руху «Донецька республіка» 2005 року. Цей рух мав на меті відновити колишню Донецько-Криворізьку Радянську Республіку, яку було створено 1918 і скоро скасовано, оскільки Ленін вважав її шкідливою для України. Пургін став Віце-прем’єром ДНР і з нетерпінням очікував, коли від Росії надійде запрошення для ДНР стати частиною РФ (цього так і не сталося). А потім у нього, як і в дуже багатьох посадовців ДНР, з’явилися серйозні проблеми зі здоров’ям (Шиманік і Візовська пояснюють їх воєнними стресом): у віці сорока трьох років Пургін пережив мікроінсульт. Він одужав, але його арештували і зняли з посади. Після цього Пургін виїхав до Росії. У телефонному інтерв’ю авторам книжки він сказав, що політики ДНР були тільки «довгими тінями російських політиків» (с. 179). Здається, Пургін геть махнув рукою на Донбас.
Олександр Матюшин (або Олександр де Крог — прізвище походить від його швейцарського предка) (нар. 1984), лідер військової організації «Варяг», мав на руці фашистське татуювання і був активним бійцем у найбільших боях у Дебальцевому, Пісках та в Донецькому аеропорту, був поранений тричі. Та навесні 2015 він уже теж утомився від війни. Хоча Олександр і думав про те, щоби піти в політику, він розумів, що «політики з вершин швидко падають на саме дно», та й до того ж він у будь-якому разі почувався без зброї некомфортно (с. 124). До весни 2015 Матюшин, як і Пургін, глибоко розчарувався в Росії, яка так і не включила ДНР до складу РФ. Щоб відпочити від війни, він покинув свою військову групу і повернувся у службу охорони. Олександра «вони» (ДНР) більше не цікавили (с. 186-187).
Сергій Баришніков (нар. 1960) працював викладачем геополітики на факультеті історії в Донецькому Національному Університеті, на тому самому факультеті, де вчився самозваний «народний Губернатор Донецька» Павло Губарєв. Кажуть (хоча про це не згадано у книжці), що на лекціях Баришніков популяризував ідеї Олександра Дугіна про «євразійство», які просував Кремль, і що 2014 його звільнили через хабарництво. У вересні ж 2014 керівництво ДНР призначило його ректором ДонНУ. Раніше, 1991 року, Баришніков голосував проти незалежності України, чим дуже засмутив свою дружину і свекра. Узимку 2013-2014 він виходив на акції протесту проти Майдану, через що його сім’я знову засмучувалася. Баришніков став одним із депутатів ДНР. Він підтримував рух за «Новоросію» і політику ДНР, зокрема щодо націоналізації важкої промисловості. Та рух «за Новоросію» виявився шляхом у нікуди. До весни 2015 Баришнікова зняли з посади ректора і звільнили. Відтоді він рідко виходив із дому. Його дружина почала боятися за його життя, адже він пив пиво вдома замість ходити до улюбленого бару «Сармата». Баришніков завжди любив повторювати вислів Маркса: «Історія повторюється двічі: вперше — як трагедія, удруге — як фарс» — але тепер він навіть не усміхався, коли йому нагадували цю фразу (с. 127). До осені 2015 року Баришніков, як і Пургін, глибоко розчарувався в «зацікавленості» Росії Донбасом. І розумів, що ДНР він не потрібен. Баришнікова, так само як Пургіна, включили до списку людей, яким було заборонено висловлювати власні погляди на ситуацію на Донбасі, і він зі здивуванням зазначав, що коли йдеться про свободу слова, то в Україні ситуація краща, а в ДНР є нахил до авторитаризму. Баришніков почувався, ніби йому вибили землю з-під ніг. В Україні він перебував у списку терористів, яких найактивніше розшукували. Може, йому варто було виїхати до Росії? Але в Росії він назавжди залишиться українцем. Він любив пиво з Заходу, але в Донецьку такого більше не було (с. 182).
Війна призвела до того, що багато хто з сепаратистів розчарувався (як наприклад ті, про кого вже було згадано). Але розчарувалися також українські патріоти в Донецьку. Звісно, не так легко провести відверту розмову з прихильниками Києва на окупованій території Донецька. Але Шиманіку та Візовській вдалося знайти кількох людей, чиї історії доволі показові. Ірина Довгань (нар. 1962), яка працювала косметологом у Ясинуватій неподалік від Донецька, підтримувала Майдан від самого початку. Коли почалася війна, вона як волонтерка допомагала українським військовим. За це у серпні 2014 року її арештували сепаратисти, перевезли до Донецька й там передали осетинським найманцям ДНР, які «грали зі мною цілий день, як хотіли» (p. 104). Автори не розпитували Ірину про деталі. Осетини хотіли відвезти її на пункт пропуску, щоб там українські солдати застрелили жінку, але потім зрозуміли, що їх і самих можуть застрелити. Тому вони вирішили вивезти Ірину на міську площу і прив’язати до стовпа. Люди підходили до неї, били, штовхали і принижували. На щастя для Ірини Довгань, свідками цієї жахливої сцени стали репортери з “Нью-Йорк Таймс”: вони написали про неї в газету і вмістили фото, де її била ногою інша жінка. Ця фотографія шокувала світ, і Ірину звільнили.
Після цього Довгань запросили взяти участь у парламентських виборах в Україні. Вона прийняла запрошення і стала кандидаткою-самовисуванкою у Слов’янську, який у квітні 2014 окупували сепаратисти, а через три місяці звільнили українські війська. Коли Ірина розпочала кампанію у Слов’янську і заявила, що житиме в місті і працюватиме на благо його мешканців, якась жінка з натовпу почала кричати лайливі слова: «Краще розкажи нам, як тебе осетини їбали!». Натовп засміявся. (c. 193). Довгань набрала тільки 4.7% голосів. На тему її тортур деякі люди придумали жорстокі жарти. Ірина втратила все: свій дім і своє ім’я. Вона з родиною переїхала до Києва, і попри все вважала, що їй пощастило: адже ні вона, ні члени її родини не загинули.
Шиманік і Візовська представляють читачам іще одну цікаву фігуру, «Зою Андріївну», яка насправді є втіленням двох жінок. Автори склали цей образ із двох вчительок, які залишилися в окупованому Донецьку і побажали залишитися анонімними. Історія Зої вельми цікава. Її сестра народилася 1936 року в польському місті Станіславові, вона сама — 1943 року в німецькому Станістлау, а їхня молодша сестра — 1944 року в радянському Станіславі (тепер це український Івано-Франківськ). Зоя вивчала математику в Чернівцях (історія цього міста теж вельми цікава), тому що її дядько казав, що математика — наука універсальна, два додати два буде чотири і для поляків, і для німців, і для росіян. 1965 року вона переїхала в Донецьк разом із чоловіком, який отримав роботу в математичному інституті; вона стала там його асистенткою. Сорок три роки Зоя навчала студентів математики російською, хоча вдома розмовляла українською. Коли 1990-го в Донецьку відкрилася перша українська школа, її керівництво не могло знайти математика, який би міг навчати українською. Тоді Зоя пішла з інституту працювати в школу, яку влада називала бандерівською. Жінка відчула в Донецьку козацький дух. Відчула, що деякі люди на Донбасі навіть більш проукраїнські, ніж на західній Україні. Вона вступила до Просвіти і покладала надії на Донецьк, навіть стала провідницею руху майданівців у Донецьку. Але коли почалася війна, ніхто вже не міг відкрито виступати проти сепаратистів.
Зою Андріївну почали підозрювати в проукраїнських симпатіях, її будинок обшукували чотири рази, а одного разу арештували на один день. Чоловік її не підтримав, натомість порадив сидіти тихіше води нижче трави. Вона почала боятися виходити з дому. Її сини пішли воювати за Україну, і вона не знала, що сказати на це. Зоя продовжувала працювати вчителькою, але їй більше не дозволяли навчати українською. Предмети «Історія України» та «Географія України» зникли з її школи, так само як і з усіх шкіл на окупованих територіях. Натомість почали вивчати історію Росії та історію Донбасу як частини Росії. Втім, коли першого вересня 2014 розпочався навчальний рік, школа все ще вітала учнів українською. На адресу школи почали надходити погрози, і директор, злякавшись, звільнився. Колись у школі було 1000 учнів, але на весну 2015 їх залишилося 200. Зоя зберегла свою активну позицію, вона вчила дітей, які не могли відвідувати школу і допомагала звільняти заручників ДНР. Але до весни 2015 року Зоя стомилася від того, що її називають зрадницею — адже вона залишалася на окупованих територіях. Авторам книжки вона зізналася, що більше не любить України (p. 131). Зоя не працювала ні на Росію, ні на ДНР і не хотіла нічого від жодної з них. Коли вона розмовляла з друзями зі Львова та Івано-Франківська, то не могла знайти з ними спільної мови: вони не знали і не могли зрозуміти, що відбувається на Донбасі. Зоя Андріївна в розпачі казала, що тепер бути українцем із Донбасу — найгірше становище в Україні: тут, на Донбасі, ти не потрібен, а на заході країни тебе сприймають як ворога народу. Вона сказала авторам, що їй хочеться плакати, коли Київ звинувачує Донбас у тому, що він нічого не робив і не боровся за Україну (p. 132). У неї було два сини, які боролися за Україну на війні. Але хвалитися ними вона не могла.
Шиманік і Візовська визнають, що місто змінилося, і люди теж. Навіть життєрадісна Зоя, з якою автори зустрічалися багато разів, ставала все похмурішою. Її чоловік їздив у Краматорськ, щоб назбирати грошей на їхні похорони. Тепер вони сплять у різних ліжках: вона з котом, а він сам. Тиша після опівночі стала нестерпною для тих, хто навчився жити під нічними ударами і спати з широко розплющеними очима. Іноді Зоя та її чоловік вставали вночі попити води і зустрічалися в кухні. Зоя питала його: «То як? Ти досі підтримуєш тих ДНРівських негідників? Збудували вони тобі світле майбутнє?» Він кричав у відповідь: «Це Київ приїхав на танках!» («Тихо. Не заважай котові спати». (p. 191). Восени 2015 Зоя замість математики почала навчати основ цивільної оборони.
Історія Зої Андріївни показує, наскільки неправильно називати антиукраїнськими елементами всіх тих, хто залишився на окупованих територіях. Це така сама логіка, за якою Сталін назвав зрадниками всіх, хто не евакуювався або не зміг цього зробити, коли під час Другої світової війни радянськими територіями рухалися німецькі війська. Люди залишалися з багатьох особистих причин. Шиманік і Візовська говорять також про благодійну організацію «Ответственные Граждане», яку було створено у червні 2014, щоб опікуватися цивільним населенням, що залишилося в Донецьку. ДНР згодом назвала їх «фронтом пропагандистської машини Києва», затримала його лідерів і вислала їх зі своєї території. Тепер, у ситуації «перемир’я», багато з тих, хто раніше виїхав, повернулися з багатьох причин.
Ситуація на Донбасі жахлива і для дуже багатьох — безнадійна. Дехто з донбасців, як наприклад «Марк», який ніколи не підтримував Януковича, звинувачують Майдан, наполягаючи, що українцям слід було почекати більш слушного часу: вони були надто нетерплячими, а от росіяни — дуже терплячі (с. 148). Звісно, будь-яка революція за своєю суттю зневажає терплячість. Ніхто, навіть Путін, не міг контролювати Майдан. Тому він зрештою звернувся до зброї.
Пристрасті навколо Революції гідності — за чи проти неї — затьмарили труднощі щоденного життя. Але після тисяч смертей ці щоденні труднощі залишилися, і вони хвилюють кожного в Україні. У книжці добре описано, як відбувся цей поворот, і як страждають люди, коли розсіюється їхня віра.
Шиманік і Візовська намагаються не робити висновків зі своїх репортажів із Донецька. Із їхньої книжки випливає, що, здається, ніхто не знає, як виплутатися з тієї ситуації, що склалася на Донбасі. У той же час ця захоплива книжка допомагає тим, хто поза Донбасом, краще зрозуміти його загадку, адже в ній абстрактне населення здобуває людські обличчя. Крім кількох письменників-фантастів, ніхто на Донбасі не хотів війни, а зараз багато сепаратистів хочуть, аби війна зупинилася. Для Києва Донбас, здається, ще не зовсім втрачено, але дуже відчувається, що населення не прагне ні до Києва, ні до Москви. І київській владі доведеться зробити неймовірно багато, щоб завоювати серця та уми донбасців.
Переклала з англійської Антоніна Ящук