143 радянських пам’ятників та пам’ятних дошок на виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» та відповідно до розпорядження Київської міської держаної адміністрації від 20 травня 2016 р. були демонтовані у столиці1. Тема декомунізації є широкою та складною, а тому потребує вичерпного дослідження. Тому у цьому короткому огляді я зосереджуся лише на одному випадку втілення політики декомунізації у міському просторі Києва. Йтиметься про комплекс житлових будинків у самому серці столиці, який хоча і не входить до переліку відомих туристичних об’єктів, проте добре відомий киянам.
Одного дня, йдучи з екскурсійною групою по Липкам, я зі здивуванням помітила, що на будинку №10 по вулиці Шовковичній зникла одна з меморіальних дошок, присвячена радянській письменниці польського походження Ванді Василевській, яка тут проживала з 1957 р. до своєї смерті у 1964 р. Здивування викликав не так факт зняття дошки (на той час з вулиць Києва у рамках декомунізації зникло вже багато меморіальних дошок), а те, що сусідня дошка, присвячена її чоловіку, також письменнику, Олександру Корнійчуку, вціліла. Адже вони працювали разом, належали до радянської партійної еліти та були неодноразовими лауреатами Сталінських премій: у Корнійчука їх було – п’ять, а у Василевської – три. Того ж дня, 18 квітня 2016, не стало також дошки на сусідньому будинку по Інститутській 20/8 присвяченій міністру закордонних справ УРСР Дмитру Мануїльскому. У новинах повідомили, що демонтовані дошки увічнювали «комуністичних діячів»2, що, на мій погляд, є досить загальним формулюванням, під яке підпадають майже всі колишні мешканці цих урядових будинків. Виникає питання: на підставі чого приймалося рішення про демонтаж дошок, і як це вплине на пам’ять про ці будинки?
Комплекс урядових житлових будинків (за адресою: Шовковична 10, Інститутська 20/8,16) був зведений архітектором Сергієм Григор’євим у 1930-х рр. у зв’язку з перенесенням столиці УРСР з Харкова до Києва у 1934 р. Квартири у цьому комплексі були досить просторі та комфортні, складалися з кабінету, вітальні, спальні, їдальні, дитячої кімнати, кухні та кімнати для прислуги3. У часи Російської імперії на цьому місці знаходився великий двоповерховий палац Київського генерал-губернатора, але у 1920 р. польські військові частини, відступаючи з міста, підірвали його. Відтоді і до зведення житлових будинків Ради Народних Комісарів тут був парк. Сьогодні про існування палацу нагадує лише меморіальна дошка гетьману Павлу Скоропадському, встановлена у 2013 р. за рішенням Київської міської державної адміністрації, на будинку № 20/8 по Інститутській вулиці. При цьому палац згадується лише як резиденція гетьмана Української Держави, про резиденцію генерал-губернатора ні слова4.
У 1930-х роках з-поміж мешканців урядових житлових будинків лише кінорежисер Олександр Довженко5 та архітектор Сергій Григор’єв6 не були співробітниками державних та партійних органів влади. Решта – т.зв. «старі» комуністи, учасники революції 1917 р. та ветерани громадянської війни, які працювали на важливих посадах в радянських органах влади. Практично всі вони були репресовані наприкінці 1930-х рр., а після звільнення Києва від нацистської окупації в 1943 р. у будинку з’явилися нові мешканці, серед яких хоча і побільшало представників творчих професій та науковців, але все ж переважала радянська і партійна номенклатура. Серед її найвідоміших представників був Дмитро Мануїльський, який з 1944 р. до 1952 р. займав посаду міністра закордонних справ УРСР та заступника голови Ради міністрів УРСР. Мануїльський народився в 1883 р. у Волинській губернії, закінчив Петербурзький університет. З 1905 р. активно займався революційною діяльністю, брав участь у жовтневому перевороті 1917 року. У 1920-х рр. був членом політбюро ЦК КП(б)У, а з 1928 до 1943 р.— секретарем виконкому і головою делегації ВКП(б) у Комінтерні.
Письменницьке подружжя Олександр Корнійчук та Ванда Василевська проживали у п’яти кімнатній квартирі № 28 за адресою Шовковична 10 з 1957 р. Ванда Василевська народилася у 1905 р. у Кракові, де під час навчання в університеті долучилася до польського революційного руху. У 1939 р., рятуючись від наступу німецьких військ, переїхала до СРСР. Працювала у різних радянських виданнях, зокрема пропагандисткою Головного управління Червоної армії. Всесоюзну славу Василевській принесла її повість «Райдуга» (1942), яка оповідає про події війни і за якою був знятий однойменний фільм режисером М. Донським. Ванду називали однією з найулюбленіших письменниць Йосипа Сталіна, вона, як і її чоловік, користувалася особливою прихильністю керівника радянської держави.
Олександр Корнійчук, напевне, є найбільш знаним мешканцем урядового будинку по Шовковичній вулиці, саме його найчастіше згадують києвознавці та старожили. Крім п’яти Сталінських премій, він був удостоєний премією УРСР ім. Т.Шевченка та нагороджений п’ятьма орденами Леніна. Його кар’єра стала прикладом поєднанням літературної творчості з не менш успішною партійно-держаною діяльністю. Корнійчук народився в 1905 р. в Христинівці, сьогодні це Черкаська область. В 1923 р. став слухачем робітничого факультету, згодом студентом Київського інституту народної освіти. Працював сценаристом на кіностудіях, а під час війни – кореспондентом центральних газет і партизанських видань. У 1949 р. увійшов до складу ЦК КПУ, згодом ЦК КПРС, а у 1953—1954 став першим заступником голови Ради Міністрів УРСР. У Радянському Союзі Олександр Корнійчук, передусім, був відомий як драматург, автор численних п’єс, які входили до репертуару головних театрів країни7. В будинку по Шовковичній він прожив 15 років з 1957 до своєї смерті в 1972 р.
Крім згаданих діячів, у радянський час на будинку були встановлені також меморіальні дошки композитору Пилипу Козицькому, мешкав у будинку з 1943 р. по 1960 р., та художнику Олександрові Пащенку, мешкав з 1945 р. по 1963 р. Наприкінці 1980-х рр. з’явилася меморіальна дошка літературознавцю і фольклористу, член-кореспонденту НАН України Миколі Сиваченку, який жив у будинку з 1968 р. по 1988 р. Всі вони були талановитими людьми, майстрами своєї справи. Водночас їхня професійна діяльність тісно пов’язана з радянською ідеологією. Наприклад, Олександр Пащенко створив цикл «Відбудова Дніпрогесу», серію гравюр «Судно-будівельний завод на Дніпрі» та «Народження Кременчуцької ГЕС», що, як помітно вже з назви, мали потужне ідеологічне наповнення8.
Роки незалежності України на будинку за адресою Інститутська 16 з’явилися дошки Анатолію Солов’яненку (з написом «видатний український співак», мешкав тут у 1979-1999 рр.), Олександру Леваді («видатний український письменник та кінодраматург», жив у 1954-1995 рр.) та Дмитру Білоколосу («видатний дипломат, Міністр закордонних справ УРСР, Надзвичайний і Повноважний Посол», мешкав у 1966-1993 рр.). На будинку по вулиці Інститутській 20/8 була встановлена меморіальна дошка «відомому профспілковому та державному діячу України» Віталію Сологубу (жив у 1971-2003 рр.). Із згаданих осіб – двоє були урядовцями, і хоча їх професійна діяльність припала на радянський період, цей факт вирішили замовчати чи радше не акцентувати. На дошках зазначалося, що кожен з них був «видатним» діячем. Примітно, що візуально важко розрізнити дошки встановлені в радянський час і в період незалежності, вони мають схожу стилістику викладу та дизайн.
Немає даних наскільки змінився склад мешканців цього будинку після проголошення Україною незалежності, але, судячи з дошок, зміни були незначні. Колишні радянські партійні і державні діячі залишалися в своїх квартирах, працюючи в органах влади уже незалежної України. Щодо нових мешканців, то в 1991 р. до будинку перебрався, як повідомляє меморіальна дошка, «академік АМН України, доктор медичних наук, перший міністр охорони здоров’я України, народний депутат України двох скликань, засновник медичного центру онкології та радіохірургії» Юрій Спіженко, який мешкав тут до своєї смерті у 2010 р. Відомо, що в будинку по Інститутській в час свого прем’єрства і на початку президентства проживав Леонід Кучма. Але «новими», в сенсі «іншими», цих осіб назвати важко, адже вони також належали в минулому до радянської еліти.
Отже, повернімося, власне, до питання про «декомунізацію» як очищення міського простору Києва від радянських пам’ятників та пам’ятних знаків9. У Києві визначення об’єктів, що підлягали демонтажу, відбувалося, зокрема, на основі переліку, опублікованого на сайті Українського інституту національної пам’яті10. Він містить інформацію про 21 пам’ятник і погруддя та більше 80 меморіальних дощок, що повинні бути демонтовані. З-поміж мешканців згаданих урядових будинків згадуються лише імена Ванди Василевської і Дмитра Мануїльского. В обґрунтуванні зазначено, що вона – «діячка міжнародного комуністичного руху, причетна до встановлення радянської влади на території Західної України, доносила органам держбезпеки на Євгена Березняка («Майор Вихор»)», а Дмитро Мануїльский – «член Політбюро ЦК КП(б)У, заступник голови Ради Міністрів УРСР. Ярий противник самостійності України, діяч Комінтерну»11. У цьому переліку відсутній Олександр Корнійчук, водночас його можна знайти в іншому, більшому переліку, також складеному Українським інститутом національної пам’яті, але раніше в 2015 р. Загалом, цей перелік вміщує дані про 350 осіб комуністичного тоталітарного режиму, на честь яких названі населені пункти, об’єкти топоніміки у населених пунктах, встановлені пам’ятники, пам’ятні знаки, меморіальні дошки та інші меморіальні об’єкти, що підлягають перейменуванню і демонтажу12. Корнійчуку була надана така характеристика: «радянський компартійний письменник, член Президії ЦК КПУ. Голова Верховної Ради УРСР. Писав в основному п’єси на політичні теми завжди згідно до «лінії партії». Доповнює характеристику вказівка на те, що «Корнійчук вважається типовим зразком залаштункових механізмів піднесення політичних пристосуванців до рангу літературних класиків»13. Демонтаж ж пам’ятників у Києві здійснювався на основі розпорядження КМДА, куди увійшли дані про 143 пам’ятників та пам’ятних знаків у місті, зокрема дошки Ванді Василевській та Дмитру Мануїльському по Шовковичній вулиці14.
Отже, про що свідчить досвід цього будинку? По-перше, помітно, що в меморіальній сфері України радянські практики продовжують застосовуватися, це стосується як визначення осіб, пам'ять про яких увічнюють, так і способу меморалізації – все ті ж пам’ятні дошки зі схожими написами. По-друге, процес нормалізації пізнього радянського періоду в колективній пам’яті уможливив збереження дошок діячів цього періоду в незалежній Україні. Більше того, набагато важче визначити чи виправданим є демонтаж меморіальних дошок, якщо йдеться про осіб, які безпосередньо не брали участь в репресіях та мають, що важливо, українське походження. По-третє, цей та інші подібні будинки в Києві тісно пов’язані з радянським політичним режимом. Це був комплекс відомчих будинків, а, отже, проживали тут особи лояльні до радянської влади, однак це не робить будинок та його минуле менш важливим.
Встановлення, як і зняття, меморіальних дошок є процесом селекції, коли обирають тих чи інших осіб, які варті того, щоб їм встановили меморіальну дошку. Меморіальні об’єкти мають дві функції: з одного боку, увічнення/прославлення певної особи, а з іншого – збереження пам’яті про минуле. І саме з огляду на цю другу функцію дошки, встановлені в радянський період, можуть бути цікаві нам, оскільки наразі історія радянського Києва залишається багато в чому нерозвіданою. Так, ми знаємо багато фактів, маємо численні документи, але наявність інформації не веде до осмислення минулого. Що ми знаємо про цей та багато інших подібних будинків у Києві? Чи не призведе демонтаж дошок до зникнення пам’яті про радянський період цього комплексу? І як тоді жити в цьому просторі без пам’яті? Оскільки в просторі забуття неможливе осмислення і «подолання» минулого.
Хотілося б підкреслити, що я не виступаю за збереження радянських дошок, радше задаюся питанням, до чого призведе їх зникнення. При цьому збереження дошок зовсім не гарантує збереження пам’яті, тим паче за стилем вони навряд чи пасують в сучасній Україні, а їхні написи загалом не дозволяють зрозуміти важливість тієї чи іншої особи в історії. Це здебільшого перелік державних посад, які займала особа, її нагород або проста констатація того, що цей діяч є «видатним», хоча в чому саме це проявилося не зрозуміло. Щоб зберегти пам'ять, не достатньо встановити пам’ятний знак, але й він інколи необхідний. Компроміс може бути знайдений у вигляді окремих інформаційних табличок, які б розповідали про історію того чи іншого будинку та давали комплексне уявлення про минуле Києва.
Текст пройшов зовнішнє рецензування журналу "Місто: історія, культура, суспільство":
1. Розпорядження Київської міської держаної адміністрації № 342 від 20 травня 2016 р. Retrievedfrom
https://kievcity.gov.ua/done_img/f/%D0%A0%D0%9A%D0%9C%D0%94%D0%90-342-20052016.PDF
2.ПовідомленняУНІАН,
retrieved 06 09 2016 from Unian Web Site:
http://photo.unian.net/ukr/themes/64599
3. Малаков Д. В. (2010). Архітектор Григор’єв. Київський спадок. К:«Кий». С.41.
4. Напис на дошці: «На цьому місці стояв будинок у якому в 1918 році містилася резиденція видатного українського державного і військового діяча, гетьмана України. Павла Петровича Скоропадського (1873-1945)»
5. Олександр Довженко проживав у квартирі №27 на другому поверсі з 1935 р. по 1941 р., після повернення з евакуації він змушений був зостатися в Москві. Кінорежисер з 1929 р. працював на Київській кіностудії художніх фільмів, а у 1940-1941 р. був її художнім керівником. У 1939 р. зняв фільм «Щорс», за який отримав Сталінську премію. Разом з дружиною Ю. Солнцевою зняв документально-публіцистичні фільми «Визволення», присвячений приєднанню Західної України до складу УРСР, і «Буковина — земля радянська». Написав сценарій фільму «Тарас Бульба» (1940) // Житловий будинок 1930-х рр., в якому проживали відомі діячі культури, retrieved 12 09 2016 from «Интересный Киев» Web Site:
(дата відвідання 20.10.2016)
6. Сергій Григор'єв автор численних споруд в Харкові та Києві, зведених в 1920-1930-х роках, серед них найвідомішою є сучасна будівля Адміністрації Президента. Під час війни потрапив до таборів для переміщених осіб і в 1950 році емігрував до Америки, де і помер в 1975 р.
7. У час проживання у будинку ним були написані п'єси і кіносценарії: «Чому посміхалися зорі», «Над Дніпром» (1960), «Сторінка щоденника» (1965), «Розплата» (1967), «Мої друзі» (1968), «Пам'ять серця» // Житловий будинок 1930-х рр., в якому проживали відомі діячі культури, retrieved 12 09 2016 from «Интересный Киев» Web Site:
(дата відвідання 20.10.2016)
8. Житловий будинок 1930-х рр., в якому проживали відомі діячі культури, retrieved 12 09 2016 from «Интересный Киев» WebSite:
(дата відвідання 20.10.2016)
9. «Демонтаж пам’ятників, пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932-1933 років в Україні, політичних репресій, особам, які обіймали керівні посади у комуністичній партії, вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік (крім осіб, діяльність яких була значною мірою пов’язана з розвитком української (виділено автором) науки та культури), працівникам радянських органів державної безпеки, подіям, пов’язаним з діяльністю комуністичної партії, встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті. Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», retrieved 06 09 2016 from «Офіційний веб-портал Верховної Ради» Web Site:
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/317-19
10.Перелік пам’ятників м. Києва, що підлягають демонтажу, retrieved 06 09 2016 from «Український інститут національної памяті» WebSite:
11. Перелік пам’ятників м. Києва, що підлягають демонтажу, retrieved 06 09 2016 from «Український інститут національної памяті» WebSite:
12. Декомунізація: що і чому перейменовувати й демонтувати. Збірник матеріалів, рекомендацій і документів щодо виконання вимог Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» (2015). Київ. УІНП, Retrieved from
http://www.memory.gov.ua/sites/default/files/decomunizaciya-r.pdf
13. Декомунізація: що і чому перейменовувати й демонтувати. С.76.
14. Розпорядження Київської міської держаної адміністрації № 342 від 20 травня 2016 р. Retrieved from
https://kievcity.gov.ua/done_img/f/%D0%A0%D0%9A%D0%9C%D0%94%D0%90-342-20052016.PDF