Бібліотеки можна розглядати як сакральні місця пам'яті для письмової культури. Це свого роду святе, нумінозне місце, яке може вивчатися за допомогою методів антропології [2, с. 327]. Саме тут завойовник створює чистий аркуш на місці пам’яті підкорених, де потім буде записана його слава. Завдяки цьому бібліотека та музей є свого роду фабриками спогаду-відтворення. Також тут відбувається творення «вигаданих традицій».
Свого часу Ерік Гобсбаум писав, що: «...Всі винайдені традиції... використовують історію як легітимізатора дій і основу групової єдності. Історія це те, що зібрали, записали, зобразили, популяризували й інституціоналізували ті, у чиї обов’язки це входить» [10, с. 26]. На думку Аляйди Ассман «вивчення минулого, результатом якого є тільки знання, не може бути легітимним» [2, с. 335]. Отже, бібліотека є інститутом творення уявлюваної традиції, яка сублімує різні ролі знання в одному дискурсі. При цьому, слід враховувати, що у капіталістично-бюрократичному світі між інтелектуальними інституціями виникає «війна за істину» пам'яті, яка фактично має політичний статус, адже істинність означає вартість, капітал, ресурс. Істина розглядається як капітал, який дозволяє зайняти місце у системі розподілу благ і ресурсів, щодо яких відбувається санкціоноване розмірене освоєння, про яке писав Симон Кордонський, розглядаючи дискурс бюрократії [38].
Уявлення про бібліотеку як про фонд, який може бути переміщеним, змішаним, розподіленим, передувало уявленню про бібліотеку як про соціальний інститут, інститут держави, який впорядковує і нормативує інтелектуальні цінності. Думка про особливу роль бібліотек – винахід індустріальної доби. Мова тут йде не про абстрактну цінність зібрань, колекцій і фондів, а про цінність «непересічної ролі», ауратичності, з якої брався особливий статус бібліотек. Масова, повновладна бібліотека-башта, яка цивілізує неуцтво – це ідея-гігант, конгломерат народницького демократизму і раннього радянського футуристичного індустріального прогресизму. Втім, з точки зору Фуко таке явище можливо тлумачити як фата-моргану, примару, що взялася з певної нормованої оптики розумного погляду і категорії людини, яка зникне, щойно кут зору зміниться.
Бібліотеки приймають участь у державних нормативних урочистостях, як і інші заклади культури і освіти у ситуації державної монополії на нормативну культуру. Крім того, бібліотеки формують власні ритуали культурної пам'яті, одні з яких конструюються свідомо, а інші – несвідомо. Так з’являється можливість переходу до бібліотечної антропології, яка чинить вплив на пам'ять, яка формується бібліотеками.
Сучасна культурна криза бібліотек легко реєструється вжитком термінології, яка має соціальне і антропологічне забарвлення. Те що бібліотекарі називають «низьким рівнем інформаційної культури» з легкістю може бути використане для сегрегації читачів будь-якого інтелектуального рівня, які все менше і менше знайомі з пошуком інформації у традиційному каталозі, який сам по собі маючи багато недоліків, більше не є для них пріоритетом. Більшість бібліотечних конфліктів виникає з причини порушення табу і взаємної недовіри бібліотеки і читачів. Втім, офіційна позиція бібліотечної науки авторитарна. На думку Е. Сукіасяна (одного з маститих фахівців в галузі бібліотекознавства): «у професійного бібліотекаря конфліктів просто не може бути» [46].
Цей вислів однак є симптоматичним в умовах, коли бібліотеки втратили інтелектуальну гегемонію і більше не здатні диктувати. Втім, вони звикли ділити культуру на «добру» і «погану», тобто конструювати виміри санкціонованої державою «справжньої культури» і культури маргінальної, шкідливої, небезпечної. Цікаво, що попередження про майбутню кризу було зроблене давно, одним з найбільших критиків бібліотечної системи царської Росії був Костянтин Дєрунов, який більше ста років тому застерігав бібліотеки від надмірного загравання з бюрократизмом і диктатом [23].
Втім, бібліотека й досі здійснює розподіл ієрархії доступу до предметів письмової культури. Кожний з рангів допущених до книги має власні повноваження. Бібліотекар найвищого рангу має право розрізати книги для палітурної обробки, надписувати на книгах, а також списувати їх, і навіть знищувати, виконуючи колегіальне рішення (знищення книг відбувається в бібліотеках всього світу, втім, як писав Борхес, втрати від таких знищень перебільшені: ентропія фонду надзвичайно швидко відновлює статус-кво).
В цій системі читач знаходиться на найнижчому щаблі доступу до книг, він є найнижчою кастою у галактиці Гутенберга. Він є об’єктом фрустрації, переживання власної недолугості перед масивом каталожних ящиків. Паріями бібліотек, недоторканними, яким вільний доступ до книг у масовій бібліотеці є фактично забороненим – є діти і неписьменні, а також ті, хто порушив правила гри, – бібліотечні злодії.
Так само як у музеї предметів не можна торкатися, у бібліотеці не можна писати на книгах, не можна ставити себе поряд з автором, монополію відносно тіла твору якого (такого собі «тіла короля») має здійснювати бібліотекар, на якого таким чином покладається функція жерця храму писемності. Спорудження храму пов’язане зі створенням общини, яка будує храм. Бібліотекарі є свого роду прочанами свого роду позитивістської церкви універсального розуму. То ж, бібліотекар відрізняється від звичайного читача тим, що лише накладанням його рук (як накладанням рук «короля-чудотворця») можливо «вилікувати» текст від його хаосу, зробити його частиною сакральної системи класифікації, яка ніколи не ставиться під сумнів, як основа віри.
Втім, читач здатен на ще більший бібліотечний злочин – вкрасти книгу. Викрадання книги є найбільшим гріхом проти бібліотеки, який унеможливлює вхід до її царства назавжди, як «гріх проти Бога» (святотатство, яке не прощається) закриває будь-кому шлях до омріяного раю. Мало хто з читачів знає, що навіть не всім бібліотекарям дозволяється здійснювати ще одну процедуру, за яку читач може бути покараний. Це витягання картки з каталожного ящику. Це є по суті не менший гріх проти систематики, однак, він не є настільки осудним, адже читач має в цьому разі алібі незнання. Саме тому читацькі картотеки оснащені металевим стрижнем, який береже картки каталогу у послідовності, і який неможливо, злочинно, – витягти.
Видача книг – не просто бюрократичний процес, але особлива бібліотечна режисура, яка є вінцем у роботі з фондом, таїнство, дбайливо приховане від очей читача, що підсилює уявлення про сакральність дій бібліотекаря. Видача книг – вершина таїнства бібліотечного виробництва, після якого бібліотекар самоусувається, залишаючи читача наодинці з текстом, лише пильнуючи за ним, як наглядач, коректуючи його в разі спроби порушити писані й неписані бібліотечні правила.
Враховуючи позначені вище рівні бібліотечної антропології, розглянемо далі деякі інші елементи упередженості бібліотечного дискурсу, від якого беруться його культурні приписи щодо пам’яті.
Припустимо, що існує природна і штучна пам'ять бібліотек. Природна пам'ять складається в результаті перепису бібліотечного інвентарю і залишається на її полицях і у каталозі. Літопис природної пам’яті бібліотек підпорядковується дискурсу «республіки розуму». Натомість, штучна пам’ять бібліотек складається як результат цілеспрямованих дій учасників бібліотечного середовища, що направлені на форматування пам’яті. Природна пам'ять бібліотек твориться самим по собі бібліотечним дискурсом, який було розглянуто нами у перші частині. То ж, перейдемо до розгляду штучної пам’яті бібліотек.
Склалися два головних штучних способу роботи з пам’яттю у бібліотечній справі. Перший спосіб – цілеспрямоване створення меморіальних бібліотек, меморіальних фондів, і надання бібліотекам санкціонованих, утверджених комісіями імен, які вони несуть, наче знамена. Другий спосіб – це відзначення у бібліотеках ювілеїв, які можуть відноситися як до історії спільноти, якій належить бібліотека, так і до спільноти самої книгозбірні.
Дослідникам пам’яті є добре відомою вітчизняна «ювілеєманія». Ювілеї вибудовують лінійне бачення часу, яке направлене, як контрфорсна балка, на утримання вертикалі справедливості чинного порядку. Саме тому ювілеї досі і досить суворо приписуються владою: про довільний вибір святкових заходів не йдеться. Окрім того, ювілею конструюють цінності, є способом сакралізації нормативних уявлень про минуле та його роль у сучасності [39; 34; 32]. Ювілей є настільки вдалою формою роботи з меморією, адже він завжди уподібнюється до свята, ритуалу, про який Микола Бахтін стверджував, що той є однією з головних форм людської культури. Так само як абетка і арифметика штучної мови впорядковує бібліотечний дискурс, – ювілей, як первісна форма свята, впорядковує норми і приписи роботи з пам’яттю у бібліотеках.
Бібліотеки підкорюються нормативному характеру дискурсу, який приписаний міністерськими наказами. Вони вже понад сто років є частиною державної індустрії пам’яті, яка виробляє виправдання сучасності, і більше п’ятдесяти років є керованими окремим міністерством, яке розробляє та втілює культурну політику. Отже, частіше за все міри роботи з пам’яттю приписуються книгозбірням згори, у вигляді директив, хоча бувають і ненормативні ювілеї, ініційовані бібліотечною спільнотою. Конструювання офіційної, нормативної бібліотечної пам’яті відбувається найчастіше за стінами бібліотек, де вона набуває перш за все кон’юнктурної придатності. Дискурсивне пристосування пам’яті відбувається вже всередині бібліотеки. При цьому, ненормативні свята можуть носити як формальний так і неформальний характер відправлення.
Таким чином, конструювання внутрішньої бібліотечної пам'яті носить ангажований характер, який витікає з необхідності відстоювання корпоративних інтересів книгозбірні в умовах ринкової і бюрократичної конкуренції. Це означає, що переважна більшість досліджень бібліотечної меморії має виражений корпоративно опосередкований характер.
Індустріальні книгозбірні і освітні заклади продукують повторюваність. Їхній дискурс породив особливий канон текстів, призначених для ритуального вжитку, який в цілому можливо розглядати як цілісний «святковий текст». Демаркація подібних текстів відбувається внаслідок піднесення ролі явищ, на яку налаштована ювілейна або меморіальна патетика. Таке саме піднесення є характерним і для університетських меморій. Можливо, слід говорити про особливий ювілейний, карнавальний квазінауковий дискурс, який санкціонується ринковою необхідністю в умовах капіталістичного світу, і на який приречені бібліотечні та університетські дослідження пам'яті. В умовах кризи такі дослідження є претензією на додатковий інтелектуальний капітал, який може бути отриманий внаслідок тих чи інших рівнів ієрархії визнання і значимості.
Між іншим, бібліотечна пам’ять твориться ювілеями двох типів – заснування книгозбірень і річниць засновників. Це типова патерналістська модель роботи з пам’яттю, яка увічнює ідеал лінійності, наслідування, спадщини, як капіталу. При цьому показово, що не існує спеціальних соціологічних досліджень меморіальної діяльності бібліотек, а бібліотекознавчі видання пропонують замість досліджень переліки проведених ритуалів відправлення різних пам’ятних дат, або звіти з їхнього багаторічного проведення [21]. Тобто, даний предмет бібліотечної роботи не вивчався на науковому рівні. Це вказує на неусвідомленість предмету, рефлексія про який не розглядається як обов’язкова. Можливо сказати, що бібліотечна меморія тому формується у просторі рутинної гри.
Розглядаючи природну пам'ять бібліотек, звернемося до її внутрішньої метафорики. Так, зазвичай, робота з пам’яттю у бібліотеці потрапляє у напрямок «меморіальної роботи». Меморіальна робота бібліотек є способом винайдення бібліотечної традиції. Така традиція покликана легітимізувати групову єдність спільноти. Пам’ять і традицію також слід розглядати як спосіб конструювання нерівності. Так, Гобсбаум зазначав, що «звичаї професії являють собою не давню традицію, а право, яке робітники домоглися на практиці, хай навіть недавно, але його все одно санкціонують давністю, як правом» [10, с. 14]. Дослідник наголошував, що традиції, винайдені після промислової революції належать до трьох типів: «а) ті, що встановлюють або символізують соціальну єдність або членство в групах, реальних або штучних спільнотах; б) ті, що встановлюють або легітимізують інституції, статус чи владні зв’язки; в) ті, чиєю головною метою була соціалізація, прищеплення переконань, систем цінностей і правил поведінки» [10, с. 22].
На думку Гобсбаума, окрім іншого, традиції привносили «вищість» і «нижчість», нерівність у світ законно рівних людей [10]. Тобто, традиції «заохочували одних почуватися рівнішими за інших». Це, безсумнівно, – одна з форм рекрутування еліт [10, с. 23]. У творенні традицій значну ролі відігравали фетиші – речі, які вимагають поваги і вірності, й формують спільноту. У бібліотечній традиції своєрідним фетишем є нормативність і впорядкування, як абстрактний принцип. Порядок виступає як свого роду «мана» – надприродна сила, що відтворюється за рахунок стереотипного повторення певних ритуалів бібліотечної субкультури, смисл яких губиться у нашаруваннях рекомендацій і нормативних поправок до рекомендацій. Так само малоосвічений читач, дослідник, не знайомий з внутрішнім механізмом наукового методу, здобуває претензію на істину ритуальним шляхом. Бібліотекарі і дослідники, занурені у бюрократичну процедуру, пристосовану до меморії, часто потрапляють саме у такий кафкіанський світ абсурду.
Престиж бібліотечного дискурсу змінювався в залежності від політики пам'яті, яка диктувалася державою. Від цього залежав також престиж бібліотечної професії. Одним з джерел бібліотечної етнографії (чи радше антропології) є тексти різного роду сценаріїв святкових заходів, посвят у професію. До речі, мережа повниться різними посвятами у бібліотекарі. Звернемося до одного з прикладів посвяти, яка віднесена авторами сайту до «методичної полки». Існує ціла історія бібліотечних посвят, наприклад, у бібліотеці Таганрогу [21]. Слова, які організатори пропонують випускникам бібліотечних технікумів наприклад можуть бути такими: «…світ без книг – світ дикунів, не допустимо цього...». Крім того, з духу обрядів посвяти формується ідеал «жіночної професії», де скрізь фігурують жінки. Цікаво, що в одному з документів поет Володимир Сосюра був позначений як Соссюра, що вказує на незнання автором тексту посвяти імен ані поета ані філософа. Цікаво, що саме цей варіант посвяти після його опублікування в інтернет «розповзся» і по інших бібліотеках пострадянського простору. Його тиражування вказує на солідарність бібліотечної спільноти у схваленні використання цього тексту. То ж, цілком можливо уявити абсурдну ситуацію «боротьби проти світу дикунів», у якій посвята могла б зводитися, наприклад, до цілування каталогу.
Слушно помітити, що в українському сегменті Інтернету немає україномовного аналогу «посвят у бібліотекарі», втім існують «посвяти у читачі». Це говорить на користь того, що такі посвяти не є нормативними, не є обов’язковими, і не санкціоновані державою, на відміну від посвят дітей у читачі, що прописане у рекомендаціях про роботу з дітьми у бібліотеках. Це конче не означає відсутності посвят в українські бібліотекарі, адже вони існують неформально. Такі посвяти несуть елементи типового жіночого капуснику, формального «низового» (у культурологічному розумінні) свята, схожого настроєм на студентські. Такі свята знаходять місце за твердими стінами чоловічої уваги, опіки й патерналістського контролю, і саме тому не можна говорити про «сексизм» бібліотечної традиції. Радше, вона є наслідком подоланої емансипації, прояв постфемінізму.
Особливий інтерес викликає трансформація, обмін «давності» і «капіталу», обмін символічних цінностей, у якому приречена існувати бібліотека. Зазвичай, обмін відбувався шляхом історіографічного вписування минулого у кон’юнктуру, у ту чи іншу привілейовану і добре оздоблену владою систему цінностей. Таким чином багате минуле, як багата родословна, створювалося як привілей. Врешті вийшло так, що історії різних бібліотек одного й того самого періоду схожі більше, ніж історії певних окремо взятих бібліотек, написані у різний час. Таким чином, цілком можливо говорити про конструктивістський характер бібліотечної історії та пам'яті. Отже, у капіталістичному суспільстві бібліотека виступає «розумним комунікатором» різних рівнів соціальної пам’яті, машиною, всередині якої відбувається економічний розподіл, переформатування і пристосування індивідуальної пам’яті до інших градацій нормативної моделі історії-пам’яті.
Бібліотекознавчий дискурс нерідко порівнює бібліотеку з «храмом науки». Між тим, якщо храмова метафора доволі тривіальна і не має великого наукового значення, то от аналогія з церквою має пізнавальний сенс. Бібліотечна документація і статистика в цій схемі виконує завдання не тільки поліцейського контролю. У бібліотеці, як у «документальній церкві» відбувається ритуал «відтворення світу» не тільки і не стільки за рахунок читання як комунікативного акту, скільки за рахунок впорядкованості цього акту системі контролю над ним, що несе головний тягар семіотичного навантаження, впорядковує простір читання і встановлює режим і модальності режиму інтерпретації. Квазіцерковний, соборний характер бібліотечного масового читання надає учаснику процесу комунікації впевненість-віру, ілюзію причетності істині. Винесене з бібліотечних стін відчуття істини, спасіння – є елементом конструкції моделі бібліотечної комунікації. Це, до речі, останній етап на шляху від сортування книг і нарощування «гори мистецтв» до «творення особистості». Саме з огляду на цей перформативний смисл ідеологічної машинерії масової бібліотеки, відкритість її фонду є майже немислимою, адже фонд, як «сховище істини» знаходиться і в просторовому і в ментальному сенсі – поза олтарем, функцію якого виконую стіл видачі книг, за умовну межу якого не може потрапити пересічний читач.
Храмова метафора не зажди веде до моноконфесійного, монотеїстичного уявлення про бібліотечний простір. Бібліотеки, так само як і університети, творять пантеони героїв власної історії, які моделюються і збираються з огляду на актуальність сьогодення.
Бібліотека, – один з головних механізмів, який пристосовує пам’ять до сучасності. Способи читання змінюються, а бібліотека є тим центром, де відбувається навчання традиції читання. Це місце всіх місць пам'яті. Як організовано цей механізм, як він діє по відношенню до пам'яті?
Продуктом роботи бібліотечних парадигм пам'яті є бібліотечна історіографія. Вона являє собою доволі замкнену систему взаємного цитування. Підхід до джерела у бібліотечній історіографії традиційно спирається на кореспондентну теорію істини. Зазначимо, що бібліотеки й університети використовують традиційну наративну модель дослідження власної історії, ніяких інших методів не використовується. Вона спирається на дескриптивний метод – опис реєстру наявних історичних відомостей з історії, розкриття бібліографії. У якості стилю може використовуватися як тропи романтизму (драма) так і тропи позитивізму (сатира). Етика, натомість, завжди позитивістська. Хроніка подій покладається в основу сюжету, який викладається, як драма, тобто як історичний роман. Збирання моделі тексту відбувається довкола центральних фігур, діячів, подій, конструювання ієрархічних періодизацій [63].
Вірогідно, причиною такого стану бібліотечної історіографії є те, що: 1) історією бібліотек найчастіше займаються аматори, які не мають специфічної ерудиції, і не відають про інші підходи до історіописання, адже традиційна і загальновідома модель історіописання закріплена каталогом; 2) професіонали, які виконують історіографічне завдання, виконують чітке замовлення, що спирається на сталу історіографічну структуру, порушення якої вартує порозуміння. У такий спосіб традиціоналістська модель бібліотечної історії набуває свого беззаперечного панування.
Отож, можливо говорити про особливу бібліотечно-бюрократичну дискурсивну формацію, яка, однак, не має офіційного статусу у історичній науці і фактично знаходиться на маргінесі. Причина такого явища проста: спільнота істориків заперечує методи бібліотечного історіописання, натомість, не вдаючись до спроб її реновації.
Зрозуміло, що той чи інший тип меморіального дискурсу визначає внутрішні і зовнішні способи репрезентації і позиціонування бібліотеки у медіа і у повсякденній роботі. Так, наприклад, цим визначається характер формування і «розкриття» меморіальних фондів, присудження назв, акценти у історіографії про історію бібліотеки. Не дарма Аляйда Ассман відносить офіційне пригадування до форм світського спасіння, яке покликане зробити відношення із досвідом минулого нормативним, корисним [2]. Себто, можливо говорити, що бібліотеки, як і всі інші інститути суспільства, привласнюють пам'ять у процесі творення, написання своєї історії. Дискурси існують у межах тих або інших парадигм, які уможливлюють їх функціонування. Парадигми варто тлумачити як історично стійке уявлення про правила роботи дискурсів. Таким чином, існування писаної і неписаної пам’яті про історію бібліотеки, особливості цих форм пам’яті залежать від того, яку структуру, конфігурацію накладає на них певний дискурс. Зрозуміло, що бібліотека має декілька одночасно існуючих пам’ятей, деякі є домінуючими, а інші знаходяться на маргінесі.
Бухгалтерія пам’яті, як священне завдання, крім іншого породжує музей бібліотеки. Пам'ять, музей і бібліотека – це особливий тип гри в області культури. Бібліотечний музей є способом комунікації з читачем. Який тип музею використовують бібліотеки: науковий, технічний, літературний? Музей книжкового канону, музей парадигми, ментальності, інтелектуального побуту? Це запитання вимагає окремого дослідження з музеології і, на жаль, виходить за межі нашого допису.
Звісно, слід звернути увагу не те які недоліки закидають музеям сучасні дослідники. Так, наприклад Тетяна Калугіна зазначає, що музейні предмети мають тільки одне значення – вони є знаками ідеалів, символами світської святості. На думку дослідниці, єдине, що поєднує музейні предмети – належність до символічного простору певної ідеї музею. Крім того, вона закидає музеям привілейований, герметичний характер, статус культурного привілею, який надає власнику символічної вартості [31]. То ж, бібліотечний музей – це ніщо інше, як декоративна машина інтерпретації ідеї культури, біля якої відвідувачі здійснюють ритуал пригадування. Різниця між бібліотечними музеями полягає лише у формі організації простору і мірі естетичності оформлення. Таким чином, меморіальний дискурс бібліотек звертається не стільки до бібліотечного досвіду, скільки до читача. Він є невербальним, візуальним способом перекладу висловлювання бібліотеки – до читача. Звісно, що це є одна з головних форм бібліотечної комунікації, який приділяється замало теоретичної уваги.
Будь-який музей спирається на уявлення про те, що відібрана з певною метою річ може бути виразником, знаком певних ідеальних, трансцендентних значень. На думку Калугіної культурний сенс предмету, який експонується, – результат подвійної історичної відносності [31, с. 23]. Отже, музейний предмет це семіофор – виразник певного значення. Автором цього терміну є філософ Кшиштоф Помьян. Ми наразі можемо проводити паралель цього терміну з кунштом. Музейна та бібліотечна парадигми схожі між собою просвітницькими завданнями і критеріями відбору кунштів, предметів в одному випадку і книг в іншому, які випромінюють своє культурне значення. Тому метамузей, музей музею, є прототипом суто бібліотечної пам'яті до форматування якої беруться бібліотеки у меморіальній роботі. Таким чином бібліотечна пам'ять – це зведення інтерпретації у квадрат. Це книга книг, метакнига, яка веде нас до порозуміння із Вавилонською бібліотекою Хорхе Борхеса.
Музей, у тому числі і бібліотечний, є органічним аналогом постмодерного повторення, вторинності. [31, с. 50]. Бібліотека поряд з музеєм є одним зі способів відправлення ритуалів гуманістичного дозвілля. Певною ознакою престижу вона користується до сих пір.
Бібліотека стала розгорнутим простором індустріального модерного міфу, у якому епістеми схоластики, бароко, класицизму, просвітництва, романтизму знаходяться у згорнутому стані, інкорпоровані у єдиний організм. Кожній з них бібліотека зобов’язана наслідуванням ідей. Бібліотека, таким чином, є однією з найконсервативніших інституцій.
На якого споживача розрахована бібліотечна меморія? Можливо сказати лише те, що найменш вдалими є бібліотечні заходи, які направлені на пересічного читача, отриманого з духу статистики. Втім, цілком зрозуміло, що «меморіальне завдання» бібліотек – не нове, новою є його сучасна тотальність, яка береться з економічного примусу культури відтворюваності, де унікальність (хоча б і штучна) являє собою особливий товар, і має найвищий обмінний курс. Бібліотеки здавна носили імена своїх власників, засновників, їхні фамільні герби, – це перший етап втілення меморіальної задачі. Назвемо його «Дискурс – 1». До нього відносяться бібліотеки стародавніх часів і часів Середньовіччя, до появи національних держав. Головне у цьому дискурсі – це увічнення пам’яті про власника бібліотеки, шляхетне нагадування про нього нащадкам. Згодом, таке тлумачення відійшло у минуле і народився «Дискурс – 2», який відноситься вже до періоду Нового часу, коли почали виникати державні, національні бібліотеки, що бережуть пам'ять про завоювання імперій, підкорені народи, розвиток знань, позначених клейнодами держав Нового часу та ідеєю Просвітництва. До таких бібліотек відносяться, наприклад, Імператорські бібліотеки у Російській та інших імперіях. Цей дискурс зберігається у них донині, і доволі цікавим прикладом є бібліотека Румянцевського музею. Домінування цього дискурсу закінчилося під впливом демократичних рухів від середини ХІХ ст. Так народився «Дискурс – 3», або демократичний дискурс. Бібліотеки, творячи і зберігаючи пам'ять у такий спосіб, також орієнтувалися на ідеали просвітителів, однак їм став притаманний демократизм, що проявилося також у назвах: імені Короленка, імені Некрасова, імені Горького.
В наші дні ми, вочевидь, маємо с праву із переходом до іншої парадигми пам’яті, яка породжує відповідний спосіб осмислення минулого. Такий «Дискурс–4» можливо позначити як «еклектичний», або «архівний». Адже, триває бібліотечна «архівна лихоманка», яка має на меті відбирати і систематизувати з історії те, що за тим чи іншим «правом» «належить» бібліотеці, укріплює її сьогодення прив’язкою до тих чи інших «стовпів» колективної свідомості, що формують пам'ять. Цей дискурс одночасно нагадує всі інші, попередні, вони співіснують у ньому. В цьому сенсі він нагадує один зі способів існування світської релігії, коли бібліотека проголошує себе «храмом» тих чи інших цінностей, визначених в даний час суспільством, як «позитивні», корисні. Цим бібліотеки ніби «віддають борг» пам’яті минулих поколінь. Не дарма, у середньовічній Англії, збирача боргів називали «remembrancer» [2]. Такий утилітарний спосіб форматування пам’яті характерний не тільки виключно для бібліотек. Скоріше, бібліотеки використовують цей підхід до пам’яті спільно з іншими культурними інституціями, наприклад, вже згадуваними нами університетами.
В цьому сенсі варто звернути увагу на приклад Л. П. Рєпіної, яка пише, що «…всі народи усвідомлюють себе в термінах історичного досвіду, який йде корінням у минуле» [55]. У тексті Рєпіної історіографія нагадує скоріше не літературну діяльність, а абстрактне буття текстів, які існують довкола «золотих цвяхів» – головних тем на ідеалізованому небосхилі схоластичного історіописання, які не рухаються, не піддаються змінам, реконструюванню, стиранню, і снують об’єктивно, адже були вбиті у це тло провидінням історичного процесу. Таке відсторонене відчуття пам'яті характерне для багатьох досліджень теми пам’яті.
Серед іншого, перед нами постає проблема мобілізації пам'яті, і ролі бібліотеки у дегуманізації суспільства. Тут ми маємо на увазі перш за все бібліотеки, які виконують замовлення влади, що в свою чергу сформована дискурсом бюрократичної адміністрації. Не секрет, що бібліотеки є ресурсом влади, – вони є тим, що стоїть над самою владою, адже вони втілюють ідею впорядкування універсалій того суспільства, з яким ведуть інтелектуальний обмін. Нами вже згадувалося, що ідея бібліотеки втілює ідею тотального адміністрування, республіки письма [86]. Задля свого упорядкування, бібліотеки користуються мовою, яку можливо назвати найменш інтимною і найбільш тоталітарною з усіх існуючих людських мов. Тіло читача і його особистість в даному разі розглядається як елемент машини, додаток до бібліотечної індустрії. Індустріальна бібліотека не може бути зручною, адже це класичне виробництво, створене на основі тейлоризму і фордизму, де вираховується кожна секунда часу всіх учасників процесу. В сучасному світі, однак, бібліотеки лише симулюють конвеєрне «збирання» своєї інтелектуальної продукції.
Поряд з індустріалізацією бібліотечної справи відбувалася дегуманізація книги, як «предмету збирання». В цьому сенсі слушно виокремити системи уявлень, які були презентовані визначальними для історіографії роботами Шарля Ланглуа і Шарля Сеньобоса, а також Поля Отле. Так, рекомендації Шарля Ланглуа стали настільною книгою для багатьох поколінь істориків і документознавців, а бібліотекарі кілька десятиліть тому заново відкривали для себе труди Отле, які було покладено в основу науки про інформацію. Очевидно, небезпідставно Сеньобос і Ланглуа наголошували: «За аналогією з тілом тварини описують «будову» і «функціонування» суспільства, або навіть його «анатомію», «фізіологію» [40]. В цей самий період Поль Отлє розглядав читання фізіологічно, як руховий акт, що зв'язується з листом через рух руки, і з промовою, через рух мовних м'язів, який означає малювати знаки, вимовляти, рухати очима, особливий біологізм.
Природно, що дискурс модерну, прогресу, індустрії втілювався у проектуванні бібліотечних приміщень. Читання неодмінно визначалося як праця, а не як відпочинок. Наприклад, приміщення Харківської громадської бібліотеки, спроектоване архітектором Олексієм Бекетовим, було свого роду втіленням цих метафор: у залі використовувалися характерні для промисловості потужні дугові ліхтарі, широко застосовувалися електрика, бетон, скло і сталь. Величезний металевий каркас книгосховища було збудовано з колосників, запозичених з індустріальної архітектури. Тейлоризм просвітницького проекту проявив себе і у відношенні до освітлення, системи формулярів, розрядів, і розстановки книг, дослідження яких проводила бібліотекознавець Любов Хавкіна [72]. Бібліотека зі світу паперу, шкіри, дерева, входила у світ модерну: бетону, скла і сталі, і, у свою чергу, консервувала його. Це був новий простір індустрії, споживання, економії і обслуговування.
Зрештою, масові бібліотеки сформували особливий тип читання, прийнятний одночасно і у ліберальному, і у радянському суспільстві. Бути на виду у ліберальному суспільстві, залишаючись приватною особою – особлива заслуга громадянина. Саме в цьому полягає сенс ненав’язливого паноптикону читальної зали. Однак, як тільки читальну залу і читання було індустріалізовано, зроблено засобом масової освіти, він став прикладом неволі, яка час від часу розбавляється шепотом і тихими кроками пригнічених Самоучок, принишклих від пильного погляду і грубого окрику наглядача залу. Читальна зала бібліотеки ще тільки має стати предметом бібліотекознавчої історичної проксеміки.
Головним принципом індустріального читання стала економія (як розумний відбір), нагляд та публічність, а її ідеологами виступали, наприклад, вже багато разів згадуваний нами Поль Отле. То ж, розглянемо його ідеї організації та економії читання детальніше. Зазначмо, що правила гігієні є своєрідним принципом влади над читанням. Важливою є етика, чільна ідея гігієни, відбору, того, що потрібно прийняти, а що потрібно відкинути. Саме в такому контексті Поль Отле зазначав, що розум людини можливо уявити як «фільтр ідей» [53, с. 44]. Дослідник писав: «Головна суть в тому, щоб скласти собі судження, вирішальне в останньому підсумку, що потрібно утримати і що відкинути, і, таким чином, ... кожен приходить до відбору того, що вважає істинним». У підставу нашого розуму повинна бути закладена класифікація – зазначав він [53, с. 91]. «Сукупність книг бібліотеки складає організм. Класифікація є оправою інтелектуального організму» [53, с. 86]. Слушно, що в цей самий час критик і теоретик літератури Еміль Еннекен вказував на неможливість побудови універсальних класифікацій, принадних для розуміння емоційного впливу тексту. Як зазначалося, «автор здатен передавати емоції інтерпретатору за рахунок таких способів, як сугестія (навіювання), експресія (чіткість виразу), та символізм (який означає «гру з читачем)» у певному обмеженому семантичному полі. Для такої гри у кожному творі є свій словник [15, с. 27].
Цікаво, що знаний дослідник читачезнавства Микола Рубакін поважав ідеї Поля Отле. Неодмінно, системи Рубакіна, Отле і Дьюї мають спільну епістемологічну природу, цілком належать епосі позитивізму. Помітимо, що методологічні пошуки привели Рубакіна до такої доктрини, як бібліопсихологія, що критикується і донині. Так, він писав: «теорія мнеми (Рихарда Семона) підводить біологічну базу під теорію книжкової справи» [57, с. 99]. Однак слід зазначити, що Любов Хавкіна, яка листувалася із Рубакіним і Отле, не сприймала ідей останнього всерйоз, орієнтуючись переважно на погляди Дьюї.
Між тим, продовжуючи шлях Дьюї, ідеолог універсальної класифікації Поль Отле писав: «у жорстокій економічній боротьбі теперішнього часу переможе найсильніший, а найсильнішим виявиться той, чий розум найбільш розвинений» [53, с. 31]. «Треба постійно виховувати вищі типи читачів» [53, с. 45]. При цьому, зазначалося, що бібліотека – «орган колективного життя, не більше, і не менше необхідний або зайвий, ніж інші: водопровід, газове освітлення, ринок або школа. Це склад для постачання духовною їжею. Це, перш за все майстерня, де повинен вироблятися громадський розум» [53, с. 55]. Недарма один з найактивніших «нових читачів», до речі, вихований ідейними соратниками Рубакіна, письменник Олександр Гастєв, став автором «Наукової організації праці», своєрідного вітчизняного аналогу фордизму. Втім, конструктивізм Отле заходив далі: ним пропонувалося будувати «Мунданеум» зі статусом, рівним Ватикану, а план його пропонували розробляти архітектору, іконі модернізму, Ле Корбюзьє.
Серед популярних видань кінця ХІХ – початку ХХ ст. можливо було знайти настанови біологічного характеру щодо читання у бібліотеці, сповнених гастрономічними метафорам. Крім того, вважалося, що пороки читання надзвичайно шкідливі, адже душа цінніша за тіло. Звернемо увагу на гастрономічну метафору читання: «щоб живити дух, ми повинні керуватися тими самими моральними законами, якими ми регулюємо їжу» [51]. «Надмірне читання є більш тяжким пороком, ніж надмірна їжа… лише природна і здорова їжа надає найбільшу насолоду» [51]. «Не варто читати надто багато. Хто за один раз багато їсть, той обтяжує шлунок» [51].
Втім, бібліотека рубежу ХІХ – ХХ віків, епохи зародження її індустріальної моделі, є не тільки наповненою біологізмом і гастрономічним сприйняттям. Вона також здійснює запис на тілі читача і радше бібліотекаря. Цікаво, що у теорії пам'яті Ніцше пам’ять означає те саме що біль [2]. Пам’ять тіла нагадує про себе біллю. Аляйда Ассман також пригадує тілесні записи як образ пам'яті. [2, с. 259]. На тілі бібліотекаря такими записами є професіональні хвороби і деформації: міопія від напруження зору, астма та інші захворювання дихальних шляхів, сколіоз від постійного сидіння над каталогом, ревматизм від знаходження у холодних приміщеннях.
Таким чином, бібліотека-сховище є вельми своєрідною метафорою пам’яті, одним з найпотужніших архетипів культури. Творення середовища бібліотечної пам’яті як максимум – визначає смисл читання і як мінімум – створює його контекст, тезаурус культурного оточення. А меморіальний дискурс виконує також завдання консолідації бібліотечної спільноти, яке пристосовує минуле до потреб сучасності. Однак, варто наголосити, що у такий спосіб може здійснюватися і як реабілітація, і як мнемоцид.
Всупереч розхожій впевненості у тому, що масові бібліотеки задумані забезпечувати доступ, можливо стверджувати, що вони скоріш забезпечують свого поліцейський контроль над нормованим розподілом знань. З цієї точки зору загибель «Мунданеуму» Поля Отле є вельми показовою з тієї причини, що після краху універсального музею Отле лише держава залишила зо собою право відбору і розподілу знань, як капіталу.
Індустріальна масова бібліотека є старою та ефективною інтелектуальною зброєю, бойовою машиною різних форм перерозподілу капіталу, винайденою ХІХ століттям, і яка з недолугості абстрактного управлінця «випала з рук» влади. Майже некерований механізм вже довгий час працює вхолосту завдяки «глобальному селу», шлях до якого був прокладений електронними медіа. Наразі важко прогнозувати наслідки можливого повноцінного відновлення роботи тоталітарного бібліотечного механізму, яке може відбутися, наприклад, за рахунок примусового відновлення монополії бібліотек на інтелектуальний капітал.
То ж, сьогоднішній сум за читачем, відчуття «втраченої бібліотеки», «бібліотечної мрії» – не більше ніж фантомна біль від ампутованої «конечності» якою спільнота інтерпретаторів хотіла дотягнутись до «золотого віку» Розуму. З часом біль зникне і нічого не залишиться на морському піску, крім спогадів, які нікому буде впорядковувати, каталогізувати і навіть пригадувати, і які вщент роз’їсть іржа сорому і страху. Слід пам’ятати, що руйнування храмів завжди приводило й до руйнування порядку. Євангелічна метафорика бібліотек примушує нас зберігати пієтет перед їхнім буттям.
Врешті, постколоніальна епоха свідчить про те, що універсальний бібліотечний метод пізнання виявляється втраченим. Його форми виявилися незгідними відносно сучасності. Електронна форма відтворення текстів надає більше можливостей для їхнього споживання і збуту, ніж найпотужніша паперова бібліотека. Враховуючи те, що методи розвиваються за законами вдосконалення технологій, можливо говорити про неподолану кризу бібліотечної мови. Нині застаріла мова використовується волюнтаристськи, поряд із різними формами привнесеного «новоязу». У цій ситуації виявляються задіяними різні філогенетичні форми мовлення, неспоріднені нічим, окрім еквівалентів впливу на читача. Таким чином, бібліотечна мова часів «війни пам’яті», яка застигла її зненацька, використовує все, що попадеться під руку.
Бібліотеки в глобальному сенсі програли конкурентну боротьбу методів пізнання. Неможливо осучаснити бібліотечне виробництво, не змінивши його природу. Новаторські дизайнерські проекти, втілені у бібліотеках вказують на їхню спільну долю з залишками старих індустріальних майданчиків. Внаслідок дизайнерського волюнтаризму від бібліотек залишається лише простір, фонд і, звісно, пам'ять. Таким чином, можливо сказати що бібліотека невдовзі може трансформуватися у музей.
Втративши роль генерального методу письмової культури і бюрократії інтелектуального капіталу, бібліотека звертається до замкненого цитування, самовідтворення, до оболонки, до метафори каталожного ящику. Цей герметизм наближає бібліотечний дискурс до замкненості історичного образного письма, імажинізму, як практики відсторонення від реальності.
Велику роль у бібліотечній кризі і кризі пам’яті відіграв також темпоральний розрив, розрив поколінь між діючими спільнотами інтерпретаторів. Ера електронних текстів встановила інші ліміти ерудиції, до яких книгозбірні не здатні пристосуватися. У прагненні цивілізувати, бібліотеки спричинили надлишкове виробництво духовних цінностей, які спільнота не здатна спожити. Звідси – розпухання, інфляція цінностей. Крім того відбувся розпад загального семантичного поля, у якому могла б здійснюватися комунікація різних читацьких спільнот. Читачі нині не розуміють нащо їм взагалі збиратися загалом. Тексти розтягнули по власним «платонівським» печерам. Бібліотекознавство в цих умовах поки що не може осягнути проблему. Бібліотечним дослідженням вкрай заважає притаманне їм беззаперечне і частіше за все несвідоме використання позитивістського методу.
В цілому ж, не варто сприймати розпад культурної сфери, до якої приписані бібліотеки, як трагедію, якщо цей розпад не зачіпає фондів. Культура, вочевидь, має внутрішні механізми саморозпаду, які регулюють її виживання. Одним з механізмів виживання культури є бібліотеки. Це означає що бібліотеки постійно знаходяться у стані рухливості. Вони наче горять, якщо під горінням розуміти процес переходу речовини з одного стану в інший. Бібліотечна криза є ніщо інше як явище в історії культури, вона не означає її загибелі.
Можливо, єдиним виходом з бібліотечної кризи, а разом з тим і кризи інтерпретації, конфлікту нормативної та ненормативної пам’яті, є деіндустріалізація книгозбірень, їхня переорієнтація з масових на індивідуальні потреби. Крім того, величезну роль має відігравати відкритий доступ до фондів, управління яким має здійснюватися не директивним шляхом, а у спосіб інкорпорації з відповідними науковими і громадськими спільнотами, зацікавленими у наповненні фонду. Ці зміни цілком можливі в разі повернення бібліотек читацьким спільнотам і позбавлення бібліотек тотального державного нормативного контролю. Це автоматичне призведе до емансипації бібліотечної пам’яті і також до винайдення нових способів роботи з пам’яттю в масштабах всієї наукової спільноти.
Втім, цілком зрозуміло, що зниження норми контролю може призвести до зниження норми фінансування, що призведе до загибелі не тільки системи бібліотечного контролю, а й до втрати самих фондів. Все це вказує по-перше на необхідність обережності у підходах до осмислення бібліотеки як суспільного феномену, а по-друге, на необхідність посилення уваги і піклування щодо бібліотечних досліджень, які можуть здійснюватися також і у самих бібліотеках. У такий спосіб бібліотекознавство, як галузь знання отримає нову актуальність і нові перспективи розвитку.
Підсумовуючи зазначимо, що проведене нами дослідження конструкцій роботи з пам’яттю у бібліотечному просторі дозволяє стверджувати, що бібліотечна меморія в цілому наслідує нормативну державну, бюрократичну модель. Головними рисами такої моделі є: 1) сублімація канонів святкування свят найрізноманітнішого ідеологічного забарвлення у єдиний перелік, свого роду офіційний «календар», існування якого де факто не рефлектується; 2) наявність альтернативного, неофіційного, неформального, маргінального святкового дискурсу, який має багато побутових рис, характерних для пострадянських жіночих професійних колективів. В цілому, можливо говорити, що таким чином існують дві парадигми бібліотечної пам’яті: офіційна (державно-бюрократична) і маргінальна, побутова. Перша являє собою той самий принцип офіційної святковості, який склався ще за часів Російської імперії – нормативність і характер директиви. Друга парадигма є елементом пострадянського побуту інтелігентних жінок, яка може бути предметом окремого дослідження в галузі історичної антропології.
То ж, парадигми бібліотечної пам’яті на пострадянському просторі виявилися кодифікованими з одного боку бібліотечним дискурсом, який спирається на метод і етику позитивізму, а з іншого – нормативним державним контролем. При цьому, значний, але прихований вплив на бібліотечну пам'ять чинять традиції світогляду і гендерні стереотипи представників самої бібліотечної спільноти. У творенні бібліотечної пам’яті всі впливи зазнають сублімації, внаслідок якої формується унікальне антропологічне явище – бібліотечна меморія.
Між тим, деякі питання у нашому дослідженні не були розкриті. Можливо позначити їх як своєрідні перспективи подальших досліджень. Так, відомо, що бібліотеки використовують святкування як головний метод меморіальної роботи і найпопулярнішу практику коммеморації. Важливим антропологічним запитанням є запитання про тих хто святкує і хто допускається до ритуалу святкування? Свято визначає також рівні доступу до сакрального. Це нагадує такий собі котел, з якого пам'ять можуть спробувати ті, кому це дозволяється, це свого роду велика польова кухня. Пам'ять можливо подавати по-різному. Це й буде зміною ритуалу пригадування, який визначається «гастрономією» пам’яті. Чи можливо при цьому говорити про святкування як особливу, нетривіальну форму обміну з читачем? Які правила поведінки під час свята санкціонуються, і чи можливе під час свята зняття певних табу? Як визначаються критерії престижу споживання різних сортів пам’яті? Бібліотечна антропологія має про це багатий матеріал, який ще чекає своїх дослідників.
Завдання наступних есе – продемонструвати як з системи каталогів і уявлень про читача конструювалася його історичність. Перед нами має постати історія бібліотечних класифікацій як історія упорядкування читання. Таким чином, можливо, настав історичний час для тлумачення системи впорядкування читання, як частини археології знання.
Література:
1. Арно А., Лансло К. Грамматика общая и рациональная Пор—Рояля / А. Арно, К. Лансло. — М., 1990.
2. Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті / А. Ассман. — Київ : Ніка—Центр, 2012. — 440 с.
3. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика / Р. Барт. — М. : Прогресс, 1989. — 616 с.
4. Бездрабко В. В. Документознавство в Україні: інституціоналізація та сучасний розвиток / В. В. Бездрабко. — К.: Четверта хвиля, 2009. — 720 с.
5. Белецкий А. Надписывающие на полях книг / А. Белецкий // Библиотечные преступники. — Харьков, 1924. — С. 51 — 77.
6. Бойд—Рейворд У. Универсуум информации: жизнь и деятельность Поля Отле / У. Бойд—Рейворд. — М., 1976. — 402 с.
7. Бэкон Ф. Вторая часть сочинения, называемая новый органон, или истинные указания для истолкования природы / Ф. Бэкон // Бэкон Ф. Сочинения. В 2 т. Т. 2 / Ф. Бэкон; [под ред. А. Л. Субботина]. — М., 1972. — 582 с.
8. Ванеев А. Н. О методологической базе библиотековедческих исследований / А. Н. Ванеев // Библиосфера. — 2008. – №4. — С. 3 — 6.
9. Вжосек В. Історія — культура — метафора. Постання некласичної історіографії; Про історичне мислення / В. Вжосек ; [пер. з пол.: В. Сагана та ін.]. — Київ : Ніка—Центр, 2012. — 296 с.
10. Винайдення традиції / За ред. Е. Гобсбаума та Т. Рейнджера. — К., 2010. — 448 с.
11. Витгенштейн Л. Избранные работы / Л. Витгенштейн. — М., 2005. — 440 с.
12. Воннегут К. Бойня № 5, или Крестовый поход детей / К. Воннегут. — М., 2001. — 253 с.
13. Гадамер Х.—Г. Человек и язык / Х.—Г. Гадамер ; [пер. с нем. Х. С. Гафарова] // От «я» к «другому» / [сб. пер. под ред. Т. В. Щитцовой]. — Минск, 1997. — 290 с.
14. Гегель Г. Феноменология духа / Г. Гегель. — М. : Наука, 2000. — 495 с.
15. Геннекен Э. Опыт построения научной критики / Э. Геннекен. — СПб., 1892. — 122 с.
16. Гессе Г. Магия книги : эссе, очерки, фельетоны, рассказы и письма о чтении, книгах, писательском труде, библиофильстве, книгоиздании и книготорговле : [пер. с нем] / Г. Гессе. — М. : Книга, 1990. — 238 с.
17. Герцен А. И. Речь, сказанная при открытии публичной библиотеки для чтения в вятке 6 декабря 1837 года / А. И. Герцен // [Електронний аналог]. Режим доступу: http://redkayakniga.ru/biblioteki/item/f00/s00/z0000009/st016.shtml
18. Гриценко О. Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам’яті / О. Гриценко. — К., 2014, — 352 с.
19. Декларация о международных принципах каталогизации. — РГБ, 2009.
20. Делез Ж. Складка. Лейбниц и барокко / Ж. Делез. — М.: Логос, 1999. — 264 с.
21. День библиотекаря // [Електронний аналог]. Режим доступу: http://www.taglib.ru/den—bibliotekarya.html
22. Деррида Ж. Письмо и различие / Ж. Деррида ; пер. с фр. Д. Ю. Кралечкина. — М. : Акад. проект, 2007. — 495 с.
23. Дерунов К. Н. Типичные черты в эволюции русской «общественной» библиотеки / К. Н. Дерунов // Избранное. — М., 1972. — С. 62—141.
24. Джойс П. Рождение публичных библиотек: политика либерального архива / П. Джойс // Новое литературное обозрение. — №74. — 2005.
25. Добренко Е. Формовка советского читателя. Социальные и эстетические предпосылки рецепции советской литературы / Е. Добренко. — СПб. : Академ. проект, 1997. — 322 с.
26. Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідж. з теорії знання про минуле / Е. Доманська ; [пер. з пол. та англ. В. Склокіна]. — Київ, 2012. — 264 с.
27. Замятин Д. Н. Феноменология географических образов / Д. Н. Замятин // Новое литературное обозрение. — 2000. — №46.
28. Здобнов Н. В. История русской библиографии до начала XX века / Н. В. Здобнов. — М., 1955. — 607 с.
29. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен / М. Зубрицька. — Львів: Літопис, 2004. — 342 с.
30. История чтения в западном мире от Античности до наших дней. — М. : Фаир, 2008. — 544 с.
31. Калугина Т. П. Художественный музей как феномен культуры / Т. П. Калугина. — СПб. : Петрополис, 2008. — 244 с.
32. Каганов Ю. О. Радянські свята та обряди у контексті ідеологічної політики в Україні другої половини XX ст. / Ю. О. Каганов // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету — 2013. — Вип. XXXVI. — С. 186 — 194.
33. Кафка Ф. Замок: роман / Ф. Кафка. — СПб, 2005. — 480 с.
34. Клименко О. Конструювання Дня Перемоги в СРСР: "запрограмована" роль свята (1960—1980—ты роки) / О. Клименко // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/1549—oksana—klimenko—konstruyuvannya—dnya—peremogi—v—srsr—zaprogramovana—rol—svyata—1960—1980—ti—roki
35. Кодак Н. Ф. Бытие книги: заметки о прошлом и настоящем книжного дела / Н. Ф. Кодак. — Київ : Либідь, 1999. — 176 с.
36. Кун Т. Структура научных революций: [пер. с англ.] / Т. Кун. — М.: АСТ, 2003.
37. Коннертон П. Як суспільства пам’ятають / П. Коннертон. — Київ : Ніка—Центр, 2013. — 184 с.
38. Кордонский С. Сословная Россия: сознание и коммуникация / С. Кордонский // [Електронний аналог]. Режим доступу: http://gefter.ru/archive/15533
39. Лаврикова И. Н. Краткий экскурс в теорию праздника / И. Н. Лаврикова // Вестник Челябинского государственного университета. 2011. № 2 (217). — Философия. Социология. Культурология. Вып. 20. С. 74—78.
40. Ланглуа Ш.—В. Введение в изучение истории / Ш.—В. Ланглуа, Ш. Сеньобос [пер. с фр. А. Серебряковой]. — СПб.: Книжный магазин для иногородних О. Н. Поповой, 1899.
41. Лакан Ж. Функция и поле речи и языка в психоанализе / Ж. Лакан. — М., 1995.
42. Ле Гофф Ж. История и память / Ж. Ле Гофф. — М. : РОССПЭН, 2013. — 303 с.
43. Мак—Люен М. Галактика Гутенберга: Становлення людини друкованої книги / М. Мак—Люен. — К., 2011. — 392 с.
44. Маркова В. А. Книга в соціально—комунікативному просторі : минуле, сучасне, майбутнє / В. А. Маркова. — Харків. : ХДАК, 2010. — 252 с.
45. Матвеев М. Ю. Образы библиотек и библиотекарей в художественных произведениях второй половины ХХ — начала XXI века / М. Ю. Матвеев // Библиотечное дело. — 2010. — № 12(126). — С. 36—42.
46. Минкина В. А. Библиотечная конфликтология: приглашение к продолжению дискуссии / В. А. Минкина // [Електронний аналог]. Режим доступу: http://www.gpntb.ru/win/ntb/ntb2001/10/f10_04.htm
47. Моль А. Социодинамика культуры. / А. Моль. — М., 2008. — 416 с.
48. Моргенштерн И. Г. Занимательная библиография / И. Г. Моргенштерн, Б. Т. Уткин. — М.: Книжная палата, 1987. — 256 с.
49. Нагорна, Л. Поняття «місце пам’яті» в системі «memory studies» / Л. Нагорна // Регіональна історія України. Збірник наукових статей / ред. В. Смолій ; Я. Верменич. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2014. — Вип. 8. — С. 55 — 74.
50. Найдорф М. И. Исторически пульсирующая библиотека. Культурные революции и социокультурный институт / М. Найдорф // Вопросы культурологии. — 2008. — № 8. — С. 19—26.
51. О чтении. Взгляды и мысли Джона Рескина // Известия книжных магазинов т—ва М. О. Вольф по литературе, наукам и библиографии. — 1900. — № 3.
52. Овідій Назон П. Метаморфози / П. Овідій Назон. — К.: Дніпро, 1985. — 304 с..
53. Отле П. Труды по библиотековедению. Руководство для общественных библиотек. Организация умственного труда. Руководство к администрированию / П. Отле. — М.: Либрея, 2002. — 232 с.
54. Потебня А. А. Теоретическая поэтика [сост., вступ. ст. А. Б. Муратова] / А. А. Потебня. — М.: Высшая школа, 1990. — 344 с.
55. Репина Л. П. Память о прошлом в пространстве культуры // Диалог со временем. — М., 2012. — №43. — С. 190—198.
56. Рикёр П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике / П. Рикер. — М. : Акад. проект, 2008. — 695 с
57. Рубакин Н. А. Избранное. В 2 т. Т. 1. / Н. А. Рубакин. — М. : Книга, 1975. — 224 с.
58. Руднев В. Философия языка и семиотика безумия: Избранные работы. — М., 2007. — 528 с.
59. Саид Э. Ориентализм / Э. Саид. — СПб, 2005. — 640 с.
60. Селунская Н. Сакральные места, инвестиции в память и средневековый дискурс / Н. Селунская // [Електронний аналог]. Режим доступу: http://gefter.ru/archive/13947 29.12.2014
61. Сартр Ж.—П. Тошнота / Ж.—П. Сартр. // [Електронний аналог]. Режим доступу: http://modernlib.ru/books/sartr_zhanpol/toshnota/read/
62. Стрішенець Н. В. Сучасна американська бібліотечно—інформаційна терміносистема: бібліотекознавчий аспект / Н. В. Стрішенець. — К., 2011.
63. Уайт Х. Метаистория : Историческое воображение в Европе XIX века / Х. Уайт. — Екатеринбург : Изд—во Урал. ун—та, 2002. — 528 с.
64. Уорф Б. Л. Отношение норм поведения и мышления к языку / Б. Л. Уорф // Языки как образ мира. — М., 2003. — С. 157—202.
65. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки / П. Фейерабенд. — М., 1986. — 542 с.
66. Феррер Д. Шапка Клементиса. Обратная связь и инерциальность в генетических процессах // Генетическая критика во Франции: антология / Д. Феррер. — М., 1999. — С. 222—237.
67. Фрейд З. Психология бессознательного / З. Фрейд. — М.: Просвещение, 1990. — 448 с.
68. Фридьева Н. Я. Жизнь для просвещения народа. О деятельности Х. Д. Алчевской / Н. Я. Фридьева. — М., 1963. — 100 с.
69. Фрейре П. Педагогика угнетенных / П. Фрейре. / [Електронний аналог] // Режим доступа: http://nb.kharkov.ua/load/pedagogika_ ugnetennykh/1—1—0—1 385
70. Фуко М. История безумия в классическую эпоху / М. Фуко. — СПб, 1997. — 576 с.
71. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук : пер. с фр. / М. Фуко. — М. : Прогресс, 1977. — 488 с.
72. Хавкина Л. Б. Библиотеки, их организация и техника : рук. по библиотековедению / Л. Б. Хавкина. — СПб. : Тип. Вольфа, 1911. — 404 с.
73. Хальбвакс, М. Социальные рамки памяти / М. Хальбвакс ; [пер. с фр. и вступ. статья С. Н. Зенкина]. — Москва: Новое изд—во, 2007. — 348 с.
74. Хаттон, П. История как искусство памяти / П. Хаттон. — Санкт—Петербург, 2004. — 444 с.
75. Хлебников В. Творения. — М., 1986.
76. Чернов Н. П. Наставление к устройству домашних и частных библиотек / Н. П. Чернов // Изв. кн. магазинов т—ва М. О. Вольф по лит., наукам и библиогр. — 1898. — № 4 — 7.
77. Черняк М. Читатель массовой литературы: мифы и реальность / М. Черняк // Библ. дело. — 2008. - № 17.
78. Чоран Э. После конца истории / Э. Чоран. — СПб., 2002.
79. Шартье Р. Письменная культура и общество / Р. Шартье. — М. : Новое изд—во, 2006. — 272 с.
80. Швецова—Водка Г. Н. Общая теория документа и книги: учеб. пособие / Г. Н. Швецова—Водка. — М.: Рыбари; К.: Знания, 2009. — 489 с.
81. Шпет Г. Г. История как проблема логики: крит. и методол. исслед. / Г. Г. Шпет. — Изд. 3—е. — М., 2011. — 488 с.
82. Эко У. От интернета к Гуттенбергу / У. Эко // Новое литературное обозрение. — 1998. — № 32. [Електронний аналог]. Реж. доступу: http://magazines.russ.ru/nlo/1998/32/
83. Advis pour dresser une bibliotheque par G. Naude. — Lepzig, 1963.
84. Boyarin J. The ethnography of reading / J. Boyarin. — Berkley: University of California Press, 1993. — P. 10—37.
85. Burke P. Tradition and reception / P. Burke // The fortunes of Courtier: The European reception of Castiglione’s Courtegiano. — Philadelphia, 1995. — 210 p.
86. Darnton R. The great cat massacre and other episodes in French cultural history / R. Darnton. — New York, 1985.
87. Debary O. Deindustrialization and Museumification: From Exhibited Memory to Forgotten History / O. Debary // Annals of the American Academy of Political and Social Science — Vol. 595. — 2004. — p. 122—133.
88. Derrida J., Prenowitz E. Archive Fever : a Freudian Impression / J. Derrida, E. Prenowitz // Diacritics. — 1995. — Vol. 25 (№2). — Р. 9—63.
89. Durkheim Е. L'évolution pédagogique en France. (Cours pour les candidats á l'Agrégation dispensé en 1904 — 1905) / E. Durkheim. — Paris, 1938.
90. Fantasies of the Library. — Tallinn, 2015 // [Електроннийаналог]. Режимдоступу: www.synapse.info/publications/intercalations
91. Fish S. Is there a text in this class? : The authority of interpretive communities / S. Fish. — Harvard : Harvard University Press, 1980. — 394 p.
92. Radford G. Flaubert, Foucault and the Bibliotheque Fantastique: toward a postmodern epistemology for Library Science / G. Radford // Library trends — 1998 — №46.
93. Jacobus M. Psychoanalysis and the scene of reading / M. Jacobus. — Oxford, 1997.
94. Jajdelska E. Silent reading and the birth of the narrator / E. Jajdelska. — Toronto: University of Toronto Press, 2007. — 222 p.
95. Kendall J. Melvil Dewey, Compulsive Innovator. The decimal obsessions of an information organizer / J. Kendall // [Електроннийаналог]. Режимдоступу: http://americanlibrariesmagazine.org/2014/03/24/melvil—dewey—compulsive—innovator
96. Lang A. Explicating explications : researching contemporary reading / A. Lang // Reading in history: new methodologies from Anglo—American tradition. — London, 2010. — Vol. 6. — P. 233—259.
97. Radford M. Power, Knowledge, and Fear: Feminism, Foucault, and the Stereotype of the Female Librarian / M. Radford // The Library Quarterly: Information, Community, Policy. — Vol. 67, No. 3 (Jul., 1997). — P. 250—266
98. Ronald E. Day. Totality and representation: a history of knowledge management through European documentation, critical modernity, and postfordism / E. Day Ronald // Journal of the American Society for Information Science and Technology. — 2001. — Vol. 52. — Р. 724?735.
99. Shabir A. G. From library economy to information science: evolutionary trends in the discipline of library and information science / А. G. Shabir // International Refereed Research Journal. — Vol. IV. — April 2013 [131] // [Електроннийаналог]. Реж. доступу: http://www.researchersworld.com/vol4/issue2/Paper_19.pdf
100. Shera J. H. Darwin, Bacon, and Research in Librarianship / J. H. Shera // Library Trends. — №13. — 1964.
101. Smith A. Capturing the social memory of librarianship / A. Smith // [Електроннийаналог]. Режимдоступу: http://repositories.lib.utexas.edu/handle/2152/21671
102. Tillet B. Whats FRBR? A conceptual model for the Bibliographic universe / B. Tillet. — Washington, 2003.
103. The space of the book: print culture in the Russian social imagination. Studies in book and print culture. — Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press, 2011. — 307 p.
104. Foucault M. The fantasia of the library / M. Foucault // Michel Foucault, language, counter—memory, practice: Selected essays and interview. — New York, 1977.
105. Wynne D. Readers and reading practices / D. Wynne // The Oxford History of the Novel in English. — Oxford: Oxford University Press, 2012. — Vol. 3. — P. 22—36.