Овідій, описуючи місце де живе Чутка (Фама), зазначав, що у її мідному палаці чутно лише тихе шепотіння. Цією метафорою приглушеного голосу яким користуються однаково і змовники і читачі, відкривається дискурсивна опосередкованість істин бібліотечного дискурсу і релятивізм читального залу [52].
Бібліотеки світу нині переживають глибоку кризу, вірогідно, другу найтяжчу для них з часів раннього Середньовіччя. Величезні зали бібліотек стають пустими. Читачі заповнили дозвілля супермаркетами, піклуванням про себе, і дозвіллям наодинці з соціальними мережами і електронними виданнями. Вже недалекий той час, коли престижну наукову премію отримає колишній студент, який жодного разу не був у бібліотеці. Звичні бібліотеки можуть легко перетворитися на вид, що зникає. Можливо, бібліотечна криза не є кризою епістеми? Можливо, це криза методів, криза обслуговування? Кінець парадигми? Ми схильні прийняти найпростіше кунівське тлумачення парадигми, як набору правил, санкціонованих програм, для вирішення певних завдань, перш за все, правил висловлювання, правил дискурсу. Дослідник пам’яті Пол Коннертон вслід за Морисом Хальбваксом стверджував, що пам’ять залежить від соціального статусу і ролі особи, її професійної належності до спільноти. Отже, ми мусимо приділяти увагу і бібліотечній антропології пам’яті [37; 73].
Проблемі пам'яті в контексті кризи бібліотек і читання нами буде присвячено дві частини одного есе, у яких буде розглянуто причини занепаду епістеми індустріального читання, від його народження, до сьогодення. В першій частині буде зроблено спробу деконструкції бібліотеки, як дискурсивної формації, і як інтелектуальної системи, а також розгорнуто критику бібліотечного будівництва. В другій частині ми спробуємо розглянути кризу бібліотек, розглядаючи те, як конструюється бібліотечна пам’ять. Внаслідок цього читач матиме перед собою розповіді, у першій з яких оповідується про те, як бібліотека стає метафорою пам'яті і чому її можна назвати «універсальною шухлядою», а у другій – про те, як ця метафора бібліотечної шухляди може використовуватися у роботі з емансипації пам’яті. Бібліотека являє собою ідейний продукт сталих уявлень про світ, результат цілеспрямованого відбору і накопичення. Втім, книгозбірні у вигляді ідей та матеріальних благ, доданих до них, функціонують в ринкових умовах. Бібліотека в цих умовах виробляє смисли за допомогою керівництва читанням, а також кодифікації, систематизації і впорядкування інтелектуального труду та його продуктів. Це веде нас також до необхідності аналізу бібліотечного виробництва.
Актуальність такого есе зумовлена тим, що жоден з позначених процесів ніяк не рефлектується вітчизняними істориками, а спроби пояснити культурницької спільноти бібліотечну кризу тільки змінами читацьких уподобань, переорієнтацією читачів на інші медіа приречені на невдачу.
Частина 1.
Бібліотека як дискурсивна формація та її роль у конструюванні парадигм пам’яті
У першій частині ми спробуємо відповісти на декілька запитань, що стосуються неусвідомлюваних особливостей роботи бібліотек з пам’яттю. Для цього буде потрібно деконструювати бібліотечний дискурс.
Ми будемо звертати увагу на те, яку модель роботи з пам’яттю відтворюють пострадянські бібліотеки, і які форми комунікації і обміну властиві науково-бібліотечній спільноті. Чи можливо говорити про своєрідний аутизм, замкненість цієї моделі, яка, однак, провокує ритуальну логорею? Чи є ця модель також зворотнім боком волі до істини, або вона має лише бюрократичний характер? Мішель Фуко писав: «ми нічого не знаємо про волю до істини, про цю дивовижну машину, призначену для того, щоб робити виключення» (тут і далі – переклад наш, С. Б.) [71].
Можливо, порушення цього запитання приведе нас також і до розуміння беззахисності і субалтерної ролі бібліотек у війні пам’яті, адже жерла гармат полюють на бібліотеки так само, як і на інші руїни епістеми впорядкованого просвітницького розуму. Цілеспрямована руйнація бібліотек, як фізична, так і ідейна, є архетипом антиутопій Рея Бредбері, Джорджа Оруела, а також і Курта Воннегута. Твори перших двох авторів вже стали частиною лексикону кліше алармістів. Натомість, роман про зруйноване місто Дрезден обходять увагою. Між тим, неважко зрозуміти, що дислексія, втрата слів, ехолалія, і, зрештою, божевілля протагоніста роману – це зворотній бік споглядання руїн сакрального як ззовні, так і зсередини. Божевільна уява колишнього солдата Біллі Пілігрима переносить його на планету Тральфамадор, у спеціальний зоопарк, де він і його пам'ять стають предметом споглядання і розваги абсолютизованих «інших». Бібліотечні песимісти мають всі підстави стверджувати, що так само, як нічого не може бути «після Тральфамадору», так і нічого не може бути «після бібліотек». Чи вже настав час думати про охорону книгозбірень? Можливо, ця охорона вже існує як практика роботи з пам’яттю? На всі ці та багато інших нетривіальних для бібліотекознавства запитань ми ставимо завдання дати певні відповіді.
Бібліотека, як і музей, є перш за все витвором людської фантазії і дзеркалом дискурсу. Мішель Фуко писав: «В культурі у даний момент часу існує лише одна епістема, яка визначає можливість будь якого знання» [71, с. 194]. Таким чином, бібліотека - зворотній бік, спина друкарського верстату, геніальна технологія деконструкції, індустрія «розтину» творів друку. Це водночас є невдалий спосіб осягнути геніальність за допомогою технічних засобів, складна механічна шкатулка, здатна відтворювати, але нічого не варта без участі творчості і свободи. Цей технічний посередник між автором і читацьким загалом, публікою, є також схемою відтворення наукової і літературної спільноти.
Бібліотека – це таке місце, де можна руками доторкнутися до дискурсивної формації, випробувати будь яким позитивним способом уявлення епохи про метод впорядкування знань. Як і будь який технічний витвір ХІХ століття, бібліотечна справа просякнута колоніалізмом. Також бібліотеки відтворюють ідею лібералізму. Для багатьох народів вони стали культурним імпортом. Так, наприклад, на перший погляд новаторські ідеї фасетної класифікації бібліотекознавця і математика Ш. Ранганатана, автора знаменитих «п’яти законів бібліотечної науки», можуть викликати непересічну пошану лише у тих, хто не зважає на те, що істинний подив викликає не саме по собі новаторство і мудрість індійського мислителя, а інтелектуальний подвиг туземця, що зміг оволодіти знаннями метрополії, і став одним з прикладів тих ідеалів, які конструювали ідентичність колоніальної імперії [59].
Бібліотеки відігравали велику роль у символіці перемоги й інкорпорації народів, що входили до складу імперій. За ідеєю випередження світу у всіх відкриттях стояв звичайний колоніалізм. Бібліотеки були одним з конструкторів уявлюваних географій і картин світу [27]. Систематичні каталоги утворювали образи підкорюваних спільнот. Бібліотеки конструювали епістемологічну модель розрізнення світу на «Схід» та «Захід», брали участь у творенні ментальної мапи орієнталізму [59]. Згодом колонізовані самі стали колонізаторами, натомість, вони ніяк не збільшили рівень свободи волі, увічнивши систему бюрократії знання.
На сьогоднішній день бібліотеки цілком офіційно займаються відтворенням національної пам’яті у більшості країн євроатлантичного світу. Санкціоновані владою бібліотеки також носять і поліцейську, охоронну функцію у стосунку до розуму, думки, по відношенні до якої вони практикують впорядковане оздоровлення. Примітно, що у Російській імперії публічні бібліотеки зароджувалися за євроатлантичною моделлю тотального контролю. Бібліотеки 1830–х років були відповіддю на декабристський рух, і являли собою окрім іншого засіб проти бродіння демократичного руху. Такі бібліотеки навіть деякий час офіційно підкорювалися Міністерству внутрішніх справ. Крім того, до всіх бібліотек був приставлений чиновник з особливих доручень, який представляв цензурне відомство [24].
Ідеї бібліотеки створили своєрідний бібліотечний міф, відтворення якого здійснюється за рахунок коммеморації. Привертає увагу феномен історизму бібліотечного міфу, бібліотечної епістеми. Вона так само як і музей є проявом особливого історичного стилю мислення, яке дослідники протиставляють пам’яті. Зауважимо тут про ще одну важливу річ. Бібліотеки, відвідуваність яких впала – не є такими, яким загрожує моментальне зникнення (зникнення буде повільним), адже вони фактично дійшли кореляту своєї культурної норми, позбавившись штучно спричиненого попиту. Відбулася інфляція привитих бібліотечних цінностей, і їхній «обмінний курс» на ринку вільного часу впав. Втім, це не означає і ніяких добрих новин: розподіл благ, який спирається на освоєння бібліотекою читацького часу – більше не являє собою релевантний показник користі бібліотечної роботи.
У наслідок організованої коммеморації нормативні бібліотеки приборкали пам'ять і розподілили її рядами між універсаліями розуму. Модель бібліотеки виявилася продуктивною у галузі форматування знань. Кожен читач, який стикається з нормативною індустріальною бібліотекою, як дикун, що стикається з абетковою фіксацією знаків, назавжди отримує матрицю сприйняття – особисту «вигадану» бібліотеку, яка через емоційний слід і систему метафор впорядковує відтепер і нарацію його власної пам’яті, яка береже спогади «наче книги у шухлядах». Антуан Рокантен, персонаж Сартрової «Нудоти» говорив про одного бібліотечного персонажа – Самоучку: «...Мене осінило. Я розгадав метод Самоучки: він оволодіває знаннями у абетковому порядку. Сьогодні він дістався до «Л». «К», після «І». «Л» після «К». Від трактату про жорсткокрилих, до католицького памфлету проти дарвінізму, але це його не бентежить. Він прочитав усе...» [61]. Саме таким чином замикається коло культури пам’яті, яка потрапляє у тенета того, що можливо назвати «інформаційною культурою», естетичним, філософським та історичним виміром якої мало хто переймається, окрім істориків читання.
Бібліотека індустріальної доби втратила «душу», перетворилася на мета-бібліотеку, виставлену напоказ концепцію бібліотеки, абстрактну «соціальну роль» і суспільний інститут, який відправляє владу і заміщує інтимне спілкування з текстами – індустріальним споживанням цитат і уривків. Бібліотека почала являти собою систему готового знання, на яку нанизувалися нові й нові книги, машиною промислового збирання та експлуатації пам’яті. Тут «примітивна науково-просвітницька доктрина виступає як тематичний фільтр» [31, с. 143]. Велику роль відіграв у цьому метод впорядкування бібліотеки – каталог. Бібліотечний каталог продукує дроблене знання і дроблену пам'ять, машину комбінаторики, модель для збирання, за допомогою якої можливо створити будь який образ, виконати будь яке замовлення. В цьому іронія і трагедія бібліотеки у світі індустрії і престижного обміну.
Режим історичності індустріальних бібліотек породжувався у спосіб інкорпорації фондів до міжнародних стандартів роботи з ними. На жаль, міжнародні системи каталогізації не враховують відмінностей складання національних бібліотечних фондів, вони лише транслюють атлантичну модель. Це означає, що бібліотеки схожі між собою не завдяки власним інтенціям, а завдяки форматуванню «згори». «Ядро» уявлень про бібліотеку має чітку епістемологічну належність епосі колоніалізму і позитивізму. Всі індустріальні бібліотеки однакові, однак це є наслідком не розвитку спільної безальтернативної ідеї найкращого, але прийняттям правил гри міжнародного бюрократичного механізму, в рамках якого формулювалася і підтримувалася ідея вищості певного типу культури й ідеологія форм її трансферу і наслідування.
Як зазначалося, будь яка сучасна індустріальна бібліотека сама по собі є метабібліотекою, збіркою цитат і розрізнених функцій, які вона носила у різні періоди історії. Цей найдавніший інститут цивілізації одночасно має багато вимірів. Це й сховище сувоїв (канон текстів жерців), і скрипторій (прерогатива монастиря, де книги прикуті ціпками), й олтар гуманістичного культу Розуму. Це місце відтворення культурної пам’яті, де відтворення впорядковується регулярним чином (на основі стандарту), від чого стає санкціонованим. Бібліотеки будують ментальність всіх, хто присягає книжковій культурі, каналізують уяву. Бібліотеки є також символами, атрибутами державної влади. Їх державницький статус підкреслює поміркований патерналізм ліберальної «держави добробуту» у відношенні до підданих, які виявляють лояльність і симпатію культурним іграм. Публічні бібліотеки ХІХ століття стали взірцем «ліберального архіву», який сприймався як джерело морального будівництва демократичної спільноти [24]. Цей ідеал, на жаль, сходить зі сцени. Можливо, причиною цього є крах вдумливого читання.
Визначення читання, як «legere» одночасно може тлумачитися і як «збирання». Саме тому бібліотеку пропонується розглядати як «модель для збирання», яка виникає у свідомості її користувачів. Бібліотечна робота нагадує «збирання земель», сакральну роботу влади інтелектуалів. Основою будь якого індустріального виробництва, у тому числі бібліотечного, є типовість і повторюваність, так само як у модерній науці основою є здатність фактів до відтворення, верифікації і фальсифікації. Отже, бібліотеки породжують спільноти інтерпретаторів історичних та інших наукових міфів. Між тим, Френсіс Бекон у «Новому органоні», або проекті «Великого відновлення наук» писав, що «логіка, якою тепер користуються, скоріше служить укріпленню і збереженню забобонів, які мають свою основу у загальноприйнятих поняттях, ніж у розшуках істини. Тому вона скоріше шкідлива, ніж корисна» [7]. Ідея Бекона полягала в тому щоб зібрати докупи науки, які наче розпалися, розповзлися. В цьому контексті слушно помітити, що бібліотека повторює модель людського розуму з його процесами розрізнення і розподілення, забудькуватістю, а також пригадування і збирання «ейдосів» за певними ознаками.
Дослідниця пам’яті Аляйда Ассман приводить такі слова одного напівбожевільного «збирача світу»: «Розумієте, світ розпався на шматки. Моє завдання у тому, щоб знову зібрати їх докупи». Так говорив один житель Нью-Йорка, який збирав і колекціонував залишки матеріальної культури, яким ніхто не приділяв уваги. [2, с. 405]. Дійсно, «…в основі історичної пам’яті лежить забудькуватість історії. Пам’ятники гравіровані забуттям і лише забудькувата культура може породжувати пам’ятники. Сучасна культура мало вірить у свою здатність запам’ятовувати, і подібно до неврастеніка, який записує у блокнот кожну свою дію, розміщує все, у тому числі і себе у резервуар пам’ятного» [31, с. 155]. Втім, не варто зазнаватися і вдавати, ніби бібліотеки існують для всіх. Нині вони є лише зрізом свідомості тих, хто володіє певним рівнем грамотності, при цьому «грамотність» означає не лише здатність читати, але й здатність оволодівати бібліотечною культурою.
Вітчизняний літературознавець Олександр Білецький у нарисі «Той, хто надписує на полях» приводив сюжет з творчості Віктора Гюго про те, як простолюдин спалив бібліотеку. «Хтось вчений, або поет звернувся до нього з промовою: – Злочин який ти скоїв направлений проти тебе самого. Ти згубив книгу, яка руйнує ешафот, війну й голод. Вона каже: немає більше рабів. Книга це право, істина, розум, прогрес. І ти все це знищив!». Відповідь простолюдина була простою: він сказав, що не вміє читати [5]. Втім, той абстрактний антигерой, читач, який нищить бібліотеку своїм нехтуванням, якщо він не Герострат – просто не вміє «читати», інтерпретувати бібліотечну систему. Або є радикально налаштованим авангардистом (а не постмодерністом, яких насправді не буває, адже епістема модерну триває, поступово втрачаючи свій ідейний стрижень).
Індустріальна бібліотека покликана нівелювати різницю у пам’яті, вирівнювати і здійснювати селекцію пам’яті, віддаючи перевагу вигідній, доцільній. Це, звісно, одна зі стратегій виживання бібліотеки, як соціального інституту. Крім того, зрозуміло, що пам’ять визначається групою, спільнотою. Тому, бібліотечна спільнота формує власну пам’ять, яка впливає на конструювання суспільної пам’яті. Пол Коннертон наголошував, що образи з минулого виправдовують, легітимізують соціальний стан теперішнього, а бібліотека є одним з методів організованого забуття [2, с. 17; 33]. То ж, бібліотека відносно пам’яті діє як маніпулятивний інструмент. Загальновідомим є факт використання бібліотек як місця, де збирався новий секуляризований пантеон «богів» ліберального або соціалістичного суспільства, його героїчний іконостас, який утверджує різні цінності, поєднані між собою методом пропаганди – вельми шанованого слова у ієрархії слів просвітницької бібліотечної говірки ХХ століття.
На думку відомого теоретика культури Авраама Моля текст, який потрапляє до бібліотеки переживає смерть і нове народження [47]. Його, наче тіло Осиріса, розбирають за допомогою каталогізаторів на частини і складають знов, вже у вигляді частини цілого. Так відбувається з десятками тисяч книг в усьому світі щодня. Культура книги несе у собі невиліковний архетипічний сюжет Ізіди і травму Осиріса. Примітно, що Авраам Моль зазначав, що Аристотель, Бекон, Ампер і Огюст Конт є представниками доктрини, яка знайшла своє завершення (і зайшла в тупик) в універсальній десятковій класифікації Мелвіла Дьюї, що є основою сучасної індустріальної бібліотеки [47]. Отже, бібліотека створила патерн впорядкування і кодифікації знань у сучасному світі. Однак, хоча стала ідея впорядкування бібліотеки за десятковою класифікацією є прийнятою нормою, втім, це не означає, що ця ідея є найліпшою. Наприклад, культуролог Т. Калугіна приводить цитату Мальро, у якій той пише: «…в очах азіата… – це абсурдний концерт, у якому нескінченно слідують один за одним суперечливі мотиви…» [31, с. 123].
Класифікація Мелвіла Дьюї, що лежить в основі масової бібліотеки, не є універсальною і об’єктивною, вона має цивілізаційну, класову і гендерну упередженість. Вона є поглядом англосаксонської білої людини, чоловіка буржуазного світу на світ ідей. Саме таке відношення закладається у її аксіології (визначенні цінності) і епістемології (визначенні об’єктивності і вичерпності опису). Ця система не може приймати в себе нові розділи, її неможливо реформувати. Крім того, завдяки імпліцитному колоніалізму, це є у значній мірі система експлуататорська. Це означає, що бібліотеки по відношенню до читачів володіють енкратичним дискурсом (за висловом Ролана Барта) – дискурсом влади [3]. Ясність і здоровий глузд є його обов’язковими привілеями-масками, за якими він приховує дещо хижацьку сутність. Варто помітити, що велетенські бібліотеки України використовують у каталогізації не тільки Десяткову класифікацію, а частіше Бібліотечно-бібліографічну класифікацію – продукт радянської доби, який розподіляв теми каталогізації украй заідеологізованим чином, спираючись, втім, на ідеї Дьюї.
У бібліотеці геніального дослідника культури Абі Варбурга не використовується система Дьюї. Тут використовується «принцип добросусідства». Книги з різних галузей знань розміщуються тут поряд з огляду на їх ідейну близькість. До речі, Е. Гобсбаум зазначав, що Варбург був одним з тих, хто вивчав вплив науки на візуальну репрезентацію знань, тому слід розуміти, що в основі альтернативної бібліотеки Абі Варбурга лежить інша природа бібліотечної вигадки [10, с. 17]. Отже, чи можливо говорити про будь яку бібліотеку, як «вигадану бібліотеку»? І яка бібліотека має більшу епістемологічну вірогідність – реальна чи вигадана? Наприклад, Гюстав Флобер у роботі над створенням «Спокуси святого Антонія» користувався скоріше вигаданою бібліотекою, власним шляхом у ній [104]. Можливо, бібліотечна криза є також і кризою уявлень про бібліотеку, кризою ментальності, конфліктом моделей впорядкування світу? Спираючись на викладені вище роздуми, ми пропонуємо читачеві ще кілька роздумів відносно бібліотечної кризи в цілому і бібліотечної пам’яті зокрема.
Стосовно вигаданих бібліотек можливо сказати, що існують принаймні дві головні метафори – авторитарна бібліотека-башта (Борхес) і егалітарна бібліотека-музейон (Отле). Одна з них є реальністю, а інша – цілковитою утопією, мрією. Перша встановлює порядок і владу, а друга є простором гри зі смислами, клубком тропок що розходяться. У значній мірі бібліотека ця друга книгозбірня є діалогічною. Немає однакової бібліотеки для двох різних читачів, кожен бачить бібліотеку по-різному. Випливає, що той хто приходить у бібліотеку за твердим знанням, потрапляє назавжди у башту. Натомість, той, хто йде ставити запитання, а не добиватися відповіді під тортурами, отримує у винагороду нематеріальну бібліотеку-музейон, з яким ніколи не розстається, однак і не може поділитися з іншими.
Між тим, щодо бібліотек, які існують у матеріальному світі, допустимо говорити про те, що склалися два типи бібліотек за їх дискурсивними ознаками. Це – «бібліотеки пригноблених» (дрібні бібліотеки на периферії) і «бібліотеки пригноблення» (наприклад, центральні бібліотеки і бібліотечні системи). Розподіл типів визначається суворим регламентом статусу.
Проблема втраченої пам’яті бібліотек полягає саме у наказі про централізацію бібліотечної і архівної справи. Декрет Ради народних комісарів про упорядкування бібліотек і архівів, і вилучення книжкового майна, приписував фактично забирати надлишки пам'яті у центральні книгозбірні із високим статусом і централізацією. Так архіви і колекції малих міст виявилися вивезеними у метрополії інтелектуального колоніалізму. Місцеві спільноти виявилися позбавлені власної документної пам'яті, відмежовані від неї не тільки просторовим бар’єром, але і бар’єром прописки. (Цілком відомо, що записатися до бібліотеки з високим статусом без міської прописки або рекомендації неможливо). Натомість місцеві спільноти отримали «бібліотеки пригноблених» – універсальний набір книг, які створювалися тим чи іншим владним дискурсом. Архіви спільнот стали здобутком переможців і предметом опису, систематизації, і знайшли місце у відділах рідкісних зібрань, майже назавжди забуті і відсторонені за принципом бібліотафії. Пам'ять поколінь було знищено грабіжницьким відношенням до архівів і бібліотек, централізаторським підходом до їхнього планування, що виключало самобутність, як елемент контексту пам’яті спільноти. Сучасні бібліотеки тому мають конструктивістську природу, є втіленням сублімації мрії, вигадки та ідеологій.
Отже, звернемося до джерел комплектування бібліотек, яка є головним симптомом, крізь який аналітичні моделі історичного письма можуть входити у взаємодію з герметизмом бібліотечної парадигми.
Історично перший шлях наповнення бібліотеки – мілітарне завоювання, або економічне чи політичне підкорення, яке дозволяло переможцю отримати разом з іншими скарбами «скарбницю знань» [50]. Бібліотеки індустріальної доби наслідували цей принцип. Вони є такий самий прояв колоніалізму і глобального капіталістичного орієнталізму, як і музеї з конфіскованими цінностями (найбільші бібліотеки і музеї імперій завжди поповнювалися не тільки за рахунок «обов’язкового екземпляру», але і за рахунок реквізиції, вилучення і відчуження книг у підкорених народів або верств). Слушно пригадати, що натякаючи на капіталістичний, банківський, «складський» вимір бібліотеки, Герцен називав її «запасний магазейн» [17].
Саме тому бібліотечна пам'ять є травматичною, адже вона є слідом репресивного механізму культури, яка здійснює відбір і універсальну класифікацію діаметрально різних ідей та книг за одним зразком, розробленим всередині європейської епістеми. Немає ніяких причин стверджувати, що неможливий інший спосіб існування бібліотек. Виникнення альтернативних книгозбірень і антибібліотек (в першу чергу як мистецьких проектів) – симптоматичне явище. Однією з альтернативних книгозбірень є, наприклад, книгозбірня з красномовною назвою – «бібліотека милості» Томаса Лера, – це зібрання рукописів, які не потрапили до друку. [2, с. 420]. Між тим, відомий педагог Пауло Фрейре писав: «будь яка спроба пом’якшити владу гнобителів повагою до слабості пригноблених майже завжди виявляє себе у формі фальшивої великодушності. Для того, щоб мати можливість продовжувати висловлювати великодушність, треба узаконити несправедливість. Будь який несправедливий соціальний лад являє собою постійне джерело великодушності, який харчується смертю, відчаєм і бідністю» [69].
Домашні бібліотеки також можуть відноситися до альтернативних книгозбірень, проте не завжди. Адже існували і існують домашні бібліотеки престижу, які не мають ніякого відношення до роздумів і позиції власника. Домашні бібліотеки повторили свій злет і на хвилі демократичного руху. Однак, вони стали жертвою нового порядку, його новою, взятою з рук панівного інтелектуального прошарку пристрастю до накопичення, але не шляхом свободи.
Цікаво, що такий принцип комплектування, як обов’язковий екземпляр (або «національний екземпляр») книги покликаний бути ще однією опорою державності. Згідно до цього принципу бібліотека наповнюється літературою, яка позначена державною санкцією, яка випромінює ауру санкціонованості і пріоритету. У відношенні до наукового світу, який не повинен мати національних меж, це є прихований спосіб цензури і навіть важіль розбрату.
Не зважаючи на проголошений принцип рівноцінного відбору, бібліотеки погано поповнюються літературою субалтернів. Тут можливо говорити про цензуру цінності, або ауратичності. У соціології мистецтва існує поняття ауратичності – випромінювання предметом своєї вартості. Така сама ауратичність приписується бібліотечним надбанням. Якщо книжка не відповідає критерію ауратичності – не випромінює цінності, вона буде відсіяна бібліотекою. Однак, у демократичному суспільстві головне джерело книг – це дар, придбання з огляду на наукову зацікавленість. Дар надає ауратичність будь-яким речам. Натомість, у тоталітарному суспільстві домінує централізований розподіл з реквізованих фондів, а також розподільче придбання за певним законодавчо оформленим «профілем комплектування».
Отже, можливо говорити, що саме соціальний конструктивізм є першою і головною причиною кризи вітчизняних бібліотек і кризи пам’яті. У вітчизняних бібліотеках відсутня природна пам’ять громади – вона тут є плодом конструювання, відбору. Саме тому, простір індустріальних бібліотек є одним з тоталітарних олтарів, де висловлювання можливе тільки як мовчання. Тому, не дивно, що бібліотеки встановлюють особливі ролі поведінки для читачів, які повинні вести себе так, наче вони знаходяться у храмі.
Система бібліотечної класифікації чинить величезний вплив на читачів усіх рівнів та груп. Бібліотека стала одним із засобів інтеграції пригноблюваних у систему пригноблення. До речі, одним із критиків культурного пригноблення був Пауло Фрейре, який писав про нікчемність банківського, бюрократичного підходу до культури. Між тим, у бібліотеках закріпився саме цей ідеал. Слушно помітити, що на думку видатного педагога Пауло Фрейре, ідеал пригноблених – самим стати пригноблювачами, тобто тими самими особами, які раніше здійснювали щодо них свою владу. Саме це Фрейре називав «моделлю гуманізму» пригноблених [69]. Новий наглядач повинен бути ще більшим тираном, ніж колишній, аби відправляти його ваду так, як вона того варта. Отже, в наші дні бібліотеки являють особливий простір свободи, який було втрачено від страху цієї свободи. Простір ресентименту. Порядку заради порядку.
Річ у тім, що проблема ізоляції бібліотек не була подолана. Іноземні книги з гуманітаристики надходили рідко. Все заміщувалося єдиною марксистською парадигмою, яка реалізовувалася як за рахунок використання профільованого комплектування, так і за рахунок використання ідеологізованої бібліотечно-бібліографічної класифікації. Це призвело до вкрай однобічного уявлення про світ у користувачів в тому числі і наукових бібліотек. Саме цей герметизм є серед іншого важливою причиною кризи джерел вітчизняного наукового знання, адже саме бібліотеки у значній мірі сформували наукову спільноту і патерни її взаємодії з системою знань. Таким чином, наукова спільнота наслідує модель бібліотечної етики: атомізованість, замкненість, нарочиту «ефективність», схоластичне конспектування, компілятивність, тишу, герметизм. Це робить трансформацію бібліотечної наукової спільноти неможливою. Якщо у ХІХ столітті бібліотеки були першоджерелом визрівання інтелектуального індивідуалізму, створення приватних світів, впровадження раціонального «я», його практик і території, то у ХХ столітті книгозбірні стали місцем консервації моделі наукової особистості. Бібліотеки створювали індивіда індустріальної епохи й індустріальної позитивної науки. У ХХ столітті вони стали внутрішнім каноном науки. Між тим, поведінка пригноблених – завжди приписувана поведінка. На яких законах відбувається конструювання мови приречених до нормативного світу класифікацій?
Справа в тім, що бібліотеки відтворюють свого роду абстрактне кафкіанське бюро управління інтелектуальним капіталом. Таке своєрідне бюро є універсальною категорією письмової культури, маскою впорядкованого розрізнення, епістемою універсальної паперової документації і комунікації. Бюро, стіл і документ, як верстат, породжують сталу модель вертикалі інтелектуальної влади, вартості і власності. Така вертикаль впорядковує простір, виробництво, обмін, мову і ресурси, надаючи своєю «печаткою» нормативності і легітимності всьому, що схвалює. Бюро являє собою основу системи бюрократії і влади канцелярії впорядкованого документообороту, яка виникла на рубежі ХІХ – ХХ століть як відповідь на розвиток функцій держави і розширення її територій.
Цікаво, що систематизація бібліотек починалася з трагедії розуму систематизаторів. Відомий літератор Джошуа Кендалл писав, що Мелвіл Дьюї скоріше за все страждав нервовим розладом – нав’язливою поведінкою, яка полягала у прагненні все систематизувати [95]. Подібну пристрасть до систематизації відчував і Поль Отле, як свідчить Рейворд Бойд [6]. На його думку, у випадку Отле слід говорити про такий розлад як про результат психічних травм у пубертатному віці [6]. Отже, винайдена ХІХ століттям бібліотечна мова тому може здатися простором фантазії, членороздільним речитативом утопічного мислення, зведеного у ранг правила. Мова класифікації вчиняє лаканівське «приховування простору» інших мов. Крім того, цей дискурс є дейксисом – єдністю мислення, праці та письма.
Між тим, чи є ця особливість мови розладом, або геніальністю? Пам’ятаючи завіт Мішеля Фуко про те що будь яка наука сама конструює власний предмет, не слід вдаватися до стереотипних оцінок. Фуко писав: «безумство стає формою, співвіднесеною з розумом, або, вірніше, безумство і розум створюють нерозривну пару, елементи якої постійно міняються місцями. На всяке безумство знаходиться свій розум, його суддя і володар, а на всякий розум – своє безумство, у якому він отримує власну убогу істину. Обидва слугують один одному мірою, заперечують одне у безкінечних взаємних відсилках і отримують одне в однім основу» [70, с. 48].
Філософ Вадим Руднєв, наслідуючи в чомусь Мішеля Фуко, у «Семіотиці божевілля» писав, що ознаки хвороби збираються з тексту про неї, тобто логічно правильним було б говорити, що «хворіє не людина, а текст» [58]. То ж, детальніше звернемося до бібліотечного дискурсу. Його іронія полягає також і в тому, що саме завдяки класифікації нервових розладів, яка не враховує контексту, можлива, наприклад, така річ, як рекомендація лікувати професійні хвороби бібліотекарів за допомогою бібліотерапії [45].
В основі бібліотечного дискурсу лежить десяткова класифікація. Завдяки системі десяткової класифікації, яка базується на універсальній штучній лінгвістиці, дискурс бібліотеки можливо вважати прямим нащадком універсальної граматики Пор-Рояля [1]. Їхня система та метод побудовані на спільних епістемологічних основах. Крім того, слід помітити, що виникнення хронології Жозефа Скалігера (що займався також і систематизацією літературних жанрів), і написання Габріелем Ноде перших праць з бібліотекознавства відбувалося в один і той самий відрізок історичного часу (перша половина XVII століття). Крім того, всі ці нові на той час наукові напрямки широко використовували мнемоніку, різні схоластичні техніки запам’ятовування, які ґрунтовно розглянув у своїй роботі Пітер Хаттон [74]. Ознаки штучних мов універсальних класифікацій дозволяють утверджувати широкі паралелі, наприклад, між людським мозком, та горіхом, на що вказують їхні критики.
В основі мови десяткової класифікації лежить індукція. Індукція формує каталожний ящик як принцип і діапазон класифікації. Натомість, дедукція вчинює розподіл книг та інших об’єктів бібліотечного розподілу по заздалегідь підготовленим «полицям» для зберігання знання. Звісно, бібліотека є методом, опорою розуму. Однак, логіка територіальності, карти, кордонів – лежить в основі розстановки і запису. Сукупність каталогізованих текстів каналізує можливості нових текстів до прирощення знань, таким чином відбувається надбудова без обміну, вавилонська вежа. Зоопарк, кунсткамера і музей – інтелектуальний праобраз бібліотеки. Втім, у погляді на музей і звіринець постає лише карикатурна діалектика бібліотечного задуму. Ідеальний порядок тут межує з імпліцитним хаосом, про який зазначав Борхес у «Вавилонській бібліотеці». Не дарма Фуко наголошував, що головний принцип уявної бібліотеки – це створення лабіринтів, «кротових нір» у тілі «галактики Гутенберга» [104].
Користувач бібліотечного каталогу запрограмований на постійну логічну похибку «передбачення підстави» (Pertitio principii). Спираючись на каталог, читач здатний стверджувати, що все що знаходиться у даному розділі систематичного каталогу належить саме даній галузі знання (набір галузей вичерпується уявленнями ХІХ століття), на її сучасному етапі. Насправді ж це зовсім не так. Адже, оцінку новизни, кваліфікацію змісту, цінності, значення, достовірності, актуальності предмету опису (книги або статті) визначає бібліотекар, який принципово позбавлений необхідного рівня універсальних знань для роботи з тими галузями знання, з якими він стикається за службовою необхідністю. Неможливо уявити собі штат каталогізаторів, який включав би в себе професіоналів з вищою освітою з десятків окремих галузей знання. Отже, бібліотечний розподіл здійснюється в кращому випадку на рівні знань шкільної програми з предмету класифікації, хоча й за допомогою маси допоміжних матеріалів, чим досягається консервація тенденції до спрощення, яку помічав ще Еміль Дюркгейм [89].
Класифікація Дьюї використовує додавання ознак, як головний метод. Додавання продовжує ряди означаючих, які кодифікують той чи інший предмет класифікації. У сучасній декларації каталогізації крім того рекомендується використовувати терміни «які відповідають уявленням більшості користувачів» [19]. Годі й говорити, що уявлення більшості не ведуть до відкриттів. Цікаво, що при каталогізації місце знаходять лише елементи, які «значимі з бібліографічної точки зору» [19]. Отже, бібліотечна мова є однією з універсальних штучних мов, які засновані на застосуванні синтезу абетки та арифметики, і уявлення про універсальну граматику. З огляду на особливість цього дискурсу, можливо говорити про те що бібліотечна класифікація являє собою ментальну карту, що виробляє простір уявної географії і систематики пам’яті.
Таким чином, незалежно від того, який текст знаходиться у книзі, він все одно буде перемолотий, розібраний у бюро таким чином, щоб потім звертатися до читача розподіленим, роздробленим згідно системи дробі класифікації знань ХІХ століття, породженої тогочасним західним світом. Така класифікація коріниться у ідеях впорядкування наук Френсиса Бекона й ідеях про монади Лейбніца, а також в універсальних граматиках часів епохи Бароко (перш за все у граматиці Пор Рояля). Звісно, що це консервує систему наукового знання, ускладнюючи фундаментальні відкриття. Саме така система є основою бібліотечної «вавилонської вежі», про яку писав Борхес.
Складається враження, що бібліотека впорядковує книги за принципом, близьким до систематики Карла Ліннея, як живі організми, і як окремі клітини, взяті від цілого, а її методологію продовжує контролювати патерн автопсії. Поль Отлє писав: «Треба розглядати відмінні риси книги так, як… окремі види тварин» [53, с. 34]. «Розкладаючи на основні елементи зміст книги, її позбавляють оригінальних, тільки їй властивих рис... Зовнішньому матеріальному розчленуванні книги з розкладанням її… відповідає її внутрішній розпад, що здійснюється при кодифікації… в цілях економії часу» [53, с. 143]. Цікаво, що Ланглуа та Сеньобос писали таке: «Наука, найближча до історії – описова зоологія. Організм тварини розглядають у сукупності, а потім розтинають, щоб розкласти на складові частини» [53, с. 172]. «…Можна порівнювати дійсні групи дійсних індивідуумів, брати історичні дані суспільства і класифікувати їх на підставі подібностей. Це буде конкретна класифікація, аналогічна зоологічним класифікаціям» [53, с. 224].
Книга в уявленні Отле мала певну схожість з монадою Лейбніца. Він сприймав книгу як «куб класифікації». Згідно з Отле, кожна сторона куба – це розряд класифікації, а «книга» має ті ж сторони, що і куб. На сторонах кубу розмістилися: а) зміст; б) місце; в) час; г) форма; д) мова. [53, с. 38]. Видачу книг радилося проводити через особливий стінний проріз. Цікаво, що це є метафора обскури [53, с. 98]. Це є одночасно алюзія до «Паноптикона» Д. Бентама, який, до речі, використовував М. Фуко для ілюстрації принципу універсальної влади буржуазного наукового дискурсу.
Книга, таким чином, у бібліотечній системі є свого роду «клітиною» живого організму, що знаходиться у процесі осмосу по відношенню до області знань, до якої її зараховує система класифікації. Класифікація та відбір також повторює структуру осмосу. Критерії осмосу гнучкі і залежать від вимог часу. Отже, часті зміни порядку класифікації, рекаталогізація, вказують на те що книга не може бути однією і тою ж самою в момент початку роботи каталогізатора і у момент її завершення, оскільки її властивості залежать від контексту, що приписується каталогізатором.
Саме ця «осмотична» модель зборки знання є одночасно і моделлю зборки культурної пам’яті. Крім того, бібліотека і свідомість у мові є категоріями, які знаходяться в ситуації взаємної метафоризації (переносу і контр переносу). Це свідчить про те що ніякої пам’яті, окрім штучно створюваної у даний момент часу (з уламків ментальності спільнот, ящиків і каталогізованих книг-клітин бібліотечного організму) у індустріальній бібліотеці бути не може. У такий спосіб не концептуалізована, ненормативна пам'ять, як і минуле, вислизає з бібліотечної мови, що робить в цих умовах неможливим наукове (у позитивному сенсі) дослідження пам’яті.
Ядром бібліотечної парадигми є мова картотеки. Не можна обійтися без розгляду цього явища. Мішель Фуко наголошував на спорідненості бібліотечної і поліцейської картотек, обидві з яких є втіленням влади. В цьому ж ключі історик читання Роберт Дарнтон приводив цікавий сюжет, у якому розважає над джерелами бібліотечного дискурсу [86]. Згідно з Дарнтоном, поліцейський чиновник був першим «сучасним» бібліографом (мова наразі звісно не йде про Калімаха). Перший сучасний бібліограф-наглядач заводив картотеку на авторів та їх дописи. Саме це і стало, можливо, джерелом репресивних каталогів ХХ століття.
Звернемося до психолінгвістики бібліотечної комунікації. Цікаво, що саме завдяки Лейбніцу у бібліотеках реалізовано барочну модель погляду, яка засновується на уявленні про шухляду, ящик, книжкову шафу, шифоньєр, скарбницю. Цікаво, що «тезаурус» буквально означає скарбницю. Скарбницю пам'яті. Ця барочна модель зумовлює мову бібліотеки. Читач потрапляє у незвичну ситуацію порушеного мовлення. Бібліотечний каталог пропонує йому не закінчені висловлювання, а тільки обривки слів або фраз. Мовні інтенції читача не знаходять адекватних ходів у мовній грі, яка не підпорядковується правилам природної мови.
Бібліотечні картотеки викликають у розумі читача образи предметів, про які намагаються сповіщати. Нічого про самі предмети не говориться. Простір бібліотечного каталогу в уяві умілого читача, наприклад, Флобера, – простір фантазії, лабіринт непередбачуваних зв’язків, набір образів, які можливо зв’язати, одна величезна лакуна, яка наповнюється. Так само як Берклі і Юм створювали пустий простір особистого я, позбавлений метафізичної присутності речей, так і бібліотечний каталог наповнює читача монадами речей. Не дивно, що одним з перших каталогізаторів, на якого спирається сучасна бібліотечна класифікація, був Лейбніц. Між тим, читач, який не розгадав бібліотечний метод, потрапляє у ситуацію нерівності. Розгубленість читача зводить його до нікчемності біля фундаментної плити бібліотечної машини.
Читач бібліотеки із закритим доступом до фонду спершу не бачить ніяких книг, окрім тих, що розміщені на виставках, або тих, які йому видають. Читач по суті має перед собою лише каталог, і лише іноді – путівники. Початкові літери каталогу нагадують склади, які викрикував Загнезі у Хлєбнікова. Мабуть, всім знайоме нав’язливе звукове відчуття каталогу: «Вэ значит вращение одной точки около другой (круговое движение). Эль — остановка падения, или вообще движения, плоскостью, поперечной падающей точке (лодка, летать). Эр — точка, просекающая насквозь поперечную площадь. Пэ — беглое удаление одной точки прочь от другой, и отсюда для многих точек, точечного множества, рост объема (пламя, пар). Эм — распыление объема на бесконечно малые части. Эс — выход точек из одной неподвижной точки (сияние). Ка — встреча и отсюда остановка многих движущихся точек в одной неподвижной. Отсюда конечное значение Ка — покой; закованность. Ха — преграда плоскости между одной точкой и другой, движущейся к ней (хижина, хата). Че — полый объем, пустота которого заполнена чужим телом. Отсюда кривая, огибающая преграду. Зэ — отражение луча от зеркала. — Угол падения равен углу отражения (зрение). Гэ — движение точки под прямым углом к основному движению, прочь от него. Отсюда вышина». Пространство звучит через Азбуку. Говори!» – писав Хлєбніков [75]. Втім, бібліотека примушує всіх читачів замовкнути, і читати мовчки, тихо користуючись каталогом. Це мовчання читача – не тільки необхідна ввічливість, але й особливий ритуал пошани перед каталогом і системою книгозбірні. Культуролог Тетяна Калугіна зазначала, що «Людина, яка стає чимось на кшталт соціального автомату, елементом виробництва, може тільки схилити голову…» [31, с. 73].
Цифрові позначення каталогів для непосвячених – абракадабра, заум. Коли читач вважає, що він звертається у бібліотеці до автора, або до книги, він помиляється, адже його комунікативна пропозиція наштовхується спершу на могутність «книжкової стіни» каталогу, картотеки, якою тексти впорядковані і взяті під контроль. Мова бібліотечного каталогу – катастрофічна логіка всевладного розрізнення, аналізу. Завдяки йому всі книги й тексти опиняються наче у сховищі природничого, або анатомічного музею. Картотека – ящик для бирок. Тут всі тексти вже пройшли розтин і розташовані у хронологічному, алфавітному і десятковому порядку. Таким чином читач має перед собою не вказівки на зміст книг, а мільйони візитних карток абстрактного каталогізатора, які розкривають уявлення каталогізатора про читача і про текст. Абстрактний кафкіанський каталогізатор вже розправився з книгами, і легко береться до розуму читача. Саме у такій формі відбувається комунікативний обмін між читачем і каталогізатором, а не у формі читання.
Пересічний читач також стає об’єктом бібліотечної статистики. Слідуючи Фуко, який, характеризуючи класичну епістему, наголошував, що «пізнання індивідів є можливим тільки за допомогою таблиці» [71, с 174]. Варто назвати її табличну форму звичним породженням бухгалтерії, обліку багатств. Роль таблиці полягає в алгебрі: вона дозволяє підставляти різні значення, тим самим творячи символічний простір підрахунку, де читач стає таким саме елементом фонду, як книга, однак його «строк придатності» вочевидь менший.
Універсальні класифікації лежать в основі дискурсу індустріальної бібліотеки. Ці класифікації є спробами створення універсальної мови, такими, як есперанто, чи волапюк. Вони епістемологічно близькі експериментам академіка Марра і поета Хлєбнікова. Ролан Барт колись заявив, що мова – це «звичайний фашист», який примушує суб’єкта висловлювання застосовувати самоцензуру [3]. Мова систематичного каталогу в цьому відношенні сягає абсолюту, оскільки навряд чи можливо знайти щось більш тоталітарне, ніж штучна технічна мова. Число десять, яке покладене в основу системи Дьюї, було обране ним, можливо, з причини простої зручності, а не з огляду на правила математичної логіки, адже класи знань, які мають ті чи інші значення у децимальній системі, не набувають їх автоматично, і не можуть переходити з одного класу в інший.
Система Дьюї фактично унеможливлює трансдисциплінарність, а дозволяє лише таку арифметичну дію, як додавання, нашарування наук одна над одною, що конструює імпліцитний характер ієрархії знань. Таким чином бібліографічний запис в системі класифікації вторить ієрархію там, де її могло б і не бути. Дьюї не міг допустити того, щоб сума не дорівнювалась доданкам. Його мислення було абсолютно нормальним з точки зору позитивізму, втім, нелінійність теоретичних дисциплін назавжди була відділена від бібліотек стіною позитивізму. Як зазначав Жак Дерріда, «геометрія переживань і математика феноменів неможливі» [22]. На жаль, ця думка не приходила на ум класифікаторів. Як свідчив Авраам Моль, наслідком цього замість прискорення приросту знання стала глуха книжкова стіна. Тому у бібліотечному каталозі неможливо знайти ніяких нових відкриттів, якщо дослідник суворо дотримується всіх правил консервативної евристики, не намагаючись прокладати самостійний шлях. Саме тому вивчення каталогу у процесі науковому пошуку нічого не варте поряд із переглядом бібліографій, складених або спеціалістами.
Експерименти з революційним використанням мови, які вчиняли Отле, Дьюї і Марр (ніхто з них не був професійним лінгвістом) мають те саме ідейне коріння, що й теоретизування Рубакіна в галузі психології читання – дилетантство, й однакове забарвлення – претензію на універсальність, елегантність, і в кінці кінців – геніальність. Ці експерименти легко тлумачити за допомогою підведення у якості основи судження патопсихологічних особливостей особистості творців класифікацій. Так, відомо, що, наприклад, Мелвіл Дьюї і Поль Отле мали компульсивний характер особистості, який підштовхував їх постійно систематизувати і записувати всі явища оточуючого світу [95]. Свій храм всіх документів, величезну метабібліотеку – Мунданеум, Отле вельми симптоматично називав «безмовний університет погляду і дотику» [6]. Однак, дивно, що деяким системам класифікації вдалося закріпитися. Вочевидь, як це ясно показав Пол Фейерабенд на прикладі Галілея і Коперника, мова не йшла про якісну конкуренцію квазінаукових прикладних ідей [65]. Скоріше за все, відбулося ситуативне, випадкове запровадження ідей у практику роботи бібліотек, які раніше без цієї практики обходились (у тому числі і величезні університетські бібліотеки). Справа в тім, що універсальні класифікації не витримують правила Оккама: – без них можна обійтися. Радше за все універсальність класифікацій була саме тією колонізаторською родзинкою, яку більш розумні бібліотекарі використали для адвокації власної значимості, зберігши тим самим певні форми символічного капіталу, який швидко вивітрювався з бібліотечного міфу у міжвоєнний і повоєнний періоди. Калькування маленької «Ліги націй» на бібліотечному горищі стало рятівним кругом для культурних надбань, яким загрожувала реальна, а не ефемерна загибель.
Наріжним каменем багатьох концепцій універсальної логіки першої половини ХХ століття була ідея зоолога Рихарда Семона про єдність психічного та фізичного світів, яка була розроблена довкола понять енграмми та мнеми – фізичного запису психічного відчуття у пам’яті, ба наче пам’ять являла б собою платівку у фонографі Едісона. Нині ідея Семона, відкинута науковою спільнотою, активно використовується, наприклад, у бібліотерапії і у різних маргінальних галузях лінгвістики, а також, звісно, у бібліотечній справі. Хоча цікаво, що Аляйда Ассман неодноразово зверталася до концепції Семона [2, с. 324].
Мішель Фуко у «фантазії бібліотеки» говорив про її ідею, як про спокусу, властиву спокусі ерудиції Флобера у його творі про святого Антонія [104]. Отже, бібліотека є соціальний інститут який нормативує відношення між прагненням до діалогу, вона здійснює бухгалтерію волі до читання. Вільна бібліотека тому є утопією. Принагідно, що французький фільм 1956 року про Національну бібліотеку Парижу, названий «Вся пам'ять світу» репрезентує бібліотеку як сталеву фортецю-паноптикон, якою люди відгородилися від нагромадження книжок. Кут зору камери утворений таким чином, що користувачі бібліотеки виглядають схожими здалеку на комах у гігантському середовищі бібліотеки. Отже, на думку авторів стрічки, у бібліотеці відбувається перформація пам'яті, свого роду гра: книга здійснює вплив тільки під час безпосередньої взаємодії її тексту та оздоблення з конкретним читачем. Так твориться синтезування культурної пам'яті. Бібліотека не береже її, оскільки не може берегти. Пам'ять виникає у момент читання, як диво, як втілення волі до відчуття змісту, про яку міг би більше розповісти Шопенгауер, або Ніцше. Завершення моменту читання означає завершення діалогу, завершення акту інтерпретації.
З точки зору соціології, можна сказати, що у ХХ столітті виник глибокий розрив між бібліотекою як добровільним об’єднанням читачів і державним інститутом. Травматичний досвід періоду «кривавих земель» першої половини ХХ ст. створив підстави для «розорення моралі» – які характеризується розколотістю, недовірою, схильністю замовчувати навіть саме бажання запитувати про минуле, досвід якого занадто тяжкий для сприйняття. То ж, у пострадянському просторі бібліотека, як продукт читацької спільноти повністю втрачена. Криза бібліотеки – зворотній бік недовіри громадян до влади і владних інститутів у суспільстві. Бібліотечна криза – це також криза роботи з пам’яттю.
Далі ми розглядатимемо питання про те як впорядковується пам’ять у бібліотечному просторі. Буде запропоновано розглядати різні форми впорядкування пам'яті. Для цього нам була необхідна деконструкція міфу бібліотеки, як системи знання.
Література:
1. Арно А., Лансло К. Грамматика общая и рациональная Пор—Рояля / А. Арно, К. Лансло. — М., 1990.
2. Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті / А. Ассман. — Київ : Ніка—Центр, 2012. — 440 с.
3. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика / Р. Барт. — М. : Прогресс, 1989. — 616 с.
4. Бездрабко В. В. Документознавство в Україні: інституціоналізація та сучасний розвиток / В. В. Бездрабко. — К.: Четверта хвиля, 2009. — 720 с.
5. Белецкий А. Надписывающие на полях книг / А. Белецкий // Библиотечные преступники. — Харьков, 1924. — С. 51 — 77.
6. Бойд—Рейворд У. Универсуум информации: жизнь и деятельность Поля Отле / У. Бойд—Рейворд. — М., 1976. — 402 с.
7. Бэкон Ф. Вторая часть сочинения, называемая новый органон, или истинные указания для истолкования природы / Ф. Бэкон // Бэкон Ф. Сочинения. В 2 т. Т. 2 / Ф. Бэкон; [под ред. А. Л. Субботина]. — М., 1972. — 582 с.
8. Ванеев А. Н. О методологической базе библиотековедческих исследований / А. Н. Ванеев // Библиосфера. — 2008. – №4. — С. 3 — 6.
9. Вжосек В. Історія — культура — метафора. Постання некласичної історіографії; Про історичне мислення / В. Вжосек ; [пер. з пол.: В. Сагана та ін.]. — Київ : Ніка—Центр, 2012. — 296 с.
10. Винайдення традиції / За ред. Е. Гобсбаума та Т. Рейнджера. — К., 2010. — 448 с.
11. Витгенштейн Л. Избранные работы / Л. Витгенштейн. — М., 2005. — 440 с.
12. Воннегут К. Бойня № 5, или Крестовый поход детей / К. Воннегут. — М., 2001. — 253 с.
13. Гадамер Х.—Г. Человек и язык / Х.—Г. Гадамер ; [пер. с нем. Х. С. Гафарова] // От «я» к «другому» / [сб. пер. под ред. Т. В. Щитцовой]. — Минск, 1997. — 290 с.
14. Гегель Г. Феноменология духа / Г. Гегель. — М. : Наука, 2000. — 495 с.
15. Геннекен Э. Опыт построения научной критики / Э. Геннекен. — СПб., 1892. — 122 с.
16. Гессе Г. Магия книги : эссе, очерки, фельетоны, рассказы и письма о чтении, книгах, писательском труде, библиофильстве, книгоиздании и книготорговле : [пер. с нем] / Г. Гессе. — М. : Книга, 1990. — 238 с.
17. Герцен А. И. Речь, сказанная при открытии публичной библиотеки для чтения в вятке 6 декабря 1837 года / А. И. Герцен // [Електронний аналог]. Режим доступу: http://redkayakniga.ru/biblioteki/item/f00/s00/z0000009/st016.shtml
18. Гриценко О. Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам’яті / О. Гриценко. — К., 2014, — 352 с.
19. Декларация о международных принципах каталогизации. — РГБ, 2009.
20. Делез Ж. Складка. Лейбниц и барокко / Ж. Делез. — М.: Логос, 1999. — 264 с.
21. День библиотекаря // [Електронний аналог]. Режим доступу: http://www.taglib.ru/den—bibliotekarya.html
22. Деррида Ж. Письмо и различие / Ж. Деррида ; пер. с фр. Д. Ю. Кралечкина. — М. : Акад. проект, 2007. — 495 с.
23. Дерунов К. Н. Типичные черты в эволюции русской «общественной» библиотеки / К. Н. Дерунов // Избранное. — М., 1972. — С. 62—141.
24. Джойс П. Рождение публичных библиотек: политика либерального архива / П. Джойс // Новое литературное обозрение. — №74. — 2005.
25. Добренко Е. Формовка советского читателя. Социальные и эстетические предпосылки рецепции советской литературы / Е. Добренко. — СПб. : Академ. проект, 1997. — 322 с.
26. Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідж. з теорії знання про минуле / Е. Доманська ; [пер. з пол. та англ. В. Склокіна]. — Київ, 2012. — 264 с.
27. Замятин Д. Н. Феноменология географических образов / Д. Н. Замятин // Новое литературное обозрение. — 2000. — №46.
28. Здобнов Н. В. История русской библиографии до начала XX века / Н. В. Здобнов. — М., 1955. — 607 с.
29. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен / М. Зубрицька. — Львів: Літопис, 2004. — 342 с.
30. История чтения в западном мире от Античности до наших дней. — М. : Фаир, 2008. — 544 с.
31. Калугина Т. П. Художественный музей как феномен культуры / Т. П. Калугина. — СПб. : Петрополис, 2008. — 244 с.
32. Каганов Ю. О. Радянські свята та обряди у контексті ідеологічної політики в Україні другої половини XX ст. / Ю. О. Каганов // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету — 2013. — Вип. XXXVI. — С. 186 — 194.
33. Кафка Ф. Замок: роман / Ф. Кафка. — СПб, 2005. — 480 с.
34. Клименко О. Конструювання Дня Перемоги в СРСР: "запрограмована" роль свята (1960—1980—ты роки) / О. Клименко // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/1549—oksana—klimenko—konstruyuvannya—dnya—peremogi—v—srsr—zaprogramovana—rol—svyata—1960—1980—ti—roki
35. Кодак Н. Ф. Бытие книги: заметки о прошлом и настоящем книжного дела / Н. Ф. Кодак. — Київ : Либідь, 1999. — 176 с.
36. Кун Т. Структура научных революций: [пер. с англ.] / Т. Кун. — М.: АСТ, 2003.
37. Коннертон П. Як суспільства пам’ятають / П. Коннертон. — Київ : Ніка—Центр, 2013. — 184 с.
38. Кордонский С. Сословная Россия: сознание и коммуникация / С. Кордонский // [Електронний аналог]. Режим доступу: http://gefter.ru/archive/15533
39. Лаврикова И. Н. Краткий экскурс в теорию праздника / И. Н. Лаврикова // Вестник Челябинского государственного университета. 2011. № 2 (217). — Философия. Социология. Культурология. Вып. 20. С. 74—78.
40. Ланглуа Ш.—В. Введение в изучение истории / Ш.—В. Ланглуа, Ш. Сеньобос [пер. с фр. А. Серебряковой]. — СПб.: Книжный магазин для иногородних О. Н. Поповой, 1899.
41. Лакан Ж. Функция и поле речи и языка в психоанализе / Ж. Лакан. — М., 1995.
42. Ле Гофф Ж. История и память / Ж. Ле Гофф. — М. : РОССПЭН, 2013. — 303 с.
43. Мак—Люен М. Галактика Гутенберга: Становлення людини друкованої книги / М. Мак—Люен. — К., 2011. — 392 с.
44. Маркова В. А. Книга в соціально—комунікативному просторі : минуле, сучасне, майбутнє / В. А. Маркова. — Харків. : ХДАК, 2010. — 252 с.
45. Матвеев М. Ю. Образы библиотек и библиотекарей в художественных произведениях второй половины ХХ — начала XXI века / М. Ю. Матвеев // Библиотечное дело. — 2010. — № 12(126). — С. 36—42.
46. Минкина В. А. Библиотечная конфликтология: приглашение к продолжению дискуссии / В. А. Минкина // [Електронний аналог]. Режим доступу: http://www.gpntb.ru/win/ntb/ntb2001/10/f10_04.htm
47. Моль А. Социодинамика культуры. / А. Моль. — М., 2008. — 416 с.
48. Моргенштерн И. Г. Занимательная библиография / И. Г. Моргенштерн, Б. Т. Уткин. — М.: Книжная палата, 1987. — 256 с.
49. Нагорна, Л. Поняття «місце пам’яті» в системі «memory studies» / Л. Нагорна // Регіональна історія України. Збірник наукових статей / ред. В. Смолій ; Я. Верменич. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2014. — Вип. 8. — С. 55 — 74.
50. Найдорф М. И. Исторически пульсирующая библиотека. Культурные революции и социокультурный институт / М. Найдорф // Вопросы культурологии. — 2008. — № 8. — С. 19—26.
51. О чтении. Взгляды и мысли Джона Рескина // Известия книжных магазинов т—ва М. О. Вольф по литературе, наукам и библиографии. — 1900. — № 3.
52. Овідій Назон П. Метаморфози / П. Овідій Назон. — К.: Дніпро, 1985. — 304 с..
53. Отле П. Труды по библиотековедению. Руководство для общественных библиотек. Организация умственного труда. Руководство к администрированию / П. Отле. — М.: Либрея, 2002. — 232 с.
54. Потебня А. А. Теоретическая поэтика [сост., вступ. ст. А. Б. Муратова] / А. А. Потебня. — М.: Высшая школа, 1990. — 344 с.
55. Репина Л. П. Память о прошлом в пространстве культуры // Диалог со временем. — М., 2012. — №43. — С. 190—198.
56. Рикёр П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике / П. Рикер. — М. : Акад. проект, 2008. — 695 с
57. Рубакин Н. А. Избранное. В 2 т. Т. 1. / Н. А. Рубакин. — М. : Книга, 1975. — 224 с.
58. Руднев В. Философия языка и семиотика безумия: Избранные работы. — М., 2007. — 528 с.
59. Саид Э. Ориентализм / Э. Саид. — СПб, 2005. — 640 с.
60. Селунская Н. Сакральные места, инвестиции в память и средневековый дискурс / Н. Селунская // [Електронний аналог]. Режим доступу: http://gefter.ru/archive/13947 29.12.2014
61. Сартр Ж.—П. Тошнота / Ж.—П. Сартр. // [Електронний аналог]. Режим доступу: http://modernlib.ru/books/sartr_zhanpol/toshnota/read/
62. Стрішенець Н. В. Сучасна американська бібліотечно—інформаційна терміносистема: бібліотекознавчий аспект / Н. В. Стрішенець. — К., 2011.
63. Уайт Х. Метаистория : Историческое воображение в Европе XIX века / Х. Уайт. — Екатеринбург : Изд—во Урал. ун—та, 2002. — 528 с.
64. Уорф Б. Л. Отношение норм поведения и мышления к языку / Б. Л. Уорф // Языки как образ мира. — М., 2003. — С. 157—202.
65. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки / П. Фейерабенд. — М., 1986. — 542 с.
66. Феррер Д. Шапка Клементиса. Обратная связь и инерциальность в генетических процессах // Генетическая критика во Франции: антология / Д. Феррер. — М., 1999. — С. 222—237.
67. Фрейд З. Психология бессознательного / З. Фрейд. — М.: Просвещение, 1990. — 448 с.
68. Фридьева Н. Я. Жизнь для просвещения народа. О деятельности Х. Д. Алчевской / Н. Я. Фридьева. — М., 1963. — 100 с.
69. Фрейре П. Педагогика угнетенных / П. Фрейре. / [Електронний аналог] // Режим доступа: http://nb.kharkov.ua/load/pedagogika_ ugnetennykh/1—1—0—1 385
70. Фуко М. История безумия в классическую эпоху / М. Фуко. — СПб, 1997. — 576 с.
71. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук : пер. с фр. / М. Фуко. — М. : Прогресс, 1977. — 488 с.
72. Хавкина Л. Б. Библиотеки, их организация и техника : рук. по библиотековедению / Л. Б. Хавкина. — СПб. : Тип. Вольфа, 1911. — 404 с.
73. Хальбвакс, М. Социальные рамки памяти / М. Хальбвакс ; [пер. с фр. и вступ. статья С. Н. Зенкина]. — Москва: Новое изд—во, 2007. — 348 с.
74. Хаттон, П. История как искусство памяти / П. Хаттон. — Санкт—Петербург, 2004. — 444 с.
75. Хлебников В. Творения. — М., 1986.
76. Чернов Н. П. Наставление к устройству домашних и частных библиотек / Н. П. Чернов // Изв. кн. магазинов т—ва М. О. Вольф по лит., наукам и библиогр. — 1898. — № 4 — 7.
77. Черняк М. Читатель массовой литературы: мифы и реальность / М. Черняк // Библ. дело. — 2008. ? № 17.
78. Чоран Э. После конца истории / Э. Чоран. — СПб., 2002.
79. Шартье Р. Письменная культура и общество / Р. Шартье. — М. : Новое изд—во, 2006. — 272 с.
80. Швецова—Водка Г. Н. Общая теория документа и книги: учеб. пособие / Г. Н. Швецова—Водка. — М.: Рыбари; К.: Знания, 2009. — 489 с.
81. Шпет Г. Г. История как проблема логики: крит. и методол. исслед. / Г. Г. Шпет. — Изд. 3—е. — М., 2011. — 488 с.
82. Эко У. От интернета к Гуттенбергу / У. Эко // Новое литературное обозрение. — 1998. — № 32. [Електронний аналог]. Реж. доступу: http://magazines.russ.ru/nlo/1998/32/
83. Advis pour dresser une bibliotheque par G. Naude. — Lepzig, 1963.
84. Boyarin J. The ethnography of reading / J. Boyarin. — Berkley: University of California Press, 1993. — P. 10—37.
85. Burke P. Tradition and reception / P. Burke // The fortunes of Courtier: The European reception of Castiglione’s Courtegiano. — Philadelphia, 1995. — 210 p.
86. Darnton R. The great cat massacre and other episodes in French cultural history / R. Darnton. — New York, 1985.
87. Debary O. Deindustrialization and Museumification: From Exhibited Memory to Forgotten History / O. Debary // Annals of the American Academy of Political and Social Science — Vol. 595. — 2004. — p. 122—133.
88. Derrida J., Prenowitz E. Archive Fever : a Freudian Impression / J. Derrida, E. Prenowitz // Diacritics. — 1995. — Vol. 25 (№2). — Р. 9—63.
89. Durkheim Е. L'?volution p?dagogique en France. (Cours pour les candidats ? l'Agr?gation dispens? en 1904 — 1905) / E. Durkheim. — Paris, 1938.
90. Fantasies of the Library. — Tallinn, 2015 // [Електроннийаналог]. Режимдоступу: www.synapse.info/publications/intercalations
91. Fish S. Is there a text in this class? : The authority of interpretive communities / S. Fish. — Harvard : Harvard University Press, 1980. — 394 p.
92. Radford G. Flaubert, Foucault and the Bibliotheque Fantastique: toward a postmodern epistemology for Library Science / G. Radford // Library trends — 1998 — №46.
93. Jacobus M. Psychoanalysis and the scene of reading / M. Jacobus. — Oxford, 1997.
94. Jajdelska E. Silent reading and the birth of the narrator / E. Jajdelska. — Toronto: University of Toronto Press, 2007. — 222 p.
95. Kendall J. Melvil Dewey, Compulsive Innovator. The decimal obsessions of an information organizer / J. Kendall // [Електроннийаналог]. Режимдоступу: http://americanlibrariesmagazine.org/2014/03/24/melvil—dewey—compulsive—innovator.
96. Lang A. Explicating explications : researching contemporary reading / A. Lang // Reading in history: new methodologies from Anglo—American tradition. — London, 2010. — Vol. 6. — P. 233—259.
97. Radford M. Power, Knowledge, and Fear: Feminism, Foucault, and the Stereotype of the Female Librarian / M. Radford // The Library Quarterly: Information, Community, Policy. — Vol. 67, No. 3 (Jul., 1997). — P. 250—266
98. Ronald E. Day. Totality and representation: a history of knowledge management through European documentation, critical modernity, and postfordism / E. Day Ronald // Journal of the American Society for Information Science and Technology. — 2001. — Vol. 52. — Р. 724?735.
99. Shabir A. G. From library economy to information science: evolutionary trends in the discipline of library and information science / А. G. Shabir // International Refereed Research Journal. — Vol. IV. — April 2013 [131] // [Електроннийаналог]. Реж. доступу: http://www.researchersworld.com/vol4/issue2/Paper_19.pdf
100. Shera J. H. Darwin, Bacon, and Research in Librarianship / J. H. Shera // Library Trends. — №13. — 1964.
101. Smith A. Capturing the social memory of librarianship / A. Smith // [Електроннийаналог]. Режимдоступу: http://repositories.lib.utexas.edu/handle/2152/21671
102. Tillet B. Whats FRBR? A conceptual model for the Bibliographic universe / B. Tillet. — Washington, 2003.
103. The space of the book: print culture in the Russian social imagination. Studies in book and print culture. — Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press, 2011. — 307 p.
104. Foucault M. The fantasia of the library / M. Foucault // Michel Foucault, language, counter—memory, practice: Selected essays and interview. — New York, 1977.
105. Wynne D. Readers and reading practices / D. Wynne // The Oxford History of the Novel in English. — Oxford: Oxford University Press, 2012. — Vol. 3. — P. 22—36.