Промова, виголошена 5 грудня 2014 року у Бремені з нагоди отримання Премії Ганни Арендт за політичну думку

Шановні пані й панове,

користаючи з цієї, для мене, безумовно, святкової нагоди, я хотів би трохи більше розповісти вам про певні аспекти того конфлікту, що його у вас найчастіше називають «кризою в Україні». Мені здається, як навколо цього конфлікту, так і всередині нього є страшенно багато речей, про які ви майже нічого не знаєте, позаяк медія й політики інформують вас переважно за одними й тими ж схемами та шаблонами: геополітика, зони впливу та інтересів, російсько-американське перетягування канату, Україна як безнадійно поділена країна-невдаха, економічні резони для «розуміння Путіна», безпека газопостачання.

Але Україна – це не тільки територія газогону з Росії в Європу. Це насправді ще й країна зі своєю надзвичайно складною трагічною історією та новознайденою ідентичністю. Тобто вона – щось набагато складніше, таке, що заслуговує значно більшої вашої уваги. Саме в Україні сьогодні вкотре розігрується історична драма Центральної Європи як території чергового наступу автократичних цінностей на ліберальні. І саме в Україні на наших очах відбувається становлення нового європейського суспільства.

Цьому становленню чинять жорсткий і жорстокий опір – як ззовні країни, так і зсередини. Зрештою, й ті, що всередині, й ті, що назовні, – елементи однієї й тієї ж руйнівної спецоперації.

Тому це дуже болісне становлення. Для того, щоб його зупинити, сусідня держава навіть вдалася до збройного вторгнення. Її президент у всьому цьому конфлікті, що його сам готував і розпалював протягом доброго десятка років, підшукав для себе роль суворого, але справедливого арбітра. У нього це не виходить або виходить украй погано – настільки, що повірити йому можуть, здається, лише панове Шредер, Берлусконі, Горбачов і ще кілька нині вже леґендарних героїв Realpolitik.

Нещодавнє (йдеться про середину листопада) інтерв’ю російського президента одному з німецьких телеканалів – досконалий зразок безсоромного, хоч і безпорадного перекручування фактів. Путін поводиться з німецькою телеаудиторією так, ніби зі своєю рідною російською, що, як відомо, готова повірити навіть у те, ніби малайзійський Боїнґ-777 уже перед вильотом було напаковано не живими пасажирами, а людськими трупами. Так от – у своєму недавньому інтерв’ю для німецької телеаудиторії російський президент сказав зокрема таке: «Нині на сході України відбуваються бойові дії. Центральна влада України послала туди армію, застосовують навіть балістичні ракети. Хто-небудь про це говорить? – Він витримує паузу і ставить промовисту крапку. – Ні слова».

Насправді про балістичні ракети говорилося ще влітку, зокрема на CNN. Цю інформацію було тут-таки спростовано заявою української влади, згідно з якою «останню ракету, яка за міжнародною класифікацією вважається балістичною і має дальність пуску від 500 до 1000 км, було знешкоджено в Україні 1 липня 1996 року за програмою зменшення загрози, яку фінансували США. В Україні немає таких балістичних ракет».

Насправді – а слово «насправді» доводиться вживати дуже часто, коментуючи заяви російського президента – в Україні воюють його, Путіна, регулярні військові частини – і не просто воюють, а, скажімо, реактивними установками залпового вогню з дуже промовистими назвами «Ураган», «Град» і «Торнадо», а також найновішими танками Т-90. Й ось про це з вуст російського президента справді «ні слова».  

Чому аж такою агресивною є путінська реакція на Україну? Чому Росія звела сьогодні всю свою закордонну політику до війни проти нас і широкомасштабного обману решти світу з приводу цієї війни?

Є брехня. Є велика брехня. Є брехня безсоромна і безсоромно велика. Але є брехня найвищого ступеня – російська пропагандистська машина.

От вам і вся, грубо кажучи, закордонна політика.

Насправді (знову це слово!) Путінові йдеться перш усього про те, чого він найбільше боїться. Я цитую з учорашньої стрічки новин: «Президент Росії вважає “кольорові революції”, які відбулися в низці країн, уроком та попередженням для РФ і обіцяє зробити «все необхідне», щоб цього не сталося в Росії (тут і далі підкреслено мною – Ю.А.)».

От він і робить на Сході України «все необхідне». Зокрема й за допомогою реактивних установок залпового вогню «Ураган», «Град» і «Торнадо».

Цитовану заяву про «урок і попередження» для Росії Путін зробив не будь-де, а на засіданні Ради безпеки РФ. Далі він говорить у ній про те, що «в сучасному світі екстремізм використовується як інструмент геополітики та переділу сфер впливу». Звичайно – а про що ж іще турбуватися сумлінному учневі геополітичного генія всіх часів і народів професора Александра Дугіна! Геополітика і сфери впливу – ось що не дає російському президентові спокою. «Ми бачимо, – продовжує він, – до яких трагічних наслідків призвела хвиля так званих кольорових революцій, яких потрясінь зазнали й зазнають народи країн, що пройшли через безвідповідальні експерименти прихованого, а іноді й брутального, як кажуть, ломового втручання в їхнє життя».

Усе з точністю до навпаки. Особисто в моє життя, як і в життя ще багатьох мільйонів людей, це «ломове» втручання здійснив саме він, Владімір Владіміровіч Путін, реакція якого на нашу «кольорову революцію» виявилася більше ніж хворобливою.

Надзвичайно точну оцінку дає Герта Мюллер у своєму недавньому інтерв’ю шведській газеті «Dagens Nyheter»: «Соціалізація Путіна в КҐБ стала останнім часом щоразу помітнішим виміром його політичної поведінки. Він повсюди, всередині і ззовні, бачить ворогів, бо просто нездатен інакше сприймати світ. І він потребує ворогів, що їх слід обдурити й перехитрити, аби відстоювати так звані російські інтереси. І тому він зображує себе рятівником слов’янського світу, який буцім-то загрожений декадентською західною культурою, тобто, нами». І трохи далі в тому ж інтерв’ю: «Єдиним і найбільшим противником Путіна є західне плюралістичне суспільство, свобода індивіда та незалежність юстиції – тобто, демократія, в якій ми всі живемо. І в якій так само хочуть жити люди в Україні. Відкритість та секретні служби – годі знайти більшої суперечності».

Як абсолютний Geheimdienstler (людина спецслужб), Путін воліє діяти в режимі спецоперацій. Саме тому його війна проти України має такий химерний характер. Гібридна війна, як тепер звикли про неї говорити.

І все ж – за всієї таємності цієї спецвійни – солдатів і танків, яких він безперервно шле на Схід України, все одно ніяк не сховати. Їх останнім часом уже навіть місія ОБСЄ зуміла побачити. А посольство Великобританії в Києві опублікувало інструкцію, що за твердженнями дипломатів, «допоможе Кремлю знайти свої танки в Україні». Девід Лідінґтон, міністр у справах Європи, МЗС Великобританії, заявляє дослівно таке: «Кремль відрядив до України сотні військових, зібрав тисячі на кордоні та забезпечує своїх маріонеток на сході зброєю й танками в необмеженій кількості. Це не припущення, це факт. У нашому розпорядженні є супутникові знімки, фотографії від людей на місцях, звіти місії ОБСЄ та розповіді очевидців. Спроби Росії спростувати це просто не викликають жодної довіри».

Танки є танки, їх не сховати. Але солдатів усе-таки ховати треба – загиблих. Як свідчать незалежні джерела російських правозахисників, число полеглих в Україні за весь час «донбаської кампанії» російських військових іде вже на тисячі. Виходить так, що офіційно Росія в нас не воює, тобто російської армії в нас немає, а трупи російських солдатів є. І що з цим робити? Найкраще поскидати їх у штольні, позакопувати в невідомі могили. Був солдат – і зник. Може, й не було його ніколи. Рідних же можна повідомити – в режимі суворої таємності – що їхній син, чоловік, брат зазнав серцевого нападу або взагалі вмер від сонячного удару, перебуваючи у відпустці. Як казав свого часу леґендарний російський маршал Жуков, посилаючи на вірну смерть чергові роти, батальйони й полки червоноармійців, «Росія велика, жінки нових солдатів понароджують».

Якщо російський президент аж так зневажає не тільки базові права, але й само життя своїх власних громадян, то що казати про його ставлення до громадян українських?

За найновішими даними, їх нині не менше як 700 перебуває заручниками й полоненими у терористів. Їх піддають тортурам та іншим знущанням. Розповіді деяких із тих, кого вдалося звільнити, залишають моторошне враження якогось розперезаного рімейку з найжахливішого середньовіччя. Улітку ними вшерть забивали задушливі підвали адміністративних будівель, де вони мучилися тижнями й місяцями, побиті й поламані, без світла, повітря, часто без води та їжі й зазвичай без будь-якої медичної допомоги. Зараз надійде зима, і про все це думати ще страшніше. Серед них є жінки й неповнолітні. Є розповіді про жінок, яких ґвалтували автоматами. Це не метафора.

Для втримання атмосфери страху на захоплених територіях бойовики запровадили смертну кару. Це діється на території країни, яка є членом Ради Європи і Конституція якої смертну кару забороняє. Як заявили днями ватажки бойовиків на своїх телеканалах, відтепер рішення щодо смертних вироків будуть прийматись «особливими трійками» (все, як за Сталіна) – увага! – «військово-польових судів». Скільки смертних вироків уже виконано, сьогодні не скаже вам ніхто. Але матеріалу для майбутнього трибуналу в Гаазі набирається на довжелезний і, вибачте, просто перенасичений жахливими фактами процес.

У сьомому звіті Управління верховного комісара ООН з прав людини йдеться про  те, що «озброєні угруповання продовжують незаконно утримувати людей, страчувати без суду, змушувати до праці, піддавати сексуальному насиллю, а також знищувати чи захоплювати їхнє майно. Тисячі людей вважаються зниклими безвісти, постійно виявляються нові безіменні могили, з яких ексґумуються тіла для впізнання».

Ще один аспект цієї гібридної війни полягає в тому, що не менше двох десятків українських громадян, яких було захоплено в полон або викрадено на території власної країни, нині протизаконно утримуються у в’язницях Росії. Зрозуміло, що так само протизаконно їх було туди вивезено – переважно з територій, контрольованих бойовиками. За свідченнями російських адвокатів цих ув’язнених, до деяких з них застосовують тортури – передусім для того, аби змусити їх розповідати про «злочини українських військових проти цивільного населення Донбасу». Найдовше в Росії утримують заступника голови політичної партії УНА-УНСО Миколу Карпюка. Його викрали в досить віддаленій від Донбасу Чернігівській області ще у березні. У травні в Криму незаконно затримали ще чотирьох українців: кінорежисера Олега Сенцова, викладача історії Олексія Чирнія, фотографа Геннадія Афанасьєва та громадянського активіста Олександра Кольченка. Занотуйте і пам’ятайте ці імена – не виключено, що саме тепер, у ці хвилини, когось із них укотре піддають катуванням, що їх навіть уявити годі, в одному зі слідчих ізоляторів Москви. Найвідоміша полонянка – жінка, військова льотчиця Надія Савченко, яка перебуває в полоні з 18 червня. Бойовики викрали її в Луганській області та передали російським спецслужбам. Операцію організував і власною персоною виконав теперішній «голова Луганської народної республіки».

Чи потрібні ще якісь докази прямого й неухильного підпорядкування донбаських бойовиків  Кремлю? Які там «народні республіки», «повстанці», «ополченці»? Злочинні й банальні маріонетки!

Окремий аспект, про який не можу не згадати – ситуація з Кримом загалом та його корінним народом зокрема. Переселенці з Криму та громадянські активісти створили інтерактивну карту, на якій позначають усі випадки порушень прав людини на півострові. Починаючи з 24 лютого (початок російського вторгнення) і до теперішнього часу, зафіксовано 103 порушення громадянських та політичних прав, 70 порушень прав корінних народів та національних меншин, 65 порушень культурних та релігійних прав та 139 порушень соціально-економічних прав громадян. Якщо навесні, тобто на початку окупації Криму, переслідувань зазнавали переважно проукраїнські активісти, то останнім часом дедалі більше посилюється тиск на кримських татар. Ви знаєте, цей народ колись уже було депортовано з рідної землі за наказом Сталіна. Нині окупаційна влада намагається створити їм на півострові такі умови життя, щоб вони й без усякої депортації згори самі кинулись його масово покидати.

З початку окупації було викрадено 21 представника кримськотатарського народу, частину з них було згодом знайдено мертвими і з ознаками катувань. Найпоширенішим, перепрошую, видом здобичі в цьому сафарі є підлітки, юнаки й молоді чоловіки кримськотатарської національності.  

Я читаю всі ці офіційні зведення  і намагаюся не збожеволіти. Де і з ким усе це відбувається? Це справді у нас, у моїй країні, в Центрально-Східній Європі? А може, великий геополітичний розпалювач цього конфлікту саме цього й добивався – витіснити нас з Європи назавжди, загнати нас у цілком окрему «частину світу», десь поруч з Афганістаном, Іраком, Сирією? У свідомості багатьох європейців ми вже там. У нас криза, думають вони. «Криза в Україні».

Повернімося до викрадень з подальшими катуваннями і вбивствами. Це один з найхарактерніших елементів саме цього почерку. А водночас і один з найпоширеніших злочинів проти людяності, що його так активно стосував проти нас на Майдані режим Януковича, сумлінно виконуючи інструкції московського керівництва. Люди Майдану почали зникати з перших же днів. Навколо нього завжди крутилися т. зв. «молодики спортивної зовнішності» та інші «топтуни». Серед моїх друзів не було таких, які б не зауважували, що за ними стежать і що їхні телефони прослуховують. Пересування містом було вкрай небезпечне – людей із символікою Майдану могли на кожному кроці заатакувати й тяжко побити невідомі «хулігани» або «п’яниці». Більш-менш безпечно можна було почуватися лише всередині Майдану, за його барикадами, в оточенні десятків тисяч однодумців. Але іноді не можна було не вийти назовні – додому, до близьких, у справах. «Вони» уважно стежили за цими нашими пересуваннями. Саме таким чином у ніч на 25 грудня було перехоплено і по-звірячому побито до непритомності (планувалося – до смерті, але їй пощастило) відому журналістку Тетяну Чорновол. У другій половині січня трапилося кілька найголосніших викрадень. Режим та споріднені з ним кримінальні елементи почали влаштовувати засідки зокрема по лікарнях, куди майданівці зверталися з пораненнями, отриманими в сутичках з поліційними спецпідрозділами на вулиці Грушевського. Саме з лікарні було викрадено активіста Ігоря Луценка та львівського вченого й мандрівника Юрія Вербицького. Їх катували протягом кількох діб у невідомому лісовому будинку під Києвом. Згодом напівпритомного від катувань Луценка ще живим викинули з машини вночі на лісовій дорозі, і він дивом урятувався. Понівечене тіло Вербицького було знайдено в тому ж лісі кількома днями пізніше.

Ставало дедалі небезпечніше звертатися в Києві до лікарень. Там усюди чигала на таких, як ми, поліція з бандитами. У ті дні згадувана вже тут Герта Мюллер писала мені в листі: «Я пригадую убивства поранених в клініках наприкінці диктатури Чаушеску. У лікарні в Тимішоарі тоді вбили також багатьох опозиціонерів. Вочевидь, цей російсько-совєтський досвід використовується тепер в Україні». У своїй відповіді я зазначив, що все збігається: вже певний час ми називаємо свого президента не інакше як «Янушеску».

Так, то була жахна репресивна машина, маховик якої було запущено в Москві. Про це казати сумно і страшно, але не сказати неможливо – 29 учасників ЄвроМайдану залишаються пропалими безвісти досьогодні. Те, що їх уже немає серед живих, не підлягає сумніву. Де натомість їхні тіла – закопано, спалено, знищено в якийсь інший спосіб? Залишається віра в те, що все таємне ще колись оприявниться і жодне звірство не минеться безкарно.

У зв’язку з означеною щойно атмосферою послідовного залякування, цькування та фактично безперервної ескалації, на яку йшла тогочасна влада, постає ще один аспект – проблема правих. Вона справді існує. Під час революційних подій на Майдані почали дедалі частіше згадувати «Правий сектор». Він виявився реальністю, а не фейком. Що однак є фейком – це його антисемітський чи неофашистський характер. Коли в січні цього року сп’янілі від безкарності поліційні спецпідрозділи стали масово вдаватися до тортур, знущань, прицільної стрілянини по жінках, лікарях і журналістах, коли протистояння на вулиці Грушевського стало воістину запеклим від вогню й диму спалюваних автомобільних покришок, київські євреї, як і всі інші кияни, також подавали «Правому сектору» коктейлі Молотова і шматки бруківки. Київські праві захищали київських євреїв від злочинців у поліційній формі – що в цьому дивного? На мій погляд, нічого, якщо пам’ятати – Майдан об’єднав настільки різні суспільні верстви, етнічні спільноти, мовні та світоглядні групи, що він явив собою всю Україну в її нинішній непростоті й суперечності. Не якісь окремі регіони, не якихось окремих «націоналістів», а всю складну і драматично порізнену соціальну структуру країни з її студентами, фермерами, інтелектуалами, футбольними ультрас, анархістами, з її все ще робітничим класом, підприємцями, ветеранами війни в Афганістані та екс-офіцерами ЦАХАЛа, з її фантастично мужніми жінками і з усіма іншими, україно- та російськомовними. Навіть крішнаїти – я ніколи не забуду цього видовища – ходили в нас на Майдані з бейсбольними битками, щоб захищати ближніх своїх, як заповідав Крішна Арджуні.   

Іноземні знайомі сумніваються. Сумніватися – цілком позитивна риса справжнього європейця. От мої знайомі як справжні європейці теж сумніваються. Вони запитують мене, чи можливо взагалі, щоб добро було тільки з одного боку, а зло – тільки з іншого. Невже істина не перебуває десь посередині чи хоч би поміж?  

Я розумію: вони хочуть дати шанс не бути абсолютним злом не тільки Кремлю, але і його маріонетковим «сепаратистам». Постмодерна свідомість передбачає зняття конфлікту і виключає чорно-білі підходи. «Військово-польових судів», смертної кари і тортур моїм знайомим замало. Вони шукають винних з обох сторін конфлікту. Саме на ці випадки існує чудове німецьке слово «Ausgewogenheit» (врівноваженість, пропорційність).

Путін європейців знає і знає ці особливості європейського зваженого мислення. Ось навіщо йому згадувана вже роль арбітра. Дозволю собі знову зацитувати його з того ж недавнього інтерв’ю для одного з німецьких телеканалів: «Я вам прямо скажу, тут і секрету немає, тому що люди, які воюють з армією України, кажуть: “Це наші села, ми родом звідти. Там живуть наші сім’ї, наші близькі люди. Якщо ми підемо, зайдуть націоналістичні батальйони, всіх уб’ють. Ми звідси не підемо, хоч убийте нас самі». І далі, як належить справедливому арбітрові: «Звичайно, ми переконуємо їх, ми розмовляємо, але коли вони говорять такі речі, знаєте, аргументів щось небагато».

Але що насправді знає Путін про тих людей і ті села? З ким насправді він розмовляє й кого, крім професора Дугіна, він слухає?

Це – не громадянська війна, не війна однієї частини українців проти другої, тим більше не війна «російськомовного Сходу» проти «українськомовного Заходу». Право на рідну мову, якщо воно під загрозою, захищають інтелектом, а не АКМ-ом. Навіть у нібито «столиці сепаратистів» Донецьку ще у квітні цього року проукраїнські мітинги збирали більше людей, ніж сепаратистські. Щоправда, сьогодні більшості з цих людей у Донецьку вже немає – їх змусили виїхати, зникнути, загинути. Декого з них упізнали серед закатованих. Інших ще упізнають.

Це – не громадянська війна. Це неоголошена війна держави Росія проти свого сусіда суверенної України. Й позаяк вона ще не оголошена, то й ведеться поки що обмеженими силами. Тобто російська авіація ще не бомбардує наших міст, а з  «Містралів», що їх Росія от-от  усе-таки вирве у Франції й заведе в Чорне море, ще не злітають бойові гвинтокрили. Це війна у форматі спецоперації, тобто війна диверсійних груп і штурмовиків, парамілітарних «реконструкторів» і криміналітету, а також банальних найманців і нечисленної, проте добре озброєної п’ятої колони. Це їхня війна проти всього демократичного, ліберального, європейського, західного. Пореволюційна Україна виявилася першою жертвою цієї агресії, але й – несподівано для агресора – першою серйозною перешкодою на його шляху. Вона вміє не тільки тримати оборону, вона давно б уже впоралася з цією «громадянською війною», якби президент сусідньої країни просто перестав підсичувати своїх підопічних «ополченців з народних республік» танками, «смерчами» й «ураганами», а також регулярними військовими з’єднаннями.

Як змусити його до того, щоб він перестав?

Це запитання, точніше, спільний пошук відповіді на нього – саме те, що мало б об’єднати сьогодні українців та європейців. Підтримайте Україну – сьогодні в небезпеці не тільки вона. І не тільки країни Балтії, Польща чи Румунія. У нас надзвичайно маленький континент і, щиро кажучи, надзвичайно крихкий та вразливий. Він начебто так чудово подбав про свою безпеку, в нього в цій галузі такі досягнення. Але вистачило однієї-однісінької людини у Кремлі, щоб усе затремтіло й захиталося.

В Україні Європа перемогла. Але вона може програти в самій Європі – якщо  відмовиться бути собою, закрившись від України стіною нерозуміння й байдужості. Нашу країну Захід мав би нині трактувати як частину Центральної Європи, як форпост Заходу, який сьогодні захищає не лише власну свободу та європейське майбутнє, а й західні ліберальні цінності.

Дякуючи за виявлену мені високу честь стати лауреатом такої відповідальної премії, хочу висловити надію, що ми все-таки будемо разом, ми розумітимемо себе навзаєм дедалі краще, ми зближатимемося і таким чином, перефразовуючи одного з кумирів моєї молодості, дамо мирові шанс.

Усі фотокартки люб’язно надані і захищені копірайтом: Wolfgang Weiss – Heinrich Böll Stiftung Bremen