Квін Мері, Лондонський університет. Автор фото Оксана Дудко

01–04 серпня 2014 року в Квін Мері, Лондонський університет, відбулася велика міжнародна конференція “Перспективи Великої війни”. Конференція була одним із найважливіших наукових форумів, присвячених столітньому ювілеєві війни. Її проведення припало на розпал британських і європейських дискусій про сучасні інтерпретації досвіду Першої світової. У Великобританії відзначення сторіччя війни є подією національного масштабу, а кошторис, виділений під акцію, є найбільшим з-поміж інших європейських держав. У дискусії про те, чи була британська участь у війні героїчним вчинком, чи національною катастрофою, заангажовані й академічні середовища, і широка публіка. Загальноєвропейські дебати про спадщину Першої світової війни торкаються передусім причин і початку війни. Популярнішою стає думка про те, що провина за війну не лежить виключно на Німеччині. У світлі подій останнього тридцятиліття балканський націоналізм, тероризм і агресивна політика Росії розглядаються як важливі каталізатори війни.

Організатори конференції керувалися переконанням, що Перша світова війна була транснаціональною катастрофою. Як ключового лектора було запрошено проф. Джея Вінтера (Єльський університет), відомого прихильника такого підходу, а також складено відповідну програму, яка намагалася представити глобальний контекст війни і виходити поза межі вузьких національних перспектив. Рефлексією на загальноєвропейські дебати про війну була презентація проф. Крістофера Кларка (Кембріджський університет), автора нещодавно виданого європейського бестселеру “Сновиди. Як Європа пішла на війну в 1914”.

Учасники конфренції "Перспективи великої війни". Автор фото Оксана Дудко

Загалом конференція відзначалася насиченістю і тривалістю: протягом 4-х повних днів виступило близько 150-ти доповідачів. Доповіді супроводжувалися двома переглядами фільмів, а також концертом. Організаторам конференції вдалося зібрати чільних дослідників проблеми. Окрім згаданих Вінтера і Кларка, для виголошення ключових лекцій були запрошені також проф. Ельза Адамович (Квін Мері, Лондонський університет) з лекцією “Мистецтво у війні: європейський авангард і Перша світова війна”, проф. Майкл Епкенханс (Центр дослідження воєнної історії, Потсдам) із презентацією “Ставлення політиків і німецького населення до катастрофи Першої світової війни”, проф. Джонатан Стайнберг (Університет Пенсильванії) з доповіддю “Італійська криза і Перша світова війна”, проф. Сем Вільямсон (Університет Півдня, США) з лекцією “Австро-Угорщина і Третя Балканська війна: прорахунки літа 1914 р.” і проф. Девід Стівенсон (Лондонська школа економіки і політичних наук) з доповіддю “Ідеологія захисту? Фортеці, воєнні плани і європейський мілітарний баланс перед 1914”.

Ключові лекції конференції

Джей Вінтер “Велика війна у транснаціональній перспективі”

Професор Джей Вінтер. Автор фото Др. Фалько Фальцграф

Джей Вінтер – знакова постать у дослідженнях Першої світової війни. Вплив його методології відчувався у багатьох доповідях, представлених на конференції. Він автор книг, які вже встигли стати класичними. Серед них: “Пам’ятаючи війну: Велика війна між історією і пам’яттю у ХХ ст.”, “1914–1918: Велика війна і формування ХХ ст.”, “Місця пам’яті, місця горя: Велика війна у європейській культурній історії”. Джей Вінтер також є науковцем, який часто бере участь у позаакадемічних історичних проектах. На зламі 1980-х – 1990-х рр. він був одним з ініціаторів заснування дослідницького центру та музею Першої світової війни у Перроні. У 1996 р. Вінтер долучився до створення кількасерійного документального фільму про Першу світову війну “Велика війна: формування ХХ ст.” (1996), який отримав “Еммі” та кілька інших нагород. Один із останніх проектів історика – видання Кембриджської енциклопедії Першої світової війни.

Джей Вінтер відкрив конференцію доповіддю, співзвучною з назвою конференції: “Велика війна у транснаціональній перспективі”. Лекція розпочалася короткою ретроспективою основних історіографічних напрямків. Вінтер виокремив 4 покоління дослідників Першої світової війни. Перше покоління – це т.зв. воєнне покоління істориків, які, за словами Вінтера, “знали, де поховані тіла загиблих”. Більшість досліджень цього періоду зосередилося на вивченні мілітарної історії у найдрібніших деталях. Поряд із нею чільне місце займала політична та дипломатична історія. Оскільки багато авторів тою чи іншою мірою були заангажовані у війну, література цього часу акцентувалася на самовиправданні власних дій під час війни, а також намаганнях сформулювати уроки на майбутнє.

Друге покоління істориків вивчало соціальну історію, концентруючись на дослідженні соціальних структур і рухів, а також соціальної нерівності. Великий вплив на дослідження цього періоду мало відкриття архівів у 1964 р. Також у цей період об’єктом історичного аналізу стали фотографії та відеоматеріали. У зв’язку зі зростаючою популярністю телебачення і появою телевізійних серіалів про Першу світову війну, розпочався справжній бум меморіалізації війни. Історики змушені були враховувати публічний вимір своїх досліджень та їхній вплив на формування ширших уявлень суспільства про досвід війни.

Третє покоління, що з’явилося у сер. 1970-х рр., Вінтер умовно назвав “поколінням В’єтнаму”. Тоді війну почали вивчати не тільки “класичні” історики. З’явилися дослідження істориків мистецтва, літературознавців.

Четверне покоління, до якого відносить себе сам автор, це покоління транснаціональних істориків, яке сформувалося у 1990-х рр. Особливістю функціонування академії у цей час є зростаюча мобільність науковців. Більшість сучасних істориків поєднують навчання і роботу в різних країнах, що значною мірою позначається на тематиці, яку вони обирають. Їхні дослідження мають трансєвропейський і трансатлантичний характер.

Вінтер наголосив, що транснаціональна історія – це не історія, яка намагається подолати національне; це історія, яка показує його з іншої перспективи (“транснаціональна історія – це можливість займатися національною історією в інший спосіб”). Такий підхід може бути дуже продуктивним для розуміння українського контексту і для вивчення війни у Східній Європі загалом, де питання національності та етнічності завжди було одним із найгостріших.

Прикладом успішної реалізації транснаціональних досліджень є створення дослідницького центру і музею Великої війни у Перроні, що знаходиться на місці битви на Соммі. Проект був реалізований за ініціативою Джея Вінтера спільно з французькими дослідниками. Головна ідея музею – показати Велику війну як загальноєвропейську подію, не обмежуючись однією країною. У центрі експозиції – британська, французька та німецька версії війни. Музей показує війну як спільну катастрофу. Вінтер підкреслював, що у виставці чітко артикульована дилема творців експозиції, що полягає у неможливості представлення війни у музейному просторі.

Підсумовуючи, Вінтер виділив 6 аспектів, які, на його думку, є ключовими у розумінні й подальших дослідженнях війни:

1.    Необхідно враховувати надзвичайно великі людські втрати – понад 10 мільйонів людей.
2.    Війна залишила після себе безпрецедентну кількість поранених – близько 20 мільйонів – та людей з психічними проблемами. Багато солдатів із посттравматичним синдромом (shell shock) не отримували належного лікування і реабілітації, оскільки не вважалися хворими. Для їхнього порятунку деякі лікарі спеціально завдавали фізичних ушкоджень, аби ті отримали належне лікування. Вінтер стверджує, що, на його думку, кількість людей з психічними проблемами становила 32–35%, а це набагато більше, ніж подано в офіційних даних.
3.    Вінтер зауважив, що причини поразки Німеччини слід шукати у катастрофічному внутрішньому управлінні воєнною економікою, а не в політиці союзників, як це прийнято вважати.
4.    Історик підкреслив важливість дослідження вірменського геноциду як однієї з центральних проблем Першої світової війни. Без його вивчення неможливе розуміння Голокосту.
5.    Оскільки після підписання перемир’я у світі тривали збройні протистояння та етнічні конфлікти, які витікали з Першої світової війни, її хронологію не слід обмежувати 1918 р., а продовжувати, як мінімум, до 1920-х рр.
6.    Важливо вивчати Велику війну як індустріальний конфлікт, що спричинив масові знищення військових і цивільного населення, без яких складно усвідомити нацистську політику під час Другої світової війни.

У підсумку Вінтер наголосив на тому, що війна – це спільна транснаціональна катастрофа.

Крістофер Кларк “Як Європа пішла на війну в 1914 р.”

Професор Крістофер Кларк. Автор фото Др. Фалько Фальцграф

Крістофер Кларк зараз широковідомий як автор згаданої вище книги “Сновиди. Як Європа пішла на війну в 1914 р.”. Він – спеціаліст із німецької історії. Його попередня книга “Залізне королівство: зародження і падіння Пруссії, 1600–1947” стала історичним бестселером у Німеччині та отримала низку нагород. Лекція Крістофера Кларка стосувалася ідей, висловлених в останній книзі, а тому викликала помітне зацікавлення серед учасників конференції.

Кларк наголосив на складності вивчення теми початку і причин війни. “Основна проблема не в тому, що ми знаємо надто мало, проблема у тому, що ми знаємо надто багато”, – зауважив історик. Передусім, у різних державах-учасницях опубліковано десятки томів дипломатичних документів, які фактично неможливо прочитати з огляду на значний обсяг. Окрім того, існує неймовірно велика кількість наукових праць, написаних на цю тему. Кларк підкреслив, що попри, здавалося б, вичерпне вивчення цього питання, “стара” проблема витоків Першої світової війни зараз виглядає “свіжою” як ніколи. Питання тероризму і націоналізму поч. ХХ ст., які здавалися віддаленими і неактуальними в період Холодної війни, на фоні кривавих подій на Балканах 1990-х рр. і атак 11 вересня 2001 року в США постають у цілком новому світлі.

Центральне місце в аналізі Кларка займає вбивство Франца Фердинанда 28 червня 1914 року в Сараєво, що було винятковим прикладом того, як одна людина кардинально змінила “політичну хімію” у світі. На думку історика, атентат переважно аналізують як окрему подію, відмежовану від Липневої кризи 1914 р. Натомість автор “Сновид” зміщує акценти і перетворює атентат і події на Балканах на одну з центральних тем свого дослідження. У складну палітру міждержавних відносин напередодні війни Кларк вводить Сербію, роль якої маргіналізувалася на тлі політики великих держав.

У вивченні Липневої кризи 1914 р. Кларк підкреслює важливість ретельного покрокового аналізу поведінки великої кількості гравців і агентів, які були залучені у складну дипломатичну гру. Під час 37-денного міжнародного конфлікту важелі впливу часто переходили від однієї людини до іншої, а за наслідки того чи іншого рішення відповідали мережі політиків і дипломатів, а не поодинокі персони. Вивчаючи заплутані комбінації та їхні наслідки, Кларк дійшов висновку, що всі європейські держави, які оголошували війну в серпні 1914 р., несуть за неї відповідальність.

Ключові лекції не передбачали обговорень, однак доповідь Кларка викликала багато питань, а тому організатори відкрили дискусійну панель. Джей Вінтер зауважив, що книга Кларка не про початок Першої світової війни, а про зовсім іншу війну. Тотальний індустріальний конфлікт, який увійшов у світову історію і сьогодні асоціюється з Першою світовою війною, розпочався у 1916 р. У 1914 р. глави держав, політики і дипломати не усвідомлювали, яку насправді війну вони розпочинають.

Аудиторія не могла оминути питання про сербську реакцію на книгу. У Сербії “Сновиди” отримали негативні рецензії. Автора звинувачували у тому, що він переклав провину за початок війни на Сербію. Кларк зауважив, що він жодним чином не намагався приписати сербам відповідальність за спалах війни. Суперечливе сприйняття його книги було не тільки у Сербії, але й, для прикладу, в Німеччині.

Девід Стівенсон “Ідеологія захисту? Фортеці, воєнні плани і європейський мілітарний баланс перед 1914 р.”

Девід Стівенсон – британський професор, автор низки праць про міжнародні відносини і початок Першої світової війни, а також досліджень про воєнну логістику, менеджмент і постачання. Один із його останніх проектів стосувався переосмислення ролі фортифікацій у Великій війні. Саме цій темі була присвячена його доповідь. Лектор проаналізував значення фортифікацій у воєнних стратегіях і планах Австро-Угорщини, Німеччини, Італії, Франції, Росії та Бельгії.

Лекція розпочалася з огляду змін, які сталися у будівництві фортифікацій у II пол. ХІХ ст. Вони були викликані появою фугасних снарядів, перед якими не могли встояти старі фортифікації. Нові фортеці використовували бетонні, залізобетонні та земляні укріплення.

З-поміж розглянутих держав найменше коштів на модернізацію старих і побудову нових фортифікаційних укріплень витрачала Австро-Угорщина. Це пояснювалося відносно невеликими видатками на армію загалом. Наприкінці ХІХ ст. австро-угорські фортифікаційні роботи концентрувалися навколо кордону з Росією. Зокрема австрійці збудували фортецю Перемишль і близько сорока невеликих фортів у містечках вздовж східного кордону. Спеціально споруджена залізниця через Карпати мала забезпечувати швидке просування військ. Роботи зупинилися у 1890-х рр., коли відносини з Росією покращилися. Після Боснійської кризи 1908–1909 рр. увага військових інженерів переключилася на укріплення території вздовж кордону з Італією, а після Балканських воєн 1912–1913 рр. – також із Сербією. Вже перед самим початком війни в Габсбурзькій імперії тривали затяжні дебати про те, на якому кордоні – російському чи італійському – будівництво фортифікацій буде більш доцільним.

Спорудження італійських воєнних укріплень динамічно реагувало на міжнародну ситуацію. Італія більше, ніж Австро-Угорщина, переймалася зміцненням кордонів, зокрема території, яка межувала з Габсбурзькою імперією.

Росія займалася стратегічними укріпленнями вздовж кордону з Німеччиною і Австро-Угощиною. У 1880-х рр. вона почала будівництво фортифікацій на території Сербії.

Після втрати Ельзасу-Лотарингії французи розпочали зміцнення фортець вздовж нового кордону з Німеччиною. Одним із важливих французьких проектів було вдосконалення лінії укріплень Вердена, яке не припинялося аж до самого початку війни.

Актуалізація фортифікаційного питання у Бельгії була викликана дипломатичними тертями між Францією та Німеччиною у 1880-х рр. Бельгійці розуміли, що їхня територія може стати коридором для вторгнення Німеччини у Францію. У 1880-х – 1890-х рр. почалися роботи зі зміцнення бельгійської обороноздатності. Проте вони були не особливо ефективними, оскільки замість більш стійкого залізобетону використовували звичайний бетон, що не міг забезпечити належний захист перед новою наступальною зброєю. У багатьох випадках не споруджувалися додаткові польові укріплення навколо фортець та міжфортечне сполучення, що робило бельгійські укріплення більш доступними. Як зауважив доповідач, бельгійські фортифікації виглядали “як запрошення до вторгнення”.

Німецькі воєнні плани враховували силу французьких і слабкість бельгійських укріплень, а тому передбачали плани вторгнення у Францію через Бельгію. Остаточне рішення на користь такого плану було прийняте у 1905 р., натомість будівництво фортифікацій у Німеччині не було питанням пріоритету. Спорудження фортець у Ельзас-Лотарингії та Східній Пруссії було викликане активними французькими і російськими фортифікаційними роботами. Генерал Шліфен, що розробляв німецьку воєнну стратегію, навіть пропонував використати слабкі місця німецьких фортифікацій, щоб спровокувати напад французів.

Узагальнюючи значення фортифікацій у Першій світовій війні, проф. Стівенсон підкреслив, що на початку війни у 1914–1915 рр., попри проведені роботи з модернізації фортечних укріплень, усі сторони розуміли, що фактично будь-які фортифікації будуть зруйновані новими озброєннями. Натомість з 1916 р. фортифікації знову почали відігравати важливу роль. Доказом цього була Верденська битва, під час якої більшість боїв відбувалося навколо фортець. Французи, які до 1916 р. забирали озброєння з фортець, почали повертати його назад. Подібні процеси відбувалися і в Німеччині. Таким чином, під час Першої світової війни фортеці відновили своє втрачене значення. Іншим важливим аспектом було те, що їх використовували не тільки з оборонною, але і з наступальною метою.

Огляд секційних засідань

Учасники конференції "Перспективи великої війни". Автор фото Др. Фалько Фальцграф

Структурно конференція поділялася на 5 паралельних у часі напрямків, що складалися з різних за тематикою секційних засідань, як-от: “Політичні перспективи”, “Освітні перспективи”, “Перспективи пам’яті і меморіалізації”, “Журналістські перспективи”, “Колоніальні перспективи”, “Релігійні перспективи”, “Мораль у окопах”, “Воєнні та воєнно-морські перспективи”, “Перспективи участі тварин”, “Дискурсивні перспективи”, “Єврейські перспективи”, “Літературні перспективи”, “Соціальні перспективи”, “Медичні перспективи”, “Гендерні перспективи”, “Фотографічні перспективи”, “Мистецькі перспективи”, “Часові і просторові перспективи”, “Ідея Європи”, “Музика і кіно”, “Здоров’я і гендер”, “Воєнна кореспонденція”, “Ветерани, біженці і окупація”, “Витоки і причини” та секції “Цифрові ресурси”. Секційні засідання зібрали провідних англо-американських фахівців різних напрямків. Презентації і обговорення у рамках секцій були дуже інформаційно насиченими та інтенсивними.

Колоніальні перспективи війни

Вивчення колоніальних і расових вимірів війни викликає постійно зростаючий інтерес істориків. Досвід африканських аскарі, китайських робітників, сенегальських батальйонів, індійських військ став центральною темою досліджень культурної і соціальної історії. Одним із провідних молодих дослідників цього напрямку є британський історик Шантану Дас (Королівський коледж Лондону). Нещодавно під його редакцією вийшла публікація “Раса й імперія в письмових свідченнях Першої світової війни”. Доповідь Даса на конференції стосувалася індійського виміру Першої світової війни і особливостей джерел, які дозволяють вивчати воєнний досвід індійців. На відміну від європейців, більшість солдатів колоніальних військ були неписьменними і не залишили по собі джерел. Вивчення теми тільки на основі колоніальних бюрократичних документів суттєво обмежує дослідників. У таких умовах особливо цінними є нетекстові документи – візуальні матеріали, пісні й об’єкти, а також їхня локалізація. Вони дозволяють вийти поза межі сприйняття індійського солдата як безмовної жертви колоніальної політики і дослідити його суб’єктивні уявлення про війну. Ілюстрацією до тези історика були розшифровані ним пісні індійських військовополонених, зібрані у відомій фоноколекції Вільгельма Доґена. Доген був німецьким лінгвістом, який збирав матеріали у таборах для британських військовополонених у Німеччині. У підсумку на плівку було зафіксовано понад 250 мов і діалектів, а також зразки народної музики і співу. Дас порівнює досліджувані ним воєнні індійські пісні з британською окопною поезією. Він підкреслює поетичність та образність мови і звертає увагу на те, що ретельне розшифрування пісень є багатим джерелом для розуміння того, що переживали індійські солдати і як розуміли свою участь у війні.

Річард Фогерті (Університет штату Нью-Йорк в Олбані) представив доповідь “Мечеті, мусульмани і бойовий дух у Франції і Німеччині, 1914–1918”. Доповідач аналізував намагання німецької і турецької влади використати релігійну ідентичність військовополонених солдатів французьких колоніальних військ для заохочення їх переходу на сторону Центральних держав. Створюючи спеціальні умови для їх утримання, німці сподівалися, що мусульмани Північної Африки вступлять у лави турецької армії і оголосять джихад недавнім поневолювачам. Відтак, військовополонені мусульмани мали особливі умови утримання. Їх відправляли у табір під Берліном, де вони перебували разом із іншими захопленими братами по вірі з британської і російської армій. Вони могли відбувати релігійні практики у спеціально збудованій мечеті, вивчати Коран і уникнути роботи, яка була обов’язковою для інших військовополонених. Однак у своєму дослідженні історик дійшов до висновку, що маніпулювання релігійними почуттями мусульман Північної Африки не були успішними для німців. Доповідач пояснював це тим, що німецька сторона не врахувала того факту, що релігійна ідентичність солдатів не була всеохоплюючою, а на прийняття рішень впливало багато інших факторів.

Цивільне населення

Першу світову війну відрізняло від попередніх воєн те, що вона торкнулася безпрецедентної маси цивільного населення. В останні десятиліття повсякдення, практики і досвіди людей на домашньому фронті й у тилу вивчаються фактично на рівні з історією фронтів. На конференції була присутня Таммі Проктор (Університет штату Юта), відома дослідниця американського суспільства під час Першої світової війни, авторка книги “Цивільне населення у світі під час війни. 1914–1918”. Вона представила доповідь “Маскулінність, націоналізм і окупована територія: американські чоловіки у Бельгії під час Першої світової війни”. Проктор аналізувала, як досвід учасників американської гуманітарної місії у складі “Комісії для звільнення Бельгії” (CRB) впливав на формування ідентичності американських чоловіків.

Проктор відзначила, що пропаганда розвивала в американських чоловіків почуття їхньої місійності. Наприклад, на агітаційних плакатах Бельгія була зображена як жінка з дітьми, яка потребує підтримки і захисту. Відтак американці були переконані, що несуть бельгійцям щось більше, ніж їжу і надію. Вони бачили себе визволителями фемінізованої Бельгії від грубої чоловічої Німеччини. Ця ідеологія підтримувалася їхньою актуальною роботою, яка полягала, зокрема, у контролі кухонь, де працювали переважно жінки і цивільні чоловіки. Ідея американської місійності сильно вплинула на виникнення міжнародних гуманітарних організацій після війни. Зокрема, колишні учасники CRB долучилися до створення Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) та ЮНІСЕФу.

Джеймс Коннолі (Королівський коледж Лондону) презентував доповідь про окуповану французьку Північ і взаємодію її мешканців із німецькими військами. Коннолі передусім звертав увагу на потребу перейменування понять, які використовуються для опису французького досвіду окупації. Зокрема, терміни “неправомірка”, “погана поведінка” він пропонує замінити терміном “колаборація”, який не вживався з огляду на специфічні конотації, викликані Другою світовою війною. Доповідач розповів про акти колаборації місцевих мешканців, зокрема дружні, сексуальні та економічні відносини з німцями, а також доноси на співвітчизників. Згідно з його дослідженнями, 80% жінок мали сексуальні зв’язки з німецькими військовими. У другій частині доповіді йшлося про “символічний” і “активний” опір французького населення. До символічного опору автор відносить носіння національної символіки; написання і виконання гумористичних пісень і віршів, які висміювали німців; численні листи протесту; саботування німецьких наказів. Активним опором автор називає шпіонаж і втечі. Автор звернув увагу на те, що у повоєнний період активно пропагувалися історії, які показували героїчний опір німцям. Відбулося кілька показових судів над зрадниками, однак переважна більшість фактів замовчувалася і не виносилася на широке публічне обговорення.

Авторка даної статті презентувала доповідь, яка стосувалася досвіду окупації Львова російськими військами з вересня 1914 р. по червень 1915 р. У презентації йшлося про мотивації та поведінкові стратегії львівських митців, які залишилися в окупованому місті. Більшість їх працювала у “Казино де Парі” та театрі в Міському казино. Попри єдине регулювання діяльності культурних і розважальних закладів, а також схожий репертуар, згадані театри сформували різні стратегії виживання в умовах війни та окупації. Театр “Казино де Парі” демонстрував свою лояльність до російських військ. Натомість театр у Міському казино намагався виказувати пасивний опір і позиціонувати себе як місце збереження польської культури і театральної традиції в умовах війни. Актори театрів опинилися у ще складнішій ситуації, ніж інституції. Окремі митці часто переходили з одного театру в інший, а тому зіштовхувалися з проблемою постійного вибору між колаборацією й опором.

Війна у Центральній, Східній Європі та на Балканах

Перша світова війна у Східній, Центральній і Південній Європі була представлена найменшою кількістю доповідей. Цих теренів стосувалася презентація Крістофа Міка (Університет Варвіку) про ставлення польської влади до українських військових жертв (солдатів і цивільних) у II Речі Посполитій. Свою увагу Мік сконцентрував навколо селективності визнання польським урядом українців як жертв війни. Такого статусу були позбавлені військові, що служили в українських національних формуваннях. Для прикладу, соціальних пільг були позбавлені бійці Української галицької армії (УГА), які воювали проти поляків в українсько-польській війні 1918–1919 рр.

Подібно до дослідження Крістофа Міка, Наталі Стегманн (Університет Регенсбургу) говорила про державну політику стосовно ветеранів і жертв війни у повоєнній Чехословаччині. Стегманн розглядала її як впливовий інструмент героїзації однієї невеликої частини ветеранів і стигматизації іншої. Соціальна політика держави була частиною поширення міфу про чехословацький батальйон як творців національної армії і борців за незалежність Чехословаччини. Натомість применшувалася роль солдатів, які воювали у складі військ Центральних держав. Таким чином були створені нові ієрархії, які базувалися на вибірковості воєнного досвіду і розгляді війни у вузькій національній перспективі.

Євреї у війні

Доповіді двох секційних засідань, які торкалися єврейської тематики, зосереджувалися навколо вивчення воєнного і повоєнного досвіду євреїв у складі армій Центральних держав і в британському війську. Майкл Керен (Університет Калгарі) говорив про британську політику залучення євреїв до служби в армії, зокрема аналізував мобілізаційну кампанію і процес формування єврейських батальйонів. Важливим її елементом була пропаганда, яка закликала євреїв воювати за визволення Святої землі. Більш охочими до служби в армії були вихідці з багатих родин, які постійно мешкали у Британії. Натомість новоприбулі емігранти ухилялися від служби. З єврейських новобранців було сформовано два легіони: 38-й і 39-й. 38-й легіон складався з британських євреїв, а 39-й – з вихідців зі США, Канади і Бразилії. Щоб забезпечити лояльність єврейських солдатів, їм дозволяли дотримуватися релігійних і звичаєвих норм, носити єврейську символіку на уніформах. Керен підкреслював, що служба у британській армії спричинила суттєві зміни в ідентичності єврейських солдатів. З одного боку, звичайні цивільні мешканці раптом усвідомили себе визволителями. З іншого боку, вони були змушені погоджувати свій статус “обраних” з реаліями воєнної служби у Палестині, яка дуже часто зводилася до важкої і непочесної фізичної праці.

Мартін Шугерманн (Єврейський воєнний музей у Лондоні) представив доповідь про марш згаданого вище 38-го батальйону (“єврейського легіону”) від Вайтчепл (району в Іст-Лондоні, де сконцентровано мешкали євреї) через Сіті до Лондонського Тауеру. Цей марш був символічним актом, під час якого євреї з лондонського гетто могли спостерігати за власним добре організованим військовим формуванням.

Розгорнута доповідь Пітера Епельбаума “Єврейські капелани у німецькій армії під час Першої світової війни: зраджена вірність” базувалася на нещодавно виданій монографії дослідника. Шугерманн відзначав, що у німецькій армії служило як мінімум 30 єврейських капеланів, що опікувалися 100 тис. єврейських солдатів. Вони зберігали повну лояльність до німецької армії. Однак урядова підтримка надходила повільно і ніколи не дорівнювала допомозі, яку надавали католицьким і протестантським капеланам. Основними їхніми обов’язками була організація служб, відвідування польових госпіталів, допомога з кореспонденцією, організація похоронів і розподіл посилок із дому. На Східному фронті капелани організовували кухні для численних єврейських біженців із царської Росії. Капелани мали постійні зустрічі, на яких обговорювалися питання добробуту військ, релігійної служби, постачання кошерної їжі, протидії антисемітизму, єврейських військовополонених і публікації воєнного молитовника. У документальних свідченнях, які досліджував доповідач, єврейські капелани, попри декларації своєї любові до Батьківщини і віри у краще майбутнє, були занепокоєні тим, що чекає євреїв після війни, з огляду на проведення перепису єврейського населення 1916 р. і зростання антисемітських настроїв у німецькій армії протягом 1917–1918 рр. Частина капеланів померла після війни, більшість врятувалися втечею від нацистів. Четверо стали жертвами Голокосту.

Велика війна: повоєнні репрезентації

Кілька секційних засідань об’єднували доповіді, які стосувалися репрезентації війни через літературу, виставки, мистецтво та туризм. Презентація Вінцента Тротта (Відкритий університет, Британська бібліотека) стосувалася воєнної літератури, написаної у період 1928–1933 рр. Саме тоді були опубліковані тексти Еріха-Марії Ремарка, Ернеста Гемінгвея, Роберта Грейвса та ін. Ці книги відіграли важливу роль у формуванні воєнного міфу про Першу світову війну як події, позбавленої всякого сенсу. Проти розуміння війни як катастрофи, що згубила ціле покоління, виступила низка критиків. Література, що концентрувалася на жахах війни і ставила під питання її доцільність, суперечила тезам класичного шкільного виховання, у центрі якого були ідеї мускулистого християнства і патріотичного обов’язку.

Презентація Марін Алесон-Карбонелл (Університет Аліканте) “Мова у конфлікті: продаючи і насолоджуючись пам’ятними місцями Першої світової війни” торкалася туристичної індустрії війни. Доповідачка аналізувала мову рекламних повідомлень, які закликали до відвідування місць Першої та Другої світових воєн. На основі кількісного контент-аналізу і дискурс-аналізу вона продемонструвала особливості туристичної репрезентації війни, яка намагається зробити привабливими для відвідування місця масових вбивств і поховань. Алесон-Карбонелл розповіла про способи “пом’якшення” лексики – заміну слів, які несуть негативний відтінок, на нейтральні. Наприклад, замість слова “війна” часто вживається слово “конфлікт”. Рекламні проспекти та Інтернет-сайти наголошують на важливості пам’яті, розуміння і вшанування минулого, уникаючи згадок про смерть, жорстокість тощо. Невід’ємною частиною повідомлень є заохочення відвідувачів до пожертви коштів.

Одна з найбільш тривалих і насичених дискусій стосувалася музейних експозицій. Її каталізувала доповідь Джеймса Велліса (Університет Екстеру) про Імперський музей війни у Лондоні (IWM). За два тижні перед початком конференції в ньому відкрилася оновлена експозиція, присвячена Першій світовій. Велліс аналізував зміни кураторських підходів у представленні війни від 50-ї річниці до 100-літнього ювілею.

Експозиція 1964 р. була розрахована передусім на відвідувачів, які мали персональні спогади про війну. У 1960-х рр. експозиція значною мірою складалася з великих фотографій. Демонстрація фотографій апелювала до емоційного досвіду і передбачала пам’ятання війни, а не її історичне розуміння. Саме у цей час було запропоновано використання порівняльних фотографій. Фотографічні пари з місць битв “тоді-й-тепер” були дуже популярними серед відвідувачів музею, особливо серед спільноти ветеранів. Вони супроводжувалися описами, з зазначенням великої кількості географічних назв, що вимагало від глядачів доброї орієнтації в місцях боїв. У виставці домінувала тема британської присутності у війні.

З появою нового покоління, яке не мало досвіду війни, постало питання про необхідність реорганізації експозиції відповідно до потреб нової аудиторії. У 1987 р. у музеї було проведено дослідження, яке передбачало виявлення нових можливостей для відображення об’єктів. Нова експозиція музею (1989–1990 рр.) мала хронологічний підхід і складалася з шести частин – витоки, мобілізація, Західний фронт, домашній фронт, війна в повітрі, інші фронти. Творці галерей Великої війни намагалися не просто демонструвати підбірки об’єктів, а показати, як вони впливали на загальну картину війни.

Оновлення експозиції 2014 р. викликало широке зацікавлення і значний медійний супровід. Куратори музею виходили з того, що пересічний відвідувач має досить невеликий рівень знань про події Першої світової війни. Основою розповіді стали письмові та усні свідчення очевидців. У новій експозиції немає критикованої академічними дослідниками частини про досвід окопової війни, в якій відвідувачам пропонувалося “відчути” війну через перебування у спеціально реконструйованих окопах. Нова експозиція передусім орієнтована на сімейне відвідування музеїв і є дуже комерційно-орієнтованою.

Доповідь викликала розгорнуту дискусію, оскільки питання репрезентації війни у музейному просторі є актуальним у різних країнах. Слово в обговоренні взяв Джей Вінтер, який критикував експозицію за героїзацію війни, демонстрацію виключно британського досвіду і відсутність голосу іншої сторони. У новій експозиції фактично відсутня німецька перспектива. Вінтер підкреслив, що вона є підтвердженням вже існуючого ставлення до Першої світової війни у британському суспільстві й не пропонує нового її висвітлення. Вінтер також наголосив на тезі, що звучала також у його доповіді, про складнощі відображення екстремальних досвідів у музейному просторі та важливість публічної рефлексії її творців на цю тему. Також Джей Вінтер підняв питання використання звуку в музейних експозиціях. Він висловлювався проти звукового ефекту на глядача, стверджуючи, що тиша – це найкращий спосіб розповідати про війну. Натомість більшість присутніх на обговоренні висловилися за розумне використання звуків. Зокрема наводилися приклади звукових інсталяцій, які знайомили відвідувачів з різними звуками війни, як-от: звучання різних видів зброї, музика того часу тощо.

Варто відзначити також перегляди фільмів, які демонструвалися в останні два дні конференції. Фільм Кевіна Кеннеді “Німецькі інтерновані на Небесній землі” (2010) розповідав про німців, які опинилися у таборі в невеликому містечку у Північній Кароліні, США. У фільмі йшлося про специфіку утримання, повсякденні практики і взаємодію з місцевими мешканцями. Присутній на перегляді автор стверджував, що більшість американців не знає про подібні відголоски Великої війни на американському континенті, тому він мав на меті показати ширшій публіці, як війна торкнулася різних віддалених від бойових дій місць, провокувала комунікацію і обмін між людьми різних національностей.

Особливо цікавими були перегляд і обговорення фільму “Верден. Історичне бачення” (1928). Автори фільму, з одного боку, намагалися створити епічну воєнну картину, а з іншого – максимально достовірно відтворити Верденську битву. До участі у зйомках було залучено і ветеранів, і місцеве населення. Фільм супроводжувався детальним аналізом і коментарями Джудіт Беністон (Університетський коледж Лондону). Демонструючи уривки фільму, коментаторка торкалася теми специфіки фіксації війни у кінематографі, умов зйомки, сприйняття фільму публікою, а також загального впливу кіно на формування образу війни у повоєнних суспільствах.

Підсумки

На початку конференції проф. Фелісіті Раш (Квін Мері, Лондонський університет), одна з організаторів заходу, відзначила: “Багато питань, які будуть обговорюватися, несуть у собі свідчення глобального впливу війни на людські життя і фізичний ландшафт. Повністю усвідомлюючи масштаби руйнувань, які відбувалися у цей темний період людської історії, ми сподіваємося, що наша зустріч буде слугувати місцем наукової співпраці, вшанування і загальної дружби”. Конференція справді відзначалася приємною атмосферою, грамотно складеною програмою і доброю організацією. Подія зібрала блискучих науковців, презентації яких охопили фактично всі сучасні напрямки досліджень Першої світової війни.

У тематиці доповідей було помітне зміщення фокусів з Європи до Азії та Африки, від досвіду європейських солдатів до колоніальних військ. Історія домашнього фронту і цивільного населення фактично зрівнялася з дослідженнями фронтів, а соціальної та економічної історії торкалося не менше доповідей, ніж політичної. Важливо, однак, відзначити, що на тлі широкої тематичної та географічної палітри сучасної англо-американської історіографії регіон Центральної, Східної та Південної Європи досі залишається сірою плямою. Поодинокі доповіді, які представляли історію цих регіонів, стосувалися переважно окремих аспектів політичної історії.

Підсумовуючи, варто пам’ятати, що проведення конференції подібного масштабу на тлі безпрецедентної кількості заходів до сторіччя війни стосується не тільки вузької академічної спільноти, а має також значний вплив на сучасні політичні та публічні дебати про минуле. Дана конференція “Перспективи Великої війни” була дуже добрим прикладом того, як можна формувати публічну думку про війну і водночас зберігати високі академічні стандарти.

Оксана Дудко. Закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка (спеціальність всесвітня історія). Захистила дисертацію про суспільно-політичну думку українців Галичини зламу ХІХ–ХХ ст. (2011). Керівник проекту "Інтерактивний Львів" Центру міської історії Центрально-Східної Європи. Сфера наукових зацікавлень – Перша світова війна, соціальна і культурна історія війни, історія театру і театрального менеджменту, ритуали та практики публічних заходів (святкування, коммеморація та ін.).