Представники країн, які підписали Конвенцію ООН про попередження злочину геноциду і покарання за нього. Рафаель Лемкін стоїть крайній праворуч.
Джерело: http://www.mesoeurasia.org/archives/5945

У 1953 році, з нагоди двадцятої річниці Голодомору в Україні, Рафаель Лемкін, який вважається «батьком» Конвенції ООН про запобігання та покарання злочину геноциду, виступив у Нью Йорку із промовою. Його аудиторія великою мірою складалася з нових еміґрантів з України та американців українського походження. У його виступі учений представив свою концепцію радянського геноциду в Україні. На його думку, цей геноцид став наслідком чотирьох напрямків політики комуністичної партії і радянського уряду. Зокрема, це знищення українських селян під час Голодомору 1932-33 рр.; ліквідація українських церков; репресії та винищення української інтелігенції, політичних провідників, духовенства; «розчленування українського народу» шляхом прямого заселення іноземців в Україну й «розпорошення українців по всій території Східної Європи». Саме ці, за формулюванням Р. Лемкіна, були чотири головні кроки в системному знищенні української нації та її поглинанні новою радянською нацією¹.

Того ж року, коли Р. Лемкін виголосив цю промову, у місті Торонто (Канада) було опубліковано перший том The Black Deeds of the Kremlin: A White Book («Біла книга про чорні діла Кремля»). Ця збірка матеріалів англійською мовою, головним чином, складалася зі спогадів та свідчень, що відтворюють пережите українцями в умовах радянського режиму у трагічні 1930-і рр.². Хоча поява цього тому жодним чином не стосувалася Р. Лемкіна чи його промови 1953-го року, проте праця презентує значний обсяг матеріалу, велика частина яка відповідає чотирьом напрямкам політики радянського геноциду, визначених ученим.

Перша частина містить свідчення про трагедію, пережиту українськими селянами. Серед них описи процесу колективізації, знищення найбільш заможних й успішних господарів (декуркулізація або розкулачування) та розповіді про Голодомор. Друга зосереджується на репресіях та знищення значної кількості українських інтелектуальних і культурних постатей. Тут подаються короткі біографічні портрети та описи життя письменників і представників інтелігенції, яких було заарештовано і засуджено до тюрем та трудових таборів у 30 рр. Наступна частина стосується інформації про ліквідацію незалежних Української Православної та Української Католицької церков, а також трагічної долі українських духовних провідників та нижчого духовенства. Тема розселення демонструється в описах і спогадах про каторжні табори та в’язниці, до яких були заслані українці, та страждання, які їм довелося пережити.

Публікація «Білої книги» також містить розділ матеріалів та свідчень, що стосуються масових захоронень у Вінниці та під Биківнею поблизу Києва. У цих могилах поховані жертви убивств, скоєних радянськими внутрішніми спецслужбами в основному під час Великого Терору. Інформація про захоронення жертв НКВД у Вінниці стала відома в результаті розкопок, здійснених за сприяння німців під час Другої світової війни; масові могили під Биківнею отримали широкого розголосу лише наприкінці 1980-их, в останні роки Радянського Союзу³. Також включена до книжки є коротка стаття «Чи чує світ» Івана Багряного, де, зокрема, йдеться про партизанську війну, яку вела Українська Повстанська Армія.

Редактором «Білої книги» був Семен Підгайний (1907-1965), який народився в козацькій родині на Кубані. У 1925 р. він поїхав до України навчатися в Київському Інституті Народної Освіти (тепер Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка), але незадовго до закінчення його відрахували з університету через соціальне походження. С. Підгайний тоді переїхав до Харкова, колишньої столиці Радянської України, де працював у Музеї Слобідської України та викладав історію в Харківському Інституті Народної Освіти (тепер Харківський Національний Університет імені Василя Каразіна). Як і багато його сучасників з інтелігентції, він зазнав політичних репресій 1930-их рр. У 1933-ому його заарештували і засудили до каторжних робіт на Соловецьких островах, де він зустрів багатьох інтелектуалів, репресованих і засланих на важку працю. С. Підгайному довелося пройти значні випробовування, виповнивши свою міру покарання в 1940 році. У період німецької окупації, він працював у Харківській міській адміністрації.

Наприкінці Другої світової війни С. Підгайний разом із родиною виїхав із СРСР до Західної Європи, де написав дві книги про те, що пережив та про життя як в’язень Соловецької тюрми. У першій частині першої книги він подає опис і аналіз карної системи системи на Соловецьких островах. У другій частині С. Підгайний виклав короткі біографічні нариси про українську інтелігенцію, багатьох представників якої він зустрів на засланні. Друга книга – це його особисті спогади про ув’язнення на Соловках⁴. У 1949 р. С. Підгайний еміґрував разом із родиною до Канади і оселився в Торонті⁵.

Перебуваючи в Західній Європі, С. Підгайний брав участь у політичному житті еміґрантів з центрально-східної частини Радянської України. У 1947 р. вони організували Українську революційно-демократичну партію (УРДП)⁶. Еміґрувавши до Канади, він продовжував діяльність в УРДП й ініціював у 1950 р. створення Союзу українців жертв російсько-комуністичного терору (СУЖЕРО), ставши її першим президентом. Саме Союз опублікував «Білу книгу».

«Біла книга» з’явились частково як наслідок виступів С. Підгайного на засіданнях та зборах перед еміґрантською аудиторією, яка за походженням була переважно з центрально-східної України. На цих зустрічах він заохочував своїх побратимів писати спогади та свідчення про те, що їм довелося пережити в умовах радянського режиму. Частину розповідей він отримав на руках від свідків, які приходили на його виступи, в інших випадках люди відгукувались на його заклик і надсилали свої спогади на його адресу в Торонті⁷. Більшість з них були згодом опубліковані у першому та другому томах «Білої книги». Перший том вміщував значну кількість матеріалів (118 с.) про колективізацію й Голодомор. Другий – майже повністю присвячений Голодомору та подіям на селі напередодні цієї трагедії. Тобто, він містить значно більше розповідей очевидців, та тих, які пережили Голод. Тут також є вагома вступна стаття «Голод як політична зброя», написана Т. Сосновим (псевдонім – Петро Долина)⁸.

Варто підкреслити, що деякі факти, як і припущення та висновки у спогадах про Голодомор, опублікованих у першому томі «Білої книги», знайшли підтвердження у свідченнях інших очевидців, спостереженнях іноземців чи у документах радянського уряду й комуністичної партії. Особливе значення мають ствердження людей про причини виникнення Голоду. В коротких спогадах «Голод в Молочанському» (село на південному сході України) Я. П. згадує: «У листопаді (1932 р.) стало очевидно, що голод неминучий. Влада конфісковувала усе зерно та інші харчі із сіл» (с. 262). Вилучення хліба, знайденого пошуковими загонами в хатах людей, начебто для виконання плану хлібозаготівлі, широко практикувалось в Україні. Багато свідків підтверджували, що, крім зерна, сільські активісти та загони часто забирали будь-яку їжу, знайдену в домівках селян. У спогаді «Улитка» І. Д-ко писав, що, реалізовуючи план хлібозаготівлі, сільські бузувіри  «наказували конфісковувати всі харчі, вимітаючи останні жмені зерна» (с. 239). Р. Сова, який працював економістом у південній Україні, зазначав у своїх спогадах «1933 рік в Україні», що для кампанії хлібозаготівлі було мобілізовано спеціальні бригади, які частково складалися з членів комуністичної партії, вихідців з головних російських центрів. Р. Сова писав: «Я бачив, як у селян забирали останню жменю зерна, борошна, навіть гороху чи квасолі без жодного пояснення» (с. 243). І.І. Коваль у своїх спогадах «Двадцять років драконівських законів» стверджував, що декрет від сьомого серпня, згідно з яким навіть крадіж малої кількості зерна з колгоспу вважалась злочином, що могло каратися смертною карою, став «прологом до ганебного штучного голоду в Україні» (с. 269). У своїх мемуарах «На чорній дошці» Сава Шинкаренко згадував про події, що відбувались у селі Вербки поблизу Павлограду. Зокрема він зауважував, що в 1932 р. майже всі українські села були неспроможні виконати плани з постачання хліба, «які було піднято на неймовірно високу планку» (с. 288). Шинкаренко також описав, як бригади з вилучення хліба, організовані комісарами, присланими з Росії  комуністичною партією, забирали весь хліб у колгоспах, після чого йшли до людських домів і конфісковували зерно, заплачене селянам за роботу (трудодні) в колгоспі. Під час обшуків хати часто по-варварськи нівечили та нищили. В результаті нестерпних обставин деякі селяни вдавалися до самогубства (с. 288–289). У спогаді «Вікнинська трагедія» про село в центральній Україні, Олександр Гай-Головко зауважив, що господарів обкладали астрономічно високими податками, такими, «що їх було неможливо виплатити, навіть якщо б усю наявну землю обробити, і вона би вродила найбільший урожай». Гай-Головко також описав бригади, які «зачищали село від останньої крихти хліба» і забирали «убогі залишки їжі, борошна, розтовчені крупи, маленькі торбинки і кухлики гороху та квасолі, залишені для насіння, спечений хліб, коржі та ін.» Він також зазначив, що протягом обшуків хати жорстоко нищилися активістами та іншими особами, присланими конфісковувати зерно (с. 293).

Дехто з очевидців та тих, хто пережили Голодомор, коментували його сутність і специфіку у своїх спогадах. Ранні оцінки свідків та осіб, що вижили, самі по собі становлять великий інтерес у світлі минулих та теперішніх дебатів між істориками стосовно того, чи вважати Голодомор геноцидом. С. Сосновий писав, що Голод був засобом «зламати хребет українській опозиції, аби завершити російське панування». Тобто він був «штучно організований» (с. 222–223). П. Лихо зазначав у своїх спогадах  «Радянські документи про Голод в Україні», що Голод 1932-33 рр. був «організований партією та урядом» (с. 226). М. Приходько у спогадах «1933-ій рік у Радянській Україні» прийшов до висновку: «для голоду не було природньої причини; він був навмисне зорганізований, щоб зламати опір селян до системи колективного господарства» (с. 234). Отже, він також доводив, що Голод був штучним (с. 238). І.І. Коваль переконаний, що декрет від 7-го серпня ініціював процес винищення українців, який можна назвати геноцидом (с. 268). У «Нарисах про Ніжинський голод» В. Л. писав, що його побратим М. із Ніжина, який навчався в Московській Академії мистецтв, під час свого приїзду до Ніжина, розповів йому, що не стикався з голодом у Москві та не бачив трупів людей, що померли від голоду, чи дітей, опухлих від голоду, в Росії. Його товариш повідомив, що голод було створений з метою зруйнувати опір українських селян (с. 264). П. Глушаниця у своїх мемуарах, подав список імен 147-ми людей зі свого села Новоселиця Житомирської області, які померли в 1933-ому і прийшов до висновку, що Голод був спланований (с. 206–209).

У деяких спогадах дізнаємось про великі людські жертви. Так, до половини всіх жителів великого села, що нараховувало біля 2 000 хатів, вимирали з голоду, а подеколи й цілі села залишались порожніми (с. 260). Найбільші людські втрати були саме на початку урожаю 1933 р. (с. 253). Гай-Головко зауважував, що найгірші місяці голоду почались у березні того року і тривали аж до нового врожаю (с. 294). Справді, демографічні студії підтвердили, що пік людської смертності від голоду припадає на весняні місяці 1933 року.

«Біла книга» також вміщує інформацію про «Торгсін», спеціальну мережу крамниць, відкриту у Радянському Союзі у 1931 р., продаж у якій здійснювався за валюту. Хоча основне завдання полягало у тому, щоб отримати тверду валюту від іноземців, проте у відділах «Торгсіну» дозволялось робити покупки і радянським громадянам в обмін на валюту чи дорогоцінні метали. С. Лозовий у спогадах «Що сталось у Гадяцькому районі?» писав, що, коли магазин «Торгсіну» був відкритий наприкінці березня – на початку квітня 1933 року, люди, які «мали якесь золото чи срібло, масово їхали у місто». Він відзначав позитивні і негативні сторони існування цих магазинів. З одного боку, в людей відбирали їхні цінні метали, з другого – можливість обміняти їх на їжу зберегла багатьом життя (с. 251 – 253.) У «Нарисах про Ніжинський голод» В. Л. робить висновок, що магазини були створені з метою, аби викачати з країни «останні залишки золота, шлюбні перстені, позолочені рамки на картини, монограми, тощо» (с. 264) П. Глушаниця писав, що у селі Новоселиця у Житомирській області втрати від голоду були порівняно менші, оскільки поруч з селом є римо-католицький цвинтар, де перед встановленням радянської влади були поховані багаті люди з коштовностями. Селяни викопували їхні могили під час Голоду 1932-1933 років, забирали золоті перстені та інші цінності та відносили їх до «Торгсіну», де обмінювали на їжу (с. 209).

Психологічний ефект довготривалого голоду на людину згадувався у кількох розвідках.  Спеціально про це писав професор М. Міщенко, у своїй короткій статті «Психічні та фізичні наслідки голоду». Особливо цінними є його спостереження про наслідки впливу голоду на психіку людини. Харчовий інстинкт, за зауваженням Міщенка, «під час голоду отримав верховенство над людською особистістю». Вплив на родинні стосунки був просто жахливим, оскільки зв’язок між членами родини втрачався. Батьки покидали свої родини, що таким чином руйнувалися. Діти, які по-особливому чутливі до відчаю в родині, просто втікали. Багато з них ставали безпритульними та приставали до банд. Міщенко також розповідає про трагічну долю цих бездомних дітей, яких підбирали працівники НКВД у великих центрах, таких, як Харків, та відвозили у вантажівках далеко за межі міста (с. 303–04). Автор зауважував, що голод також мав безпосередній вплив на кількість шкіл та їхню національну спрямованість, оскільки сім років після голоду кількість українських шкіл зменшилась, а число російських залишилося тим самим (с. 304 – 05).

Вищеподаний короткий огляд спогадів та свідчень про Голод в Україні 1932–33 рр. показує, що вже у першому томі «Білої книги» зосереджено багато матеріалу англійською мовою про цю трагедію⁹. Скоро після його появи, копії «Білої книги» були відіслані до бібліотек по цілому світі, в основному до університетських бібліотек Північної Америки, як і до окремих науковців¹⁰. Не зважаючи на це, публікація книги залишилась здебільшого не поміченою північноамериканським науковим середовищем і не отримала належної оцінки у наукових журналах після виходу у світ. Як влучно зазначив О. Підгайний, «її успішно проігнорувала» наукова спільнота Північної Америки після публікації¹¹.

Нарешті, лише 30 років після її виходу, «Біла книга» була помічена науковим світом. На початку 1980-х рр. українські організації Північної Америки почали готуватися до відзначення 50-ї річниці Голодомору. У 1985 р. головним чином завдяки зусиллям української громади в США, Конґрес США призначив Комісію з розслідування українського голоду, на чолі якої став д-р Джеймс Мейс. Також у вісімдесяті роки науковці почали вивчати серйозно тему Голоду в Україні 1932–33 рр. у США і Канаді. Була організована перша наукова конференція та відновлені зусилля по збору усних свідчень тих, хто вижив під час голоду¹². В цьому контексті науковці звернули увагу на ті матеріали, що зібрані у «Білій книзі». Серед них відомим є ім’я д-ра Роберта Конквеста.


Богдан Клід – історик, заступник директора Канадського інституту українських студій, співредактор Holodomor Reader («Хрестоматії з Голодомору»).


Стаття була опубліковано у виданні:Західноканадський збірник / за ред. М. Сороки – Едмонтон – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2014. – Том XLVII.  – Частина сьома – С.463-475.

1. Див. текст промови Р. Лемкіна і вступ Романа Сербина “Lemkin on Genocide of Nations,” Journal of International Criminal Justice 7 (2009), с. 123–130, особливо с. 126–129, де Лемкін називає і описує чотири напрямки політики, що виразились у геноциді. Промова була вперше опублікована у книзі: Holodomor: Reflections on the Great Famine of 1932–1933 in Soviet Ukraine, L.Y. Luciuk, ed. (Kingston, Ontario: The Kashtan Press, 2008). Див. Appendix A, с. 235–42. 
2. Semen Pidhainy, ed., The Black Deeds of the Kremlin: A White Book Vol. 1 Book of Testimonies (Toronto: Ukrainian Association of Victims of Russian Communist Terror, 1953).
3. Р. Лемкін також згадував масові захоронення жертв НКВД у промові 1953 року, зауважуючи, що “Вінницю можна також назвати українським Дахау” – “Lemkin on Genocide of Nations,” с. 129.
4. Підгайний, С., Українська інтелігентція на Соловках: Спогади 1933–1941 (б.м..: Прометей, 1947).; Підгайний, С., Недостріляні. Перша частина (б.м..: Видавництво Україна, 1949). Англомовні спогади Підгайного про тюремно-табірну систему Соловецьких островів з’явились у 1953 р. – S. Pidhainy, Islands of Death (Toronto: Burns and MacEachern, 1953).
5. Див. некролог написаний Олександром Оглоблиним “Семен Підгайний (1907–1965),” Український історик, №3-4, Ч.3. – 1966. – с. 68–71. Див. також його Українська історіографія 1917–1956. – Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2003. – с. 160-61. Український переклад з коментарями Ігоря Верби та  Оксани Юркової праці Олександра Оглоблина Ukrainian Historiography. 1917–1956 (New York: The Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., 1957) (The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., vol. V–VI).
6. Антирадянська партія, що обстоювала засади незалежності України, була офіційно заснована у 1947 р. на основі ідеалів національного відродження України 1920-х рр.
7. Частина перша інтерв’ю Олега Підгайного з автором, 26 серпня 2013 р.
8. Другий том був опублікований у 1955 році ДОБРУСом –  Демократичне об’єднання бувших репресованих українців совєтами в США, яка була спорідненою із СУЖЕРОом. Підгайний писав, що ці дві організації мали «ідентичні цілі». Вони обидві були членами Світової федерації українців колишніх політв‘язнів і репресованих совєтським режимом. Див. його передмову до другого тому  Black Deeds of the Kremlin, с. v. Короткий аналіз вступної праці Петра Долини появилася у статті “Non-Soviet Scholarship on the Ukrainian Famine,” в Investigation of the Ukrainian Famine 1932–1933 (Washington: United States Government Printing Office, 1988), с. 11–12.
9. Того самого року, коли перший том «Білої книги» з’явився, були опубліковані ще дві праці англійською мовою, написані емігрантами після Другої світової війни, які головним чином зореджувались на темі колективізації та Голоду: див. Fedir Pigido-Pravoberezhny, The Stalin Famine: Ukraine in the year 1933 (London: Ukrainian Youth Association in Great Britain, 1953); і Dmytro Soloviy [Solovei], The Golgotha of Ukraine: eye-witness accounts of the famine in Ukraine instigated and fostered by the Kremlin in an attempt to quell Ukrainian resistance to Soviet Russian national and social enslavement of the Ukrainian people. Foreword by Luke Myshuha. Translated and edited by Stephen Shumeyko (New York: Ukrainian Congress Committee of America, 1953). Ще одна праця на тему голоду з’явилась роком пізніше . Див. Olexa Woropay The Ninth Circle (London: Ukrainian Youth Association in Great Britain, 1954). «Біла Книга» як зазначалось, була праця значно більшою за масштабом, оскільки вміщувала матеріали про репресії і знищення української інтелігенції та церков, систему трудових таборів у Радянському Союзі, та інформацію про масові вбивства й акти терору, скоєних сталінським режимом.
10. Олег Підгайний, син Семена Підгайного, допоміг розповсюджувати книги по бібліотеках та особам у Північній Америці. Друга частина інтерв’ю Олега Підгайного з автором, 27 серпня 2013 р.
11. Друга частина інтерв’ю Олега Підгайного з автором, 27 серпня 2013 р. Навіть Дана Далримпл, який написав дві статті про голод у Радянському Союзі 1932–33 рр., друковані у престижному  науковому журналі у середині 1960 рр., лише коротко згадав про другу книгу «Білої книги». Див. його "The Soviet Famine of 1932–34," Soviet Studies, no. 3, vol. XV (1964), с. 250–84; і "The Soviet Famine of 1932–34; Some Further References,” no. 4, vol. XVI (1965), с. 471–4. Посилання на українське джерело міститься у його другому есе, с. 472. Перша книга не згадується зовсім, на неї нема жодних посилань. Статті Далримпела вважались найкращими науковими студіями англійською мовою того часу і залишалися такими до 1980 рр.
12. Див. Frank Sysyn, “The Ukrainian Famine of 1932–3: The Role of the Ukrainian Diaspora in Research and Public Discussion,“ Studies in Contemporary Genocide, Levon Chorbajian and George Shirinian, ed. (London and New York: Macmillan and St. Martin’s, 1999), с. 182–215.