20 лютого молода українська активістка Олександра Ковальова розмістила на Фейсбуці відкритий лист до європейських політиків. «Янукович постійно дурить вас, він і нас дурить, але ми принаймні намагаємося опиратися, - написала вона. – Ви надто старі, ви сліпі та не бачите, що коїться, ви глухі й не чуєте волання». Лист був cri de coeur, що передавав злість, біль і спантеличеність тисяч людей на Майдані. «Перепрошую за мою англійську» - закінчила свого листа Ковальова. І додала: «І - так, дякуємо тобі, Польщо. Ми чуємо тебе і любимо тебе».
Польсько-українське взаємне замилування не обов’язково є самоочевидним. Територія, що зараз становить Західну Україну, включно з культурною столицею – Львовом, колись була східною Польщею. І це не був дружній обмін сусідськими територіями. У листопаді 1918 р., коли Перша світова закінчилася, збройні сили Польської держави, які щойно створювалися, воювали проти Західноукраїнської народної республіки, яка лише нещодавно проголосила своє створення. В результаті польсько-української війни Східна Галичина та значна частина Волині були включені до нової Польщі; після більшовицької громадянської війни та частина України, що залишилася поза Польщею, стала радянською республікою.
За два десятиліття, у вересні 1939 р., вермахт напав на Польщу з заходу, а радянська армія зі сходу. Польська держава перестала існувати, а Східна Галичина та Волинь стали радянськими. У 1943 р., коли українські землі були під нацистською окупацією, українські націоналістичні екстремісти почали етнічну чистку, згромаджуючи поляків у костелах та спалюючи їх. Вони вбивали поляків з вогнепальної зброї та забивали до смерті сільськогосподарськими знаряддями, були і повішення та обезглавлення. Поляки відповідали, подеколи симетрично. Після війни польський уряд, вважаючи зосередження етнічних українців на польських територіях небажаним, «переселив» тисячі українців до західної Польщі, призвівши до смерті багатьох у ході цього процесу.
І все ж незважаючи на криваву історію – чи почасти саме через неї – ніхто в Європі не турбується про Україну більше ніж поляки. Польська преса використала термін "powstańcy" для опису протестувальників на Майдані. "Powstańcy" – ті, хто повстали, бійці опору – спеціальний польський термін, що вживається лише щодо відважних, тих, хто бореться «за нашу і вашу свободу».
Які джерела такої близькості? Польща та Україна мають багато спільного. Звісно, вони сусіди та мають спільний кордон. Їхні мови взаємно зрозумілі. Вони обидвоє зазнали безпосередньої російської загрози. Ці дві країни також мають труднощі в процесі переходу, родові муки демократії, незавершеність перетворень 1989 р. Але всіх цих чинників усе ж недостатньо для пояснення.
Україна для більшості європейців - не цілком реальне явище. Відносно невелика кількість мешканців Західної Європи подорожує Україною або знає щось більше, ніж те, що Україна була частиною СРСР. Багато хто вважає – навіть несвідомо – що якщо протестувальники говорять українською, то вони скоріше за все є правими націоналістами, яких не варто підтримувати. А якщо вони говорять російською, то вони по суті є росіянами та прагнуть тієї ж долі, що й усі росіяни. Зрештою, щодо Росії європейці та американці схильні просто розводити руками: що ж, там ніколи не було надійного дотримання прав людини, і, схоже, ніколи не буде. (Це, звісно, не зовсім морально переконлива позиція – або ми віримо у людські права та верховенство права, або ні). Фактично, україномовні та російськомовні (часто це ті самі особи – більшість українців є двомовними) та носії багатьох інших мов вийшли на Майдан тому, що вони не могли більше залишатися під владою бандита, якою б мовою він не віддавав накази. Віктор Янукович – це цікавий історичний феномен. Він не є ані харизматичним, ані чарівним. Він не пропонує ані якогось гранд-наративу, ані вищих цілей. Він просто відвертий і неприхований бандит.
Режим Януковича разом із Кремлем говорив нам, що протестувальники – це антисеміти та нацисти, водночас кажучи силовикам, що протестувальники – це євреї та геї. Для більшості європейців це дикість. Це є значно меншим дикунством для поляків. Вони мають цей досвід безсоромного – та абсурдного – лицемірства. Зрештою, вони пам’ятають сталінський режим, що обіцяв захищати євреїв від антисемітизму антикомуністів, проводячи власну антисемітську кампанію. І вони пам’ятають березень 1968 р., коли комуністичний режим виправдовував придушення демонстрацій проти цензури, звинувачуючи протестувальників у фашистсько-сіоністській змові проти Польщі.
Фактично, українські євреї грали активну роль на Майдані. У своїй нещодавній лекції у Відні український науковець Микола Рябчук оповів історію про єврейського художника на Майдані, якого запитали: чи він вважає, що тут також є антисеміти, які протестують разом з ним. І він відповів: так, напевно, тут є певна кількість антисемітів. Однак, у спокійніші часи я ходив до філармонії, і напевно серед слухачів також були антисеміти. Але це не було причиною їхнього приходу туди.
Строкатість Майдану є не тільки етнічною, релігійною та мовною, але також соціоекономічною, поколіннєвою та ідеологічною. Динамічність (та ризик) такого різноманітного поєднання сил нагадує про Армію Домову – польське антинацистське підпілля, або Солідарність – антикомуністичний опір 1980-х. Ці два великі польські рухи опору також включали широкий спектр учасників від правиці до лівиці – які за інших обставин навряд чи опинилися б в одному таборі. Поляки здатні зрозуміти тимчасове нехтування політичними політично-ідеологічними різницями заради боротьби проти більшого зла.
Вони також знають: якщо (і коли) прийде перемога, ці поділи знову повернуться – і напевно в більш гострій формі. Однак щось магічне залишається: спільна боротьба теслярів та лікарів, електриків та письменників, будівельників та айтішників, студентів і бабусь, вагітних жінок та ветеранів війни в Афганістані, українських націоналістів і ортодоксальних євреїв, священиків та активістів гей-руху. Ця остання група перетворила свою соцмережу на загальномайданівський ресурс. Це громадянське суспільство в посиленій формі. Майдан став справжнім «паралельним полісом», з організацією харчування, одягу, музики, лекцій, медичного забезпечення, кінопереглядів та тренування з громадянської непокори.
Катерина Міщенко, молода перекладачка Теодора Адорно та Вальтера Беньяміна з Києва, початково прийшла на Майдан через бажання написати про українські мрії про Європу. Однак, як вона сказала мені та іншим під час спілкування в Інституті наук про людину у Відні, коли вона була на Майдані, її питання змінилося на: «Яким чином я можу взяти участь?». Вона пішла до лікарні, де побачила поранених протестувальників, яких викрали лише за кілька метрів від її власного місця перебування на Майдані та вивезли і катували найняті Януковичем головорізи. Вона стала організовувати захист цих пацієнтів у лікарнях. Той момент, коли інтелектуали та робітники, батьки та діти об’єднуються, неминуче є швидкоплинним – однак, він є разом з тим просто надзвичайним. Це було чудо Солідарності у Польщі. І це саме те, що більшість людей ніколи не зможе пережити навіть раз за ціле своє життя.
Але тут є ще дещо рідне для поляків, можливо, інтуїтивно відчуте: той Augenblick, екзистенційний момент вибору, коли вирішується все. У певний момент ти відчуваєш виразно, що люди на Майдані ухвалили рішення: якщо буде треба, ми помремо тут. Палаюча столиця, краща молодь, що готова віддати свої життя, жінки, що роблять коктейлі Молотова (польський друг написав мені, що серед його юних приятелів у Києві є «чимало дівчат, які в багато разів більше схильні ризикувати, ніж хлопці») - це все викликало в уяві образ Варшави 1944 року.
Це саме та глибина польської історії, яка дозволила польському міністрові іноземних справ Радославу Сікорському поїхати до Києва та зупинити найбільше за цілий час Майдану насильство. Це було завдання не для тих, хто ніколи не мав до діла з екстремами, із тим, що німці звуть «межовими ситуаціями» (Grenzerfahrungen): зрештою, для цього слід було сісти за стіл переговорів із бандитом, намагаючись переконати його припинити вбивства людей і скоротити свій термін перебування при владі, знаючи, що за сто з чимось метрів людей вбивають на вулицях і кожна наступна хвилина означає нові жертви.
У цих обставинах нелегко було переконати тих, хто вижив, що вони не зраджують померлих друзів, коли йдуть на компроміс. Лідери Майдану були зрозуміло підозрілими. За словами Сікорського, «настрій був невідповідний» для підписання угоди. Він намагався переконати їх за допомогою всіх можливих аргументів, включно з емоційними, з його власної – польської – історії, історії провальних та успішних повстань за свободу. «Якщо ви не підтримаєте це, то матимете воєнний стан, армію, загинете всі» - сказав він зрештою представникам Майдану. Зрештою, 34 особи проголосувало за прийняття угоди, двоє були проти.
У роки, що вели до створення Солідарності, чеський філософ Ян Паточка був поміж найважливіших представників дисидентів у комуністичній Східній Європі. Свої останні роки життя (перед тим, як він став жертвою спецслужб) Паточка провів у середовищі дисидентів, що складалося як з колишніх сталіністів, так і з колишніх жертв Сталіна. В одному з пізніх есеїв, написаному в середині 1970-х рр., Паточка написав про війну, про фронт як про досвід смертності, що глибоко потрясає тих, хто з нею стикається. Він писав про «трансформацію значення життя, яке тут межує з нічим, на межі, через яку неможливо перейти, за якою все змінюється». Це зіткнення з темрявою, з боротьбою та смертю, може пов’язати між собою навіть табори опонентів. Це не солідарність тих, хто забув чи пробачив. «Солідарність приголомшених (the solidarity of the shaken), - писав Паточка, - це солідарність тих, хто розуміє».
Сікорський зміг переконати українців, що він їх розуміє – бо він дійсно розумів. У Варшаві 1 серпня 1944 р. польська АК повстала проти німецьких окупантів. Три дні потому польське командування зверталося до Лондона: «Вимагаємо категорично негайну допомогу». Відповідь була: «Загалом, хоча уряд Її Величності прагне надати всю можливу допомогу польським силам, що борються проти спільного ворога, він не може подолати серйозні географічні та інші тактичні труднощі, які, на жаль, ускладнюють надання такої допомоги». Протягом серпня і вересня 1944 р. Західна Європа спостерігала, як Варшава згоріла дотла.
Польський есеїст Міхал Сутовський, описуючи пасивність Європи, застерігав, що ми не маємо права очікувати, що українці пробачать нашу байдужість.
У жовтні 1944 р., після поразки поляків, ті, хто вижив, потрапили до німецьких таборів. Кілька місяців потому радянська Червона Армія перейшла через річку та зайняла порожнє місто. Після того сталінський режим побудував височенні будівлі на рештках Варшави. Найбільшим був Палац культури, сталінський монументальний подарунок полякам, що височіє в центрі міста. Від 20 лютого щоночі він запалює жовні та сині вогні – жест солідарності приголомшених.
Переклад з англійської Ірини Склокіної
Марсі Шор – професор історії Єйльського університету та запрошений науковий співробітник інституту наук про людину у Відні.
Ця стаття була вперше надрукована під назвою «The Bloody History Between Poland and Ukraine Led to Their Unlikely Solidarity» на сайті журналу «The New Republic».
Висловлюємо подяку редакції «The New Republic» і авторці за дозвіл на переклад цього тексту українською мовою.