Марек Войнар: Цього року, в сімдесяту річницю Волинської різанини у мене складається враження, що ми іноді забуваємо про ті моменти, коли полякам й українцям в нашій новітній історії випадала спільна доля. Так сталося, наприклад, 1920 року, коли, попри складні обставини, з обох сторін було висловлена готовність розпочати взаємну співпрацю. Що стало для цього причиною?
Анджей Новак: Таке формулювання я вважаю занадто узагальненим. Ми не можемо говорити про польсько-українську співпрацю, не враховуючи відмінностей у позиціях, які є на сьогодні з обох сторін. На той час існували дві державні українські формації, а також польська держава, одна, але з політичного погляду також дуже глибоко розділена. Частина поляків вважала, що співпраця з українцями можлива і навіть необхідна. Ця позиція знаходила набагато більший відгук з боку українців з-над Дніпра, аніж з-над Збруча. Натомість інша група протистояла усілякій формі співпраці з українцями. Це середовище противилося українській незалежності у будь-якій формі. Важко однозначно відповісти на питання, яка з цих позицій в польському суспільстві була сильнішою на зламі 1919/1920. Беручи до уваги результати виборів до Законодавчого Сейму на початку 1919 р., які безапеляційно виграла Національна Демократія («Народно-національний союз» – Związek Ludowo-Narodowy), то можна було б передректи, що перевагу мала саме друга течія. Але і тут я би обережно висловлювався, оскільки ендеки виграли вибори не з огляду на своє ставлення до українського питання, а завдяки ряду інших причин. Українська проблематика, видається, не була найважливішою темою на польських виборах 1919 року.
Для сторони, яка прихильно ставилася до співпраці з Україною, ми також можемо виокремити ряд мотивів. Частина, я підкреслюю, частина землевласниківу Галичині, й тим більше на терені колишньої Російської імперії розуміли, що Польща не відновить свого панування на цих землях. Єдиним способом порятунку польських культурних і економічних впливів, які зберігалися на цьому терені до Першої світової війни, була певна форма співпраці з панівним там українським елементом. Для Юзефа Пілсудського, який на той момент був найважливішою постаттю в польській політиці, першочерговим було стратегічне розуміння, тобто спільна оборона перед всякою формою російського імперіалізму, незалежно від того, чи матиме він стару форму – царську, чи вже нову – червону. Бажання співпрацювати з Україною, на відміну від Литви, з якою він був емоційно зв’язаний, випливало у Пілсудського з політичних підрахунків. Щодо України Пілсудський не відчував жодних сентиментів, він трактував її як частину політичних домовленостей, хоча треба визнати, що ця частина була принципово й фундаментально важливою.
Тому з українського боку найпростіший поділ на Українську Народну Республіку і Західноукраїнську Народну Республіку підказує, що існувало два принципово різних підходи щодо стосунків з Польщею. Для Наддніпрянської державності головною проблемою були стосунки з Росією, захист автономії, а згодом і незалежності перед значною могутнішою імперією на півночі. Незалежно від того, чи в Росії переможуть білі чи червоні, Наддніпрянська Україна, здавалося, приречена на конфлікт зі своїм великим сусідом. І тут Польща могла виступити в ролі потенційного союзника.
Для другої групи українців, пов’язаних із спробою збудувати незалежність зі столицею у Львові, головним конкурентом була Польща. Конфлікт і неможливість порозумітися був спричинений тут тим фактом, що для всього спектру польської публічної думки (також для прихильників Пілсудського, тобто прихильників стратегічної співпраці з Україною) неприйнятною була візія, де Львів стає непольським містом. Наскільки питання державної приналежності усієї Східної Галичини, Станіславова чи Тернополя могли складати для частини польської думки предмет дискусії, то питання Львова залишалося поза нею. Як ми знаємо, спроби порозуміння на т.зв. лінії генерала Жозефа Бартелемі, яка на українському боці залишала великий шмат Східної Галичини (включно зі Станіславом і Тернополем) не привели ні до чого, оскільки керівництво ЗУНР не погоджувалося на жоден компроміс, за яким Львів опинився б поза українською територією. Проблематика Львова і принципове трактування справи обома сторонами унеможливили компроміс.
Марек Войнар: Програна війна із Польщею залишила українській стороні важкі спогади. Чи вплинуло це якимось чином на симпатії українського населення до Червоної Армії, яка вступила сюди в червні 1920 р.?
Анджей Новак: Я знаю із джерельних досліджень, що для Червоної Армії дуже великою проблемою було дезертирство частини українських сил, які йшли разом з нею протягом галицького маршруту в липні-серпні 1920 р. Ці відділи були пов’язані із традицією ЗУНР, які раніше перейшли на сторону більшовиків, однак у критичний момент з’ясувалося, що вони не стали лояльними союзниками Червоної Армії. Без сумніву, важливим елементом було те, що Пілсудському таки вдалося знайти українського партнера – Симона Петлюру, чого свідомим було українське суспільство. Звісно, це не означає, що усі українці підтримали Петлюру, адже ми знаємо, що так не було. І хоча відносно невелика частина українського суспільства підтримала Петлюру, усвідомлення того, що є українець, який робить ставку на співпрацю з Польщею, що є українські відділи, які воюють під українськими стягами на боці Війська Польського, послаблювало підтримку українським населенням Червоної Армії і робило це набагато проблематичнішим.
Гадаю, що можна погодитися із достатньо поширеною тезою, що основним відчуттям серед більшості українського суспільства влітку 1920 року було знесилення; для нього вже було досить боїв і військових походів. І не мало вже принципового значення, чи це була Червона Армія, чи Військо Польське, сили Петлюри, чи навіть армія генерала Тарнавського. Гадаю, що саме це так широко розповсюджене відчуття завадило Пілсудському і Петлюрі в травні-червні 1920 року, коли воно вже також домінувало серед українців, що мешкали на Дніпрі. І воно також виявилося на заваді проекту Галицької Республіки Рад, яка у той час створювалася совєтами. Українське населення підтримало її з малим ентузіазмом, але саме через ту саму знесиленість, яка перешкодила Петлюрі здобути підтримку в Києві.
Марек Войнар: Яке мало значення військове ангажування військ Петлюри на польському боці у війні з більшовиками?
Анджей Новак: Символічною подією стала оборона Замостя за участю військових підрозділів на чолі з полковником Марком Безручком і це закарбувалося у громадській свідомості в Польщі, бо більшість поляків взагалі не цікавляться історією, але ті, хто цікавиться історією польсько-більшовицької війни, впізнають цей епізод. На інших відтинках фронту українське ангажування загалом не мало більшого значення. Основний тягар боїв лежав на плечах Війська Польського у вужчому значення цього слова.
Я би не нехтував, однак, пропагандистським значенням союзу Петлюри, тим більше, що ця інформація поширювалася тогочасними польськими ЗМІ, що призупиняло перехід частини українців у лави, які підтримували Червону Армію і проект Галицької Республіки Рад. Я би саме в цьому вбачав основне значення союзу Пілсудський-Петлюра, а не в аспекті ангажування українських сил на боці Війська Польського.
Марек Войнар: В українській історіографії Ризький польсько-совєтський договір 1921 року часто оцінюється як зрада. Беручи до уваги той факт, що до обрад були допущені представники Совєтської України, а пізніше відбулося інтернування вояків УНР, важко не визнати рацію такого твердження. Чи у польської держави були в той час можливості, аби вчинити інакше?
Анджей Новак: Подібним чином ці події оцінював Пілсудський, оскільки, як відомо, він сам просив вибачення в інтернованих українців у спеціальному зверненні. Натомість, глибше історично аналізуючи, у мене немає жодних сумнівів, що Пілсудський не міг зробити нічого іншого. Альтернативою, яку можна було б собі теоретично уявити, стала би спроба військового замаху в Польщі, скинення Сейму і провадження подальшої воєнної політики, оскільки усі без винятку партії в Польщі стояли за якнайшвидше, і навіть за негайне, припинення воєнних дій.
Ми мали справу з масовими протестами, страйками, маніфестаціями, організованими Польською Соціалістичною Партією, що була найближчим союзником Пілсудського. Звісно, «Національна Демократія» принаймні не через антиукраїнські погляди, а зважаючи на думки своїх виборців, також хотіла миру. До миру прагнули також народні партії, оскільки цього хотіли селяни, які сподівалися, що їхні рідні зможуть повернутися додому. Після шести років воєнних дій це було мрією усіх.
Перемовини в Ризі від імені польської держави вела делегація сеймових угрупувань. Інколи ініціатива підписання такого, а не іншого, миру безапеляційно приписується Станіславу Грабському. Це не має нічого спільного з дійсністю. Це не Грабський, маніпулюючи усією делегацією від Сейму в Ризі, призвів до підписання миру, але це було висловом її спільної детермінації, щоби цей мир підписати, незважаючи ні на що інше, тільки на захист у вузькому розумінні польських національних інтересів. Оце власне були повноваження, які польські політичні партії надали делегатам у Ризі. Таким чином, політичні партії, зрештою, згідно із природними принципами демократії, дійсно зверталися до голосу громадської думки. А польське суспільство вже у жовтні 1920 року не погоджувалося на війну ані на хвилину довше.
Далі, якщо мова йде про позиції Пілсудського щодо перемовин, то вони також часом зображуються в історіографії неадекватно. Кажуть, що Пілсудський хотів і далі продовжувати війну і що його у Ризі зрадили. Це неправда – у Пілсудського було своє представництво у Ризі, це були спостерігачі Головного Командувача, які постійно інформували його про перебіг перемовин. Пілсудський залишив своїм представникам не так багато вказівок у Ризі, але на підставі тих настанов, до яких ми маємо доступ і про які ми знаємо (тобто до всіх написаних), ми можемо стверджувати, що Пілсудському в той момент залежало на тому, аби забезпечити в майбутньому стратегічну позицію Польщі, здатної до захисту. Це обмежувалося, в основному, від’єднанням Литви від Совєтської Росії т.зв. коридором Грабського і пов’язувалося, швидше, з торгами щодо кордонів Білорусі.
Щодо української справи, то Пілсудський висловив свою думку, а занотував її його ад’ютант, майор Світальський, і, власне, завдяки щоденникові Світальського ми знаємо думку Пілсудського про це – чи можна було далі продовжувати війну. Про це Пілсудський говорив восени 1920 своїм соратникам таким чином: «І що з того, що я знову вирушу на схід, знову піду на Київ, знову мене звідти викинуть». У нього не було жодних гарантій, що йому вдасться чогось досягти. Українське суспільство дало однозначну відповідь на те, чи хоче, аби Симон Петлюра обійняв владу влітку 1920 року. Воно не хотіло цієї влади, воно не було достатньою мірою консолідованим, аби підтримати її у травні-червні того року. Також воєнні помилки Пілсудського призвели до того, що «польська опіка» над цією владою виявилася занадто слабкою, занадто крихкою і занадто короткотривалою, щоби українське суспільство встигло сформулювати свої які-небудь думки щодо влади Петлюри. План Пілсудського у квітні передбачав, що від кількох місяців до півроку Військо Польське утримуватиме Київ і, можливо, за цей час Петлюрі вдасться вибудувати якусь базу для підтримки свого правління. Так не сталося через помилки у воєнних розрахунках Пілсудського. І тих чотирьох чи п’яти тижнів, протягом яких Військо Польське перебувало в Києві, було замало. Але на підставі цього досвіду Пілсудський не міг сподіватися на те, що, коли б йому знову вдалося ввійти до Києва всупереч волі польського суспільства, всупереч волі партії, скинувши Сейм, бо тільки так він міг продовжувати війну, що Україна підтримає його цього разу. Навіть якби Пілсудський спробував це зробити, то мусив би переступити через абсолютне виснаження економічних, фінансових і матеріальних можливостей польського суспільства.
І останній чинник, про який не можна забувати. Його я досліджував найдетальніше з архівної точки зору. Усі основні європейські держави виступали проти будь-якої спроби Польщі вийти за довоєнні кордони, через які і так вже далеко переступили, що визнавалося в Лондоні чи Парижі, не кажучи вже про Сполучені Штати, які щодо цієї справи видали чітку декларацію в серпні 1920 року.
Ніхто не хотів, аби Польща йшла далі на схід навіть під гаслами будування незалежної України, за кордон, який був встановлений для Польщі вже в грудні 1919 року, тобто кордон до Бугу. Те, що Пілсудський переступив цю лінію, і так сприймалося як самоуправство Польщі, як щось таке, що порушило мандат імперій-переможців Антанти. І кожна спроба Пілсудського грати українською картою сприймалася як вияв прихованого, цинічного польського імперіалізму, на який не давав згоди Лондон. Британський прем’єр Девід Ллойд Джордж рішуче не підтримував цю політику, Франція також не давала на це згоди. Щоправда французька політика заохочувала поляків боронитися від більшовиків, але не закликала до подальшої експансії на схід, яка сприймалася в Парижі як безрозсудство.
Отже, якби Пілсудський хотів дотриматися угоди з Петлюрою в 1920 році, він мусив би виступити проти суспільства і знехтувати демократичною системою влади, щоби продовжувати далі війну, а також він мав би переступити через матеріальне і економічне виснаження Польщі, яке б не дозволило йому здійснювати воєнні операції у великих масштабах. Зрештою тоді б було необхідно виступити проти всіх вагомихгеополітичних сил. Пілсудський знав, що він не може собі дозволити такої поведінки, тому також ніколи серйозно не розглядав такого сценарію.
Марек Войнар: Memento – Пам’ятаймо. У нас немає пам’ятника солдатам Петлюри, зате є пам’ятник солдатам Червоної Армії під Оссовом…
Анджей Новак: Власне, коли ми говоримо про відкриття пам’ятника під Оссовом, то воно було результатом дуже особливого моменту в польській політиці, коли тогочасний маршалок Сейму Броніслав Коморовський хотів підкреслити радикально несхожу лінію східної політики своєї партії «Громадянська платформа» від тієї, яку презентував тогочасний президент Лєх Качинський. В той час, коли Качинський однозначно показував, що для Польщі найважливішими є стосунки з Вільнюсомі Києвом, то прем’єр Дональд Туск і міністр закордонних справ надавали першість польсько-російським контактам. Це, власне, звідси поклони в сторону Москви, що насправді є сприйняттям політичної лінії Путіна в історичній політиці, лінії, яка підкреслювала значення російських жертв у війні 1920 року.
Такий крок був подвійно ризикованим. По-перше, нам невідомо, люди якої національності спочивають під Оссовом. Вочевидь, більшість тих, хто там поліг, дійсно були росіянами, але такою ж мірою там можуть спочивати українці, чи навіть калмики. Напевно, не кожен солдат робітничо-селянської Червоної Армії, яка нараховувала в 1920 році чотири мільйони осіб, був росіянином. Служили в ній представники різних національностей.
Наступні сумніви полягають в тому, що таким чином віддають честь тим, хто зі зброєю в руках йшов, аби здобути Варшаву, щоби відібрати у Польщі незалежність. Встановлення польською владою пам’ятника солдатам, які йдуть позбавляти Польщу незалежності – це небезпечна гра. Така історична політика, яка випливає в цьому випадку з особливого моменту і вмішується у політичну суперечку, є, звісно ж, не дуже розумною.
Натомість, безперечно, якоюсь недбайливістю, недоглядом наступних політичних еліт в Польщі є невикористання цієї спроби польсько-українського порозуміння 1920 року. Цей недогляд стосувався також тих моментів, коли розвивалася ідея стратегічної співпраці з Україною; а так було, певною мірою, вже за президентства Алєксандра Квасьнєвського, особливо за часів президента Леха Качинського, який зробив це питання головною віссю своєї політики. Однак, і його політичний табір не здійснив у своїй політиці пам’яті посутніх кроків по відношенню до важливого епізоду спільної польсько-української боротьби проти більшовиків в 1920 році.
Причиною такого стану речей може бути факт існування певного роду моральних сумнівів, пов’язаних із польсько-українським союзом в 1920 році. Неможливо приховати того, що Польща остаточно покинула свого українського союзника. Хоча, як я раніше згадував, у Пілсудського не було жодної альтернативи, однак етичні сумніви, природньо, залишаються. Окрім того, неможливо приховати, що це був невдалий союз. Він не призвів до міцного українсько-польського порозуміння, не спричинився до перелому у справі Львова і найважливіше – не призвів до створення української держави у період міжвоєнного двадцятиліття.
Пам'ять про спільний епізод у спільній польсько-українській боротьбі позбавлена також моменту негативно мотивованої пам’яті, що створюється родинами жертв, завдяки яким, зокрема, підтримується пам'ять Великого Голоду в Україні чи Волинського злочину у Польщі. Загалом розбуджена позитивна пам’ять є неоднозначним ефектом 1920 року для польсько-українських стосунків.
Тому я розумію це занедбання і вболіваю за нього, бо я би дуже хотів, щоби пам'ять про цей невикористаний до кінця, але вартий згадки шанс була краще розбудована як символ певного напрямку, в якому ми повинні йти з Україною, порозуміння і згоди для забезпечення політичного буття як для України, так і для Польщі.
Переклала з польської Ореста Єремейко
Анджей Новак, історик, професор, керівник відділу історії Східної Європи Інституту історії при Ягеллонському університеті. Автор книжок: «Polska i „trzy” Rosje. Studium polityki wschodniej Józefa Piłsudskiego (do kwietnia 1920 roku)»(Kraków 2001 r.),«Ojczyzna ocalona. Wojna sowiecko-polska 1919-1920» (Kraków 2010), «Strachy i Lachy. Przemiany polskiej pamięci (1982-2012)» (Kraków 2012) та інших. Нині працює над монографією «Pierwszy kryzys systemu wersalskiego: polskie lato 1920».