Ім’я Юрія Андрійовича Мицика не потребує зайвих пояснень. Доктор історичних наук, завідувач відділу джерел з історії України княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія», заслужений діяч науки і техніки України, провідний український козакознавець і джерелознавець, автор майже 1800 публікацій, з них 50 монографій та археографічних видань, протоієрей Української Православної Церкви Київського Патріархату.
З Юрієм Андрійовичем я познайомилася на першому курсі факультету гуманітарних наук НаУКМА у далекому 2000-му році. Тоді, пригадую, на одній із перших пар з історії України він, наш тодішній завкафедрою, зробив таке оголошення: «У кого є рідні, які пережили Голодомор, записуйте їхні свідчення і передавайте мені. Ми готуємо збірник таких спогадів». Потім був захист першої курсової, лекції з історії Православної Церкви в Україні, з джерелознавства Ранньомодерної доби… А восени 2009-го Юрій Андрійович опонував уже на захисті моєї кандидатської.
Тож, це інтерв’ю – маленька частинка із тих цікавих розмов, які мені пощастило вести з Юрієм Мициком.
Світлана Потапенко: Як Ви прийшли до дослідження історії українського козацтва? Це був Ваш власний вибір чи все ж таки тематика, запропонована Вашим науковим керівником – професором Миколою Павловичем Ковальським?
Юрій Мицик: У студентські роки мої наукові інтереси спочатку стосувалися археології (Ольвія, Козирка), бо мені дуже хотілось стати археологом, потім – історії середніх віків (експедиції Христофора Колумба). Але все більше тягло до історії України, бо ще в школі нею цікавився і читав книги з цієї тематики (їх тоді було обмаль). Вирішив займатися історією українсько-польських культурних зв’язків до ХІХ ст., але тоді не уявляв обсягу цієї теми. На третьому курсі я зустрівся з М. П. Ковальським, який одразу став беззаперечним авторитетом і, можна сказати, замінив мені батька (мій батько помер, коли я тільки-но став першокурсником). Паралельно з темою зв’язків (я написав курсову, але зрозумів, що така величезна тема непідсильна не те що студенту, але й колективу науковців) я виступав на спецсемінарі Ковальського (потім це вилилося в чергову курсову): «Листування князя Андрія Курбського та Івана Грозного». Робота була написана, але в умовах Дніпропетровська, де не те що архівів, але й книг з історії було мало (мене рятувала величезна бібліотека Ковальського), її продовження було проблематичним.
Переходячи на п’ятий курс у червні 1970 р., я попросив Ковальського дати мені таку тему, «де б не ступала нога дослідника», але щоб можна було писати, спираючись на мікрофільми джерел. Хвилинку подумавши, Микола Павлович сказав: «Бери Софоновича!», – і влучив у «десятку». Тоді Ковальський керував дипломною, що стосувалася «Синопсису» і де неодноразово згадувалася «Кройніка» Феодосія Софоновича [1], про яку існували дуже туманні уявлення. Далі були дипломна, а потім кандидатська, присвячені цій проблематиці. Козацтвом безпосередньо тоді де-факто не можна було займатися. Микола Павлович згадував, як у Львівському університеті другої половини 40–50-х років усі теми дипломних були під контролем партбюро [2]. Не кращою була ситуація і в ДДУ. Тому Ковальському доводилося керувати багатьма «радянськими» або російськими темами, щоб на їхньому тлі не такою помітною була староукраїнська проблематика. Оскільки Софонович жив у козацьку добу і трохи писав про козаків, то i я поступово входив у козацьку історію, і входив з найкращого входу: через джерела козацької доби. Більш-менш відверто козацтвом стало можна займатися в роки перебудови.
С. П.: Який загалом вплив на становлення Вас як джерелознавця справив професор Микола Ковальський?
Ю. М.: Цього у двох абзацах не скажеш. Микола Павлович керував моїми науковими справами з 1968 р., коли я ще був студентом-третьокурсником: курсові, дипломна, кандидатська, докторська… Вплив Ковальського на мене колосальний (і як науковця, і як людини), всі інші історики, насамперед, Олена Апанович, Ярослав Дзира, Віталій Сарбей, Федір Шевченко тільки уточнювали мої наукові інтереси, допомагали консультаціями тощо. Щоправда, історик-дисидент Ярослав Дзира сильно вплинув на мою національну свідомість.
С. П.: Відомо, що в часи брежнєвського «застою» козакознавчі студії сприймалися як прояв «українського буржуазного націоналізму». Ви якось пригадували, що Вас називали «махровим націоналістом» за те, що Ви не приховували симпатій до української історії, мови і навіть музики Миколи Лисенка. Як у той час Вам вдавалося розробляти цю, ідеологічно небезпечну, для тогочасної влади тематику? Чи ставало джерелознавство «рятівним колом» для тодішніх українських істориків Ранньомодерної доби?
Ю. М.: Я вже якоюсь мірою відповів на це в першому питанні. Доводилось займатися й іншим: писати про Соціалістичну Федеративну Республіку Югославію, писати рецензії на книги про Німецьку Демократичну Республіку, керувати студентськими курсовими і дипломними роботами з найрізноманітнішої проблематики. До того ж, я працював на кафедрі загальної історії, читав практично усе по цій кафедрі, особливо «Історію південних і західних слов’ян», «Історію країн Азії та Африки», видавав наукову продукцію російською. Отже, на цьому тлі моє копирсання в джерелах ХVІ–ХVІІІ ст. виглядало як більш-менш невинне хобі.
Допомагало й те, що я (й не тільки я) йшли за широкою спиною Миколи Павловича, який наче криголам, прокладав шлях у крижаному царстві. Науковою продукцією Ковальського, який друкував книги по темі докторської (нагадаю, це ХVІ–ХVІІ ст.) [3] цікавилося КДБ («что это за новый Яворницкий появился?»), але оскільки він був деканом заочного факультету, певний час – секретарем партбюро істфаку, його залишили у спокої. Правда, коли у 1984 р. з’явилася наша спільна книжка «Анализ архивных источников по истории Украины ХVІ–ХVІІ вв.», один доцент із кафедри КПРС гидливо взяв її двома пальцями: «Опять эта Украина!...».
Певні підозри у моєму «націоналізмі» з’явилися весною 1968 р., коли я з однокурсником вирішив провести дискусію по роману Олеся Гончара «Собор». А посилилися вони влітку 1972 р. після моєї необережної розмови з московським істориком Олександром Роговим. Я тоді всього-на-всього підтримав естонців у їхньому прагненні зберегти національну самобутність і, зокрема, мову: «Естонців трохи більше мільйона. Якщо вони широко розкриють двері, як українці (правда, я не сказав, що «розкриють» не з своєї волі), вони неминуче будуть русифіковані». Тоді навіть на кафедру після аспірантури доводилося влаштовуватись із труднощами. А «махровим» я став в роки Перебудови, коли увійшов до керівництва Дніпропетровської обласної «Просвіти» (тоді – «Товариство шанувальників української мови ім. Яворницького»), був на початку його існування заступником голови, часто виступав із публічними лекціями, статтями в пресі. «Дуже махровим» я став з 1992 р., коли в обласній газеті «Днепр вечерний» опублікував розлогу статтю про УПА і дав їй позитивну оцінку. Хоча статтю й скоротили (викинули той факт, що Степан Бандера сидів у гітлерівському концтаборі, його два брати там загинули тощо), однак стаття розлютила всю шовіністичну рать, якої у Дніпропетровську не бракує. До того ж, я був членом редколегії і одним з авторів української незалежної газети «Вільна думка». Коли ж мій студент-архівіст знайшов документ (в колишньому партархіві) про діяльність УПА на Дніпропетровщині в 1944 р. і з моєї подачі його було надруковано в газеті «Вільна думка», мені навіть перестали давати документи з фондів партархіву!
С. П.: Ви також розповідали, що шкодуєте, що свого часу не записали хоча б на диктофон дискусії з Оленою Апанович про українське козацтво. А в останньому випуску «Українського археографічного щорічника» опубліковано Ваше листування з Ярославом Дашкевичем:
http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/uashch/2012_16-17/Mytsyk.pdf.
Чи плануєте Ви далі публікувати подібні матеріали? Чи, можливо, написати узагальнюючу працю мемуаристичного характеру?
Ю. М.: Коли за життя мого студента і професора, завкафедрою джерелознавства Запорізького національного університету Анатолія Бойка я був три роки підряд головою ДЕК на істфаці в ЗНУ, то відгукнувся на його пропозицію записати спогади на камеру. Після ранкових засідань ДЕК я 1–2 години ділився спогадами, починаючи від початків пам’яті (я пам’ятаю ще смерть Сталіна, хоча мені тоді було трохи більше трьох років), і так майже за місяць я наговорив 44(!) години і дійшов тільки до 1975 р. (захисту кандидатської). Запис вів сам Бойко та його викладачі. Він обіцяв мені дати копію запису. Але тяжка хвороба Анатолія, а потім і його смерть в п’ятдесятирічному віці (це непоправна втрата для науки!) призвели до втрати записів. Може, вони десь є у домашньому архіві Бойка, але поки що спроби їх знайти не увінчалися успіхом.
Звичайно, це відносно легко можна відновити. Але я сам тяжко захворів у вересні 2010 р. (начебто інсульт) і внаслідок цього дуже погано говорю, друкую одним пальцем лівою, а тому повтор спогадів стає дуже проблематичним. Додам, що за рік до смерті Бойко отримав від колишнього аспіранта Миколи Ковальського – Юрія Назаренка понад 200(!) листів Миколи Павловича, адресованих йому (до того ж надзвичайно інформативних). Анатолій дав їх набирати якомусь студентові й що далі – невідомо.
Своє листування з Оленою Апанович я опублікував (звичайно, не повністю), але фонд Апанович є в Центральному державному історичному архіві України м. Києва і там є всі мої листи (і не тільки мої!). Ми з Оленою Апанович в останній період її життя (1996–2000 роки) бачились дуже часто, і я шкодую, що не записував її розповіді. Хоча ми говорили про все, не тільки про козацтво: про футбол (Олена Михайлівна вболівала за київське «Динамо», як і я), про політику, про заняття есперанто, про її дитинство в Китаї та її зустріч із командувачем Квантунською армією тощо.
Тяжка хвороба змусила мене ретельно зайнятися домашнім архівом. Я виявив ще порцію листів Ярослава Дашкевича (вже їх коректура є в збірнику НаУКМА), видрукував листи Миколи Ковальського, Ярослава Ісаєвича, Федора Максименка, Миколи Улащика, Федора Шевченка, чекаю виходу публікації листів до мене Віталія Сарбея та Теодора Мацьківа. Хочу й далі публікувати, зокрема листи Ноя Рашби (понад 60), письменника-емігранта Юрія Семенка та інших.
На ведення щоденника завжди бракувало часу. Тим не менш, я знайшов записи (дуже куці) про мої зарубіжні стажування і навіть реєстр моїх футбольних успіхів 1964 р.(!). Потім вів щоденник нерегулярно (а це дуже треба!) і зараз розшифровую (у мене дуже нерозбірливий почерк), також веду «діаріуш», але вже у комп’ютерному варіанті. Але важко одним пальцем лівою…
С. П.: Які перспективи для українського козакознавства Ви бачите на сьогодні?
Ю. М.: Узагалі перспективи досить непогані, якщо говорити про вибір тематики, свободу творчості. Але економічна ситуація… Ми через брак коштів не можемо видати корпус документів гетьманів до Богдана Хмельницького, три томи документів Коша Нової Запорізької Січі, зараз у мене лежить повністю готовий т. 2 «Джерел з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 рр.» (1650–1651 рр.) – нема грошей на видання… Молодь зараз, на жаль, усе менше тягнеться до науки (воліє брати участь в ідіотських шоу на ТБ, читає все менше…). Ті, хто все ж прагнуть стати істориками, беруть теми «полегше» (як колись теми з КПРС), а тим, хто таки хоче працювати на полі української історії, доводиться долати численні перешкоди.
С. П.: Ще одним напрямком Вашої археографічної роботи є видання усноісторичного проекту «Український голокост 1932–1933 рр.: Свідчення тих, хто вижив». Протягом останніх років вийшло 9 томів спогадів, записаних з уст сучасників тих страшних подій. Відомо, що Ви народилися на Дніпропетровщині, яка поруч із іншими українськими регіонами постраждала від Голодомору. Як у Вашій родині пам’ятали про той час? Чи не стали саме родинні спогади рушієм до започаткування цього проекту?
Ю. М.: Зараз готується т. 10. Це, видно, останній том серії, бо мені важко після хвороби цим займатися. Та й нема кого вже записувати. Щоправда, є записи попередніх років, архівні матеріали… У моїй родині про лінії батька (Полтавщина) загинуло 6 душ (в т.ч. прадід і прабабуся); по материнській лінії (Дніпропетровщина) обійшлося без смертей, хоча дід був розкуркулений (був середняком, мав 8 дітей) і чудом врятувався від загибелі (втік з півночі), бабуся мала страшно покручені пальці рук (поліартрит). Вона захворіла, коли носила з села Майорка (20 км. від Дніпропетровська) взимку обід (варений кабак) діду в дніпропетровську тюрму і довго стояла в чергах, щоб передати йому цей обід. Про це я писав особливо в т. 1 серії. Ці спогади і дали поштовх до записів, які я почав робити ще у 1976 р. дуже обережно (за такий запис як мінімум можна було б розпрощатися з роботою в університеті). Так що компартійна влада, принесена на багнетах з Москви у 1917–1921 рр. була таки окупаційною, як не крути. В знаменитому романі письменника Шарля де Костера про Тіля Улешпігеля є такі слова: «Попіл Клааса стукає в моє серце…». Попіл моїх предків так само стукає до мене в серце, і саме тому я займаюсь збором і публікацією спогадів про Голодомор…
С. П.: Хотілося б почути Вашу думку і з такого, більш загального, питання: яким на Вашу думку є покликання сучасного історика? Чи має історик абстрагуватися від викликів сьогодення і сконцентруватися виключно на науковій роботі чи все ж таки його позиція повинна бути більш активною й орієнтованою на запити суспільства?
Ю. М.: Про покликання історика написані цілі книги. Можна й своє бачення дати. Але не хочу витрачати час, тим більше, що мені це зараз складно робити. Український історик (якби й хотів) не може уникнути актуальних питань суспільного життя. Це необхідно, щоб зберегти Українську державу, а народ – від виродження і русифікації (полонізації тощо).
С.П.: Юрію Андрійовичу! Від читачів сайту historians.in.ua щиро дякуємо Вам за цікаву розмову! Бажаємо передовсім здоров’я!
Світлана Потапенко – к.і.н., старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.
1. «Кройніка» Феодосія Софоновича – історичний твір про події на українських землях із найдавніших часів до 1673 р., створений настоятелем Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосієм Софоновичем у 1672–1673 рр. Містить, серед іншого, інформацію про Національно-визвольну війну українського народу середини XVII ст. та події «Руїни». Видана Ю. А. Мициком окремим виданням у 1992 р. (тут і далі прим. С. П.).
2. М. П. Ковальський закінчив у 1952 р. Історичний факультет Львівського державного університету ім. І. Я. Франка.
3.У 1984 р. в Московському державному університеті ім. Михайла Ломоносова М.П. Ковальський успішно захистив докторську дисертацію "Источники по истории Украины XVI - XVII вв.".