Ірина Склокіна: Ваша книга «Творення нацистської імперії та Голокост в Україні» є одним із перших досліджень, що переміщує фокус уваги на українські землі і тому кидає виклик «синдрому Аушвіца» у студіях Голокосту. Як сталося, що Ви зацікавилися дослідженнями Голокосту в цьому регіоні? Як відбувалась розробка бачення процесу винищення в цьому регіоні як такого, що пов’язаний із колоніальними практиками управління?
Венді Лауер: Я почала навчання в магістратурі восени 1991 р. Україна щойно проголосила незалежність. Радянський Союз розпався. І чим більше я читала про історію України, я розуміла, що це країна, що постраждала від найгірших і найекстремальніших проявів сталінізму та нацизму, і тим не менше, настільки мало було відомо про те, що ж власне відбувалося на низовому рівні та як пересічні люди поводилися та ставали жертвами режимів. Я спеціалізувалася з німецьких студій, отже я почала дослідження із німецьких трофейних документів у Національному архіві США та зосередилася на періоді нацистської окупації. Несподівані ситуації та деякі особисті контакти закинули мене до Житомирської області. Влітку 1992 р. я із приятелем приїхала із Парижу до Києва із зупинкою у Львові та довгим перебуванням у Житомирі в українсько-білорусько-єврейській родині, яка «удочерила» мене на той час. Я була вражена, коли виявила вагому колекцію нацистських документів у Житомирському обласному архіві, що стала основою моєї дисертації та книги “Nazi Empire Building and the Holocaust in Ukraine” (2005, український переклад 2010). У поєднанні із документами центральної влади, що створювалися у Берліні, ці місцеві нацистські документи із Житомира чітко показували, як німці та їхні місцеві колаборанти здійснювали повне знищення єврейського населення. Історія примусової праці українців та розправ із тими, хто чинив опір, а також військовополоненими, теж була очевидною. Аби підтвердити ці документи та осягнути інші боки соціальної історії Голокосту та окупації, я інтерв’ювала очевидців та відвідувала місця масового винищення в Україні. До того ж німецькі свідчення виявили деталі маловідомого експерименту з переселення та трансформації регіону на колоніальну твердиню етнічних німців «Геґевальд» («Заповідний ліс») силами керівника СС та поліції Гайнріха Гіммлера. Колонія була розташована між ставками Гіммлера і Гітлера у Житомирі та Вінниці.
Годі собі уявити більш концентровану репрезентацію щільно взаємопов’язаних цілей нацистського режиму – геноциду і колоніалізму – ніж саме в цьому регіоні в «серці» України. Я стала серйозно сприймати гітлерівські фантазії про “Lebensraum” та побачила, як його підлеглі прагнули реалізувати ці прагнення на місцевому рівні. Деякі місцеві керівники стилізували свій спосіб життя під колоніальних лордів найжорстокішого та найбільш насильницького ґатунку, займаючись збагаченням, застосовуючи фізичні покарання щодо «аборигенів», експлуатуючи українців, принижених до рівня «чорношкірих рабів». Від початку операції «Барбаросса» влітку 1941 р. радянські військовополонені та єврейське мирне населення було проголошене «ворожим» та підлягало політиці масового знищення. Вивчення усіх аспектів окупації у Житомирі – нацистської ідеології, брутального військового завоювання, експлуататорських економічних планів, геноцидальної політики щодо населення – привело мене до висновку, що ціла кампанія була по суті колоніально-імперською і закоріненою у історії Заходу; ця кампанія сполучала найбільш насильницькі практики європейського антисемітизму та антикомунізму. Імперсько-колоніальні підходи та ставлення, що століттями розвивалися в заморських володіннях у Африці та Америках, були повернені до Європи, і з особливо розгнузданою люттю до Східної Європи.
І.С.: Зараз Ви працюєте над книгою «Біографія у століття екстрем: життя злочинців-учасників Голокосту в ХХ ст. в Україні, Австрії та двох Німеччинах» (“Biography in the Age of Extremes: The 20th Century Lives of Holocaust Perpetrators in Ukraine, Austria and the Two Germanys”). Будь ласка, розкажіть нам більше про це дослідження. Які відкриття можна зробити через вивчення повоєнних біографій злочинців?
В.Л.: Цей новий дослідницький проект сфокусований переважно на трьох питаннях: як можна порівняти повоєнні історії розслідування та покарання воєнних злочинів у радянській Україні, Східній та Західній Німеччині, і Австрії? Чи є біографічний підхід відповідним для пояснення того, хто здійснює геноцид, чому певні особи стають призвідниками насильства, і чи потім їх карають? Чи документи воєнного часу, повоєнні розслідування та інші джерела щодо українських колаборантів, німців та фольксдойчів, що брали участь у Голокості в Україні, показують нам іншу типологію, мотивації та пояснення масового насильства? «Біографії насильства» з Центрально-Східної Європи, які я добирала для мого дослідження, є чимось більшим, ніж збіркою історій індивідів. Сплетені разом, вони творять міжнаціональну соціально-політичну історію війни модерного типу, досвідчену пересічними чоловіками та жінками у Центральній та Східній Європі, та порівняльну історію переваг і недоліків систем правосуддя в СРСР, Австрії, Східній і Західній Німеччині. Біографічний підхід пропонує інтерпретативну рамку для аналізу свідчень злочинців та пасивних спостерігачів, і показує, що ті, хто вчинили звірства, не були вбивцями від природи, але стали учасниками масових винищень людей, оскільки були навчені робити це, а до того ж цьому сприяли ситуаційні чинники в самій Україні. Довоєнний досвід чоловіків і жінок, чи то вони виросли у сталінській Україні чи у німецькому Райху, не були такими ж вирішальними, як панування антисемітизму та ототожнення індивідів із державами та політичними рухами, які інституціоналізували, нормалізували насильство та застосовували геноцидні кампанії тотальної війни. Моє дослідження показує, якими ми є піддатливими та вразливими, причому це не є одкровення щодо людських істот, це факт, що виходить наперед в умовах геноциду, - як насправді дехто може дійти до здійснення таких злочинів, а потім припиняє вбивати та в інших умовах знову починає нормальне життя? Це темний бік людської здатності до пристосування, «ефект хамелеона», що шокував психологів, які після війни вивчали нацистських злочинців.
І.С.: Одна зі сфер Ваших наукових зацікавлень пов’язана із проблемою жінок-злочинниць, які брали участь у нацистських злочинах. Чи матеріали з України якимось чином змінили Ваше бачення цього питання?
В.Л.: Так. Фактично моє зацікавлення жінками-учасницями нацистських злочинів почалося від перших поїздок до українських архівів у 1990-х рр. Я була вражена, коли виявила багато архівних справ щодо молодих неодружених жінок, які перебували тут як медсестри, секретарки, вчительки, соціальні працівниці та колонізатори. Я чула від свідків про жорстокості, вчинені німкенями, - історії, що придушувалися у повоєнних німецьких свідченнях, але пам’яталися жертвами та місцевими свідками. По мірі того, як я знаходила все більше жінок у сценах злочинів та у різних частинах нацистської системи винищення, я прослідковувала ці біографії та досягала глибшого розуміння ґендерних відмінностей насильства. В історії Голокосту бачимо появу годувальниці-убивці – і це водночас і перверсія фемінінності, її перетворення на знаряддя насильства, і потворне обличчя стереотипу буржуазної жінки, яка цінує порядок, чистоту та дисципліну більш, аніж співчуття. Цей тип утілився у вигляді виховательки дитячого садка, медсестри, люблячої дружини есесівця чи самозреченої матері, які не бачили нічого поганого в тому, щоб знущатися та вбивати єврейських дітей і робітників, а також звичайно мордувати розумово та психічно хворих у притулках. Моє дослідження про німкень, що брали участь у Голокості, показало, що насильство було також і проявом міжособистісних, інтимних стосунків та повсякденного відпочинку серед представників німецької окупаційної еліти, що керувала Україною.
І.С.: Ви також керуєте усноісторичним проектом «Німецькі свідки Голокосту» (“German Witnesses to the Holocaust”) Меморіального музею Голокосту у США. Чи ці матеріали відображають якісь нещодавні зміни у поширених способах говоріння про Голокост та Другу світову війну в Німеччині?
В.Л.: Серед респондентів існує багато риторичних варіацій говоріння про Голокост. У нашому проекті ми свідомо обрали осіб із різних соціальних та політичних середовищ. Хоча багато хто мав спільний воєнний досвід спостерігання за маршами смерті у Баварії, коли евакуювався Дахау та його численні табори-філії, кожен представляє свій унікальний наратив зростання в нацистській Німеччині та переживання краху Райху. Певна річ, очевидці є людьми старшого віку, і більшість із них мешкала у менших містечках, де міжнародна культура меморіалізації Голокосту мала обмежений вплив. Свідки, що відгукнулися на прохання про інтерв’ю та погодилися на відеозапис для архіву Меморіального музею Голокосту в США, мотивовані кількома емоційними поривами та громадськими цілями. Дехто почуває етичний обов’язок говорити про злочини та страждання інших. Хтось наприкінці свого життя бажає зцілитися від своїх кошмарів, говорячи зі мною, чужинкою з-за кордону, про жахи, які вони бачили. Хтось бажає просвічувати нові покоління і, у тому розумінні, яке Ви маєте на увазі у своєму запитанні, зазначають майже рефлексивно: «ніколи більше». Але їхні роздуми про Голокост виявляють глибокі та стійкі розходження між поколіннями у Німеччині. Говоріння про злочини чиїхось предків - це і боляче, і соромно. Природно, що кожен намагатиметься цього уникнути. Свідки віддають перевагу говорінню про війну в загальних виразах як про «той жахливий час», стають на широку антивоєнну позицію, що є наслідком історичного уроку, та уникають подробиць щодо того, хто винен у «остаточному розв’язанні». Деякі свідки, що прямо говорили про страждання євреїв, часто після того, як камера була вимкнена, додавали критичне зауваження про агресивну політику Ізраїлю щодо палестинців.
Існує багато точок розриву між публічною культурою пам’ятання Голокосту та особистими спогадами про Другу світову війну. Багато з них пояснюються сьогоднішньою політикою, що включає антисемітські настрої. Говоріння про Голокост у Німеччині все ще має певні табу та предмети відрази, потенційно більш згубні для громадянської освіти, ніж раніше, оскільки зараз багато людей вважають, що вони вже знають усе, що тільки можливо знати. Насправді більшість з-поміж тих, із ким я говорила, - старші особи, студенти та школярі – мало знають про історію євреїв у Європі та про те, що насправді трапилося під час Голокосту, не кажучи вже про те, що відбувалося у їхніх рідних містечках.
І.С.: Дослідження Голокосту є однією з найпопулярніших дисциплін, із величезним масивом літератури та значною кількістю дослідників по всьому світі. Однак, у цьому полі існує низка малодосліджених проблем. Якими, на Вашу думку, є перспективи розвитку цієї дослідницької галузі? Якими є її найбільш багатообіцяючі тенденції?
В.Л.: Як і мої відповіді на Ваші попередні «великі» питання, у цьому обмеженому просторі я можу відповісти лише у загальному розумінні, що не претендує на ґрунтовне охоплення проблеми. Навчання історії Голокосту привертає інтерес у всьому світі, але академічні студії Голокосту зосереджені у Ізраїлі, США та Європі.
Досягнення студій Голокосту є вражаючими, і це зараз дає суттєвий імпульс, який може підтримувати це дослідницьке поле протягом тривалого часу. Інтердисциплінарні підходи спрацьовують не в усіх сферах досліджень, але у випадку студій Голокосту вони діють. Чому це так? За своєю суттю Голокост є подією, що сталася в Німеччині та по всій Європі у 1933-1945 рр. Ця подія стала глобальною як така, що викликала кризу біженців, а також як частина світової війни, а в повоєнний час – як частина історії переслідування військових злочинців, реституції та меморіалізації. Це найкраще задокументований геноцид у нашій історії, і тому він дає науковцям величезні матеріали для дослідження цієї загальнолюдської проблеми в усіх її етичних, філософських, культурних, психологічних та наукових складових. Саме зараз, сім десятиліть по тому, ми все ще знаходимо величезні масиви документів, а також розсекречуємо документи Міжнародної служби розшуку (International Tracing Service ). Коли, наприклад, стають доступними цілі архіви лікарні разом із лікарськими записами, рентгенівськими знімками та даними судових експертиз, які можуть надати інформацію про медичні злочини, біоетику, специфічні хвороби та їхнє лікування, як може історик із його/її обмеженою освітою пропрацювати ці записи без допомоги фахівців-медиків чи істориків науки? Подібним чином, останні нотатки поета-жертви Голокосту вимагають умінь у галузях літературного аналізу та історії. Ми прямуємо слідами цих катастрофічних подій, серед їхніх уламків, артефактів, досліджуючи їхній нерівний ландшафт та сліди людей, намагаючись скласти все це разом у картину того, що сталося. Загальні обриси історії Голокосту та його бюрократичного адміністрування були окреслені піонерами цього дослідницького поля, як-от Раулем Гілберґом. Але ще залишається відкрити набагато більше, зокрема в національних історіях усіх країн, що були окуповані Німеччиною чи виступали як союзники Третього Райху. Зокрема, що стосується України, повністю не була вивчена тема колаборації. Якими були її механізми, мотивації та наслідки? Хто співпрацював і чому, і що сталося із ними та їхніми родинами після війни? Історія погромів у Львові, незважаючи на значну увагу громадськості, все ще потребує більш точної реконструкції для з’ясування того, «хто, що, де, коли і як», і це стосується також і погромів, що відбувалися деінде протягом окупації.
Найбільш багатообіцяючою є поєднання роботи урядових службовців, активістів, науковців і, звісно ж, тих, хто вижив, у напрямку вимог відкрити архіви та розсекретити документи. Джерельний матеріал є вражаючим та надає нам пояснення. Зростання та ширше сприйняття усної історії, спогадів, культурної продукції та інших форм поводження із історією Голокосту та його репрезентацій вивело цю галузь досліджень на нові терени, поєднуючи дисципліни та спеціальності, що мають спільні зацікавлення у розумінні таких феноменів, як-от крайні вияви насильства, антисемітизм, травма, скорбота. Як і війна, революція, природні катастрофи, повторюваність геноцидів сягає понад століття та різні культури, і надалі кидає виклик людському існуванню. З цієї причини геноцид залишиться серйозним напрямком досліджень. Але як наукове поле дослідження Голокосту ще тільки набувають своїх форм. Ми все ще працюємо із горами матеріалів різних типів і різними мовами, і це робить необхідними міжнародну та міждисциплінарну співпрацю, а також прихильно налаштоване середовище для дискусій та публікації знахідок.
Однак, це молоде і чутливе поле досліджень не є надійно забезпеченим ні у Європі, ні навіть у Німеччині. Нещодавня злива монографій, спогадів і фільмів була досить значущою і викликала особливо щемкі почуття, оскільки вже відходять ті, хто пережили трагедію. Однак, як і майбутнє всякого дослідницького поля, майбутнє досліджень Голокосту в Європі є непевним.
Професор Венді Лауер очолює кафедру Джона К. Рота факультету історії в Коледжі МакКенна в Клермонті та є співробітником Центру досліджень Голокосту та геноциду ім. сім’ї Страсслер Університету Кларка, США. Від 2007 р. В. Лауер є викладачем та дослідником в Мюнхенському університеті Людвіга-Максиміліана та керує усноісторичним проектом «Німецькі свідки Голокосту» Меморіального музею Голокосту США. У співпраці із цим музеєм В. Лауер написала праці «Творення нацистської імперії та Голокост в Україні» (2005 р., аудіоверсія 2009 р., переклад українською 2010 р.), “The Diary of Samuel Golfard and the Holocaust in Galicia” (2011 р.), та разом із Реєм Брендоном зредагувала книгу «Шоа в Україні. Історія, свідчення, увічнення» (2008 р., переклад українською 2012 р.). Дослідження В. Лауер, присвячене німкеням-нацистським злочинницям, буде опубліковане видавництвом Houghton Mifflin (Нью-Йорк) та кількома іншими мовами у 2013 р.
margin-left: 30px; text-align: center;/p