Олексій Вінниченко – один із провідних дослідників ранньомодерної історії Галичини, але його наукові інтереси далеко виходять за межі «Руського воєводства». Це археографія і соціальна історія, політичні студії (у розумінні історії парламентаризму та органів влади), військова історія. Historians запитує про минуле та історіографію, Річ Посполиту та шляхетське самоуправління, виклики перед історичною наукою, джерела та «шляхи» історика. Принагідно дякуємо п. Олексію за розлогі відповіді на розлогі питання.
Вадим Назаренко: Доброго дня. Дякую, що погодилися на інтерв’ю для сайту. Головна сфера Ваших наукових зацікавлень – це історія українських земель у ранньомодерну добу, передусім тих, що входили до складу Речі Посполитої. Період перебування українських земель у складі РП в школі та університеті (не на історичних факультетах, а іноді й на них) часто подається ледь не як окупаційний, як «не наша історія». У самих програмах з історії другої половини XVII–XVIII ст. – явний «перекіс» на історію Лівобережної України, передусім Гетьманщини («відродженої української державності»). В той же час Правобережжю після Андрусова приділяється менше уваги. Чому, на Вашу думку, досі існує таке хибне уявлення про РП? Наскільки ситуація змінилася на краще за останні роки з тими часами, коли князів руського походження в підручниках називали «польськими окупантами» (та й польські роди, які століттями жили на українських землях, і для яких малою батьківщиною були Волинь, Поділля, Галичина)? І, власне, як позбутися головних стереотипів з історії українських земель у складі РП?
Олексій Вінниченко: Доброго дня. Справді, у свідомості багатьох українців Річ Посполита та її історія сприймаються насамперед, як «чужа історія». З історіографічної точки зору першопричину цього можна дошукуватися у подіях кінця XIX – початку XX ст., коли й український, і польський національні рухи прагнули до творення чи-то відродження власної державності. Причому почасти йшлося про одні й ті самі терени, якими в той час володіли Австрійська та Російська імперії, а польський і український національні проекти конкурували між собою, фактично заперечуючи один одного. Для багатьох тодішніх польських діячів актуальними залишалися гасла відновлення Речі Посполитої чи-то просто створення Польської держави в колишніх річпосполитських кордонах. Тому визнати, що Річ Посполита була частиною української історії, для тогочасних українських політиків означало підпорядкувати український національний рух польському, чого вони дозволити аж ніяк не могли. Недаремно Михайло Грушевський, цей патріарх української історіографії, пишучи свою фундаментальну, фактично програмну «Історію України-Руси», в окремих її томах майже не згадував «Річ Посполиту» (хіба в джерельних цитатах), натомість послідовно іменував її «Польщею», а Люблінську унію описував як насильницький акт і виключно «чорними фарбами» – це була реакція на спроби польських політиків під гаслами нової унії підпорядкувати українців чи литовців своїм національним інтересам.
У радянський час «націоналістичний» доробок М. Грушевського та його учнів природно потрапив під заборону, проти негація річпосполитського відрізку української історії не тільки лишилась, але й набула якісного розвитку. Партійне керівництво СРСР прагматично ставилося до історії, котра мусила виконувати насамперед пропагандистські функції, обґрунтовувати радянську політику. А внутрішня політика тодішнього Кремля передбачала якомога тіснішу інтеграцію усіх частин і народів Радянського Союзу в єдиний організм із центральною роллю Москви й усього російського. Тож історики мали шукати і, зрозуміло, знаходили в минулому прагнення народів і земель СРСР до входження до складу Росії (байдуже чи йшлося про Російську імперію, чи про Московське царство / князівство), змальовували як закономірне й історично неминуче, «споконвічне» бажання. У випадку України це яскраво проявилося у зв’язку з відзначенням 300-річчя фактично Переяславської Ради, що подавалась як «возз’єднання» (не «приєднання») України з Росією. А для того, щоб підкреслити і важливість, і неминучість, і «братерськість» цієї події потрібний був образ спільного ворога, на який надавалась насамперед Річ Посполита: та, мовляв, загарбала українські землі й пригнобила український народ, а тому відбулось їхнє визволення. Так з’явилися стандартні пропагандистські кліше на кшталт «торжество історичної справедливості» чи «польсько-шляхетські загарбники» (що було явною калькою з «німецько-фашистських загарбників»). А що царська Росія була монархією і «тюрмою народів» (за висловом того ж Володимира Леніна), то Річ Посполиту треба було показати ще гіршим поневолювачем для українців і водночас як слабку державу, в якій не було порядку та справедливості, не діяли закони й інститути державної влади й так далі.
Частина сторінки одного зі шкільних підручників з історії України для учнів 8 класу
Вороже ставлення до Речі Посполитої, як не парадоксально, збереглось і після падіння Радянського Союзу. Здобуття Україною незалежності викликало суспільний запит на традицію боротьби за незалежність і державність у минулі століття, до задоволення якого дехто з істориків підійшов механістично. Тому для ранньомодерного періоду єдиним проявом української державності виявилася Гетьманщина, а в ролі її «природного» ворога залишилася Річ Посполита. Українська історіографія легко перебрала радянську спадщину і, навіть, риторику: ще дотепер вислови на кшталт «польсько-шляхетська влада» (зрозуміло, така, що ворожа усьому українському) можна не лише зустріти в шкільних підручниках, але й почути з вуст фахових істориків. Поготів, що це відповідало й концепції М. Грушевського, до якої повернулась українська історіографія – байдуже, що ті політичні мотиви, якими він керувався, століттям пізніше вже були неактуальними. Теперішні розмови про «польський Львів» у польських «кресових» середовищах не треба розглядати як щось більше, аніж історичну ностальгію за тим, чого вже ніколи не буде й не може бути.
Акцент на державництві й намагання звести все до історії козацтва та Гетьманщини як «ранньомодерної Української держави» призвів до згаданого Вами перекосу, коли єдиноправильними – цілком у дусі радянської історіографії – стали вчинки й події, спрямовані на незалежність Гетьманської України чи, принаймні, на її максимальну автономію в складі Російської імперії. За такого підходу, зрозуміло, що усе, пов’язане з Річчю Посполитою, мусило трактуватися якщо й не «вороже», то «неправильне» або «чуже», навіть дослідника Речі Посполитої можна легко зарахувати до «польських істориків». Відповідно й річпосполитська Україна опинилася на маргінезі такої схеми української історії, хоча йшлося практично про усю Правобережну Україну, котра ще понад століття залишалась у складі Речі Посполитої (майже до кінця її існування). І для мешканців українських земель на захід від Дніпра Річ Посполита була «своєю», навіть вихідців із Лівобережжя вони називали «москвою». Історія ж Речі Посполитої як інтегральна частина української історії просто ігнорувалась, якщо якісь події тут згадувались, то вони відбувались наче у своєрідному вакуумі. Показово у цьому ставленні, як в історіографії продовжують описувати, наприклад, так зване «народне повстання» Верлана (в 1734–1735 рр.), загони якого нібито «звільнили» Правобережжя й, навіть, здобули укріплені Броди. Водночас, зазвичай не згадується те, що в цей час тут тривали запеклі бої між підрозділами «української» партії річпосполитської армії та російським військовим корпусом, що здійснював інтервенцію вглиб Речі Посполитої, а виступ Верлана, чий загін діяв спільно з російськими військами, був інспірований російськими офіцерами з відома Москви.
Очевидно, що ситуація в сучасній українській історіографії поволі змінюється, передусім це проявляється, власне, в інакшому ставленні до шляхти, чиї родові гнізда й землеволодіння знаходились на українських теренах Речі Посполитої. Злам тут настав після виходу у світ «Української шляхти» Наталі Яковенко, наскільки популярної й затребуваної, що перший наклад цієї монографії розійшовся так швидко (попри немалу ціну), що годі було знайти примірник у книгарнях (принаймні так було у Львові). Проте й надалі зберігається дихотомічний поділ на «українську» та «польську» шляхту, по суті за модерним національним критерієм. Насправді такий поділ абсолютно безпідставним із погляду свідомості тогочасної людини. По-перше, головними ідентифікаторами для неї були територіальне походження, віра й станова приналежність, а у випадку шляхтича саме його благородне походження було першорядним для усвідомлення власного «я» та свого місця у світі. По-друге, саме окреслення «польський» у стосунку до шляхтича (чи-будь якого іншого мешканця Речі Посполитої) в більшості випадків означало не їхню етнічну приналежність чи свідомість, а підданство польському королю та Польській Короні – ще цілком у середньовічному, а не модерному сенсі. Тому «польським» можна назвати будь-якого шляхтича (навіть Богдана Хмельницького), котрий мешкав у Короні (це подібно до того, як із московського боку всіх мешканців Польсько-Литовської держави впродовж тривалого часу іменували «литовськими людьми» незалежно від їхнього походження чи віри). Нині ж означення «польський шляхтич» необізнаний у ранньомодерних реаліях читач однозначно сприйматиме як «шляхтич-поляк». Але мені якось складно зарахувати до числа поляків Романа Копистинського і Ксенофонта Літинського, котрі воювали й наклали головами під Зборовом у 1649 р., перебуваючи в складі полку Перемишльської землі (а таких православних русинів там нараховувалось чимало), чи вояків підрозділів «національної кавалерії», які дислокувались на Брацлавщині в 1790-х роках і які здебільшого були місцевого походження, а третина взагалі «грецької віри» (тобто православними або греко-католиками).
Ключовим стереотипом щодо Речі Посполитої залишається сприйняття її історії виключно як «історії Польщі». Це так закорінено у свідомості частини істориків, що подекуди доходить до абсурду: наприклад, цілком серйозно пишуть про Річ Посполиту у XV – першій половині XVII ст., мовляв, це все «Польща», різниці у статусі Корони (Польського королівства) до й після 1569 р. наче не існує. Позбутися стереотипів можливо тільки відмовившись від такого спрощеного бачення Речі Посполитої, бо насправді більшість її володінь не становили польські землі, більшість правителів не були польського походження, а більшість мешканців не складали етнічні поляки. Тому треба сприймати Річ Посполиту як «мішану» в багатьох відношеннях ранньомодерну державу, яка стала спільною частиною історії кількох націй і сучасних держав. Саме тому у своїх працях для позначення всього, пов’язаного з Річчю Посполитою, я стараюсь послідовно вживати прикметних «річпосполитський»: для сучасного читача він є кращим за суттю й не збиває з пантелику (як «польський»), хоч, звичайно, є громіздким і в деяких випадках його застосовувати не годиться (приміром, не можна написати «річпосполитський король», бо титул був двоєдиним: «король польський та великий князь литовський, руський, жмудський etc.»).
В.Н: Очевидно, образ «чужої Речі Посполитої» для українців – він багатоаспектний. І тут справа не тільки в істориках та їхніх дослідженнях. Йдеться також і про політичну позицію, і про мистецтво, і про багато інших сфер. Чи звертали Ви увагу на висловлювання українського політикуму щодо теми Речі Посполитої? Як змінюється риторика? Чи помітні зміни в літературі? Чи образ Речі Посполитої й далі залишається на рівні «Тараса Бульби» Миколи Гоголя?
О.В.: Не аж так часто українські політики згадують про Річ Посполиту, щоби можна було говорити про якусь помітну еволюцію в їхній історичній риториці. Частіше в їхніх публічних виступах йдеться вже про події минулого століття й тут домінує негативний досвід Другої Речі Посполитої, котрий фактично перекриває пам’ять про ранньомодерні часи. Хоч, справді, подекуди в президентських промовах Петра Порошенка називалась Річ Посполита, зокрема як приклад демократичної держави, що колись зазнала агресії Росії, але важко сказати чи це ознака змін в історичній свідомості українських політиків, чи лише наявність історичної освіти їхніх спічрайтерів і вдала робота останніх з історичним матеріалом.
Картина Миколи Самокиша “Бій Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким” (1934).
Наступного року Самокиш намалює картину “Перехід Червоною армії через Сиваш”, за яку в 1941 році художнику буде присуджено Сталінську премію
Згадки ж у літературі про річпосполитські сюжети я спеціально ніколи не відслідковував. До того ж, мушу зізнатися, що від певного часу втратив інтерес до історичної белетристики. Можете звинуватити мене в такому собі «академічному шовінізмі», однак джерела підкидають такі реальні історії, з якими фабула не кожного історичного роману може позмагатися. Як-от життєва історія Йосипа Хом’яка, волинського селянина середини XVIII ст., глухуватого вдівця з одного сіл неподалік від Кременця, котрий збирався одружитися зі старшою дочкою своєї сусідки-удови, потім одночасно закрутив роман і із самою вдовою, і з її молодшою донькою, тож півсела «розважалось», лапаючи його, як тоді мовилось, «на гарячому вчинку» то з однією сусідкою, то з іншою, то десь у хащах, то на току, то біля містка, а пізніше все це відкрилося під час судового процесу.
Минулого року вийшла друком книга “Прикладом своїх предків. Історія парламентаризму на українських землях у 1386-1648 рр.: Польське королівство та Річ Посполита”, один із розділів якої написав Олексій Вінниченко
В.Н.: Ваша дисертаційна робота присвячена шляхетським сеймикам Руського й Белзького воєводств. Наскільки вони були дієвими інструментами станового самоврядування? Які питання вони вирішували ефективно, а які – ні?
О.В.: Перед тим, як дати відповідь на ці питання, треба нагадати, що шляхетські сеймики не зовсім вписуються у звичні нам уявлення про самоуправління. Нині місцеве самоврядування здійснюється через представницькі та виконавчі органи, загалом система є доволі структурованою, регламентованою та бюрократизованою, і нам видається, що тільки таким самоврядування й мусить бути. Натомість сеймики, що діяли в кожному регіоні Речі Посполитої, збиралися нерегулярно, керувалися здебільшого неписаною традицією та не мали постійних спеціальних органів, через які б реалізовували свої рішення. Проте, і це найголовніше, будь-який шляхтич, котрий мав хоч якісь землеволодіння в цьому воєводстві, міг особисто брати участь у роботі місцевого сеймика й безпосередньо долучитися до розв’язання проблем регіонального чи, навіть, загальнодержавного життя. І тут ефективність роботи неабияк залежала від персонального складу учасників конкретних сеймикових зібрань. У тих воєводствах, де було чимало шляхти, достатньо заможної й тому незалежної від волі короля чи магнатів та достатньо освіченої й досвідченої в публічних практиках, там не бракувало самостійних політичних активістів. Їхній (шляхтичів) авторитет був незаперечним, а публічність ухвалених із їхньої ініціативи на місцевих сеймиках рішень гарантувала виконання останніх без якого-небудь додаткового примусу. Такі сеймики вважалися впливовими, від їхньої позиції залежало як будуть вирішені не лише регіональні проблеми, але й загальнодержавні справи. До них можна віднести генеральний сеймик Руського воєводства, що збирався до Вишні. Натомість в інших воєводствах (у тому ж Белзькому воєводстві чи в Галицькій і Холмській землях) шляхта опинилася під впливом місцевих магнатів і політиків загальнодержавного рівня, тому їхні сеймики стали інструментом в руках окремих родинно-політичних угруповань.
“Сеймик у малому містечку”. Józef Wahl, малюнок, перед 1798 р.
(Kriegseisen Wojciech. Sejmiki Rzeczypospolitej szlacheckiej w XVII i XVIII wieku. Warszawa, 1991. S. 68)
Проте так чи інакше сеймики генерально добре давали раду на місцевому рівні, коли треба було подбати про захист публічного спокою в регіоні, про організацію судочинства, про боротьбу з кримінальними злочинцями, про ремонт мостів і доріг, про відбудову й забезпечення місцевих фортець, про полагодження приватних конфліктів тощо. Втручалися сеймики й у розв’язання проблем, котрими мали б займатися король і сейм, – особливо під час воєн, коли сеймикуюча шляхта сама приймала рішення про збір податків, вербунок військових підрозділів та їхнє утримання. Виникало це не стільки з прагнення шляхти на сеймиках сконцентрувати у своїх руках владу в країні – на противагу королівському двору чи сейму, скільки з браку довіри до центральних органів, зокрема у фінансових і податкових питаннях. Простіше кажучи, загал шляхти вважав, що король і державні урядовці нераціонально й неефективно витрачають ті кошти, що їх у вигляді податків отримують, передусім, зі шляхетських маєтків. Фактично сеймики мали непоганий потенціал для розв’язання поточних проблем, навіть у надзвичайних умовах, однак коли доходило до вирішення далекосяжних питань (зокрема у сфері зовнішньої політики), то тут колективному шляхетському «я», яке й репрезентували сеймики, явно бракувало перспективного планування.
“Сеймик у костелі”. Jean-Pierre Norblin de La Gourdaine, сепія, 1808 р.
(Kępińska Alicja. Sejmiki w rysunkach J. P. Norblina. Warszawa, 1958)
В.Н.: Ще за радянських часів склався стереотип, що шляхта була зацікавлена лише у своєму збагаченні, а справи соціуму й держави її цікавили передусім через призму своїх меркантильних інтересів. Власне, і занепад РП часто стереотипно подавався як наслідок того, що шляхту нічого не цікавило, крім власного збагачення і комфорту. Що може сказати на спростування цього хибного уявлення дослідник, який вивчає діяльність сеймиків? Наскільки сеймикова документація проливає світло на найбільш нагальні і важливі запити шляхти?
О.В.: Це навіть не стереотип, це таке примітивізоване, квазімарксистське сприйняття будь-якої порівняно заможної людини, котра дбає про свої статки. Але хіба нині ми не прагнемо вищих зарплат чи додаткових прибутків заради кращого життя й комфортного побуту? І чи так мало в сучасному суспільстві громадян, у житті яких гроші відіграють ключову, якщо не визначальну роль? То чому від ранньомодерного шляхтича ми вимагаємо більшого відданості суспільним чи-то державним інтересам, аніж від сучасного обивателя?
На момент створення Речі Посполитої шляхта вже встигла перетворитися з рицарського на землевласницький стан. Тобто прибутки й добробут шляхтичів залежав не від служби монарху, а від наявних у них земельних володінь. Проте сама по собі земля ще не гарантувала прибутку, прибутковість залежала від кількості підданих, організації фільварку, врожайності, торговельної кон’юнктури й так далі. Все це вимагало від шляхтича-землевласника постійної уваги навіть тоді, коли він призначав губернаторів чи економів для управління своїми володіннями. А якщо ж він особисто господарював у маєтку, то мусив постійно там проживати, його життя було підпорядковане сільськогосподарському календарю.
Саме тому далеко не всі шляхтичі брали активну участь у публічному житті країни чи свого регіону, чимало з них були заклопотані господарськими чи іншими життєвими справами. Але ті шляхтичі, які більш-менш регулярно їздили на сеймик, ангажувались у найрізноманітніші справи державного або локального характеру. Якщо подивитися на зміст інструкцій, з якими учасники відряджали своїх послів на сейм, то це були і функціонування парламенту, і влада короля, і оборона країни, й відносини з сусідніми державами, й організація судочинства, і, найчастіше, збір податків та використання отриманих державною скарбницею коштів. Звісно, ми не можемо достеменно сказати, що на сеймиках усі ці питання піднімалися з ініціативи самих учасників, тематика цих інструкцій формувалася під впливом королівського двору, державних діячів, лідерів політичних угруповань, лобістів чиїхось інтересів і так далі. Однак, як би то не було, ці проблеми таки обговорювались, і до дискусії над ними залучалися широкі кола сеймикуючої шляхти, це не були кулуарні розмови й домовленості кількох політиків.
А щодо занепаду Речі Посполитої, то впродовж 200 років ця держава пережила низку політичних і соціальних криз, однак знищили її не внутрішні суспільні негаразди, значення яких надміру перебільшено, а три «добрих» сусіди – міцні абсолютні монархії, котрі прагнули відірвати від Речі Посполитої частини й у підсумку повністю поділили її між собою.
В.Н.: У науково-популярній літературі (а ще більше в художній) люблять ділити князів і просту шляхту на «своїх» і «чужих» (нерідко в межах одного роду: «свій» Дмитро Вишневецький і «не свій» Ярема; свій Василь-Костянтин Острозький і вже «не свої» його діти). Вододіл часто проходить у межах однієї родини і, зазвичай, увага зосереджується на релігійній приналежності, «українському патріотизмі», ставленні до козацького питання тощо. У зв’язку з цим виникає питання, а наскільки важливими для шляхетського стану були ті питання, за якими їх «ділять» зараз? Та хіба ми можемо знати напевно, що «було на умі» в того чи іншого шляхтича, коли він переходив із однієї конфесії іншу: чи це мотивувалося якоюсь екзальтованою релігійністю чи все було більш прагматичніше (наприклад, отримати вигідну посаду)? Та й, мабуть, вони мали вибір, ким бути (релігійним чи більше секулярним, наголошувати на своєму загальнодержавному патріотизмі чи бути русином тощо) у момент вирішення того чи іншого питання?
Портрети Дмитра і Яреми Вишневецьких (XVIII ст.).
Портрет Дмитра нещодавно був експонатом тижня в Національному музеї історії України
О.В.: Такі поділи, на превеликий жаль, властиві не лише для науково-популярних праць, підручників чи белетристики. Дійсно маємо тут намагання вкласти в голову ранньомодерного шляхтича світогляд людини XXI ст. та ще й ретроспективним баченням того, що сталося з Річчю Посполитої та її українськими теренами і, відповідно, як мусили «правильно» діяти ті ж Острозькі чи Вишневецькі. Щоправда, це не означає, що для них релігія чи батьківщина нічого не значили, от тільки дивилися вони на ці поняття інакше.
У релігійному суспільстві ранньомодерного часу віра і прагнення до спасіння душі відігравали величезну роль у житті кожної людини, а конфесіоналізація провела межі в соціумі між католиками, православними та протестантами. Проте для шляхти визначальною була насамперед її станова приналежність: наприклад, навіть шляхтичі-католики, коли доходило до питань десятини чи апеляцій духовенства до Риму, поводилися так, наче вони й не були вірними Римо-католицької церкви, що вже казати про православну чи протестантську шляхту, а тієї й тієї не бракувало на українських теренах. Подібно було з розумінням батьківщини, де локальна, руська чи-то українська ідентичність легко поєднувалась із загальною коронною або річпосполитською. Свідомісно шляхтич-русин відчував себе частиною «Русі», байдуже чи в територіальному, чи віровизначому розумінні, а зазвичай в обох відразу, але це не перешкоджало йому присягати на вірність польському королю. Тобто для нього згадані вибори між конфесіями чи батьківщинами не стояли на першому місці, він почував себе насамперед шляхтичем Речі Посполитої з усіма правами і прерогативами, властивими для цього статусу.
В.Н.: На конгресі Міжнародної асоціації гуманітаріїв Ви робили доповідь про родову пам’ять у середовищі шляхти. Чи можна говорити, що в тогочасному соціумі було не так вже й обов’язково добре знати свій родовід до якомога давніших колін і більше сподіватися, наприклад, на юридичні практики й покровителів? Адже, виходить, що пам’ять багатьох шляхтичів сягала не далі двох-трьох поколінь?
О.В.: Власне, тривалий час я був переконаний, що річпосполитські шляхтичі дуже добре зналися на своїх предках: до такої думки підштовхували й рукописні генеалогічні схеми, які часто траплялися в родових архівах, і розлогі родовідні описи в тогочасних гербівниках. Але коли я зіткнувся з практикою сеймикового доведення шляхетства, то зрозумів, що не все так просто. Якщо шляхтича обвинувачували в тому, що він насправді не є шляхетського походження, тоді йому доводилося на сеймику «рідного» воєводства проходити спеціальну процедуру, виставляти певну кількість родичів та приносити документи, які б свідчили, що предки цього оскарженого дійсно були шляхтичами. Тобто це був дуже загрозливий для звинуваченого в нешляхетстві момент, бо втрата шляхетського статусу означала не просто втрату абстрактних громадянських прав, а передусім позбавлення права володіти землею. І в такий небезпечний для себе момент оскаржений мусив би мобілізувати максимум своєї «родової» пам’яті, пригадати всіх своїх предків і розповісти про них на сеймику, а запрошені ним до сеймикового кола рідні засвідчили б правдивість його слів. Проте нерідко на сеймиках траплялось, що оповідям шляхтичів про свій родовід бракувало повноти й чіткості. Наприклад, вони приносили старі, понад столітньої давнини документи, у яких згадувалися їхні предки, але не завжди могли розтлумачити родинний зв’язок із ними. Або запрошені родичі не намагалися чітко окреслити ступінь спорідненості з оскарженим, лише загально називаючи його «своїм братом». Скажімо, свідок міг заявити на сеймику, що його прабабка була заміжня за прадідом обвинуваченого, хоч їхніх імен він сам не пам’ятає, і саме тому його рідний стрий колись опікувався оскарженим та його братом, тож може показати документи на підтвердження факту опіки.
Виступ Олексія Вінниченка під час конгресу Міжнародної асоціації гуманітаріїв у Львові
Фактично родова пам’ять шляхтича ґрунтувалася на усній традиції, на розповідях своїх рідних – батьків, дідусів і бабусь, дядьків і тіток тощо. Під час згаданого конгресу мені, власне, закидали, що для знання своїх предків досить було розпитати бабцю, котра знала всю рідню. Однак тут треба врахувати, що, по-перше, ця умовна бабця ймоврніше всього розповідала про родичів і предків лише те, що їй самій хотілося розповісти, і не більше, по-друге, не знати чи завжди було кого розпитувати. Наприклад, батько міг рано загинути, мати вийти заміж вдруге чи втретє й мешкати десь далеко, а решта рідні вимерти під час епідемії або потрапити в полон під час татарського набігу. Тобто усна родинна пам’ять у річпосполитські часи, як і в будь-який інший період, у кожному конкретному випадку залежала від конкретних сімейних обставин. Свого часу я аналізував датоване 1575 р. зізнання княжни Софії Іванівни Заславської, яка розповідала про своїх предків по материнській лінії – про матір, вуя, діда й бабу, сестер баби та їхніх чоловіків, прадіда, проте більшість з них вона не назвала на ім’я (виходить, що не знала їхніх імен). Причому навіть стосовно попереднього покоління княжна вважала за потрібне зазначити, що вона сама того не пам’ятає, їй матір розповідала. Знання про рідню тут явно не були аж такими глибокими, і це в князівському середовищі, де, здавалося би, родова пам’ять мусила бути кращою, аніж у шляхетських колах.
Тому говорити про ідеальне, перфектне знання свого родоводу всіма річпосполитськими шляхтичами, мабуть, буде перебільшенням, зазвичай «генеалогічна» пам’ять обмежувалася максимально кількома поколіннями. Тим більше, що з прагматичної точки зору шляхтичеві було потрібно орієнтуватися в родинних зв’язках зазвичай тоді, коли йшлося про спадкові права на «дідичні» маєтки, однак тут важливішою була не усна сімейна традиція, а юридичні документи вкупі з підтримкою патрона в суді. Фактично практичної необхідності тримати в пам’яті своє генеалогічне дерево у пересічного представника шляхетського стану не було, інша річ, що старожитність роду давала відчуття моральної вищості над рештою шляхетського стану.
В.Н.: Ви маєте публікації з історичної генеалогії. Наскільки перспективним є цей науковий напрям щодо річпосполитського періоду?
О.В.: Генеалогія мала б бути важливим напрямом досліджень для будь-якого періоду, хоч традиційно так склалося, що її вважають уділом медієвістів і ранньомодерників. Натомість у новітньому часі родинні зв’язки схильні недооцінювати чи-то не зважати на них, хоч значення сім’ї в житті й кар’єрі багатьох публічних діячів XX ст. важко не помітити. Що справді відрізняло ранньомодерний період, так це пряма залежність соціального статусу кожної людини від того, ким були її батьки і яким майном володів їхній рід. По суті місце кожного індивідуума в традиційному становому суспільстві Речі Посполитої неабияк визначали два моменти – народження і спадщина. Власне, остання як частина спільної родової власності зміцнювала і водночас ускладнювала сімейні відносини, але так чи інакше сім’я залишалася життєвим пріоритетом і для міщан, і для дрібної шляхти, і для князів чи магнатів. Навіть політичні партії в Речі Посполитої, які прийнято називати «факціями», фактично являли собою сімейні угруповання. Тож дослідження генеалогії річпосполитського часу має насамперед практичне значення: для історика вивчення історії того чи того роду, у якій сімейні зв’язки перепліталися з найрізноманітнішими майновими операціями, перетворюється на складний, але цікавезний квест. Бо саме маєткові документи, як це не дивно, дають більше інформації про родину, аніж будь-які інші, однак розібратися в усіх перипетіях заплутаних і не завжди зрозумілих трансакцій із грошима й нерухомістю поміж близькими й далекими родичами не так уже і просто.
В.Н.: У своїх дослідженнях Ви наголошуєте, що шляхта не була вже таким і закритим станом, незважаючи не те, що легальних шляхів нешляхтичеві отримати шляхетський статус, практично не існувало. Наскільки поширеним було явище нелегального отримання шляхетського статусу? Це окремі казуси чи можна говорити про усталені практики?
О.В.: Говорячи про замкненість шляхетського стану в Речі Посполитій, треба розрізняти формальний і реальний стан речей. Формально, з погляду права, легальний шлях таки існував: отримати шляхетський статус можна було за рішенням сейму. Але це не був простий спосіб. Відколи в короля забрали право надавати шляхетство, набути його можна було майже виключно за військові заслуги. Тобто плебей мусив відзначитися під час військової кампанії, гетьман мав рекомендувати його місцевим сеймикам, а ті через своїх послів представити подання на сейм. Оскільки шляхта неприхильно ставилася до творення «нових» шляхтичів, упродовж існування Речі Посполитої сейм «обдарував» шляхетством порівняно незначне число осіб: дослідники нараховують близько 2,5 тис. випадків (причому більше третини з них припало на правління останнього короля). За політичної потреби сейми надавав шляхетство особам, котрі могли бути корисними Речі Посполитій: так після Гадяцької угоди 1658 р. були ушляхетнені кількадесят представників козацької старшини, серед яких бачимо, наприклад, Василя Золотаренка, Павла Тетерю, Григорія Лісницького, Тимоша Цюцюру, Самійла Зарудного, Петра Дорошенка, Михайла Ханенка, Остапа Гоголя.
Причому існували різні форми надання шляхетства, не лише звичайна нобілітація, коли особу плебейського походження підносили до шляхетської гідності. Одночасно практикувався так званий індигенат, коли шляхетство Речі Посполитої надавали іноземцям: формально вони вже мали бути дворянами в себе на батьківщині, проте реально на їхнє справжнє походження могли закрити очі. І ще був так званий скартабеллат, фактично неповноцінне шляхетство, коли нобілітовані та їхні нащадки до певного покоління не могли займати земських урядів чи обиратися послами на сейм. Навіть король, формально позбавлений права нобілітувати, міг надавати рицарство золотої остроги, що фактично прирівнювало його носіїв до шляхти.
Проте всі ці легальні способи, хоч і були усталеною практикою, відкривали доступ до шляхетства лише для обмеженого числа охочих покращити свій соціальний статус. А скільки насправді таких було судити важко. Звісно, Валеріан Трепка у своїй славнозвісній «Книзі хамів» назвав для першої половини XVII ст. понад 2,5 тисячі випадків, коли плебеї «підшивалися» під шляхетство. Однак, по-перше, ці поіменовані ним «хами» були локалізовані здебільшого на теренах Краківського, Сандомирського й Люблінського, меншою мірою Руського, Волинського й Подільського воєводств. По-друге, треба пам’ятати про відверто пліткарський і тенденційний характер інформації, вміщеної в цьому каталозі «хамів». Принаймні дехто з «героїв» В. Трепки, коли його в судовому порядку оскаржили в нешляхетстві, таки зумів на сеймику довести старожитність свого роду, тож залишається тільки гадати наскільки оповіді в «Книзі хамів» були правдивим і чи справді так легко плебей міг стати шляхтичем.