Пропонуємо увазі читачів другу частину інтерв’ю з Олександрою Козак - кандидатом історичних наук, старшим науковим співробітником відділу біоархеології Інституту археології НАН України, доцентом кафедри археології національного університету “Києво-Могилянська академія”. Розмова затягує і чим далі торкається ширших проблем, тому друга частина цього інтерв'ю може виявиться у чомусь цікавішою за першу. Це немов розкоп, коли починаєш шукати і спершу мислиш і сподіваєшся, однак знахідка - спростовує чи підтверджує гіпотезу. Найголовніше у даному разі - як біолог за фахом та історик за покликанням розглядає чергову антропологічну знахідку як нове джерело і як надає шанс на нову інтерпретацію. Перед істориками відкриваються нові обрії складного і захопливого (не без оман) шляху міждисциплінарності (Редакція).
Вадим Назаренко. Одна із Ваших найвідоміших робіт — це дослідження населення середньовічного Києва. Ви можете розповісти для наших читачів, яким був середньостатистичний мешканець Києва в першій половині ХІІІ ст., який він мав зріст, який вів спосіб життя, чим хворів?
Олександра Козак. Кияни були дуже різні. Згадуючи відому комедію можна сказати, що Київ, як і Стамбул, завжди був “містом контрастів”. Кожен район мав свою специфіку завдяки, можливо, тому, що в кожному посаді, в кожному кварталі мешкали представники різних соціальних класів. Якщо у Верхньому місті нам відомі численні монастирі, палаци, садиби купців, ювелірні майстерні, то на Подолі, окрім іноземних гостей, які вочевидь також тримались певними групами, проживали портові робітники, матроси, будівничі тощо. Так само, і зріст, і захворювання відрізняються досить суттєво. Наприклад, у Верхньому Києві зріст чоловіків сягав 175 см, у той час як на Подолі або на Щекавиці не перевищував 168 см. У середньовічному Києві ми визначаємо досить мало дитячих поховань. Із 270 скелетів, що я досліджувала, дитячих було 50 — менше третини. Це або низька дитяча смертність, або ж ми не знайшли ці поховання. Хоча зазвичай ті, які ми бачили — поховані досить тісними групами. Не виключено, що в Києві мали місце якісь дитячі ділянки на цвинтарях. Або діти гинули групами внаслідок певних епідемій і ми фіксували саме ці моменти. Якщо вже згадані такі дитячі поховання, то в декількох групах дітей основною причиною смерті в княжому Києві був скорбут — цинга, що дуже дивно, адже на Русі добре знали як лікувати цю хворобу. Тогочасні жителі Київської Русі постійно їли капусту, цибулю, часник, але все одно хворіли на цингу. Можливо вони одночасно хворіли на якісь інфекційні захворювання, що призводило до серйозних ускладнень, адже при інфекційних захворюваннях організм вимагає багато вітаміну С. В середньовічному Києві частими були епідемії. В кожному столітті — до 10. А основна кількість епідемій виникала взимку-навесні, коли було мало вітамінів, бо не було свіжих овочів, фруктів і загалом ослаблявся імунітет після зими. В похованнях Верхнього Києва досить мало молодих чоловіків та жінок. Можливо молоді чоловіки, що були в складі княжої дружини гинули деінде і їх ховали в місцях загибелі. В той час як жінки, могли в силу так само якихось соціальних причин, не бути похованими на досліджених нами цвинтарях. Те, що ми маємо поховання 1240 р. — велика удача для нас (хоча — трагедія для тогочасних киян). Зазвичай такі військові масові поховання, утворені в один певний момент історичного процесу, відображають склад так званої “живої популяції” — тобто ми маємо горизонтальний “зріз” населення, яке перебувало в тому місці в один момент. Звичайно, з іншого боку, в Києві в момент облоги ті падіння міста були не лише його жителі, але й дружина — й можливо жителі навколишніх поселень. В знайдених нами похованнях 1240 р. — більшість молоді чоловіки і маленькі діти. Ми можемо припустити, що жінок нападники не вбивали, а брали в полон. На що хворіли чоловіки в середньовічному Києві? Ми фіксуємо, повторюся, лише хронічні хвороби або травми. У чоловіків було досить багато травм, застарілі запальні захворювання, зубні хвороби, У нас є декілька випадків, коли ми підозрюємо у старших чоловіків судинні захворювання. У жінок була висока смертність в молодому віці — від 15 до 29 років (це в “місті Ярослава”). Вважається, що жінки в цьому віці помирали під час пологів. Ми знайшли досить багато випадків туберкульозу саме в цій категорії населення. Дуже цікаві результати дало дослідження цвинтаря на вул. Паторжинського. Там ми великий відсоток людей мав на кістках зміни, подібні до тих, що виникають при проказі. Не виключено, що в цьому місці при монастирі або при церкві була лікарня, можливо навіть щось на кшталт лепрозорію. Щодо зросту жителів Києва, то у чоловіків, що жили у Верхньому Києві, середній зріст становив 170-175 см, у чоловіків на Щекавиці — 168 см. На Подолі чоловіки мали дуже велику різницю у зрості: від 150 до 180 см. Жінки в Верхньому Києві мали зріст близько 150 см та 160 см — на Щекавиці. Зріст був вищим у певних соціальних груп, зокрема еліти.
В.Н. Краще харчування?3
О.К. І краще харчування, і можливо якийсь відбір: високі чоловіки брали собі за дружин високих жінок, і вже генетично виходили високорослі лінії. Зріст залежить часто і від генетики і від наявності стресів (недоїдання, голодування).
В.Н. Основний матеріал для дослідження середньовічного Києва — це останки людей, що загинули під час штурму міста монголами. Є такий науковий напрямок як Battlefield Archaeology (“археологія полів битв”). Що кажуть дані палеопатолгії про те, що відбулося в Києві в грудні 1240 року? Чи існують іще подібні дослідження на “українському” матеріалі? Маю на увазі битви, що відбулися на території України.
О.К. По 1240 р. в Києві у нас представлено три групи загиблих. Перша — знайдені на вулиці Великій Житомирській. Там був оборонний вал і люди загинули під валом. Друга група — це чоловіки і жінки, які були знайдені по Володмирській вулиці.
В.Н. Під валом валом були лише чоловіки? Очевидно, це були оборонці, що загинули в бою?
“Облога і штурм Києва монголами”. Автор Д. Вортман. Джерело
О.К. Так, це були лише чоловіки й імовірніше за все — княжа дружина або чоловіки, які взяли на себе роль оборонців міста. В них ми знайшли дуже багато травм — на один череп приходилося в середньому по 3-4 смертельні рани. Більшість з них нанесена зверху і ззаду. Тобто тоді, коли вони стояли на колінах, або лежали, і їх добивали або на них нападали стоячи зверху на валу. Лише незначні кількість ран отримана в прямому бою. Друга група — люди, знайдені в будинках по дорозі до Десятинної церкви. Серед них були і жінки і діти. Очевидно — це ті, які під час прориву військ у Верхнє місто бігли до Десятинної церкви, щоб сховатися. Більшість ударів, від яких вони померли — це одиничні смертельні удари, нанесені ззаду. У деяких немає видимих травм на скелеті. Очевидно, ці люди могли задихнутися в будинках, де сховались, під час пожежі. Багато хто бачив відоме фото в книзі Михайла Каргера: чоловік лежить з двома дітьми, яких він обіймає.
В.Н. Наявні дані свідчать, що погром був великим?
О.К. Так, дуже великим. Можливо Мілєєв дещо перебільшував, коли писав про тисячі знайдених скелетів. Я працювала із останками 50 людей, що загинули в 1240 р. Також минулого літа під Поштовою площею, в заваленому під час пожежі будинку, було знайдено останки матері із 6-річною дівчинкою. Отже, монголи спалили не лише Верхнє місто, але й Поділ.
Останки жінки і 6-річної дівчинки, що загинули у грудні 1240 року на Подолі. Розкопки під керівництвом М.Сагайдака, 2015 рік
В.Н. А як щодо інших “полів битв”?
О.К. У нас є матеріали із літописного міста Звягель (нині Новоград-Волинський - прим). Я зараз їх вивчаю. Місто Звягель було спалене Данилом Галицьким4. Воно належало до таких званих Болохівських міст. В місті в 1993 році знайшли кілька ям з людськими кістками (останки близько 40 чол.). Ми зараз намагаємося їх всіх ідентифікувати. Це дуже складно. Очевидно, останки людей, точніше те що лишилося, для поховання збирали з усього міста. Кісти погризені оленями, свинями, собаками. Всі кістки вибілені, тобто вони досить довгий час лежали на поверхні, може навіть кілька років, аж поки їх не поховали. Очевидно, що після захопленням міста там довго ніхто не жив. Ще одне “поле битви” — це Берестечко. Ми зараз так само працюємо над дослідженням кісток, зібраних під час розкопок Ігора Кириловича Свєшнікова й плануємо подальші роботи, оскільки ще багато незрозумілого лишається. Зокрема, ми знаємо, що на полі з війська Богдана Хмельницького загинули не лише професійні воїни, але й селяни. За антропологією дійсно виділяється дві групи, досить різні морфологічно. Крім того, за ознаками тафономічними можна визначити місце загибелі. Ми маємо дві групи: ті, які знайдені в болоті (на переправі) — переважно воїни — козаки, вони стояли там до останнього, прикриваючи відхід людей з табору; друга група — очевидно місцеве населення, яке ховалось в таборі і не змогло звідти вийти.
Братська могила вояків, що загинули в битві під Лютценом в 1632 році. Джерело
Зовсім свіжа знахідка, я думаю, сенсаційна з точки зору як археології, так і антропології полів битв, — яма, заповнена відрубаними головами на території османського табору в Чигирині. Ми припускаємо, що вона відносить до кінця XVII ст. (1677-1678 рр.) Будемо бачити, що покаже дослідження.
"Піраміда" із черепів, знайдена в Чигирині. Джерело
В.Н. Одна із Ваших робіт присвячена населенню містечка Стайки5 XVII ст. Один із висновків дослідження — це те, що серед похованих були чоловіки, яким часто доводилося стріляти зі зброї. Що Ви ще можете розповісти про жителів цього містечка?
О.К. Там була невелика серія поховань — близько 20 чоловік. Чоловіків було більше, ніж жінок та дітей. У чоловіків видно поділ — місцеві селяни і чужинці, які відрізнялися по краніології, були вищого зросту, ніж місцеве населення. Стайки XVII ст. — це фортеця+село поряд. Останки людей якраз із цвинтаря села, а не фортеці. Можливо ті, хто жив у фортеці, “на пенсію” перейшли жити в село і там осіли. Захворюваність населення Стайок у XVII ст не суттєво відрізнялася від захворюваності населення Києва XVIII ст. У Києві, звичайно, була більша густота населення, і хвороби передавалися більш активно. Жителі Стайок хворіли на туберкульоз, менінгіти, цингу. У Стайках ми знайшли багато хворих на цингу. Був один дуже цікавий випадок: у похованні лежала жінка, недалеко від неї лежала дитина. У жінки були артрити хребетно-реберних суглобів. Ми припустили, що вона постійно носила щось важке на спині. Дитина була хвора на цингу. Один із симптомів цинги — крововиливи в тих місцях, де є хоча б мінімальне навантаження: достатньо натиснути на палець, щоб на ньому виник крововилив. Такі гематоми були в дитини навхрест по грудній клітці. Можливо ця жінка носила дитину на своїй спині, прив’язавши дитину хрест-навхрест хусткою або якимись ременями. Дитині було рік-півтора. У трьох стайківських дітей віком після 10 років також знайшли гематоми ззаду на гомілках. Очевидно, що цих дітей били палицями по ногах (як покарання). Щодо чоловіків, то так, у кількох було виявлено наслідки стрільби із вогнепальної зброї. Ми знайшли специфічні зміни на ключицях у 4 чоловіків — утворення додаткової площадки між ключицею та лопаткою. Такі зміни можуть утворитися внаслідок постійних ударів по плечу. В місці, де поєднується ключиця та лопатка відбувається хронічна травма зв’язок, крововилив потрошку перетворюється на кістковий наріст. Такі зміни мали саме ті чоловіки, що морфологічно відрізнялися від місцевих селян. Ще один цікавий випадок — один із чоловіків мав травму від удару сокирою по голові — по скроні. Після такого тяжкого поранення йому вдалося вижити і ще прожити деякий час.
Козаки стріляють із вогнепальної зброї. Барельєф на саркофазі Яна Казимира. Джерело
В.Н. А яким був спосіб життя жителів Стайок, наприклад чим займалися діти? Що про це каже палеопатологія?
О.К. Це досить складно визначити. Позначитися могла лише тривала робота із сильним навантаженням. У дітей, наприклад, були артрити хребта. Очевидно, вони носили на голові чи спині вантажі. Було кілька випадків так званих ентесопатій — змін поверхні кістки в тих місцях, де м’яз приєднується до неї.
В.Н. А щодо дорослих, очевидно, можна більш краще дізнатися про їхній рід занять?
О.К. Так, набагато точніше. Жінки, наприклад, багато косили.
В.Н. Косили?
О.К. Так, у жінок можна побачити наслідки того що вони косили — робили широкі махи руками. Ми вперше помітили такі зміни у посадському могильнику Переяслава княжої доби. Там у багатьох жінок зафіксовані зміни, пов’язані саме з цими “махальними рухами”. У них був добре розвинутий м’язовий рельєф по чоловічому типу. Спочатку ми не могли зрозуміти, чому так, а потім здогадалися: Переяславське князівство — прикордонне, чоловіки постійно воювали, а жінкам треба було годувати дітей. Власне, у Переяславі дуже мало знайдено поховань молодих і чоловіків середнього віку. Але багато жінок і старих чоловіків. Очевидно, чоловіки постійно воювали, гинули і їх ховали не в місті, а жінки важко працювали. Не виключено, що подібна ситуація була і в Стайках.
В.Н. Крім так званих популяційних досліджень, палеопатологія також займається “остеобіграфіями” відомих людей. Я пам’ятаю новину у ЗМІ про те, що в Великобританії було знайдено поховання англійського короля Річарда ІІІ, якого історики і письменники називали горбанем. В результаті досліджень скелета дослідники встановили, що Річард не був горбанем, але в нього був сколіоз. Чи багато подібних досліджень на “українському” матеріалі? Я знаю, що Ви вивчали останки київського губернатора Семена Івановича Сукіна6.
О.К. Подібні дослідження почали в 1960-х роках ще Дмитро Рохлін та Вольф Гінсбург. При відкритті саркофагу Ярослава Мудрого, була зроблена не лише реконструкція його зовнішності Михайлом Герасимовим. Досліджувались патології, результати порівнювали з тим, що про нього відомо в літописах. Цей дозволило ідентифікувати його особистість. Для зацікавлених дуже раджу книжку Дмитра Рохліна “Болезни древних людей”. Український антрополог та лікар Сергій Горбенко, який потім працював у Франції, робив реконструкції по останках, зокрема, Жанни Д’Арк працював з можливими останками князя Ярослава Осмомисла. Він так само зробив палеопатологічне дослідження і виявив, що у князя була хвороба Пертеса (вроджена деформація голівки стегна). Вона успадковується по чоловічій лінії. В Ярослава Мудрого теж щось таке подібне було. Наявність цієї хвороби Пертеса стала одним із доказів, що це були останки Осмомисла.
В.Н. Тобто хвороба Пертеса — можливо така собі “родова” хвороба Рюриковичів?
О.К. Так, можливо вона була характерною для роду Рюриковичів. Вона успадковувалася чоловіками. Ще ми намагалися робити реконструкцію можливого поховання князя Юрія Долгорукого. Однак, ми дуже сумніваємось, що те поховання і останки в ньому, які були відкриті біля церкви Спаса на Берестові, належать саме йому. Вірогідніше — ні.
В.Н. Я пам’ятаю ці новини, де писали, що Долгорукий страждав від остеохондрозу і ще від багатьох хвороб.
О.К. Так, в той час багато хто страждав від захворювань хребта. Особливо, люди після 50 років. Однак в даному випадку, є велика імовірність що знайдений скелет належить жінці, а не чоловіку. Там відсутній череп, а тазові кістки — жіночі. У цієї людини були захворювання: хребет в жахливому стані+захворювання суглобів. Скелет був дуже і дуже зношений. Померла ця людина в 55-60 років. Можливо навіть більше. Я не відкидаю повністю, що це міг бути чоловік, з численними жіночими рисами, однак не думаю, що це був Юрій Долгорукий, адже в людини яка постійно брала участь в походах, воювала, мала би трошки інші ознаки. Ми віддали зразки тканин з цього поховання на ДНК-аналіз до лабораторії Стокгольмського університету. Зараз очікуємо результатів. Щодо київського губернатора Семена Івановича Сукіна, то його поховання знайшли під час розкопок на території “Арсеналу”. Скелет був дуже погано збережений. Очевидно тому, що лежав в кам’яному саркофазі. Але при цьому збереглися еполети і частина одягу. Про цього було досить мало інформації в писемних джерелах — один-два рядки у книгах. Що можна сказати про його спосіб життя? Він був кавалеристом, в молодості багато їздив на коні. В нього була досить сильно розвинута мускулатура. Впродовж життя у нього було декілька дуже показових травм. В нього, наприклад, була зламана “під’язикова” кісточка.
В.Н. А як її можна зламати? Його намагалися задушити?
О.К. Можливо душили, можливо коли він був дитиною, то це сталося під час якоїсь забави. В нього також був перелом п’ястної кістки. Це могло статися у двох випадках: або дуже сильно когось вдарив кулаком, або ж від сильного удару ефесу шпаги. Далі ми стикнулись з досить дивною обставиною. За три роки до його смерті виконуючим обов’язки губернатора призначили іншу людину7. Було незрозуміло чому так, та й, зрештою, це мало кого, крім мене, цікавило. З наших досліджень виявилося, що Семен Сукін хворів на третинний сифіліс, яким, вочевидь заразився у молодості. Останні роки життя він не міг працювати, очевидно не лише від ускладнення хвороби, а й від сильного отруєння ртуттю. Кістки мали подекуди фіолетовий колір. Для того, щоб визначити причину такого забарвлення, потрібні були хімічні аналізи. Ми, на жаль, не змогли їх провести. Однак, можна припустити, що це — або грибок, який заразив кістки у саркофазі, або ж — що видається мені більш ймовірним — наслідок отруєння ртуттю. Я думаю, що саме це отруєння призвело до дуже важкої хвороби та смерті губернатора.
В.Н. Ртуть була головними ліками від сифілісу?
О.К. Одним із найпопулярніших засобів. Хворі приймали ртутні ванни, лікувалися парами ртуті, пили її. Від лікування ртуттю люди лисіли. Можливо і мода на перуки — один із наслідків лікування сифілісу.
В.Н. Побутує думка, що сифіліс прийшов до Європи із Америки, що цю хворобу привезли моряки Колумба, а потім ця хвороба почала поширюватися континентом. Якою ж була справжня історія поширення таких хвороб як сифіліс, чума, проказа?
Лікування сифілісу припіканням. Гравюра на дереві, кінець XV ст. (Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. Т.1. К.,1995. С.58. )
О.К. Сифіліс з’явився дуже давно. Є останки людей, інфікованих сифілісом, ще часів раннього залізного віку. Але це був очевидно не венеричний сифіліс, а ендемічний, його форма більш м’яка. Ми знайшли один випадок цієї хвороби у скіфському кургані на Більському городищі, ще один випадок був знайдений профемром Міхаелем Шульцем поблизу Новосибірська на території РФ. Сифіліс відомий в ранньому середньовіччі. Ми знаємо по меншій мірі один випадок в княжому Києві. На території Америки також відомі випадки так званого “доколумбового” сифілісу. Очевидно, що моряки Колумба обмінялася з індіанцями “своїми м’якими” штамами сифілісу і внаслідок цього обміну форма сифілісу на обох континентах стала більш агресивною. Більш того, змінився спосіб передачі цих захворюваня: якщо до XV ст. ендемічний сифіліс передавався переважно через побутові речі й шкірний контакт, то після такого “обміну” він набуває венеричної форми. Хвороба поступово ішла по Європі від Іспанії — до Франції, Німеччини й Італії — і дійшла до Східної Європи. Її шляхи ми можемо прослідкувати по тому як її називали в тій чи іншій країні (гальска хвороба, французська хвороба). Можливо такому її поширенню сприяли і більш вільні погляди на людське тіло і зняття жорстких церковних законів в епоху Відродження. В зв’язку з цим ми маємо дуже загадкову знахідку в Успенському соборі в Києві. Під час його реконструкції було знайдено два поховання. Останки лежали поряд. В обох була тяжка стадія венеричного сифілісу. Поховання цих чоловіків припустимо можемо датувати XV-XVI ст. Це — не найбільш ранній, але найбільш значимий, яскравий і загадковий випадок хвороби на території міста.
В.Н. Мандрівники, які їздили через українські землі в XVIII ст., згадували ледь не про епідемію сифілісу на цих територіях. Наприклад, доктор медицини Самуїл Гмелін в 1760-х роках писав про велике поширення сифілісу на території Гетьманщини. Ці свідчення підтверджуються Вашими дослідженнями?
О.К. Так, епідемія сифилісу була по всій Європі. В XVIII ст. 7 з 10 хворих, що приходили до лікарів в Лондоні, були хворі на сифіліс. А скільки ще не зверталося до лікарів. Це було повальне захворювання. Ним хворіли і бідні верстви населення, і багаті. Не могла вона обминути й українські землі. Це підтверджують дані з розкопок на “Арсеналі”: там переважно поховання XVIII ст., і кожен третій із похованих мав сифіліс. Епідемія була дуже велика. Лише з появою відносно нешкідливого препарату на основі миш’яку захворюваність суттєво зменшилася.
В.Н. Ще одна хвороба минулого — це чума. В середині XIV ст. в Західній Європі від “чорної смерті” померло 30-40% населення. Що тоді було в Східній Європі, на землях Русі?
О.К. Згідно літописів, “чорна смерть” не оминула українські землі. Однак виявлених поховань цього часу практично немає. В Києві на вулиці Фрунзе (нині Кирилівська) на початку ХХ ст. було знайдена велика яма зі спаленими кістками. Дослідники датували це поховання саме часами середньовіччя. Можливо це була саме епідемія чуми середини XIV ст. До нас, до Києва, епідемія “чорної смерті”, за літописами, приходила кілька разів: спочатку прийшла з татарами з Криму, потім через пару років до Києва дійшла друга хвиля — із Західної Європи через Новгород. Ще відомо декілька невеликих епідемій, про які писав Максим Берлинський. В XVIII ст. на землях України було дві величезні епідемії чуми. Перша в 1720 р., друга в 1770-1771 рр. Друга була більш страшною. Щоб пересвідчитися і відчути той жах, достатньо прочитати листи, які писали монахи Печерського монастиря монахам Видубицького монастиря. Ви читаєте той лист і відчуваєте поширення невідворотнього лиха, невідворотність загибелі. Був лист, в якому монах писав, що уже захворіла одна людина в монастирі і вони прощалися... Епідемій раніше було багато, і не лише чумних. Очевидно, що були епідемії дифтерії, віспи, інших бактеріальних і вірусних інфекцій, які просто тогочасні лікарі не могли ідентифікувати, й приписували їх Божій карі чи вже тим хворобам, які були відомі. Щодо прокази, то раніше вважали, що вона з’явилася в середньовіччі. Насправді вона з’явилася набагато раніше. Перші писемні згадки про це захворювання відносяться до 3-4 ст. до н. е. Мені пощастило бути в групі німецьких дослідників, які знайшли поки що найдавніший відомий в світі випадок захворювання на проказу на кістках. Ми вивчали останки з поховань на острові Елефантина, що у Верхньому Єгипті. Датувалися вони часом IV династії Давнього Царства (це 2600-2400 р. до н.е. — час побудови піраміди Хеопса). В цій популяції було декілька випадків прокази. При чому її прояви мало чим відрізнялись від тих, що ми знаходимо у більш пізніх похованнях на інших територіях. Що є досить дивним, адже прояви більшості захворювань змінюються в залежності від часу, умов та середовища. Такі самі ознаки, як і на єгипетських кістках, мені вдалося знайти на території Хмельниччини, в енеолітичному колективному похованні, що відноситься до культури кулястих амфор. Воно датуються 2800-2600 рр. до. н. е. Десь до цього періоду відносяться і поодинокі випадки захворювання на території Німеччини, що робить проказу ще більш давнішою, ніж ми підозрюємо, а її поширення дещо іншим, ніж вважалось до цього часу. Це свідчить про те, що наші знання допоки неймовірно обмежені.
Двоє хворих на проказу. Середньовічна мініатюра. Джерело
В.Н. В часи середньовіччя в Західній Європі, на Близькому Сходу була епідемія прокази. Як часто траплялося це захворювання на території Київської Русі.
О.К. На землях Русі також була проказа. Але очевидно вона мала ендемічну, м’яку форму і існувала тут задовго до того, як її принесли хрестоносці з Святої Землі в Європу. Припустимо, що хворі люди жили в Києві та містах Русі поряд зі здоровими. В ХІХ ст. на території Російської імперії відомий київський лікар Григорій Мінх описував кілька основних способів ізоляції хворих: лепрозорії (форма, очевидно, перейнята з Європи); села, у які виселяли хворих; хати на задніх дворах в межах садиби. Найбільш поширеними, й більш давнішими виглядають на нашій території останні два типи. Оскільки в княжому Києві ознаки цього захворювання трапляються поодиноко на всіх цвинтарях, то я вважаю, що ті, хто страждали на проказу, могли мешкати в своїх родинах, хоча й припустимо — відносно ізольовано. Виключенням є цвинтар у “місті Ярослава”, про який в вже говорила. Загалом, серед знайдених жителів міста княжого періоду десь 15-20% мали ознаки захворювання, подібного на проказу.
В.Н. В Південній Америці існували цілі острови прокажених...
О.К. Можливо в нас також були окремі поселення із таких хворих. Власне прокажених було багато і в часи середньовіччя, і в пізніші часи. При університеті св. Володимира в Києві ще на початку ХХ ст. діяла лабораторія, яка займалася проказою.
В.Н. Якими темами Ви зараз займаєтесь, а також яку літературу можете порадити нашим читачам, які зацікавилися палеопатологією і захочуть дізнатися ази цієї науки та прочитати найбільш відомі дослідження?
О.К. Зараз ми (наша неформальна група палеопатології) працюємо у декількох напрямках. По-перше, це реконструкції професій (розроблення остеологічних комплексів вершника, лучника, арбалетника, колісничого тощо). В нас триває проект по “амазонках” — жінках-воїнах різних епох, зокрема епохи раннього заліза. Ми вивчаємо трепанації на черепах людей епохи бронзи. Сподіваюсь, що цей проект закінчиться створенням хоча б тимчасової виставки в Археологічному або Історичному музеї. Почали нещодавно проект по дослідженню економічних стратегій популяцій епохи бронзи. Ми беремо участь в проекті по пошуку решток короля Данила Галицького в Холмі. Крім того, я продовжую дослідження населення княжого Києва та Києва XVI-XVIII ст. , зараз вже з підключенням генетичних та інших методів. Ми займаємось, крім того, по можливості, антропологією полів битв. Вже я говорила про відкриття ями з черепами в Чигирині. Це також очікувано є унікальним відкриттям та проектом на декілька років. І це ще мала частка того, що робимо ми з моїми студентами та аспірантами. На жаль, нас досить мало, а, як ви бачите, проектів та напрямків дуже багато, тому ми намагаємось залучати якомога більше молоді до антропології. Це, на жаль поки що досить важко, зважаючи на те, що фізична антропологія викладається лише на магістерській програмі в Києво-Могилянській академії. Однак, я проводжу вільні заняття для студентів, які планують у майбутньому зв’язати своє життя з антропологією та, зокрема, палеопатологією. Ще однією проблемою є тривалість навчання — оскільки, щоб освоїти ази, одного року мало, а для досягнення хоч якогось рівня, крім бажання та розуміння, потрібно ще й не менше 10 років тяжкої праці для набуття досвіду. Людина повинна орієнтуватись добре не лише в історії, а й в законах біології, вільно володіти основними анатомічними знаннями та знати основи медицини. І вже в процесі виникає основна проблема — працевлаштування, оскільки не всі організації, які займаються археологічними дослідженнями (музеї, заповідники, інші інституції) достатньо добре розуміють необхідність антропологічних досліджень та їх значення для історичної науки та розбудови держави в цілому. Сподіваюсь, що з часом цю проблему ми вирішимо. Що стосується літератури, то книжок, на жаль, допоки не дуже багато. Переважно це література англійською та російською мовою, яку можна знайти в інтернеті або бібліотеках. Декілька праць я вже назвала — “Болезни древних людей” Дмитра Рохліна, “Болезни и врачевание в древней Прибалтике” Віліса Дерумса, “Ноmо sapiens— история болезни” Олександри Бужилової, “Трепанации у древних народов Евразии” авторства Марії Меднікової. Зрештою, мої роботи, окрім “Киян княжої доби”, можна знайти в інтернеті, зокрема на Academia.edu.
Співробітники відділу біоархеології Інституту археології НАН України: Юлія Ушкова, Людмила Литвинова, Тетяна Рудич, Інна Потєхіна, Олександра Козак, Тетяна Слободян, Юрій Долженко і Олег Журавльов
В.Н. Дякую Вам за цікаве інтерв’ю.
3. Автори дослідження “Height, Health and History
Nutritional Status in the United Kingdom, 1750–1980” встановили, що в британській армії офіцери (які походили з аристократичних родин) були в середньому вищі за солдатів (вихідців із родин селян та робітників) в середньому на 5-6 дюймів (12,7-15,24 см.). Однією з головних причин такої відмінності було краще харчування.
4. От як розорення Звягеля описує літописець: “....прийшов Данило із силою-силенною війська, із братом своїм [Васильком] і з сином Львом. І коли побачили [це] городяни, то страх напав на них, і не видержали вони, і здалися. І [Данило] город запаболив, а людей вивів і оддав їх на поділ, — то брату своєму, а то — Львові, інших — Шварнові. І пішов він до себе додому, взявши город. Коли ж Роман прийшов до города [Возвягля] і литва, то литовці, кинувшись на город, не побачили нічого, тільки самі головні [та] псів, що бігали по городищу.
5. Нині село в Кагарлицькому районі Київської області.
6. Семен Іванович Сукін був київським губернатором в 1736-1740 рр.
7. Сукіна було призначено київським губернатором 11 (22) лютого 1736 року. У грудні 1737 р. “к правлению губернских и прочих дел” були призначено генерала Рум’янцева, з березня 1738 року обов’язки губернатора виконував генерал Леонтьєв.