Дмитро Титаренко - відомий в Україні дослідник з історії Другої світової війни та безпосередньо окупаційної політики на Донбасі того часу. Зараз він, як і багато інших, емігрант з Донецька і продовжує працювати в Донецькому юридичному інституті МВС України, що переїхав до Кривого Рогу. Він люб'язно погодився дати інтерв'ю нашому ресурсу про Донбас, минуле і сьогодення, складнощі політики та історичної пам'яті. Розмову веде Андрій Портнов.

-    Почну із запитання до Тебе як фахівця з історії нацистської окупації Донбасу. Чи особисто Тобі знання про повсякденність окупації допомагає зрозуміти те, що сталося в Донецьку 2014–2015 років?

-    Ти знаєш, хіба що до певної міри. Все ж таки різними є епохи, різними є політичні актори та їхні цілі, іншим є і історичний, і геополітичний контекст, і, скажу відверто, дуже неоднозначним є сприйняття воюючих сторін мешканцями Донбасу. І ситуація, коли понад 1,5 млн. жителів Донбасу виїхали від війни на територію України, а близько 1 млн. –  до інших держав, передусім до Росії, також не дозволяє проводити прямі паралелі. Все набагато складніше, ніж ми собі уявляємо, адже поняття «окупант», «ворог» для багатьох після майже двох років бойових дій набули різної, діаметрально протилежної, конотації. Єдине, що впадає у вічі і чому дійсно дивуєшся, коли оцінюєш все те, що відбулося в нашому суспільстві останніми роками (маю на увазі не лише Донецьк, Донбас, але й  Україну загалом та Росію), – наскільки легко, незважаючи на страшний досвід війн ХХ століття і, здавалось би, сформований імунітет, вдалося пробудити звіра в звичайній людині, яка виявилася спроможною швидко сприйняти сконструйований пропагандою «образ ворога», в тому числі і в особі свого співгромадянина або представника близького  не лише географічно, але й  історично, і ментально, і культурно народу. Наскільки потужною є сила пропаганди і наскільки ми слабкі в протидії їй, наскільки важко включаються в нас захисні механізми, насамперед критичне мислення. Війна як лакмусовий папірець – вона виявляє і нелюдів, і Людей.  Бажання нажитися на горі цивільного населення, реалізація абсолютно різних стратегій виживання і збагачення, які неможливо уявити за умов мирного часу, заклики до виявлення «ворогів держави» і пробуджена в нас «культура доносительства» (причому по обидві сторони лінії розмежування), ситуація, коли життя людини мало чого вартує – це ми вже проходили понад 70 років тому.  І, на жаль, ця історія повторилася. У той же час, на власному досвіді, спостерігаючи за тим, що відбувається в Донбасі, переконуєшся у висновках, яких дійшов на підставі аналізу  архівних документів та бесід із десятками свідків минулої війни – життя все одне триває за будь-яких умов, навіть у спотворених війною формах. Так само як і понад 70 років тому.  І ще одне хотілося б додати –  ситуація, коли між членами однієї й тієї ж родини, друзями, коллегами по роботі, сусідами відбувся глибокий розкол (знаю численні приклади цього, в тому числі і серед близьких та знайомих), дуже нагадує ситуацію громадянської війни, хай навіть і привнесеної ззовні.  А в громадянських конфліктах переможців не буває. Ми теж це знаємо.

-    Все ж таки, чому саме в Донецьку і Луганську сталося те, що сталося? Чи тут справа в специфічній донбаській “ідентичності”, про яку люблять розважати деякі українські інтелектуали? Чи це передусім ефект інших політично-економічних чинників: поведінки місцевих еліт, втручання Росії тощо?

-    Тут переплелося дуже багато. Відповідь на це питання в Твоїй статті, яку ми з тобою обговорювали, і до якої я хочу відіслати тих, кого цікавить ця проблема,  є вичерпною.  Я погоджуюся практично  із усіма її  тезами.  Думаю, що особлива  «донбаська ідентичність», про яку говорять наразі, є  певною мірою гетеро- та автостереотип, яким хтось вдало маніпулює з обох боків, щоправда з різними цілями.

Водночас, на чому хотілось би наголосити – саме зараз, можливо, і відбувається формування донбаської ідентичності – на основі специфічного досвіду війни, пережитого жителями регіону. І навіть ті, хто вимушено покинув Донбас, теж не залишилися осторонь цього процесу. Моїй дружині, уродженці Львівської області, яка закінчила університет та аспірантуру в Донецьку, працювала там у виші, створила там родину,  і загалом, завжди  відчувала себе в Донбасі досить комфортно, в серпні 2014 році (мені вдалося її відправити з дітьми до її батьків після перших обстрілів Донецька) один з сусідів в її рідному селі сказав: «Знаєш, сонечко, я б ваш Донецьк стер з лиця землі. І плювати (він висловився інакше – не хочу дослівно) мені на дітей». Хочу зауважити – це було на початку, коли жертви вимірювалися ще десятками – не тисячами.  Але  саме з того моменту моя дружина, і мої діти сповна почали відчувати: вони «донецькі». З цим  зіткнулася і старша донька, коли про неї в очі і поза очі у школі говорили «сепаратистка».  Я розумію, що це були діти, і говорили вони зі слів батьків, але моральна травма в моєї дитини залишилася все одно. Стигматизація жителів Донбассу, створення  «образу ворога», до чого вдаються певні політики, «інтелектуали» (не наважусь назвати їх інтелігентами), частина суспільства в цілому, безумовно виконує певні  політтехнологічні цілі та приховує певні власні комплекси. Але це шлях в нікуди. Якщо ми справді хочемо єдиної держави.  

-    Де саме і яким чином київська влада припустилася засадничих помилок у політиці щодо Донбасу? Яких аспектів місцевої ситуації, можливо, не розуміють ані в Києві, ані у Львові, ані в Дніпропетровську?

-    Очевидно, ключова проблема полягала в тому, що події розвивалися за наростаючою, і коллапс владних структур у регіоні прогресував. За умов дефіциту легітимності політичних сил, що прийшли до влади після Майдану,  деморалізації силових структур держава продемонструвала свою нездатність вчасно застосувати силу,  фактично втративши на неї монополію. Хоча за тих умов, визнаю, це було проблематично. Свою роль зіграла і повна дезорієнтація та розгубленість людей – адже Майдан показав руйнівну стосовно державних інститутів силу. Ми мусимо пам’ятати, що перші випадки захоплення зброї в органах міліції та СБУ сталися взимку 2014 року в західних областях, а не в квітні 2014 року у Донбасі. До речі,  це дуже вплинуло на настрої.  В цілому ж населення в регіоні, навіть будучи значною мірою незадоволене діями попередньої влади, не було готове до радикальних дій: революції, як відомо, відбуваються в столицях.  Думаю, що творці революції на Майдані  забули, що кожна революція супроводжується контрреволюцією, яка починається на периферії. І для того, щоб знизити протестні настрої в регіоні, треба було шукати ті гасла і робити ті кроки, які могли б об’єднати суспільство. Варто зазначити, що праворадикальна естетика протесту, розтиражована і акцентована ЗМІ (не виключаю, що навмисно), хвиля насилля з обох боків відлякали багатьох. Так само як і ті політичні лідери, що прийшли на хвилі Майдану, але навряд чи могли претендувати на роль інтегруючих постатей і моральних авторитетів.  Не знаю, чи була це помилка, чи це все ж таки стало частиною продуманої стратегії,  але конфлікт інтересів (політичних еліт, олігархічних угрупувань,  зовнішніх гравців) поступово трансформувався в конфлікт ідентичностей, що в умовах суспільства з різними соціокультурними особливостями і, особливо за умов  масованої цілеспрямованої пропаганди, є вкрай небезпечним.  

Не зупинятимусь на всіх прорахунках, тим більше,  що про реальні чинники, які спонукали постмайданних політиків і наших сусідів діяти так чи інакше, ми навряд чи зараз дізнаємось (якщо взагалі взнаємо про це). Дозволю висловити декілька міркувань з приводу тих помилок (якщо це не щось гірше за них), про які можу судти на підставі власного досвіду або досвіду свого оточення – родини, колег, друзів.

Колосальною, стратегічною  помилкою було введення перепусткового режиму, що став не лише джерелом зловживань з боку структур, що контролюють режим перетину лінії розмежування, але й з огляду на невиправдану складність оформлення перепусток. Через це багатьма він сприймався як відверте знущання. Тим більше, беручи до уваги постійні обстріли, процес подання документів з самого початку був пов’язаний із безпосереднім ризиком для життя.  Багатьом людям, у тому числі і мені, вдалося подати документи лише після декількох безуспішних спроб виїзду до місць прийому заяв.  Хоча перепустку можна було і купити – знаю про це з перших вуст. Ситуація, коли в січні-лютому 2015 року на блок-постах завертали старих людей і матерів з малими дітьми, які хотіли виїхати, але в них не було перепусток (і це за  умов зимового загострення, коли кількість жертв від обстрілів збільшилася) дуже негативно вплинула на настрої.  Для багатьох жителів регіону, які залишилися на непідконтрольній території, зберігаючи тим не менш лояльність до держави, перепустковий режим фактично став ознакою того, що вона відгороджується від них. Держава, яка виявилася неспроможною забезпечити стабільність, захистити своїх громадян, не знайшла нічого кращого, як відвернутися від них. До речі, саме ці ігрища із перепустками стали  основною причиною того, що минулого року випускники з непідконтрольних територій, які хотіли здати ЗНО, не могли проїхати через блок-пости.  Думаю, не треба пояснювати, що втратила від цього українська держава.  

Серйозно підірвала репутацію держави ситуація з пенсійними виплатами. Фактично пенсіонери були поставлені перед вибором –  або виїжджати з непідконтрольної території і перереєстровуватися на нових місцях проживання (лише за цих умов їм виплачувалася пенсія), або залишитися без виплат. За такої ситуації значна частина пенсіонерів, яка була не в стані виїхати, змушена була зареєструватися в органах соціального захисту самопроголошених республік і саме від них, після того, як пенсіонери 7-8 місяців були без українських пенсій, почала отримувати пенсії. Думаю, немає зайвої потреби говорити,  що призначення пенсіонерам пенсій з боку ДНР легітимізувало її  більше,  ніж будь що. Водночас це сприяло формуванню в багатьох пенсіонерів впевненості в  тому, що держава просто не бажає платити пенсіонерам, яких вона не розглядає в якості своїх громадян (до речі, це наклалося і на пам'ять про втрачені під час розпаду СРСР грошові вклади в «Ощадбанку»). Було озвучено абсолютно різні і взаємовиключні версії пояснень українських політиків (починаючи з Пашинського і Денісової й закінчуючи Семераком із Яценюком) щодо того, чому пенсіонери з непідконтрольної території з літа 2014 року не могли її отримувати.   Тим не менше  навіть взимку 2015 року на території шахти ім. Засядька (вугілля з неї йшло і українському споживачеві) працював банкомат «Ощадбанку». Все це змушує замислитися над, очевидно, іншими причинами незрозумілої ситуації із виплатою пенсій.

Одна з помилок пов’язана з прийняттям та реалізацією декомунізаційних законів.  Загалом за сучасних умов слід дуже обережно ставитися до спроб формування залежного від сьогоднішньої політичної кон’юнктури  історичного (а в наших умовах – і  політичного) дискурсу, в якому під приводом деміфологізації історії наші політики і історики від політики намагаються відтворити нові, але також досить далекі від історичних реалій чорно-білі міфи.   Слід враховувати регіональні особливості, той факт, що Донбас значною мірою втілив концепт радянської модернізації, що досвід життя за Радянського Союзу тут вимірювався не лише репресивними практиками, що врешті-решт доба української незалежності позначилася не лише здобутками, але й численними втратами. Боротися з проявами радянської ідентичності (якщо з ними взагалі необхідно боротися – час все розставить на свої місця) треба не незрозумілими заборонами, адмініструванням і вандалізмом, а шляхом перш за все вищих життєвих стандартів, з чим в нас, якщо дивитися на ситуацію об’єктивно, за багатьма параметрами проблеми.  Я не говорю вже про морально-етичний аспект декомунізаційних практик – думаю, що годоніми Червоноармійська або  Героїв Сталінграду, ойконім Красноармійськ переважна  більшість не лише моїх земляків, але й усіх громадян України сприймає не як символи тоталітаризму, і тим більше «радянської окупації», а як пам'ять про армію, що  внесла вирішальний внесок у визволення України і  розгром нацизму і в лавах якої загинули мільйони наших співвітчизників. Сліди тої війни відчутні і донині  майже в кожній родині.  Спроби створити нову модель історичної пам’яті, вибравши примітивний шлях зачищення історії і автоматичної заміни плюсів на мінуси і навпаки  –  не найкраща практика для держави, яка повсякчас декларує відданість європейським цінностям, до числа яких, очевидно, все ж таки відноситься плюралізм думок і неприпустимість використання історії в політичних цілях. До речі, знаю, що багато колег-істориків, краєзнавців, колег з-за кордону (не говорячи вже про місцевих мешканців) з осудом поставилися до цих владних ініціатив.  Думаю, що декомунізаційні закони це не те, чого потребувало суспільство, і не лише в Донбасі. Вони послужили засобом відвернення уваги громадськості від реальних проблем у державі і хіба що  задовольнили деякі фобії певних політичних сил.  Я вже не говорю про те, що той параноїдальний антикомунізм, який продемонструвала влада, загострив громадянське протистояння в суспільстві, давши зручні приводи для проведення антиукраїнської пропаганди, і до певної міри спровокував ескалацію конфлікту. Думаю, на тлі відсутності реальних позитивних зрушень у державі це може зіграти злий жарт з ініціаторами та апологетами цих законів, ставши ледь не єдиною доведеною до кінця «реформою».  

Величезною помилкою стало призначення на керівні посади в органах військово-цивільної адміністрації людей, які своїми діями зарекомендували себе насамперед як своєрідні культуртрегери, головне завдання яких полягає в тому, щоб «українізувати» і «дерадянизувати» Донбас. Ситуація, коли з вуст перших осіб в керівництві областей озвучується теза про те, що 95 % населення Донбасу ніколи не виїжджали за межі своїх областей (і це в регіоні, етнічний склад якого формувався передусім за рахунок міграцій) і звідси, мовляв, проблеми цих «ватників», коли чиновник рапортує про те, що всі навчальні заклади в одному з міст «нарешті» переведені на українську мову навчання (і це за тих умов, коли саме політично інструменталізоване мовне питання послужило одним із каталізаторів подій на Сході України), коли немає зрозумілих пояснень, чому блок-пости не обладнані туалетами (і це за умов, коли  люди підриваються на мінах, відходячи на узбіччя для справляння елементарних фізіологічних потреб), змушує замислитися над їх  моральними та діловими якостями.  До речі, хотів би застерегти проти ретрансляції міфу про нібито тотальну антиукраїнську налаштованість Донбасу, невміння його мешканців говорити українською і нагальну необхідність «українізації»  - українізація освітнього, культурного простору, діловодства  тут поступово відбувалася, не в останню чергу, зрозуміло, на основі прагматичного розрахунку.  Але в будь-якому разі питома вага людей, які розуміли і користувалися перевагами фактичної двомовності і, що найголовніше, шляхом можливості вибору, тут поступово зростала.  Тому будь-які спроби зараз вдаватися до  крайнощів і позбавляти людей можливості вибору з боку влади  будуть величезною помилкою і призведуть до зворотної реакції.  

Хотілось би звернути увагу на те, що держава  фактично не проводила ніякої інформаційно-роз’яснювальної та контрпропагандистської роботи. Натомість були створені широкі можливості для того, щоб різного роду «експерти», недобросовісні журналісти та фейсбучні активісти стрімко і з готовністю створювали «образ ворога». Ситуація, коли мої колеги, добре знані в Україні і за кордоном історики,  заявляли мені, що на Донеччині  був найнижчий освітній рівень в Україні  і говорили про те, що кожен другий мешканець Донбасу сидів у тюрмі, змушує констатувати: адекватний аналіз того, що відбувається стане можливим лише тоді, коли ми вимкнемо телевізор і почнемо читати книжки і слухати очевидців.   

Ані в Києві, ані у Львові, ані в Дніпропетровську не розуміють одного – за ці майже два роки населення Донбасу, яке залишилося тут або виїхало, рятуючись від війни, отримало страшний у своїй парадоксальності (здавалось би, ХХІ століття, позаду дві, особливо жахливі для Європи світові війни ХХ століття) воєнний досвід. При  цьому  досвід страшний з огляду на свою масштабність – декілька мільйонів людей, яким довелося відчути екзистенційний страх. Говорю так, тому що сам його неодноразово відчував, коли був у місті (хоча з часом відчуття стає не таким гострим і під звуки канонади за вікном можна навіть спати і писати статті). В 100 метрах від мого будинку були загиблі внаслідок артобстрілів люди, в мене у дворі розривалися міни, в під’їзді полетіли шибки, декілька освітніх та культурних установ, в яких я працював у різний час у Донецьку,  постраждали внаслідок бойових дій.  Тобто образи війни, як ментальні, так і візуальні, залишаться в кожного з донеччан назавжди.   

Зараз багато говориться про військові втрати – це дійсно жахливо, сотні чоловіків, дітей, батьків. На фоні повідомлень про них  не дуже звертають увагу на те, що найчисельнішою категорією втрат є втрати саме серед цивільного населення. Мова йде про тисячі тих, хто загинув від артобстрілів, підірвався на мінах, помер в довжелезних штучних чергах на блок-постах. Згадуючи про переселенців з Донбассу, ми не повинні забувати про близько 1 млн. наших співгромдян, які, рятуючись від війни, виїхали на територію інших держав, здебільшого до Росії. Серед них є мої друзі, сусіди, колеги, родичі, люди з різними поглядами на ці події  і ставленням до ворогуючих сторін.  Дуже хотілось би, щоб усі ці люди повернулись, хоча і розумію, що для багатьох  це буде неможливо, адже в них і під впливом власного воєнного досвіду, і під впливом пропаганди склалася своя власна картина того, що відбулося.  

Те, що сталося в Донбасі, має глибокий особистісний вимір.  Практично немає родини, яку б тим чи іншим чином не зачепили ці події. У кожній з них своя трагедія – велика чи дуже велика. І оцінка цих подій залежить від здатності керуватися розумом і здатності до  емпатії, яка, на жаль, традиційно не є властивою нашому політикуму і, як виявилося, під впливом інформаційної кампанії деякій частині нашого суспільства.

Наведу лише один приклад: восени 2014 року одна моя близька родичка після того, як у Донецьку припинила роботу її організація, отримала від керівництва, що втекло до Краматорська, кинувши всю документацію напризволяще, пропозицію залишитись у Донецьку і забезпечити  звільнення працівників, що залишались у місті. Протягом двох місяців за умов постійних обстрілів вона возила із собою через півміста трудові книжки двохсот працівників організації, дбаючи про  збереження документів (хоча керівництво з Краматорська радило їх спалити), доки не роздала їх людям. Коли вона переїхала до Краматорська, то з нею не розрахувались, мотивуючи це відсутністю коштів (хоча для зйому собі там житла, не говорячи вже про зарплату, керівництво організації гроші знайшло). Звернення до органів влади з проханням зарадити у цій ситуації   не мали жодних наслідків. Лише через суд, влітку 2015 року вона отримала заборговані кошти. У Краматорську їй вдалося знайти нову роботу.   Влітку родичка під час  відпустки приїхала в Донецьк до матері. Там вона була змушена зробити серйозну операцію (воєнні стреси далися взнаки) – випадок був ургентний, існувала загроза життю. Слава богу, в Донецьку, попри умови війни залишилися кваліфіковані лікарі, були родичі, які забезпечили післяопераційний догляд, знайшли потрібні на операцію та ліки гроші.   Понад місяць родичка знаходилася на лікарняному.  Коли вона повернулася до Краматорська, їй сказали, що вони не визнають лікарняний медичної установи, що знаходиться на непідконтрольній території і ставлять їй прогули. Абсолютною несподіванкою стало те, що одна з колег по роботі (до речі, жителька Краматорська, яка також 2 місяці була в умовах бойових дій), продемонструвала неприховану ненависть, заявивши, що «ви, донецькі, винні в усьому».  Як це можна пояснити?  Керуючись логікою керівництва установи, де вона працювала  –   до речі Донецького медичного університету ім. Горького, евакуйованого до Краматорська – в її випадку після встановлення діагнозу необхідно було будь-якою ціною виїжджати на контрольовану територію і робити дуже складну операцію, реально ризикуючи життям, в лікарні, яка не мала ані необхідного обладнання, ані відповідних фахівців, за умов відсутності коштів та близьких, хто міг би допомогти (до речі, лікарі в Донецьку, роблячи їй операцію,  не питали, де вона працює – на території ДНР чи на українській території). Якщо такими є аргументи медиків, які за визначенням мають бути гуманістами, то що можна говорити про інших? Безумовно, родичка звільнилася і повернулася у Донецьк.  З яким відчуттям, думаю, не варто говорити.  

Ти знаєш, після всього цього розмови про «патріотизм» тих, хто виїхав, і «ватність» тих, хто залишився, про нові європейські гуманістичні цінності (про що дуже люблять говорити наші можновладці)  втрачають будь-який сенс. Треба визнати – держава зрадила очікування багатьох тих, хто попри агресивну антиукраїнську  пропаганду бачив себе в Україні і вірив в державу.  Виїхали ті, в кого була переведена робота, в кого були родичі, готові прийняти на тривалий термін своїх близьких, в кого врешті–решт були гроші. До речі,  ті, про кого в суспільній уяві створився стійкий образ з негативною конотацією – «донецькі» - виїхав першим. У Донецьку залишилися не «донецькі» -  прості донеччани – люди, яким просто нема куди їхати, навіть за умов постійної загрози життю,  хто небезпідставно розуміє, що державі він особливо не потрібен, у кого єдиним багатством є зароблене ще  за  радянських часів житло, хто сподівається, що в квартиру все ж таки не влучить снаряд, а його не поцілить осколок, врешті-решт ті, хто хоче до кінця залишитися на своїй землі.   У той же час необхідно усвідомити – в Донецьку наразі створені альтернативні владні структури, працюють школи, виші, лікарні, функціонують громадський транспорт, комунальні служби, деякі промислові підприємства – і все це на фоні дедалі помітнішого російського впливу (в тому числі і як наслідок економічної та транспортної  блокади з української сторони). Не думаю, що українська  держава від цього виграла.

Очевидно, я говорю про ті речі, які важко збагнути. Навіть у Донецьку далеко не всі в змозі усвідомити, що десь в іншому районі міста за 10-15 кілометрів люди сидять в підвалах, а на вулицях рвуться міни. Досвід війни можна осягнути лише емпіричним шляхом, хоча я, займаючись історією Донбасу в роки Другої світової, багато разів рефлексував з приводу того, про що мені говорили свідки війни.  Для того, щоб оцінити все те, що відбувається, треба просто хоча б декілька днів провести в Донецьку за умов обстрілів (і невідомо, хто стріляє і звідки летить),  хоча б раз проїхати через блок-пости, де, повірте, в умовах штучних багатокілометрових черг, замінованих узбіч на фоні відсутніх туалетів, врешті-решт хабарництва і хамства на блок-постах, коли війна перетворилася на бізнес,  відчуття лояльності до держави, навіть у тих, у кого воно зберігалося,  можна втратити дуже швидко.  Це треба чітко усвідомлювати тим, хто бере на себе відповідальність за політичні та військові рішення.

-    Чи можна в донбаській ситуації після майже двох років війни говорити про засадничі помилки Путіна та ДНР-ЛНР? Чи може Україна якимось чином ними скористатися? І чим, власне, є, на Твою думку, ДНР? Як можна соціологічно, історично чи політологічно її схарактеризувати?

-    Очевидно, деякі з них збігаються з помилками українського уряду – прагнення перетворити конфлікт інтересів, передусім геополітичних та економічних, на конфлікт ідентичностей. Недооціненим залишився той факт, що спільнота Донбасу не була гомогенним середовищем, однозначно готовим до сприйняття політичної концепції “Новоросії” (незважаючи на в цілому досить критичне ставлення до методів Майдану і тих політичних сил і лідерів, що прийшли до влади на його хвилі).  Безумовно, факт відвертого збройного втручання, нехтування життям цивільного населення, перетворення його на заручника ситуації на тлі не дуже зрозумілих гасел, внутрішніх протиріч,  змусив багатьох замислитися над цілями всього того, що відбувається в Донбасі.  

Але в будь-якому разі переконаний – військового вирішення ця проблема не має. І говорити про її можливість можуть або ті, хто не бачив кров на вулицях свого міста і не втрачав у цій бійні своїх рідних, або ті, хто хоче здобути політичні або фінансові дивіденди. У будь-якому разі це огидно і неприйнятно для будь-якої адекватної людини.  Домовлятися і шукати компроміс – єдиний варіант. Навіть з ДНР та ЛНР і тими, хто за ними стоїть.  Для мене очевидним є одне – я не знаю ціни, яку не можна було б заплатити за мир у Донбасі. Я розумію, що кажу дуже непопулярні речі,  але якщо протягом 2-3 років нам не вдасться цього досягнути, думаю, що ця територія а, найголовніше, люди для України будуть втрачені.   Надовго, якщо не назавжди. І винними за це будуть всі ті, хто є причетним до прийняття політичних рішень зараз.

Відповідь на питання про сутність ДНР  для мене наразі є досить складною, оскільки за умов відсутності репрезентативної соціології боюсь припуститися хибних висновків. Зазначу лише, що для багатьох її місцевих адептів, передусім на рівні політичного функціонування, практична реалізація ідеї «народної республіки» стала своєрідним соціальним ліфтом, який зміг забезпечити їм той соціальний статус, який в силу об’єктивних і суб’єктивних чинників (закритості каналів рекрутування, відсутності традиційних для нашого політичного середовища родинних зв’язків, браку фінансових можливостей, врешті-решт обмеженості власних здібностей) був раніше для них недоступний. У той же час зрозуміло – без зовнішнього впливу та підтримки ДНР не змогла б відбутися. Таким чином значна частина мешканців Донбасу стала заручником глобальних політичних ігор, які вилилися в повномасштабні бойові дії.    

Слід визнати, що час у цій ситуації на території самопроголошених республік грає проти України.  Питома вага тих, хто, усвідомлюючи себе громадянином України,   розчаровується  в ній,  зростає.  Безумовно, Україна може скористатися ситуацією на непідконтрольній території, але лише в тому випадку, якщо зможе запропонувати реальну привабливу альтернативу – політичну та соціально-економічну. Поки українські політичні еліти попри одягнуті нові шати демонструють всьому світові традиційні та незмінні протягом вже понад 20 років форми і методи роботи, спрямовані лише на задоволення своїх владних амбіцій і корисливих інтересів, Донбас поступово віддаляється. Очевидно, українському суспільству треба усвідомити, що найбільший ворог знаходиться всередині. Всеохоплююча корупція стала українським родовим прокляттям. Саме вона, тотальне пограбування держави нашими псевдоелітами і зубожіння населення протягом останніх понад 20 років, як це не парадоксально звучить, призвели і до Майдану, і до «русской весны».  У природі цих явищ, мені здається, багато спільного.

Нам треба зшивати країну, більше думаючи про реформи і майбутнє країни, про те, як жити далі в суспільстві, що пережило не лише зовнішню агресію, але й глибокий громадянський конфлікт.  Найголовніше – спробувати відійти від мови ворожнечі, ретрансляції пропагандистських штампів, знайти конкретні інтегруючі чинники і зрозуміти, що найголовнішою цінністю в будь-якому суспільстві є людина з її власними уподобаннями, традиціями та поглядами. Знаю одне: успішний Донбас без України неможливий. Так само як успішна Україна неможлива без Донбасу.

-    Зараз Ти живеш і викладаєш у Кривому Розі. У чому це місто відрізняється від Донецька? А в чому, можливо, воно несподівано подібне до нього?

-    Засадничо різниця полягає, безумовно, в тому, що це мирне місто. Але, очевидно, це та відмінність, яка відрізнятиме зараз не лише Донецьк, але й Макіївку, Луганськ, Горлівку від усіх інших міст за лінією розмежування, на мирній території. Кривий Ріг, так само як і більшість міст Донбасу, втілив у собі концепт радянської модернізації, починаючи від архітектури і годонімів і закінчуючи тим, що питання етнічної самоідентифікації  тут відіграє порівняно другорядну роль. Тобто, власне, це те, що є звичним для донеччанина, жителя Донбасу. Це передусім індустріальне місто із властивою йому субкультурою.   Місто в цілому зустріло нас гостинно і, що важливо для нашого навчального закладу, місцеві мешканці пішли до нас, як на стаціонар, так і на заочне відділення.  Люди розумніші за наших політиків і деяких недобросовісних журналістів, що посилено продукують міфи і стереотипи про «донецьких». Хоча, безумовно, з деякими не дуже приємними проявами фобій, а може й просто досить типовим для наших державних інституцій хамством та некомпетентністю на індивідуальному рівні зустрітися довелося.

З самого початку після переведення нашого інституту сюди ми зіткнулися із цілим комплексом проблем, починаючи від приміщення і житла для викладачів і студентів й закінчуючи відновленням навчально-методичної бази і бібліотеки. Колективу інституту протягом короткого часу вдалося в основному вирішити більшість із них. Власними силами, на суботниках, ми привели до ладу, відремонтували виділене нам містом приміщення, в якому зараз проходять навчання, за підтримки низки навчальних закладів та громадських організацій створили досить пристойну бібліотеку, яку постійно поповнюємо, продовжуємо займатися наукою – проводити конференції, видавати монографії, готувати та захищати кандидатські та докторські дисертації.   Думаю, що освітній ландшафт Кривого Рогу наші виші-переселенці збагатили, і місто  аж ніяк не програло від нашого переїзду сюди.   

Але для мене особисто і для моєї родини є лише одне рідне місто – Донецьк. Попри те, що там відбувається і відбудеться.