Історія та сучасність, як відомо, мають нерозривний зв’язок. Він же в свою чергу може ґрунтуватися на безперервній, реанімованій та уявній моделі – традиції. Тут нас цікавить уявлення про Візантію та її відносини і вплив на Київську Русь. У цій ситуації ми зустрічаємося з яскраво вираженою амбівалентністю. З одного боку, вплив Візантії на Русь є колосальним і безсумнівним, з другого боку – Візантія майже не присутня в науковому та суспільному дискурсі сучасної України. Чому? – Відповісти досить складно. Вочевидь, на це вплинуло багато факторів: падіння Візантії як такої, Берестейська унія та перепідпорядкування Київської митрополії 1686 року, зміна торгівельних та культурних шляхів, розвиток вітчизняної школи візантиністики і водночас її руйнація і т.д. Але це лише окремі поверхові штрихи, які повинні бути додані до загальної сукупності причин, які призвели до помітного цивілізаційного крену в бік Заходу. При цьому ми повинні пам’ятати, що візантійська парадигма нас оточувала і продовжувала жити з нами і в нас, головним чином через культурне надбання. У такому разі, відсутність знань про Візантію, загрожує нам достатньо поверховим розумінням власної історії і себе у ній. На щастя, наразі, в Україні ми бачимо відродження візантиністики як науки і збільшення уваги до пам’яток, що пов’язані із візантійською спадщиною. Дуже вдало, на нашу думку, це питання розкриває не тільки як наукову проблему, а й суспільну, добре знаний у світі візантиніст, теоретик та історик мистецтва, академік Олексій Михайлович Лідов у своєму інтерв’ю для російського журналу «Эсперт». Ідеї та концепції цього автора знані й апробовані українськими медієвістіами у власних дослідженнях. У зв’язку із актуальністю теми незнання Візантії для українського сьогодення, це інтерв’ю вирішено було перекласти і донести ширшому колу зацікавлених читачів. Незважаючи на певні зрушення, ми бачимо й серйозні проблеми, які одночасно стосуються як світу української історичної науки, так і суспільства загалом. Адже у багатьох вищих навчальних закладах, на історичних факультетах, навіть не читається курс з історії Візантії. Кількість захищених дисертацій, і відповідно - публікацій, порівняно із іншими історичними темами є справді незначною. Але на щастя останніми роками з’явився спеціалізований журнал, власний Інтернет-ресурс, підручник і т.д. Це однозначно свідчить про позитивну динаміку.
Не зацікавленість в «осягненні» візантійської спадщини на нашу думку спостерігається і в соціумі. До прикладу візьмемо, туризм. Ми повинні говорити і про те, що справді дуже добре останніми роками розвивається туризм у Західній Україні, куди з’їжджаються люди з цілої України, щоби доторкнутися до вікової цивілізаційної спадщини. Але все ж таки, ми розуміємо, що ці пам’ятки історії належать більшою мірою до продуктів західної культури. В той же час пам’ятки давньої візантійсько-руської спадщини (Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Остер, Любеч тощо), користуються в десятки разів меншою увагою та інтересом в суспільстві, що говорить про вектор цінностей та зацікавлень. Вважаємо, що подібна вибірковість нас тільки збіднює. Користуючись нагодою, особливо хочемо згадати містечко Остер, де є забута і занедбана перлина XII ст. - «Юр’єва Божниця». У ній збережений серйозний пласт фрескових розписів, які дуже подібні до тих, що є у Софії Київській. У ній не має ані охорони, ані опалення. Хочеться сподіватися, що ця пам’ятка є тимчасовим символом тотального розумового та чуттєвого відчуження від Візантії та її спадщини.
Пропоноване інтерв’ю значною мірою спонукає застановитися, заглибитися і розширити свій погляд на історію Візантії. Тож, всі охочі можуть розраховувати на рафінований інтелект, оригінальність думки і безмежну любов до Візантії у нашого респондента.
Дорогие коллеги,
Искренне рад публикации своего текста на украинском языке. В эпоху раздора, противостояния, а подчас и взаимной ненависти, подпитываемой безответственными политиками, мне кажется очень важным напомнить о нашей духовной общности, которая не сводится ни к родственности языков, ни даже к православной вере, ни тем более к принадлежности к российской или советской империям. Речь идет об общем восприятии мира, в конце концов восходящем к византийским истокам наших культур. И что еще важнее, об обретении нашими народами национальной идентичности и чувства собственного достоинства, без которого не возможно полноценное развитие. Искренне ваш, Алексей Лидов.
Актуальна Візантія
Інтерв’ю російському журналу «Эксперт» (№23, 2-8 червня 2014 р.)
Про спадкоємність від імперії Костянтина Великого до Русі перших християнських князів і імперії Катерини Другої «Експерту» розповів візантолог та історик мистецтва Олексій Лідов. На його думку, ми наслідуємо Візантію особливим чином, що наперед визначено самим характером східно-римської цивілізації. Вона сприймала повсякденний світ всього лише як образ надсвітнього, невидимого, при цьому найнезвичайнішим є те, що це було реальне самовідчуття людей з ринкової площі, воїна, ремісника, селянина, а не схоластичні вправи богослова; схоластика взагалі була чужа Візантії. Саме таке світовідчуття, яке Олексій Лідов називає «іконічним», і є отриманий нами спадок: «Поняття «іконічне» мені видається ключовим для нашої культури. Врешті-решт, це те, що визначає її внутрішню силу, історичну своєрідність і, можливо, майбутні великі звершення», - говорить він.
Олексій Михайлович Лідов – академік Російської академії мистецтв, завідувач відділом Інституту світової культури МДУ, директор Наукового центру східно-християнської культури.
Ерудиція дяка Вісковатого
- Серед освіченої публіки явно пожвавився інтерес до візантійської теми. А в ній гостро полемічним стало питання про спадкоємність у стосунку до Русі. І ось доводиться чути, що зв'язок нашої культури з Візантією у кращому випадку – символічний, що ми дуже мало що взяли від неї…
- Говорити, що на Русі і в Росії нічого не було візантійського, - це, м’яко кажучи, неточно. По-перше, звичайно, всі візантійські інститути мали на Русі колосальний авторитет. Значна, і навіть більша, частина візантійських текстів, в тому числі пов’язаних з державним управлінням, сферою законодавства, була перекладена давньоруською мовою і стала доступна руським книжникам. Це був зразок, який Русь, Росія наслідувала. При Івані Грозному в середині шістнадцятого століття був керівник Посольського приказу дяк Іван Вісковатий. І коли читаєш його тексти, просто дивуєшся рівню його освіченості, зокрема знанню візантійської традиції, яке дозволяло цьому «чиновнику» на рівних сперечатися з митрополитом Московським. І він був не один, він був представником цілого середовища.
І це тривало до Катерини Другої. Як чистокровна німкеня, вона приймає з російського середовища ідею, що над-завдання Росії – відновити Візантійську імперію патронатом Імперії Російської, можливо, навіть в її складі. Не випадково онука свого вона називає Костянтином, згадуючи візантійський міф про те, що Візантія з Костянтина почалася, Костянтином і завершиться. Взагалі, його готували у візантійські імператори. Це був досить серйозний політичний проект, хоча він і виник у чужому для Візантії вісімнадцятому столітті і в межах домінанти західноєвропейських цінностей. Вісімнадцяте століття було дуже агресивно налаштоване до Візантії. Згадаємо, що Вольтер, з яким Катерина листувалася, називав грецьку імперію «жахливою і огидною».
- Тобто, якщо ми будемо детальніше розбиратися зі спеціалістами…
- Ми виявимо у кінцевому підсумку візантійську основу практично у всьому. Наведу тільки один приклад. Противники теми візантійської присутності на Русі люблять його наводити. Вони говорять: «Ось подивіться на російську архітектуру! Як вона не схожа на візантійську!» А подивіться на російську архітектуру, наприклад, в Новгороді або Володимирі – вони абсолютно несхожі! Сербська архітектура так само не схожа на ту архітектуру, яка в той самий час була в Греції! Але всі ці пам’ятки, храми різних культур об’єднує візантійська система. Мова йде про хрестову-купольну структура храму, якої не існувало у Західній Європі, тому що вона відображала певні парадигми свідомості. У Володимирі працювали романські майстри, яких прислав Фрідріх Барбаросса, у Новгороді – зовсім інші люди з місцевого середовища. Але всі вони, включно з романськими майстрами, повинні були сприйняти візантійську хрестово-купольну систему і втілити її в дусі місцевих естетичних уявлень.
- Що за таємничий смисл хрестово-купольної конструкції?
- Це певне уявлення про космос і, зрештою, розуміння храму як величезної просторової ікони, образу Небесного Єрусалиму. Іконічне начало, що, на мій погляд, абсолютно домінує у візантійській традиції, а згодом – і в давньоруській, є основою. У нашому розумінні ікона – це така пласка декоративна картина, навантажена якимсь релігійним змістом. У такій тезі все правильно і в той же час все неправильно, тому що ікона – це образ-посередник, тобто образ, який покликаний поєднувати світи – земний і небесний. І в цьому кардинальна відмінність ікони від релігійної картини, яка ілюструє, наставляє, прикрашає, але не переносить в іншу реальність. Власне кажучи, це прекрасно розуміють і на Заході, коли в італійських храмах, прикрашених розкішними фресками епохи Ренесансу або Бароко, для того щоб віряни-католики могли молитися, ставлять репродукцію Володимирської Богоматері. Я думаю, що багато хто бачив це, і не тільки в Італії.
Домінанта іконічного, візантійська за походженням, сприймається і триває на Русі, визначаючи найважливіші особливості культури. У цьому випадку я відстоюю свою власну тезу: іконічна свідомість – це особливий тип сприйняття світу, коли світ сприймається не як певна кінцева, остання реальність (яку можна описувати, препарувати, класифікувати, але окрім неї, нічого немає), а як образ іншого світу. І це не обмежується сферою православ’я або храму. Це перебуває у свідомості. Ми читаємо класичну літературу дев’ятнадцятого століття з плеядою величних, геніальних письменників різних країн. І читаючи дуже різних між собою Толстого і Достоєвського, ми розуміємо, що обидва відрізняються від своїх сучасників Діккенса, Золя чи Бальзака. У них інше сприйняття світу. І я, і деякі мої колеги-однодумці, описуємо це сприйняття світу як іконічне. При цьому ані Достоєвський, ані Толстой про ікони як образи-посередники не думали, але вони були носіями традиції. І вони весь час хочуть перевести нашу свідомість в іншу реальність, описуючи цей світ як прикордонний. На мій погляд, саме цей «візантійський пафос» приваблює читачів у всьому світі.
І, звичайно, ані Толстой, ані Достоєвський про Візантію не думали, тому що її практично не було в дискурсі того часу (як би ми зараз сказали), а був антивізантійський міф і міф провізантійський, котрий виник поруч з ним, але теж ідеологічно навантажений. За допомогою провізантійського міфу з Візантії зробили певний плакат, для того щоб пропагувати російське самодержавство як єдиноможливу модель світоустрою. Це актуально і зараз. Візантія у суспільній свідомості, по-перше, практично не присутня через тотальне невігластво, а по-друге, це поле битви оманливих міфів, коли Візантією маніпулюють ідеологи, скажімо, ліберально-західного або державно-грунтівницького штибу у своїх кон’юнктурних інтересах. І можна доводити з такої ліберально-західної позиції, що ніякої присутності Візантії у Давній Русі не було, навіть якщо це не «стикується» з очевидними фактами. Або, наприклад, якщо говорити про провізантійський міф, намагатися видати за істинну Візантію, за зразок для наслідування той неовізантійський стиль, який виник в російській архітектурі дев’ятнадцятого століття, і, умовно кажучи, сказати, що храм Христа Спасителя в Москві нічим не гірший за Софію Константинопольську, а може бути, навіть в дечому – кращий. Але між ними є величезна різниця: храм Христа Спасителя – я маю на увазі той храм, що був створений у дев’ятнадцятому столітті за проектом архітектора Тона і зруйнований, а не той муляж, який виник на наших очах, - це дуже достойний витвір архітектури дев’ятнадцятого століття, тільки він не має ніякого відношення до Софії Константинопольської. Тому що це архітектура не про Бога, а про сакральну владу, про ідеологію, тобто про «православ’я, самодержавство, народність».
Нам нарешті є що відповісти Тойнбі
-А яким чином це можна відрізнити? Що є візуальною відмінністю?
-У мене є улюблений сюжет, пов'язаний з візантійським золотом. Є уявлення про те, що для того, щоб відтворити Візантію, треба дати багато золота, у кращому випадку ще трохи пурпурового, і все, у вас вже Візантія зроблена. І зовсім нещодавно вийшла нова «візантійська» колекція Dolce & Gabbana. Ось вам якраз така Візантія: пишна, золотоносна, яскрава, умовна – всі стереотипи там присутні, і з великим успіхом. Але знову ж таки, є золото і золото. Якщо ви подивитеся на реальні візантійські пам’ятки (мозаїки Софії Київської, наприклад, або які-небудь давні візантійські ікони), то побачите, що там золото – це образ простору, образ нескінченного простору, з якого фігури являються світові. Це живе середовище. Наприклад, в Софії Київській мозаїки викладені спеціально таким чином, щоб виникав ефект мерехтіння та відбиття постійно змінного світла, яке випромінюють священні зображення. І подивіться, як робили це золото під Візантію, в епоху Ренесансу, Бароко і у великій кількості в дев’ятнадцятому столітті. Були прекрасні професійні італійські майстри, які робили а-ля візантійські мозаїки. Але це пласке тло. Це жорстке щільне пласке золото, в якому немає ані життя, ані простору. Тобто, начебто все те саме, але по суті – інше, якщо не сказати протилежне. Така само історія, коли ми порівнюємо Софію Константинопольську і храм Христа Спасителя. Історія про Лик та Маску.
Візантія, принаймні у своїх духовно-образних основах, - це прекрасний лик, за яким багато пластів сакральних смислів. Якщо ми говоримо про архітектурні образи, то Візантія – це Софія Константинопольська, можливо найкращий храмовий простір всіх часів і народів, що зачаровує. А якщо говоримо про іконні образи, то Візантія – це лик Володимирської Богоматері, це «Трійця» Андрія Рубльова. Розумієте, як тільки наводиш такий дивний не політологічний аргумент, всі ці політологічні міфи вивітрюються. Наприклад, роздуми про те, що Візантія – це тоталітарна держава (як писав Тойнбі). Яка тоталітарна держава? Подивіться на лик Володимирської Богоматері!
Там була дуже своєрідна і складно організована влада, яку нам важко уявити, навіть з точки зору наших понять про російське самодержавство, зокрема про середньовічну російську монархію сімнадцятого століття. Наведу вам один приклад: візантійський імператор входить у свій головний храм, Софію Константинопольську, в урочистій процесії на святкове богослужіння і в імператорському вбранні, і несе в руках мішечок з прахом – так звану акакію, яка має йому нагадати, що як імператор він образ Божий, а як людина – прах земний. І імператор при вході в храм здійснює проскінесіс і глибоко кається. Проскінесіс – це такий глибокий уклін, коли людина не тільки стоїть на колінах, але і обличчя опускає додолу. Це зовсім дисонує з нашим уявленням про владу, яка захищає інтереси правлячої верхівки і забезпечує їй процвітання, щоб низи не загрожували і вона максимально збагачувалася під контролем вищої влади.
- Це скоріше марксистське уявлення?
- Але воно широко поширене серед людей. І багато в чому, погодьмося, навіть коли ми говоримо про сучасний світ, справедливе, при всіх хитрощах і «демократичних» декораціях. У Візантії ж це було зовсім не так: імператор бачив свою головну соціальну роль в тому, щоб захищати так званих пенітес, тобто нижчі класи, або, як ми б сказали, простий народ, і захищати його саме від утисків динатів – тих, кого ми зазвичай називаємо правлячим класом. Більшість указів візантійських імператорів саме про це. Таке розуміння ролі імператора, до речі, приходить на Русь. І цей культ царя на Русі, і якась неймовірна довіра народу до царя – це якраз продовження життя візантійської моделі імператора-захисника.
Там суспільство було напрочуд мудро організоване. А в нас існує уявлення про таке - собі темне Середньовіччя, яке перегукується з поняттям, що англійською називається dark ages.
— Так, «темні віки».
— Темні, неосвічені, дикі. Ось була прекрасна Римська імперія, потім все рухнуло. Навала варварів, відсутність освіти. І далі звідси ж виникає Ренесанс. Це все поняття, які не можна застосувати до Візантії, тому що в ній ніяких «темних віків» ніколи не було. Там були блискучі віки розквіту культури. Вони не втратили нічого з того, що не хотіли втратити свідомо, і продовжували цей природній розвиток на своєму рівні. Водночас в чому звинувачують Візантію? У тому, що на думку людей Заходу, вона була творчо неплідною. Де відкриття, порівнювані з відкриттями Ренесансу і т.д.? Забувають, що вони нічого не втрачали і їм не треба було нічого відкривати заново. Все, що їм треба було, вони несли і природнім чином успадковували від попередніх століть. І це абсолютно, принципово інша картина історичного розвитку. Що зробило Європу Європою? Саме поєднання античної спадщини і християнських цінностей. І в цьому сенсі, коли є спроби сказати, що Візантія не Європа або «недоєвропа», це виглядає і смішно, і тенденційно, тому що якщо хтось це і здійснив у найприроднішій і органічній формі, то саме Візантія. Якщо ми дивимося на джерела, то Візантія – це, щонайменше до тринадцятого століття, до четвертого Хрестового походу, предмет захоплення і заздрості. Для них це було щось захмарне, в усіх смислах: і в сенсі культури, і в сенсі духовному, і в сенсі багатства. І цілком очевидно, що Західна Європа дивилася на Візантію зверху вниз.
Згадаємо, як був організований Константинополь, в якому існували найрізноманітніші ремісничі цехи, які жили за досить суворими уставами. Візантійська столиця була не тільки головним центром торгівлі, але і зосередженням високотехнологічних виробництв. Дуже сильною була міська влада (голова міста називався епархом), яка регулювала всі сфери соціального життя. Взагалі, якщо замислитися про Константинополь до його знищення хрестоносцями в 1204 році, то це не порівнювано ні з чим, що на той момент існувало на Заході. У цю епоху, наприклад, Париж або Лондон виглядали брудними поселеннями «міського типу» у порівнянні з чистим квітучим, буквально потопаючим у садах Константинополем-Царгородом, що сяяв мармуром, золотими куполами, численними фонтанами. Західних мандрівників вражала розкіш одягу, різноманіття народів, не кажучи вже про витвори античного мистецтва та християнські святині, що були зібрані з усього Середземномор’я. І зараз, в тому числі і на Заході, відбувається розвінчування антивізантійського міфу.
— На Заході зараз?
— Так, там є дуже серйозні історики, деякі з них – мої близькі друзі. Наприклад, професор Лондонського університету Джудіт Херрін написала неймовірно популярну у світі книгу, її перекладено дванадцятьма мовами світу: «Візантія. Дивовижне життя середньовічної імперії». Вона, слід сказати, історик ліберально-соціалістичних поглядів, але дуже серйозний професіонал, який аналізує джерела. Тобто можна довіряти кожному її слову. І вона, якоюсь мірою навіть дивуючись сама, руйнує міф, що існує. Вона показує, що Візантія була напрочуд терпимою державою, в якій, наприклад, інші релігії, окрім православного християнства, в цілому відчували себе комфортно і були захищені і законами, і владою. Так, траплялися якісь бунти і дрібні погроми, конфлікти тощо, коли розлючені західною політикою мешканці столиці могли спалити Галату, «західний» квартал у Константинополі, але все-таки це були ексцеси. У цілому, це було одне з найбільш терпимих суспільств з усіх, які ми знаємо у Середньовіччі. Ця імперія була дуже толерантною, говорячи сучасними термінами.
Друге відкриття – це для Херрін вже тема всього життя – величезна роль жінки у візантійському суспільстві. Вона все це показує послідовно: це і візантійські імператриці, яких було не одна і не дві, і, наприклад, величезна роль жінок у захисті іконовшанування і в перемозі над іконоборцями. Антивізантійський міф, що століттями формувався на Заході, завдяки науковій чесності кращих західних істориків, зараз тріщить по швах, але негативні стереотипи у масовій свідомості, нажаль, залишаються. Хоча мені не раз доводилося чути докори, що я романтизую та ідеалізую Візантію, але ж існують джерела, на які спираються ці уявлення. Це не ідеалізація, а реальність, яка не узгоджується зі стереотипом, що присутній у масовій свідомості, про якусь підступну варварську тоталітарну Візантію з безкінечними підкилимними інтригами.
— Але ж не варварської ж ні в якому разі.
— Дійсно, ця теза виглядає як відверта брехня, тому що рівень масової освіти цієї цивілізації був вражаючим. І досі, коли я говорю зі своїми західними колегами, які не є візантиністами, - вони, спираючись на звичні кліше, сперечаються: «Ну вже тут ви перебільшуєте, такої освіти не могло бути». У відповідь пропоную подивитися джерела, з яких випливає, що практично кожен мешканець Константинополя отримував початкову освіту, що тривала декілька років. У цю освіту входило знання Плутарха, Платона, Софокла. Мова йде не про інтелектуальну еліту або придворних, а про простих ремісників, тобто про початкову масову освіту. І очевидно, що практично всі вміли читати і писати, що для середньовічного Заходу видається чимсь неймовірним, тому що там книжність була прерогативою вузького прошарку кліриків. Я говорю про цивілізацію в цілому, тому що ці культурні уявлення поширювалися на весь візантійський світ, включно з Давньою Руссю (яскравий приклад – масова грамотність у Давньому Новгороді, що добре відомо з берестяних грамот).
— Яким же чином традиція цієї величної цивілізації могла бути передана на Русь, де навіть читати-писати ще не вміли?
— Для початку тут є дуже цікавий геополітичний момент. Арабське завоювання перерізало торгівельні морські середземноморські шляхи, які існували завжди. В результаті актуалізується шлях «із варяг у греки», і як крупний торгівельний центр на цьому шляху виникає місто Київ, за активної участі тих же варягів. І далі починається збирання земель і племен довкола цього нового могутнього центру, економічно могутнього завдяки своєму геополітичному стратегічному розташуванні. Так що парадоксальним чином ми зобов’язані виникненням нашої держави пророку Мухаммеду. Що відбулося в кінці десятого – на початку одинадцятого століття, коли Русь прийняла християнство з Візантії? Вона прийняла християнство від найглибшої і найскладнішої цивілізації, яка тільки тоді була у світі, яка увібрала і нічого не втратила від усієї еллінської премудрості, від усієї античної елліністичної традиції розумування.
— Пізніше Західна Європа читала Аристотеля у перекладах з арабської…
— І значно пізніше. Так ось, наші предки були у зовсім недалекому минулому язичниками, тобто, з точки зору еллінів, варварами. Навіть незрозуміло, як у них було з писемністю, скоріше за все її не було. А їм, просто через практичну необхідність будувати храми, відправляти літургію, треба було в найкоротший строк опанувати величезний пласт надзвичайно складних інтелектуально насичених текстів. І, як мені здається, (це вже мій умовивід), настільки короткі строки їх освоєння колосальним чином вплинули на весь наступний розвиток російської культури і якоюсь мірою позначається і досі. Необхідність у дуже короткі терміни увібрати багатство смислів, багато з яких не до кінця , - це парадигма, яка досі живе в нашій традиції. З одного боку, прилученість до чогось надзвичайно складного, високого, глибокого, а з іншого боку – неможливість оперувати цим так як це має і повинно бути, тобто є деяка скутість і присутність якоїсь іншої грунтівницької традиції. Треба було перекласти і засвоїти цілу систему понять, за якими стоїть багатовікова традиція грецької філософії. І звичайно, нічого подібного на Заході не було і не відбувалося. Там якоюсь мірою був природніший логічний шлях поступової освіти варварських народів. А російська ситуація з цієї точки зору досить унікальна. Тобто так вийшло, що Русь в результаті прийняття християнства перескочила на декілька рівнів культурного розвитку. Ось ця, не побоюся сказати, недозасвоєність якихось важливих речей – вони не були повною мірою пережиті культурою – це також одне із дуже цікавих явищ, ще досі в нашій культурі до ладу не описане. Просто елементарно за нею не було цього тисячоліття Античності.
— Це дійсно дуже цікава тема, звідси, напевно, у нашій культурі таке прагнення до недосяжного ідеалу. Будемо сподіватися, що нам все ж таки вдасться з часом повністю вступити у «права спадкоємнсті». Чи не тому, що цього досі не сталося, Візантія та її спадщина, давно минулі, стають важливою темою у сучасній Росії?
— Для початку ми повинні віднайти власну ідентичність і просто зрозуміти, хто ми і звідки ми прийшли, тобто зрозуміти свої візантійські корені просто через систему освіти і в першу чергу через духовно-культурні цінності. Я би застеріг від спроб імітувати Візантію політично. Такі спроби робилися протягом століть, але постійно виходило щось дуже несимпатичне. Мабуть, цей шлях тупиковий і ніяке політичне копіювання Візантії неможливо. А ось відновлення національної ідентичності на ґрунті належності до цієї великої традиції і усвідомлення її європейської суті – це важлива задача, яка має і соціально-політичний вимір.
— Що, на ваш погляд, цьому перешкоджає?
— У першу чергу нав’язана нам система понять, яку ми засвоїли через систему освіти. Ми ж говоримо на понятійній мові західноєвропейської цивілізації, яка була значною мірою сформована в епоху Просвітництва і в контексті позитивістської ідеології. Була створена модель універсуму, яку інколи називають причинно-наслідковим універсумом, звернутим до механіки явищ. У цій ідеології не тільки людина – центр світу, але і предмет – центр світу, а те, що не можна описати як предмет, як матеріальна основа, то не є сюжетом науки, і цивілізація цим цікавитися не повинна. Але для нормального функціонування культури необхідно визнати існування декількох систем, які можуть дуже добре одна одну доповнювати. Як ви знаєте, у нас є ліва і права півкулі мозку, які відповідають за раціональне і духовно-образне. І в Росії права півкуля неймовірно розвинута. Витіснення духовно-образного, яке передбачає цивілізація причинно-наслідкового універсуму, для російської і руської свідомості неприйнятне. Духовно-образне начало присутнє, якщо хочете, генетично, як через пам’ять поколінь і через глибинний зв’язок з візантійською традицією, про яку, звичайно, дев’яносто дев’ять відсотків населення Росії взагалі не замислюється і просто не знає, що це таке. В тому числі не знає і тому, що вся система освіти цю тему ігнорує.
І на мій погляд, перше, що потрібно було б зробити, - намагатися створити систему «візантійської» освіти, яка б пояснювала би дітям для початку «візантійську» систему цінностей, наприклад поняття «іконічного» як певного способу сприйняття світу. На мій погляд, відновлення цієї ідентичності і усвідомлення своїх культурно-духовних цінностей абсолютно не суперечать ніякій взаємодії із Заходом. Візантія для нас така важлива і актуальна, тому що тільки через усвідомлення своїх візантійських коренів, на мій погляд, ми можемо відновити національне відчуття власної гідності без фанатизму і напіввоєнної мобілізації свідомості. Воно не передбачає національної зверхності, а просто робить нас духовно рівноправними партнерами у будь-якому діалозі – хоч з Америкою, хоч із західною Європою, хоч з Китаєм. Інша задача – системне і тактичне пояснення світові, в першу чергу Заходу, природу візантійського спадку і його духовно-мистецьких цінностей, які є невід’ємною частиною європейської традиції, але при цьому у деяких аспектах не збігаються з «ліберально-демократичними» аксіомами наших опонентів.
Вступну частину та переклад інтерв’ю підготував Віталій Ткачук
Інтерв’ю та лекції на дотичну тему:
http://expert.ru/expert/2014/23/vsplyivayuschaya-vizantiya/
http://tvkultura.ru/video/show/brand_id/20905/episode_id/975153
http://www.taday.ru/text/1222480.html