Я прийшов, каже, туди до хати, на квартиру. І Петро Юхимович [Шелест], каже, гримнув кулаком… став розпитувати, коли я йому розказав, що тут робиться, той розказує, і він гримнув кулаком і каже: «Доки це буде творитися?! Доки будуть нищити Україну?! І, - сказав, - це все - падлюка цей Маланчук». Отак сказав. От він у Москві переживав, що ж робиться на Україні.

А потім виступав Скаба і каже: «Жили ми 60 років без Грушевського», якого чорта я посилався на Грушевського?! «Жили 60 років і ще можемо жити без нього завжди», так от на вченій раді.

Степан Величенко. «Історія, історики й історіописання совєтських часів». Інтерв’ю з Ярославом Дзирою (Київ, осінь 1988 року)

Ярослав Дзира

У 1988-1989 рокам завдяки канадсько-совєтській програмі академічних обмінів я стажувався в Київскому університеті і досліджував совєтську історіоґрафію. Протягом листопада 1988 р. майже щодня ходив до Центральної наукової бібліотеки (тоді на Володимирській), де спілкувався з дослідниками. Саме тут я познакомився з Ярославом Дзирою, прізвище якого я знав, бо читав Літопис Самовидця, зредагований ним. Тоді пару разів на тиждень, так з годину, на першому поверсі бібліотеки навпроти туалету в темряві я записував інтерв’ю з паном Ярославом, стенограма якого пропонується нижче. З усіх істориків, з якими я зустрічався, і благо-, і неблагонадійних, я міг найчастіше зустрічатися саме з ним і, мабуть, найбільше дізнався про механізм науки за совєтської влади саме від нього.

Наприклад, коли я замовляв книжки, я дивувався, чому я мусив чекати на них по 3-5 днів. Це було особливо дивно, оскільки мене тоді цікавили бездоганні офіційні видання «Історії СРСР» та «Історії УРСР». Попитавши серед своїх знайомих, він довідався, що одна співробітниця бібліотеки, яка була донощицею, мала доручення стежити, які книжки бере науковець з Канади. Вона здавала іх до партійного відділу бібліотеки, де їх уважно читали і старались зрозуміти, які антисовєтські пасквілі іноземний «буржуазний націоналіст» шукає в таких текстах. Одного дня в Інституті історії я зустрів Олену Апанович і говорив із нею 15-20 хвилин – хоч я не подавав прохання про дозвіл на інтерв’ю з нею, як тоді ще треба було робити іноземцям. Пізніше мені розповів пан Ярослав, що тодішний очільник інституту Ю. Кондуфор викликав її до себе і питав, чому вона говорила зі мною, і нагадав їй, що вона має сина – і це незважаючи на той факт, що тоді вона формально вже не працювала.

Пан Ярослав особливо не приховував свого ставлення до російськомовної українофобської совєтської влади. Він, більше ніж інші, допоміг мені усвідомити, чим насправді була нео-сталінська наука в Україні, в яких страшних умовах справжні історики вивчали і писали українську історію, і пояснив мені на прикладах плагіату, «хто є ким» і «хто кого» в науковому світі. Розказав, як К. Стецюк і В. Дядиченко списували у М. Грушевського. Як М. Котляр копіював рукописні джерела, зібрані В. Шугаєвським. Як В. Голобуцький, рецензент макета роботи І. Крип’якевича “Документи Богдана Хмельницкого” (1961), використав його в своїй книжці “Дипломатическая история освободительной войны украинского народа” (1962) без посилання.

Через різні причини не вдалося мені зробити транскрипт та надрукувати інтерв’ю раніше. Але ті погляди й інформація, викладені в ньому, лишаються доречними і тепер, через 26 років після того, як воно було записано. Сподіваюсь, що його спостереження будуть сьогодні такими ж інформативними, як вони були для мене тоді, і що вони стануть пересторогою тепер, коли стоїть Євромайдан, і нагадуванням про обов’язок не допустити повернення тих часів. В очах Пана Ярослава, варто додати, Табачник мало б відрізнявся від А. Скаби та В. Маланчука, а В. Янукович від В. Щербицького.

Ярослав Дзира народився 2 травня 1931 року у селянській родині на Перемишльщині (с. Трушевичі), був сином артилерійського офіцера армії ЗУНР. Проживши молоді роки на західноукраїнських землях, він пережив більшовицькі репресії, війну, визвольну боротьбу УПА та акцію «Вісла». У 1947 році він був уперше покараний совєтськими чиновниками, коли був виключений з 10-го класу Нижанковицької школи за «націоналізм», який полягав у тому, що він відповідав на уроках історії не за А. Шестаковим чи А. Панкратовою, а за М. Грушевським та І. Крип’якевичем. З 1948 року він викладав у початкових класах іншої семирічної школи. Невдовзі був звідти звільнений за відмову вступити до комсомолу. Все ж йому вдалось закінчити десятирічку в іншому селі, після чого він став працювати вчителем початкових класів у школі с. Передільниці. У 1949 році його звільнили з роботи через те, що він не був комсомольцем. На початку 1950-х років він закінчив Дрогобицький учительський інститут, а згодом працював протягом одного року у вечірній школі карпатського міста Турка. Після смерті Сталіна у 1953 році молодий педагог, приховавши свої переконання, зміг вступити на філологічний факультет Київського університету і вже після “відлиги” у 1958 році закінчив його з відзнакою. Після цього Ярослав Дзира вступив до аспірантури Інституту літератури і став працювати над дисертацією під керівництвом Олександра Білецького.

Молодий дослідник не зациклювався на дисертації «Літопис Самійла Величка як літературний твір». Він прагнув використати час “відлиги” і став дописувати до різних газет та журналів на теми, що раніше були заборонені сталінською цензурою. Він був одним з небагатьох науковців свого покоління, хто знав не тільки польську і німецьку мови, але й англійську та латину. Отже, не випадково, що він розпочав досліджувати і перекладати художні твори іноземних авторів, зокрема І. Кліма – одного з провідних діячів «Празької весни» 1968 року.

Своєю діяльністю він звернув на себе увагу КҐБ та місцевих малоросів, які звинуватили його в тому, що він намагається «відірвати Шевченка від благодатного впливу на нього російської літератури…, зв’язати Кобзаря з представниками націоналістичної козацької старшини, мазепинцями». У результаті, він був звільнений з Інституту літератури, не міг друкуватися й брати участь у конференціях. До того ж, у 1963 році був зірваний захист його дисертації, хоча автореферат уже був розісланий. Попри це, у 1962 році він зміг влаштувався на роботу до Інституту історії України АН УРСР, але довелося шукати вчену раду аж в Одесі, й передруковувати автореферат, викинувши звідти все, що могло б здатися партійній цензурі крамольним. Там, у 1968 р., він захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за темою «Літопис Самійла Величка і творчість Т. Шевченка».

За Шелеста, знайшовши підтримку серед шевченкознавців, Дзира знову отримав можливість працювати. Він написав низку досліджень, присвячених видатним людям України та пам’яткам писемності. Велика серія його статей була надрукована в «Українському історичному журналі», у щорічниках: «Історичні джерела та їх використання», «Український історико-географічний збірник», «Історіографічні дослідження в Українській РСР» (в останньому Дзира працював відповідальним секретарем). Він також задумав розпочати видання серії українських літописів. Майже всі ці пам’ятки не видавалися з дореволюційного часу, а деякі (як літопис Григорія Грабянки) навіть потрапляли до спецфондів. Омріяна серія вдало розпочалася виданням у 1971 році літопису Самовидця. Пан Ярослав задумав підготувати до друку Густинський та Межигірський літописи, твори Самійла Величка, Григорія Грабянки й Олександра Рігельмана, видав цикл розвідок, присвячених цим пам’яткам. Між іншим, як сказав мені Я. Дзира, “Львівский Літопис”, який вийшов під іменем Олександра Бевза (1971), був насправді робoтою Миколи Петровського, яку Бевзо знайшов у архівах і до якої тільки дечого свого додав.

У тих роках молодий історик спілкувався з шістдесятниками, зокрема, з Борисом Антоненком-Давидовичем, Юрієм Бадзьо, Михайлом Брайчевським, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Василем Стусом та Зіновією Франко. Він брав участь у поширенні «самвидаву», був активним учасником лекторію з історії козацтва й України. 25 років потому він згадував, як Федір Шевченко закликав істориків-українців досліджувати історію України так, як полька Компан, росіянин Брайчевский і білоруска Апанович.

З призначенням Щербицького першим секретарем КПУ у 1972 році розпочалися арешти і кадрові чистки науковців, які старалися писати на наукових засадах, а не за російськими великодержавницькими партійними правилами, що тоді КҐБ назвала «буржуазно-націоналістичними ідеями». З Інституту історії з офіційним формулюванням «через скорочення штатів» було звільнено низку осіб, що досліджували козацьку добу: Олену Апанович, Михайла Брайчевського, Олену Компан і з ними Ярослава Дзиру. КҐБ прирік їх на безробіття та заборонив іншим посилатися на їхні праці. Розсекречені документи КҐБ сьогодні доводять, звісно, російскою мовою, як механізм русификаціі, отуманненя та манкуртизації суспільства працював у Академії наук і підтвердують слова пана Ярослава. Наприклад: «БРАЙЧЕВСКИЙ и МОЗОЛЕВСКИЙ нами изучаются, а в отношении БРАТЧЕНКО и ЧЕРЕДНИЧЕНКО готовятся профилактические мероприятия ». Або:

«Так, бывший директор Львовского института общественных наук АН УССР ОЛЕКСЮК Мирослав Миронович, 1925 года рождения, уроженец с. Пониква Бродовского района Львовской области, украинец, член КПСС, среди своего окружения высказывал нездоровые суждения в отношении политики нашей партии и правительства по национальному вопросу, заявлял, что “если бы была возможность, то можно развенчивать и критиковать политику правительства и теорию марксизма значительно сильнее, чем критикуется национализм или американизм”. Решением бюро Львовского обкома КП Украины 25 апреля 1973 года ОЛЕКСЮК М.М. освобожден от занимаемой должности».

Протягом одинадцяти років пан Ярослав не міг влаштуватися на наукові посади і заробляв на прожиття випадковими роботами, включно з фізичними. За 15 років не вийшло друком жодної його праці, крім деяких статей, зданих раніше до видавництва. У 1983–1990 роках він працював учителем англійської у вечірній школі. КҐБ «рекомендував» йому переїхати до провінції, де б його було легше контролювати, або стати «стукачем» чи виступити з «викриттям», а у разі відмови погрожував фізичною розправою. Але він волів жити на випадкові заробітки, за переклади з іноземних мов під чужим прізвищем, ніж зраджувати свої переконання. Водночас, варто зазначити, що знайомі з Дзирою люди говорили мені, що він сам часто ускладнював свою ситуацію, бо був занадто впертим – говорив, коли краще було б мовчати. На це, мені здається, він би відповів так: «Як не я, то хто, як не тепер, то коли?». Тут, варто зазначити, проявляється проблема стосунків людини з партійною диктатурою, описана Вацлавом Гавелом у “Moc bezmocných“: чи вішати, чи ні, на наших балконах афішу ‘Пролетарі всіх країн єднайтеся’?». А в українському випадку треба ще й додати: якщо вішати, то якою мовою?

З відродженням незалежності Ярослав Дзира вперше за п’ятнадцять років отримав можливість друкуватися. Постановою Бюро Президії НАН України від грудня 1994 року він був поновлений на роботі в Інституті історії України на посаді старшого наукового співробітника відділу спеціальних історичних дисциплін. Тут він працював до 2006 року, коли вийшов на пенсію. У 2005 році він був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ-го ступеня.

Вічна йому пам’ять

Ярослав Іванович Дзира (2 травня 1931 — 21 серпня 2009)


Див. далі:

Стeнограма розмов з Ярославом Дзирою 1989 р. Частина 1 >>

Стeнограма розмов з Ярославом Дзирою 1989 р. Частина 2 >>