На зламі 2012-2013 рр. у періодиці з’явилося чимало «підсумкових» матеріалів. Переважно, мислителі і публіцисти вдаються до оцінок минулого року в галузі політики та перспектив розвитку України в глобальному вимірі. До формування парадигми підсумків і перспектив долучилися і відомі історики (наприклад, Юрій Шаповал). Здається, що лише на порталі historans.in.ua підбивалися підсумки розвитку історичної науки (щоправда, не в безпосередній «календарний» спосіб, а в форматі дискусій про болючі теми сьогодення, наприклад, у зв’язку з указом Міносвіти та науки щодо публікацій у так зв. фахових виданнях).
Час від часу в ЗМІ потрапляли матеріали про успіхи окремих істориків чи ювілеї. На мою думку, вони навряд чи вплинули на атмосферу застою та загальної деморалізації в галузі гуманітарних наук, проте все ж засвідчили, що не все так зле у рідному домі.
Про те, що видатному українському історикові Миколі Григоровичу Крикуну виповнилось у травні 2012 р. 80 літ, знає порівняно невелике коло людей. А шкода, адже відзначення ювілею на рівні святкової академії чи у вужчому, але все одно відкритому і більш публічному форматі, могло перетворитися на знакову подію в розвитку сучасної української науки.
Якось так сталося, що влітку Микола Григорович завершив свою багаторічну викладацьку роботу на історичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. Випадково чи ні, але остання збірка його наукових праць вийшла під егідою Українського католицького університету у Львові (Крикун М. Воєводства Правобережної України у XVI-XVIII століттях: Статті і матеріали. – Львів, 2012). Восени вийшов збірник на пошану ювіляра (Крізь століття. Студії на пошану Миколи Крикуна з нагоди 80-річчя / Ред. кол.: О. Вінниченко, Г. Гмітерек, Л. Зашкільняк, А. Заяць, О. Купчинський, Н. Яковенко. – Львів, 2012 [Українознавча наукова бібліотека НТШ. Число 33]), виданий під егідою Наукового товариства імені Шевченка. І вже майже закономірно, що відзначив ювіляра зарубіжний університет.
Так, саме Університет імені Марії Кюрі-Склодовської в Любліні вшанував українського вченого Миколу Григоровича Крикуна почесним званням «Doktor Honoris Causa». Властиво, ухвала Сенату університету датована 26 вересня 2012 р., урочистості відбулися в Любліні 2 жовтня цього ж року.
З нагоди події університет видав брошуру «Mykola Hryhorowycz Krykun. Doktor Honoris Causa Uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej» (Lublin, 2012), в якій викладено «Похвальну промову» на честь номіната професора Генрика Гмітерка, інавгураційну лекцію М. Крикуна «Мої історичні студії» (українською і польською мовами), тексти опіній професора Львівського національного університету ім. І. Франка Леоніда Зашкільняка, професора Педагогічного університеу ім. Комісії Національної Освіти в Кракові Фелікса Кірика та професора Університету ім. Марії Кюрі-Склодовської в Любліні Ришарда Щигла.
У всіх згаданих текстах багато сказано про заслуги професора Миколи Крикуна перед історичною наукою. До цього варто додати передмову до збірки на його пошану під назвою «Історичні студії Миколи Крикуна», яку написав його учень Олексій Вінниченко, а також список наукових праць ювіляра за 2002 – 2012 рр. (попередня бібліографія опублікована у: Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип. 37. – Част. 1. – С. 57-66). Закінчується список на 201-й позиції.
Позаяк мені поталанило побувати на згаданих урочистостях у Любліні, а також взагалі бути знайомим зі львівським професором, хочу познайомити громадськість з кількома власними рефлексіями.
Микола Крикун може вважатися легендарною постаттю в повоєнному та сучасному історіографічному просторі України. Про нього та про його рідкісну наукову спеціалізацію, якій він присвятив життя, вперше розповіла мені ще наприкінці 80-х рр. минулого століття доцент Київського університету Т. Брянцева. Тоді я займався іншим періодом історії і, зрозуміло, не вчитувався у вузькоспеціальні розвідки вченого. Відтак, та перша інформація відклалася в моїй пам’яті як легенда про вченого з рідкісною наполегливістю і самовіддачею. Також, не знав я тоді, що Микола Григорович походить з Житомирщини і ми є земляками.
Захистивши докторську дисертацію у віці 60 років, М.Г. Крикун опублікував перед тим 1 монографію і лише 41 наукову розвідку. Зате наступні 20 років виявилися небачено плідними: тільки монографічних видань та публікацій джерел у вигляді окремих видань вийшло в кількості не менше 7 томів !
Сам Микола Григорович пояснював невелику публікаторську активність до 1992 р. (рік захисту докторської дисертації) несприятливими умовами для розвитку науки (тоді направду можливостей для публікацій в галузі ранньомодерної історії було набагато менше). Для мене зрозумілим є й інше: історик Микола Крикун є противником так зв. причинкових студій, він завжди дотримувався принципу проведення надзвичайно ретельних, сказати б – довготривалих досліджень, на які деколи йде не одне десятиліття зусиль. Напевно, рекордними за затратами часу є дослідження вченим проблем історичної демографії Правобережної України. Наприклад, на відкриття М. Крикуном проблеми згону населення Петром І з Правобережної України в Лівобережну у 1711-1712 р. пішло не менше 25 років (цю вражаючу для дослідників цифру він навів сам під час презентації у Львові підручника з історії Польщі), дослідницька стаття ж обіймає в останньому варіанті її публікації 51 сторінку друкованого тексту.
М. Крикун був одним із перших повоєнних істориків, хто систематично опрацьовував архівні поклади джерел у сусідній (в радянський час – важкодоступній) Польщі. У своїх атобіографічних ессеях він докладно описує, якою ціною йому давалися ті відрядження.
Принагідно, пригадалася репліка вченого в кулуарах одного наукового форуму в Українському католицькому університеті у Львові (цитую з пам’яті): «…вчений, який протягом року пише більше 4-5 статей, є графоманом». Про гострі репліки М. Крикуна також ходять легенди, що пов’язано також і з його вибірковістю у виборі спілкування: колег по цеху Микола Григорович має дуже небагато. Так само, його можна вважати дуже непублічним істориком: наприклад, участь у наукових конференціях не є його повсякчасним правилом. Хоча, написання і публікацію спогадів з його надзвичайного життя, можна вважати досить публічним заходом (більшість істориків, досягши солідного віку, воліють мовчати, займаючи позицію «моя хата скраю»).
Микола Григорович завжди вибірково ставився і до видань, в яких він розміщував свої розвідки. В останні 20 років найбільше його статей вийшло у «Вісниках Львівського університету», «Записках НТШ» та «Україні модерній». Після знайомства у середині 90-х рр. на кафедрі історії слов’янських країн у Львівському університеті, де він пропрацював майже все своє життя, учений заявив, що не відгукнеться на мою пропозицію написати щось для «Дрогобицького збірника»: «Ви що, не знаєте, в яких виданнях я публікуюся ?».
В одній із розмов Микола Григорович довго розпитував, хто мене навчав на істфаці Київського університету ім. Т. Шевченка. Без особливих зусиль я назвав відомих на зламі 70-80-х рр. професорів В. Котова (улюбленця студентської аудиторії), А. Кізченка (декана факультету з іміджем ліберала), К. Джеджулу (не менш відомого ліберала з доробком у галузі історії Франції XVIII ст.), А. Мартиненка та ін. У відповідь почув запитання, яке мене заскочило: «А що вони опублікували ?» (М.Г. мав на увазі, як завше, публікацію джерел).
Вважаю, що за цим показником, тобто, опрацюванням невідомого рукописного матеріалу, розкиданого по архівосховищах різних країн Східної Європи, професор М.Г. Крикун може вважатися рекордсменом. Причому, велика частка віднайдених рукописних джерел ним опублікована. До слова, при присудженні наукових ступенів в Україні публікація джерел практично не береться до уваги, що є абсолютно несправедливо (ідеться ж бо про публікацію різномовних, часом важкочитабельних джерел, які мають умовну назву актових). Історик, який навчився публікувати ранньомодерні актові джерела (саме навчився, бо цьому ремеслу не вчать у нас у жодних студентських аудиторіях), одразу стає «іншим», бо таких в Україні одиниці. От і виходить, що «молоде покоління вибирає» або історіографію, або ХХ ст., для дослідження яких не потрібні ні знання давніх мов і систем письма, ні палеографії, ні археографії та взагалі будь-якого інструментарію медієвіста (ризикну припустити, що більшість взагалі не знає, що таке рукописне джерело).
Один із висловів Миколи Григоровича я вже назвав раніше афоризмом: «Остерігайтеся вживання терміну сучасна історична наука. Є лише окремі історики». За згаданими та іншими висловлюваннями мені завжди вбачається дуже характерний профіль Миколи Григоровича – Ученого з великої літери, першопрохідця в багатьох темах ранньомодерної України, надзвичайно скромної і гідної Людини.
Я часто спостерігав за поведінкою М. Крикуна на захистах дисертацій у Києві та Львові, звертав увагу на його безкомпромісні запитання, такі ж незамовні і чесні виступи як опонента, репліки під час дискусій та ін. Пам’ятаю його вислів про дисертації, які він розділив на дві групи: ті, що пишуться за 3 р. роки аспірантури і зразу захищаються (такі він вважав далекими від науки) і ті, які пишуться довго і які здобувачі не поспішають захищати (такі він вважав направду дослідницькими). Мені часто доводилося чути, що безкомпромісного професора М. Крикуна побоюються здобувачі дисертацій (неважко здогадатися, з якої групи дослідників).
Повертаючись до урочистей у Любліні, пригадую, що професор М. Крикун розпочав свою лекцію з того, що він вважає символічним отримати докторат в університеті, який колись вже удостоїв таким же званням його вчителя професора Дмитра Похилевича (1970 р.). Текст лекції, як і все, що будь-коли писав Микола Григорович, віддає почуттям великої гідності. Так само гідно він тримався протягом усієї тривалої урочистої дефіляди.
Не викликає сумніву, що Миколи Григорович Крикун є одним із найбільш резонансних українських істориків. Без нього годі уявити львівську історичну школу повоєнного часу і початку незалежності (мені ідеться, передовсім, про медієвістичну школу). Так само, без М.Г. Крикуна не зрозуміти історію українського Правобережжя в XV-XVIII ст., історію тамтешніх воєводств, причому, ідеться про реконструкцію минулого регіонів з втраченими комплексами актових книг (наприклад, Брацлавське воєводство).
Він є прикладом рідкісного працелюбства, відданості філігранній джерелознавчій методиці, рідкісного сумління при трактуванні історичних фактів.
На тлі актуалізації внеску професора М. Крикуна в історичну науку, у мене сформувалося бачення нещодавньої дискусії про доцільність/недоцільність іншомовних публікацій. Видається, що до певної міри, вона є безплідною (це зовсім не означає, що я схвалюю міністерську політику). На мою думку, скільки б українські історики не витрачали часу на те, щоб опублікуватися в престижних наукових журналах на Заході, це суттєво не змінить ситуацію. Її може змінити лише потужний сплеск у розвитку національної науки, що невимушено і закономірно змусить «західників» поважати нас і привчить їх до читання україномовних текстів. Приклад професора Миколи Крикуна яскраве тому підтвердження: він не друкувався на Заході (за винятком Польщі), але його визнав цілком західний ліберальний університет (яким є, назагал, Люблінський університет). Треба знати ще й те, що в таких університетах здобути звання Почесного доктора дуже непросто: там не розмінюються на гучні титули, надані за невідомо що на батьківщині здобувача, довіряючи лише критеріям реального внеску в науку.
Нашу національну історію та історіографію потрібно промувати за рубежем, але для цього зусиль окремих істориків недостатньо. Потрібна державна програма, наприклад, відкриття у тій же Польщі Українського інституту, підтримка Українського Вільного університету в Німеччині, українських центрів у Франції (бібліотека ім. С. Петлюри, бібліотека в Сарселі), створення нових центрів в інших країнах.
Потрібна також національна програма публікації нашої спадщини іноземними мовами, запровадження національних премій в галузі історії (наприклад, поляки мають премію з врученням статуетки Аноніма Галла, нам би пасувала премія з врученням статуетки Нестора Літописця). У межах Національній премії Шевченка варто запровадити номінацію для істориків та ін.
Переступивши поріг 80-ти років, Микола Григорович Крикун продовжує бути оптимістом, будує подальші наукові плани. Так, він збирається оприлюднити актові джерела м. Сатанова, бере участь в розробці Історичного атласу України.
Вітаючи старшого колегу, бажаю йому здоров’я і подальших творчих успіхів!