Біблійний Авраам, за легендою з Талмуду, приймав у своєму шатрі будь-якого прибульця, який опинився сам-на-сам із пустелею. А чому українська юдаїка не може послужити затишним шатром для мелянхолійних українських гуманітарів, здатних долати наукові пустелі?
Марк фон Гаґен у своєму знаковому есеї «Does Ukraine have a history?» писав, що за кордоном україністикою займаються здебільшого етнічні українці, а не-українці, які захистили докторські з україністики, чомусь не зробили академічної кар’єри. Американський науковець продовжив свої міркування вказівкою на те, що і юдаїкою, – набагато більш потужною дисципліною в західних університетах, ніж україністика, – займаються здебільшого етнічні євреї1. Отже, за словами М. фон Гаґена, немає нічого дивного, що україністика перебуває на таких слабких позиціях на Заході. А юдаїка в Україні посідає аналогічне місце, як й україністика в США.
Поставимо перед собою питання, що на нього годі сформулювати остаточну відповідь: чому ПЕРЕВАЖНО меншини вивчають меншини? = чому юдаїкою ПЕРЕВАЖНО займаються євреї?
У ХІХ – ХХ ст. історіографія здобула репутацію націоналістичної науки, покликаної обґрунтувати права та виразити інтереси національних спільнот, артикульовані їхніми елітами. Важко уявити собі не-національну історію. Повсякденний інтерес представників певної спільноти до свого минулого, – хоч мітологічного, хоч науковоподібного, – є природною річчю. Однак чому наукове пізнання так завзято концентрується на задоволенні повсякденної потреби колективного самопізнання? Моя відповідь: науковець також виходить з власних пізнавальних потреб. Якщо для нього представник меншини є «чужим», то потреба в його вивченні не виникне. Ви заперечите мені, навівши приклади досліджень з усесвітньої історії, прямо не пов’язані із сучасним українським життям. Моя відповідь: гуманітарні науки з пізнання «іншого» найліпше розвиваються в імперіях, які мають на меті «присвоїти» будь-якого «іншого». Чи не тому більшість наукових центрів знаходяться в американських університетах – новітніх храмах імперського знання?
Натомість поставимо питання інакше: чи є щось в юдаїці таке, що робить її більш прийнятною для дослідження саме науковцем-євреєм? = чи впливає ідентичність історика на його методологію? Наведемо два приклади, два єврейських сюжети, з якими автор цих рядків стикнувся на власному науковому досвіді.
1. Старий талєс
У дитячих спогадах Осипа Мандельштама «Шум часу» є один цікавий епізод, який неможливо збагнути одразу:
Раптом дідусь витягнув із скрині комоду чорно-жовту шовкову хустину, накинув її мені на плечі та змусив повторювати за собою слова, складені з незнайомих шумів, але, незадоволений моїм лепетом, розсердився, закачав несхвально головою. Мені стало задушно й страшно. Не пам’ятаю, як на допомогу поспішила мати [курсив наш. – М. Г.]2.
Наведений епізод бачиш очима дитини, котру вперше привезли до дідуся та бабусі – світ незнайомий, а тому – страшний. Дідусь Осипа мешкав у Ризі та був релігійним євреєм. Що дідусь змушував повторювати онука? які слова, складені з незнайомих шумів? В іншому місці мемуарів поет згадав, як батьки вирішили надати йому єврейську освіту:
…Швидко впала давньоєврейська моя абетка, якої я так і не навчився. У припадку національного каяття найняли [батьки. – М. Г.] було до мене справжнього єврейського вчителя3.
Далі розповідається про те, як учитель та учень не знайшли спільної мови. Для нас важливо, що маленький Осип не знав класичного івриту, а тому припускаємо, незнайомими шумами йому могли здатися слова молитви, що ними спробував навчити столичного онука релігійний дідусь. Саме тому він був незадоволений лепетом онука, що той не знав молитов.
Припустити, що в процитованому уривку маленького Осипа змусили творити молитву, зовсім неважко. Однак залишається питання про чорно-жовту шовкову хустину, яку дід накинув на плечі онука. І тут на історика чекає проблема. Як називається і як виглядає молитовна накидка юдеїв? Вона називається таліт (תלית), з наголосом на другий склад, і являє собою білий прямокутник з блакитними смугами і з китицями по краях тканини. Про таліт і цицит (ציצית), нижню накидку з китицями для постійного носіння, написано в П’ятикнижжі:
І сказав Господь Мойсею, кажучи: оголоси синам Ізраїлевим і скажи їм, щоб вони робили собі китиці на краях одінь своїх у поколіннях своїх, і в китиці, які по краях, уплітали ниті з блакитної вовни; і будуть вони в китицях у вас для того, щоб ви, дивлячись на них, згадували всі заповіді Господні, і виконували їх, і не ходили вслід серця вашого та очей ваших, які ваблять вас до блудодійства, щоб ви розуміли і виконували всі заповіді Мої й були святими перед Богом вашим [Числа 16: 37 – 41].
Процитований уривок став третьою частиною головної молитви юдаїзму «Слухай, Ізраїль!» («Shma Yisrael’!»). Вірогідно, саме слова цієї молитви дідусь змусив повторювати онука. До речі, таліт без китиць і з шестикутним щитом Давида є прообразом прапору держави Ізраїль. Проте описаний нами таліт не є чорно-жовтою хустиною, що про неї згадував О. Мандельштам.
Наші попередні пояснення можна отримати з будь-якого сучасного енциклопедичного видання. Проте далі – книжки можуть не допомогти. Річ у тім, що сім’я Мандельштамів належала до євреїв Центрально-Східної Европи – ашкеназів (букв. з івриту – «німців»), які мають певні особливості матеріальної культури та власні вимови класичного івриту, що поєднуються назвою ашкеназький іврит та є наближеними до різних діялектів їдишу. А в сучасному івриті, як і в класичному івриті науковців, використовується сефардська вимова, притаманна євреям Середземномор’я – сефардам (букв. з івриту – «іспанцям»). У науковій і довідковій літературі, зазвичай, можна знайти саме сефардські назви.
Молитовна накидка ашкеназів – талєс (תלית), з наголосом на перший склад, – являє собою білий прямокутник із чорними, а не блакитними смугами з китицями по краях тканини. Як самокритично пожартував один мій релігійний знайомий, прихильність ашкеназів до чорно-білої кольорової гами зумовлена їхнім чорно-білим мисленням!
Слова таліт і талєс пишуться однаково – תלית – й обидві речі виконують однакову функцію, будучи двома варіянтами однієї речі. Відмінності між двома варіянтами однієї Традиції стають помітними в текстах, призначених сучасному російськомовному (або україномовному) богомольцю. Для літургічних й освітніх потреб деякі молитви та благословення транслітерують кириличними літерами – і навіть у двох вимовах. У синагогах хасидів і литваків, а більшість українських синагог є хасидськими, застосовують саме ашкеназьку вимову. Відтак єврей, який бодай час від часу буває в синагозі, знає про відмінність вимов і предметів, а тому відрізнить біло-блакитний таліт від біло-чорного талєсу. Але чи відрізнить їх академічний науковець?
Стоп! – скажуть мені читачі, – у діда О. Мандельштама була чорно-жовта, а не чорно-біла хустина! Моя відповідь: якщо багато разів випрати білу натуральну тканину – вона пожовтіє. Й одного разу автор цих рядків побачив свого згаданого вище знайомого, котрий глузував з ашкеназів, в синагозі в жовтому таліті з кольоровими смугами (таліт єменських євреїв). Я спитав, чому його таліт жовтий, а власник відповів, що таліт випрали без його відома. Отже, дідусь надів на онука старий – пожовтілий! – талєс.
Іще один момент. Сефардські чоловіки носять під час молитви таліт з моменту повноліття – досягнення тринадцяти років, а чоловіки ашкеназькі – з моменту одруження. Чому ж тоді дідусь надів талєс на онука, якому було навіть далеко до тринадцяти років? Мабуть, він хотів уявити свого онука дорослим побожним євреєм. Бо ж бачив онука раз на декілька років, а батько Осипа був світською людиною, що навряд чи подобалося старому Мандельштаму.
Останнє питання: чому дорослий Осип не назвав молитовне одіяння свого діда, створивши загадку для своїх читачів? Причина полягає зовсім не в прагненні зберегти автентичність дитячих повідомлень, бодай у дитинстві він не знав, що таке талєс. Справа в тому, що в іншому випадку О. Мандельштам називає ті речі, назви яких він не запам’ятав з дитинства:
…Новий рік у вересні та невеселі дивні свята, що терзали слух дикими іменами: Рош-Гашана і Йом-Кіпур4.
Мемуарист пише, що в дитинстві його неприємно дивували єврейські свята: Новий рік (Рош га-Шана) і Судний день (Йом-Кіпур). Однак він подає їхні назви в сефардській вимові. Ашкеназькою вимовою Новий рік – Рош га-Шоно, а Судний день – Йом-кіпєр або теж Йом-кіпур, але з наголосом на передостанньому, а не останньому складі. Увочевидь, О. Мандельштам подивився імена єврейських свят у наукових книжках, в яких застосовують сефардську вимову. Він міг би також подивитися назву молитовного одіяння свого діда. Припускаємо, що він не знайшов назву чорно-жовтої хустини. Бо для відповіді на питання йому не вистачило книжок, а релігійного досвіду в нього не було. І читач О. Мандельштама, – російський інтелігент без релігійного юдейського досвіду, навіть якщо й єврейського походження, – теж не зрозумів би, про віщо йдеться.
Отже, для О. Мандельштама напів знайомий світ традиційного єврейства був, за його словами, «хаосом юдейським»5. На мій пристрасний погляд, відчуття хаосу спричиняла емоційна віддаленість – в очах нашого персонажа – світу дідуся й бабусі поета. Натомість для багатьох його однолітків-одноплемінників початку ХХ ст. світ містечок – до певного часу – був світом порядку, а не хаосу. Чи можливо бодай щось осягнути в хаосі – коловерті невеселих дивних свят і чорно-жовтих шовкових хустинок? А науковцю іноді доводиться заглиблюватися в хаос чужої душі – і пізнавати те, що не розумів, чи не хотів розуміти, житель далекої епохи.
2. Єврейська бабуся
Чи обов’язково в мемуарах, коли йдеться про дитинство, пишуть про батьків? В автобіографіях і мемуарах радянських євреїв, які соціалізувалися на самому початку ХХ ст. або невдовзі після 1917 р., найбільше уваги приділено бабусям. Наприклад, «старий більшовик» Сергій Гусєв (1874 – 1933 рр.), справжнє ім’я якого – Яків Драбкін, згадував, що в п’ять років батьки віддали його на виховання бабусі:
…Потрапив під начало старої бабусі, яка примушувала мене щоденно читати по декілька годин довжелезні єврейські молитви. Пізніше до цього додалося вивчення Біблії давньоєврейською мовою під керівництвом спеціально виписаного вчителя. Результатом цього була нездоланна відраза до давньоєврейської мови та ненависть до бабусі, до релігії й до Бога [курсив наш. – М. Г.]6.
Звісно, С. Гусєв, будучи на момент написання спогадів партійним високопосадовцем, секретарем ЦКК РКП(б), напевно перебільшував свій дитячий «антиклерикалізм»: атеїстичний світогляд не виробляється в такому ранньому віці. Однак у його автобіографії образ «єврейської бабусі» став символом традиційного життя, заснованому на виконанні приписів ортодоксального юдаїзму. Саме бабусине виховання стало для маленького Якова вікном у світ традиційного єврейства, ненависного дорослому Сергію.
Емоційно теплий образ «єврейської бабусі» створив у колективній біографії своєї сім’ї фольклорист-аматор Юхим Райзе (1904 – 1970 рр.). На сторінках його «Сімейної хроніки» бабуся постає господинею домівки. Бабуся Рівка померла до народження Юхима, але її настільки шанували в родині, що хлопець знав про бабусю з вуст своїх батьків. Вона була й господаркою, й освіченою людиною:
Жодної хвилини вона не сиділа без занять – то по дому клопоче, то з гусками возиться, то на ярмарку їде, то штопає, чинить або прасує, а то раптом, насадивши окуляри на ніс, сідає до вікна з книжкою «Цеєно Уреєно»7.
Бабуся була не тільки дуже побожною, вона була й освіченою. Зрозуміло, за модою того часу. Вона вивчала і пам’ятала на пам’ять Танах, і не лише текст, а й коментарі Раши8. У розмовах із чоловіками вона пересипала свою мову цитатами – це завжди викликало захоплення та благоговіння в оточуючих.
<…>
Бабуся була ощадлива. І ця ощадливість виявлялася в усьому: од раціоналізації годування птахів до вражаючої збереженості посуду та довготривалої носки одягу. У бабусі в словнику не було слова «викинути»…9.
Бабуся Рівка була ощадливою господинею домівки. Більша частина опису її поведінки займає перелік юдейських свят і святкових страв, які готувала бабуся.
Розповідь про Рівку Райзе нагадала мені про власну прабабусю, про котру багато разів чув від батьків. Моя прабабуся належить до «революційного» покоління С. Гусєва/Я. Драбкіна – Ю. Райза, але стовідсотково відповідає образу «єврейської бабусі», мужньої господині, яка виросла в містечку Віленської губернії та страви якої онуки згадують по сьогоднішній день. Бабуся все життя охороняла єврейський побут родини, який не прагнули зберегти її радянські доньки та онуки. Вона й за післявоєнних часів випікала мацу, та якось посварилася із сусідкою, яка обвинуватила її в додаванні до прісного тіста, призначеного для перепічки маци, християнської крові.
Отже, саме бабуся постає в уявленні радянських – і навіть пострадянських! – євреїв охоронцем традиційного життя, утвореного не тільки чоловічою справою – упровадженням приписів ортодоксального юдаїзму, а й справою жіночою – підтриманням патріархального містечкового побуту, що складався з каруселі рутинних буднів і зворушливих свят. У традиційній єврейській культурі існувала соціяльна роль «бабусі», яка опікувалася побутом у родинах містечкових євреїв і займалася традиційною освітою онуків за межею «смуги осілості». Бабусин образ яскраво вимальовується в споминах про містечкове життя.
* * *
Я розглянув два єврейські сюжети, для розуміння яких мені потрібно було звернутися до свого особистого та сімейного досвіду. Відсутність такого досвіду не внеможливлює, але значно утруднює осмислення сюжетів про повсякденне життя. Сфера повсяденности є міжпоколіннєвим «простором досвіду», говорячи мовою німецької історії понять, а для розуміння цього досвіду необхідною умовою є співпереживання об’єкту дослідження з боку суб’єкта пізнання.
Своїми розмірковуваннями я аж ніяк не хочу відбити в когось бажання займатися єврейськими студіями – через можливу нестачу власного досвіду. Власний досвід, на мій погляд, зовсім не є передумовою наукових студій. Однак він допомагає зрозуміти певні речі, які були б незрозумілими або нецікавими для дослідника, позбавленого такого досвіду. Я хочу показати, що юдаїка спроможна навчити гуманітарія розуміти «чужий» досвід, «чужу» епоху, «чуже» життя.
А чи не є метою гуманітарного знання «присвоєння» всього «чужого» – відкриття різноманіття навколишнього світу в кожній секунді часу і в кожній точці простору? Тож нехай юдаїка стане гостинним шатром для мандрівних українських істориків, які прагнуть віднайти собі мирну обитель у пустелі хаотичного сьогодення!
- Хаген, Марк фон. Имеет ли Украина историю? // Ab Imperio. – 2000. – № 1. – С. 52 – 53.
- Мандельштам Осип Эмильевич. Стихотворения. Проза. Статьи. – М. : ООО «Изд-во АСТ»; ООО «Агентство «КРПА «Олимп», 2002. – С. 205.
- Там же. – С. 196.
- Там же. – С. 195.
- Там же. – С. 195: «…Не батьківщина, не дім, не вогнище, а саме хаос, незнайомий утробний хаос, звідки я вийшов, якого я боявся, про який смутно здогадувався – і втікав, завжди втікав».
- Гусев Сергей Иванович. Автобиография // Деятели СССР и революционного движения России: Энциклопедический словарь братьев Гранат. – Репринтное издание. – М. : Советская энциклопедия, 1989. – С. 399.
- «Цеєно у-реєно» або «Цеєна у-реєна» (буквально івритом «підіть і подивиться») – вільний переклад їдишом Старого Заповіту, або Танаху, з вплетеними коментарями, призначений для жінок.
- Раши – абревіатура від імені рабі Шломо бен Їцхакі з Труа (1040 – 1105 рр.) – автора контекстних коментарів до Танаху і Талмуду; із читання П’ятикнижжя з коментарями Раши починається вивчення юдейських священних текстів у хедерах і талмуд-торах – традиційних початкових школах.
- Райзе Ефим. Семейная хроника / Публ. В. А. Дымшица, В. Е. Кельнера // Архив еврейской истории. – М. : РОССПЭН, 2006. – Т. 3. – С. 19 – 21.