Жовтень справедливо вважається місяцем Реформації, адже, за традицією (хоч і розвінчаною дослідниками), саме в останній день жовтня, напередодні Урочистості Усіх Святих, Мартін Лютер, монах-августинець, прибив на дверях замкової церкви у Віттенберзі 95 тез. У них він висловив обурення зловживаннями, що відбувалися під час продажу індульгенцій. Тому, незважаючи на умовність дати, саме жовтень був обраний для проведення конференції, присвяченій Реформації та її наслідкам, на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Метою організаторів було не тільки відзначення 500-літнього ювілею, але і створення майданчику для спілкування істориків, теологів, мистецтвознавців.
Робота конференції відбувалась в межах чотирьох секцій: «Реформація, політика та суспільство», «Реформація та теологія», «Реформація, гендер та культура», «Спадок та рецепція ідей Реформації». Надалі ми будемо притримуватись не стільки розподілу по секціям, але по темам, обравши для розгляду найбільш знакові доповіді, які викликали дискусії та жваве обговорення серед учасників та слухачів конференції.
Влада і Реформація: спектр реакцій
Пленарне засідання розпочалося із доповіді, яку виголосив Арно Штромейєр (Arno Strohmeyer), директор Інституту нової та новітньої історії Віденської академії наук, професор Зальцбурзького університету імені Паріса Лодрона. У ній він звернувся до аналізу шляху від релігійного неспокою до політичного компромісу на прикладі мирних договорів у Австрійських спадкових землях (зокрема, «внутрішній Австрії» – Штирії, Каринтії та Крайни). Доповідач представив усю складність та повільність релігійного замирення навіть в умовах зацікавленості місцевої влади. Очевидно, що на фоні боротьби за релігійну свободу основною темою була адаптація прав та обов'язків влади та підданих до політико-соціальних умов, які були змінені Реформацією. Необхідно було переосмислити авторитет територіальних князів та політичну участь земель. Ця політика, зрештою, принесла свої плоди – однак вже після Вестфальської мирної угоди.
Доповідь Арно Штромейєра (фото Діани Герейханової)
Реформація і шляхта
Ферков Оксана, к.і.н., доцент кафедри історії України ДВНЗ "Ужгородський національний університет", співкоординатор Центру дослідження угорської історії та українсько-угорських відносин представила нову перспективу реформаційних студій у доповіді «Роль шляхти Північно-Східної Угорщини в утвердженні протестантизму».
Доповідь Оксани Ферков (Фото Діани Герейханової)
Як відзначила доповідачка, процес Реформації та рекатолизації та деякі інші аспекти церковно-релігійної і духовно-культурної історії є однією з найслабше досліджених сторінок історії Угорщини раннього нового часу, зокрема це стосується висвітлення участі та ролі угорської шляхти у поширенні і утвердженні протестантизму.
Вже з другої половини 20-х рр. XVI ст. поодинокі угорські аристократи з симпатією ставилися до вчення Лютера. Серед перших угорських аристократів та шляхтичів, що мали свої володіння у Північно-Східних комітатах до реформації долучилися Перенї, Драґфі, Чакі, Друґети, Баторі та інші. Прихильність аристократів мала вирішальне значення для успіху Реформації, адже вони володарі величезних маєтностей, вже у наступні роки після особистої реформації, передали нове вчення своїм підданим. У такий спосіб нове віровчення пустило коріння у землевласницьких містечках, селах на більшій території Угорщини. Яскравим прикладом покровительства Реформації у Північно-Східній Угорщині є діяльність Друґетів. На підвладних їм землях (частково це західна частина сучасної Закарпатської області) на 70-ті рр. XVI ст. кальвінізм здобув перемогу у містах і мав послідовників у селах з словацьким і русинським населенням. Друґети та інші магнати не тільки підтримували реформатських проповідників, але й відкривали школи, фінансували навчання здібної молоді.
Отже, утвердження протестантизму, спочатку лютеранства, а згодом кальвінізму на території комітатів Північно-Східної Угорщини відбувалося через різнобічну підтримку місцевих магнатів і шляхти. З кінця XVI – перших десятиліть XVIІ ст. все більше шляхтичів зрікаються протестантської віри і переходять до католицизму і знову ж таки стають покровителями і меценатами, але вже іншої конфесії.
Міжконфесійні взаємини та толерантність: суспільство на реформаційному роздоріжжі
Чи принесла Реформація виключно розкол у ранньомодерну Європу? На це питання намагались дати відповідь учасники конференції, що звернулись у своїх доповідях до специфіки міжконфесійних відносин.
Розпочав цю тему під час пленарного засідання Володимир Дятлов, д.і.н., професор Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка доповіддю «Реформація у долі реформаторів». На прикладі неоднозначного шляху Андреаса Карлштадта1 та інших реформаторів він представив більш широку картину подальшого кар’єрного розвитку (або занепаду) колись католицьких інтелектуалів, що перейшли у табір Реформації. Як виявилось, не всі вони були успішні – Карлштадт від викладання теології був навіть змушений перейти до фермерства (невдало). Його врятувала підтримка ідейного противника – Мартіна Лютера. Це свідчить про явище релігійної толерантності у повсякденні, яка часто суперечили активній полеміці трактатів.
Велась мова і про спроби налагодження неочікуваних міжконфесійних взаємин та меж толерантності серед опонентів Католицької церкви. Як справедливо зауважив Станіслав Черкасов, к.і.н., доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Запорізького національного університету, розрив відносин послідовників Лютера з Католицькою церквою міг відкрити їм шлях до примирення з християнами східного обряду. Тому у своїй доповіді )він звернувся до започаткування міжконфесійних відносин реформаторів з православною церквою у Речі Посполитій.
З доповіді Ірини Папи, викладача Українського католицького університету (м. Львів), учасники та слухачі конференції дізнались про проблеми міжкультурної та міжконфесійної комунікації на прикладі діяльності Юста Юлія в якості данського посла до Росії у 1709 – 1711 роках. На початок XVIII століття у Данії уже багато років панувала Реформація. Вже була сформована специфічна «протестантська етика», яка базувалась на працьовитості, помірності, тверезості та точності як повсякденних практик. Саме тому «Щоденник» перебування в Росії Юста Юлія ілюструє не тільки і не стільки особисту позицію автора, але «зіткнення цивілізацій». Його критичні зауваги щодо порядків Петровського двору, нерозуміння православних церковних обрядів – і, звідси, іншування росіян шляхом постійного співставлення з данцями, продемонстрували виклики, які стояли перед ранньомодерним суспільством, розділеним національно та конфесійно. Окрім засудження пияцтва, «оргій» під час бенкетів та відсутності пунктуальності при дворі Петра Юлій також звертає увагу на відсутність класичної освіченості («ніхто не говорить ні по латині, ні по-грецьки»). Така освіта, яка грала консолідуючу роль для європейців, роз’єднувала, унеможливлювала нормальну комунікацію росіян з (у даному випадку) данцями. Окремо посол критикує розвинене хабарництво та практику призначення на високі посади непрофесіоналів на основі родинних чи дружніх зв’язків. Незважаючи на те, що реакції посла здебільшого не були позитивними, діяльність Юста Юлія є прикладом повсякденної толерантності, яку довелось засвоїти данцю з огляду на його дипломатичну місію та обов’язки перед королем.
Гендерні ролі та Реформація: патріархат під питанням
Гендерній історії Реформації було присвячено доповіді Інни Гудими, аспірантки Національного університету «Острозька академія» та Ольги Спис, доцента кафедри філософії та історії науки і техніки Державного університету інфраструктури і технологій (м. Київ). І. Гудима спочатку зосередила свою увагу на еволюції фемінності в біблійній традиції, порівнявши гендерні ролі у Старому та Новому заповіті. Як відзначила доповідачка, у Новому заповіті була створена інша гендерна модель, у якій жінка могла брати участь в дискусіях щодо віровчення нарівні з чоловіками. Однак ця можливість змінити патріархальну систему, успадковану від іудеїв, не була реалізована. І, якщо в перші століття християнства жінки ставали дияконами та апостолами нового вчення, то, із оформленням церковної ієрархії, їм, за невеликим виключенням, відводилась виключно пасивна роль у житті церкви та суспільства. Реформація, зазначила І. Гудима, не стала часом однозначних змін на користь лібералізації гендерного питання, однак у подальшому уможливила активну роль жінок у деяких протестантських церквах та деномінаціях.
Продовжила аналіз «жіночого питання» в Реформації Ольга Спис. Вона почала з тези, що Мартін Лютер ініціював тезою про загальне священство нові дискусії щодо ролі чоловіків та жінок у церковному та інтелектуальному житті. Це призвело до певного переосмислення існуючих стереотипів, які, однак, залишились відчутними у вченні Жана Кальвіна. Проте саме реформаційні трансформації уможливили появу нового типу жінок-інтелектуалів – пасторських дружин і світських теологів. Серед прикладів О. Спис назвала баварського теолога Аргулау фон Грумбах, страсбурзького теолога і дружину пастора Катаріну Целль, швейцарську реформаторку Марі Дентьєр та італійську гуманістку та теолога Олімпію Морату. Доповідачка особливо зосередилась на сьогоднішніх можливостях самореалізації жінок у Англіканській та скандинавських протестантських церквах, які, незважаючи на домінуючий у церковному житті чи не всіх християнських конфесій патріархат, допустили жінок до ролі пастора.
Таким чином, Реформація вже на ранньому своєму етапі насправді поставила під питання патріархат, що, хоч і не призвело до радикальних змін, зробило можливим лібералізацію гендерних ролей в церковному житті у ХХІ столітті.
Втілюючи слово в образ: мистецтво і Реформація
Відомо, що ставлення реформаторів до мистецтва було неоднозначним. Спектр їхніх реакцій коливався від терпимості та часом підтримки створення нової, реформаційної художньої мови (Мартін Лютер) до повного заперечення його необхідності (Жан Кальвін), або навіть до закликів фізичного знищення творів мистецтва (Андреас Карлштадт).
Під час засідання секції, присвяченої вказаній проблематиці, прозвучали доповіді доповіді Юлії Романенкової, доктора мистецтвознавства, завідувача кафедри образотворчого мистецтва Київського університету імені Бориса Грінченко та Стефанії Ковбасюк, к.і.н., асистента кафедри історії мистецтв Київського національного університету імені Тараса Шевченка, у яких питання впливу реформації на мистецтво розглядалось під новим кутом – з особистісної точки зору художника – Антуана Карона та реакції католицького мистецтва на реформаційні ідеї.
Антуан Карон, «батько» Північного маньєризму, у картині «Вбивства Тріумвірату» (1566 р.) мовою алегорії передав своє ставлення до громадянських воєн у Франції. В образах римських тріумвірів – Антонія, Октавіана та Лепіда виступали Франсуа де Гіз, Анна де Монморансі та Жак Альбон де Сан-Андре, непримиримі захисники католицизму. Жертвами ж цього католицького «Тріумвірату» були, звичайно, гугеноти.
Що ж до реакції католицького мистецтва на Реформацію, то С. Ковбасюк у своїй доповіді проаналізувала гравюри амстердамського художника Якоба Корнеліса ван Оостсанена «Песах» та «Таємна вечера», виконані для молитовника «Страсті Господа нашого Ісуса Христа», виданого в Амстердамі у 1523 році. Як встановила С. Ковбасюк, іконографічні аномалії у гравюрах мали ідейний підтекст. У такий спосіб ті догматичні постулати, які Лютер назвав «полоном» таїнства, знаходили підтвердження у Старому та Новому заповіті і, отже, не могли бути відкинуті. Амстердамські «Страсті» 1523 року ілюструють намагання інтелектуальної еліти Північних Нідерландів протистояти натиску Реформації, яка, однак, ствердиться тут набагато скоріше, ніж на Півдні. Все ж, для дослідників, які будуть надалі звертатися до вивчення реформаційних євхаристичних дебатів 1520-х років «Passio Domini» є особливо цінним джерелом, адже як наратив, так і, особливо, його візуальна складова демонструють інновативний потенціал католицької партії, проявлений на ранньому етапі протистояння з вченням Лютера.
Після Реформації: спадок європейський та український
Окрема секція конференції була присвячена рецепції реформаційних ідей в нову та новітню добу як в країнах Європи, так і в Україні. Доповіді учасників охоплювали надзвичайно широке коло питань, пов’язаних зі спадком Реформації – музичне мистецтво (Т. Полянський), театр (Д. Лєвіт), література (І. Склярський), вища школа (І. Братусь), політична думка (О. Бурунов, С. Ковальський, М. Ковальська), соціокультурне середовище (Т. Каблова, І. Погорєлова).
Доповідь Олександра Євгеновича Музичка, к.і.н., доцента кафедри історії України Одеського національного університету ім. І.І. століття, викликала жваву реакцію не лише колег, але й студентів. Вони активно ставили питання та дискутували з одеським істориком. Які теми були в центрі? Учасники конференції цікавились, якими були погляди історика С. Дубнова на єврейський чинник у Реформації в Речі Посполитій. Просили розвинути тезу про суперечливість між позитивізмом дослідникам та метою дослідження – апологією євреїв. Чи викликали реформаційні студії у переважно православному середовищі якісь підозри та протидію? У запитаннях торкнулись також проблеми становища протестантських громад в Одесі у XIX – на початку XX ст. Багато було питань щодо Реформації загалом, які напряму не стосувались теми доповіді. Наприклад, 1) сприйняття творців Реформації у радянській історіографії 2) еволюція сприйняття ідей М. Лютера сучасними лютеранами 3) витоки Реформації.
Підсумки конференції та її роль в контексті року Реформації в Україні
Конференція виправдала свою широку назву – доповіді охопили найрізноманітніші аспекти держави, суспільства та культури як доби Реформації, так і пост-реформаційної епохи. Окрім наукового, виокремимо не менш важливий вимір – міжособистісний. Як зауважив Володимир Дятлов, те, що на конференції були представники не тільки різних наукових шкіл та напрямів, але й конфесій свідчить про той довгий шлях до релігійної толерантності, який пройшло суспільство з часів Реформації. Не менш цінним стало і спілкування та знайомство з колегами, адже географія конференції виявилась надзвичайно широкою.
Одна з важливих цілей відзначення року Реформації в Україні у відповідності з Указом Президента – донести до найбільш широких кіл досягнення вчених – істориків, теологів, мистецтвознавців, безперечно, була досягнута. Конференція об’єднала не тільки фахівців, але й усіх, зацікавлених в історії Реформації.
Чи є перспективи подальшого дослідження Реформації в Україні? На нашу думку, можна виділити декілька блоків. Перше, інтеграція українського досвіду сприйняття Реформації з європейським. На сьогодні відчувається необхідність ввести в закордонний дискурс український досвід, який поки що залишається предметом зацікавлення українських дослідників. Статті та монографії на тему рецепції реформаційних ідей в Україні від ранньомодерного часу до сьогодення, опубліковані англійською, німецькою та іншими мовами могли б цьому посприяти. По-друге, перспективним видається дослідження Реформації в межах гендерних студій – яким ранні реформатори та їх ідейні спадкоємці бачили розподіл на «чоловічі» та «жіночі» ролі, яким був внесок жінок у Реформацію (особливо цікаво було б це дослідити на українському матеріалі), чи позначала позиція реформаторів розрив із середньовічною мізогінією? По-третє, питання учасників та слухачів конференції, зокрема студентів, свідчать про нестачу фахової літератури про Реформацію, написаної живою, не канцелярською, мовою. Якими були її витоки та сприйняття на перших етапах? Як вона вплинула на повсякденне життя, уявлення, поведінкові паттерни, гендерні ролі, мистецтво?
Сподіваємось, що проведення наукових заходів, присвячених реформаційній проблематиці, не тільки сприятиме поглибленню дослідженню в межах академічного дискурсу, але й стимулюватиме появу науково-популярних праць, завдяки яким ці дослідження, вже мовно та структурно адаптовані, дійдуть до широкого читача та збагатять його уявлення про рух, який змінив світ.
Стефанія Ковбасюк - кандидат історичних наук, асистент кафедри історії мистецтв КНУ імені Т. Шевеченка
1. Андреас Рудольф Боденштайн (1486 – 1541 рр.), відомий за ім’ям рідного міста, діяч радикальної Реформації, ратував за заборону музики та ікон у церквах, відмову від титулів та освіти, поновлення старозаповітної полігамії тощо. Гаряче полемізував з Лютером протягом Селянської війни в Німеччині (1524 – 1526 рр.)