2017 08 09 potapenkogol  

   Навряд чи буде перебільшенням стверджувати, що економічна історія є занедбаною ділянкою української історіографії. Чи то дається взнаки важкий спадок радянських часів, коли тони, відсотки й кілометри підміняли в історії Людину1, чи то бракує теоретичного підґрунтя, яке б уможливило подібні студії з опертям на українські джерела. Разом із тим, у західній україністиці дослідження з економічної історії так само знаходяться переважно поза увагою вчених. Що ж до історії еліт, то тут упродовж останніх десятиліть вітчизняна історіографія переживає справжній бум. Княжі династії Рюриковичів і Гедиміновичів, українська шляхта часів Великого князівства Литовського й Речі Посполитої, козацька старшина Гетьманщини, Слобідських полків і Війська Запорозького Низового, українське дворянство у Російській імперії2. Водночас поруч із «традиційними» елітами3, у затінку опиняються економічні еліти ХІХ, ХХ і ХХІ ст. Відсутні й періодичні видання, що фокусувалися б на історії еліт у різні часові проміжки й під багатьма кутами зору. Про компаративістичний і міждисциплінарний аспекти годі й говорити.


Власне, конференція «Friends or Foes of Transformation? Economic Elites in Ukraine from Historical and Comparative Perspective» («Друзі чи вороги модернізації? Економічні еліти в Україні з історичної та порівняльної перспективи»), котра протягом 7-8 липня цього року відбувалася у м. Ессен (земля Північний Рейн-Вестфалія, Німеччина), стала майданчиком для дискусії на перетині історії еліт й економічної історії у міждисциплінарному ракурсі.


   Захід було ініційовано науковою мережею «Україна: пост-радянське суспільство у транзиті»4. Головними організаторками виступили: Оксана Гусс – докторантка університету Дуйсбург-Ессен, Олександра Криштапович – докторантка Дюссельдорфського університету імені Генріха Гайне, докторка Олена Петренко - доцентка Рурського університету в Бохумі. Конференція відбувалася в Інституті гуманітарних наук Ессена (Kulturwissenschaftliches Institut Essen) за підтримки Посольства України в Німеччині та Німецької асоціації україністів.

 

2017 08 09 potapenko1vidkr

Відкриття конференції. Фото Ігоря Лимана


     Прологом до безпосереднього обговорення української проблематики стала лекція професора Рурського університету в Бохумі Дітера Зіглера (Dieter Ziegler) «Економічні еліти та зміни еліт у Західній Європі у ХХ ст.»5. Дослідник з’ясував, що попри політичні пертурбації належність до західноєвропейських економічних еліт була і є у великій мірі «спадковою», коли сини бізнесменів і банкірів продовжують справу батька і діда. Вони навчаються у престижних приватних школах й університетах, набуваючи корисних зв’язків ще за юнацтва й переносячи цю мережу в доросле життя. У випадку відсутності сина, батько обирає із цього ж середовища чоловіка для доньки, який зможе успішно кермувати родинний бізнес надалі. Яскравою ілюстрацією стала історія родини Круппів – промислових магнатів, колискою і осідком яких є Ессен6. Заводи Круппів обслуговували німецьку армію під час обох світових воєн, а Альфред Крупп (1907–1967) був послідовним прихильником Гітлера і провів три роки за ґратами, звинувачений у злочинах проти людяності. Але це не завадило йому після дострокового звільнення відновити економічну потугу родини. На сьогодні корпорація «Thyssen Krupp» є одним із найбільших виробників сталі у світі.

 

 

2017 08 09 potapenko2oleksan
Олександра Криштапович, Оксана Гусс, Олена Петренко (зліва направо). Доповідає професор Дітер Зіглер


   Про виклики і перспективи дослідження економічних еліт Східної Європи мова йшла у вступній доповіді Олени Петренко «Відсталість і модернізація «периферії»: взаємозв’язки економічних еліт у Східній Європі». Доповідачка наголосила, що «відсталість» («backwardness») у східноєвропейському контексті є у великій мірі стереотипною і як така руйнується, що далі заглибитися у порівняння процесів формування і зміни економічних еліт Східної і Західної Європи. Як наслідок, увага до периферій Російської і Габсбурзької імперій набуває особливої ваги. Тут, зокрема на українських теренах, модернізація була ініційована на локальному рівні, як це показав німецький історик Райнер Лінднер (Rainer Lindner). Вісь «регіональне-імперське» зберігала своє значення і надалі, після 1917 року. Що ж до сучасної України, то варто задатися питаннями про неоднозначність соціальної ролі олігархів (від корупції – до благодійництва) та їхню самоподачу (self-representation) в публічному і медіа просторі. Відтак, вимальовуються чотири рівня дослідження: соціальний (у межах соціальних груп підприємців), національний (етно-релігійний контекст), регіональний (простір певних локальних спільнот) і персональний (приватний простір кожної особи).


     Подальша конференційна робота була вибудована в межах цих дослідницьких полів і охопила шість панелей по три виступи в кожній (однак із певних причин троє учасників не змогли бути присутніми). Варто наголосити, що організаторкам вдалося тематично дуже вдало скомпонувати панелі, що відкривало простір для взаємного зацікавлення і продуктивних дискусій.


    Першу панель «Великий бізнес і держава – критичні взаємовідносини» відкривала доповідь «Левіафан і великий бізнес в Україні: відкриваючи чорну скриньку симбіозу бізнесу і держави», підготовлена у співавторстві Тетяною Костюченко (Національний університет «Києво-Могилянська академія», Київ) та Інною Мельниковською (Гарвардський університет, Кембридж). Попри політичні потрясіння й демократичні прориви в Україні останніх років, український великий бізнес зберіг свій вплив на вітчизняну політику. При цьому, дослідження взаємовідносин бізнесу і державу можливе з двох методологічних позицій. Перша – це модель владної асиметрії («power asymmetry»), коли або економічні еліти отримують зиск коштом політичних еліт, або у цьому суперництві домінують політичні еліти. Однак визначити стан рівноваги і його порушення в такій системі непросто. Тоді варто звернутися до другого підходу, застосованого дослідницями. Це метод аналізу соціальних мереж (the method of social network analysis). Він дозволяє побачити, як формальні й неформальні політичні зв’язки українського великого бізнесу і різних гілок державної влади еволюціонували від Президента до Президента протягом 1998–2017 рр. На думку Тетяни Костюченко та Інни Мельниковської, у даному випадку маємо справу з симбіозом політики і бізнесу («symbiosis of politics and business»), де взаємну вигоду отримують як політичні, так і бізнесові еліти.


Орися Кулік (Orysia Kulick) (Триніті Коледж, Дублін) виступила з доповіддю «Радянська торгівля зброєю: джерело сили чи нестабільності для України?». Дослідниця розпочала з того, що згідно даних ЗМІ, попри війну на Донбасі, Росія продовжує лишатися головним імпортером української військової техніки. Зрозуміти такий стан речей можна, лише взявши до уваги спадок радянського військово-промислового комплексу, в якому Україні було відведено одну з ключових ролей. У перші десятиліття по смерті Сталіна, українські регіональні еліти суттєво виграли від того, що пріоритетні кошти було спрямовано на військові потреби. У Харкові виготовляли турбіни і системи керування, у Херсоні (пізніше Миколаєві) – кораблі й підводні човни. До Києва перенесли КБ Антонова, а до Дніпропетровська – виробництво ядерних ракет дальньої дії. У такий спосіб Радянську Україну було пов’язано не лише з РРФСР і Казахстаном, але й зі світовим ринком виробництва зброї. Орися Кулік проаналізувала архівні документи та спогади сучасників щодо виробничого плану СРСР на 1959 р. і реконструювала мережу установ та коло персоналій, залучених до його реалізації. 

2017 08 09 potapenko3orysia


Панель "Великий бізнес і держава - критичні взаємовідносини". Орися Кулік, Олександра Криштапович, Інна Мельниковська, Тетяна Костюченко. Фото Ігоря Лимана

 

     Друга панель «Локальна та імперська перспективи» була сфокусована на економічних елітах українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Я у своїй доповіді «Лояльність в обмін на заможність: периферійне дворянство Слобідської України наприкінці XVIII – у середині ХІХ ст.» звернула увагу на особливості інкорпорації козацької старшини Слобідських полків до дворянства Російської імперії. На мою думку, у даному випадку маємо справу з «м’якою» соціальною трансформацією, заснованою головно на економічних підставах. Адже зі скасуванням козацької автономії у 1764–1765 рр. слобідська еліта втратила політичну вагу, однак її соціально-економічні позиції зміцніли. По-перше, було збережено право безмитних промислів (передовсім вільного винокуріння), що приносило колишній старшині величезні прибутки. По-друге, з улаштуванням місцевого Вотчинного департаменту та проведенням Генерального межування старшинське землеволодіння було відокремлене від козацького і легалізовано, хоча в його основі лежало традиційне право займанщини. По-третє, колишня козацька верхівка отримала можливості кар’єрного росту в новозаснованих цивільних установах і гусарських полках або могла звільнитися з підвищенням. Із оприлюдненням «Жалувальної грамоти дворянству» 1785 р. та укладанням першої «Родовідної книги» Харківського намісництва 1786–1796 рр. старшина отримала дворянський статус. Таким чином між локальною верхівкою та імперським центром було досягнуто балансу інтересів. Цей взаємовигідний контракт надавав місцевій еліті гарантії високого соціального статусу та забезпечував її лояльність до політики влади.


Доповідь «Важливість зв’язків: зростання єврейської бізнес-еліти у Галичині» виголосила Владислава Москалець (Український католицький університет, Львів; Ягеллонський університет, Варшава). Доповідачка констатувала, що досі поширеним є стереотипне уявлення про Галичину останніх десятиліть ХІХ – початку ХХ ст. як про відсталий регіон із неосвіченим населенням, де такі ж місцеві євреї були не здатними успішно інтегруватися до соціуму. Однак більш прискіпливий погляд переконує у протилежному. У центрі дослідження Владислави Москалець – єврейські підприємницькі родини, які заробили свій капітал у нафтовій та озокеритній промисловості Борислава і Дрогобича. Застосувавши аналіз соціальних мереж, дослідниця дійшла висновку, що кордони цього соціального середовища були досить розпливчатими. З одного боку, на початках особливу вагу для успішного просування бізнесу мали шлюбні зв’язки в межах самої єврейської спільноти. З іншого боку, в публічній, зокрема політичній, сфері підприємці-євреї зважали на християнські економічні еліти і навіть часом діяли разом (як під час візиту імператора), даючи собі раду, що від того залежать їхні власні соціальні позиції. Беручи загалом, зв’язки і норми поведінки, вироблені єврейськими бізнес-елітами, зберігали своє значення і після реформування місцевої видобувної промисловості до часу Першої світової війни.


Торстен Лоренц (Torsten Lorenz) (Вільний університет Берліна) виступив із доповіддю «Українські кооператори у Західній Україні близько 1880–1944 рр.: розвиток, роль та бачення економічної еліти». Проаналізувавши наукову літературу з проблеми, дослідник дійшов висновку, що попри велику кількість публікацій про західноукраїнські кооперативи, більшість із них мають описовий характер. Відчутним є брак концептуалізації і осмислення кооперативного руху в Східній Галичині в контексті подібних рухів у інших європейських країнах. Натомість, при ближчому розгляді виявляється, що структура західноукраїнських кооперативів була подібною до решти у Європі (місцеві, регіональні й національні філії з «горизонтальним» поділом залежно від сфери діяльності) та, принаймні позірно, зберігала високий ступінь самоуправління і демократизму. Важливо, що кооперативи були гнучким інститутом, здатним адаптуватися до різних соціально-економічних обставин. У Західній Україні вони виконували економічні (кредитування, продаж, включення дрібних виробників до ринку) і соціальні (створення «кооперативної спільноти», просування загальних і спеціальних знань) функції та були важливим каналом комунікації. Торстен Лоренц висунув три основні гіпотези, які будуть розроблятися надалі. Перша: у Східній Галичині за часів Австро-Угорщини та Польщі розвиток українського кооперативного руху був частиною етно-національної мобілізації. «Промоутерами» кооперативів виступали греко-католицькі священики, а зі зростанням національної інтелігенції її представники долучалися як до кооперативної, так і до національної роботи. Друга: на початках українська кооперативна еліта була майже виключно селянського походження, і з часом кооперативи стали важливим чинником соціального просування та політичної кар’єри. Третя: світогляд української кооперативної еліти еволюціонував від проселянського соціалістичного до помірковано націоналістичного і ліберально-демократичного напередодні Першої світової війни.

2017 08 09 potapenko4panel

 Панель «Локальна та імперська перспективи». Владислава Москалець, Торстен Лоренц, Якоб Мішке, Світлана Потапенко. Фото Ігоря Лимана

 

   Третя панель «Локальні еліти в контексті глобалізації» розпочалася з доповіді Інни Мельниковської «Від барона-розбійника до Великого Гетсбі? Глобалізація та еволюція українського великого бізнесу». Доповідачка вкотре підкреслила, що функціонування великого бізнесу в Україні продовжує лишатися одним із найбільш суперечливих питань на перетині політики й економіки. У дискусіях навколо нього домінують два підходи. Прихильники першого звинувачують великий бізнес у постійній корупції і патронажних відносинах із політичними елітами, тоді як адепти другого наголошують, що українська ліберальна опозиція отримує фінансову і медіа підтримку від великих бізнесменів. А це забезпечує соціальну мобілізацію і унеможливлює повернення до авторитарного правління. Окрім того, пост-Майданним урядам довелося покладатися на великих бізнесменів Півдня і Сходу країни, аби зберегти ці регіони під контролем Києва. Обидва підходи розглядають український великий бізнес як явище статичне, притаманне пост-радянському простору і активне в межах національних кордонів. Однак українська олігархія не відокремлена від світової економіки. Навпаки – вона має глобальний вимір. Інна Мельниковська досліджує роль глобалізації фінансів і західного капіталізму в еволюції великого бізнесу в Україні.


     Йоанн Заячковскі (Johann Zajaczkowski) (Університет Бонна) у доповіді «Застряглі в (помилковій) необхідності? ЄС як пост-політична влада та передача економічних ідей до України» презентував проект, над яким має намір працювати найближчим часом. Відправною точкою дослідження є теза про те, що Революція Гідності на багато років уперед визначала європейський вектор української зовнішньополітичної орієнтації та була проінтерпретована обома сторонами – і ЄС, і Україною – як співпричетність до європейськості. Причому, «європейські цінності» (універсалізм, доброзичливість, автономність) мали для учасників Майдану утопічне значення – суттєво більше, ніж вони мають для самих громадян ЄС. Однак на тлі Брексіту, демократичних провалів у Польщі й Угорщині, жорстких економічних заходів у Південній Європі ЄС справді потребує цих цінностей для власного саморозуміння. Найголовніше те, що передбачуване співпроникнення концепцій європейськості тягне за собою несумісність двох економічних моделей – ліберального ринкового капіталізму, як це промотується ЄС, та поточного українського пост-радянського капіталізму. Не проговорюється і ціна економічної модернізації України, імовірні економічні й соціальні наслідки, а також опір реформам усередині країни. Одну з причин цього дослідник вбачає у владній асиметрії між Україною та ЄС, адже вироблення механізмів трансформації залишено для ЄС. Це і є випадок «пост-політичної влади» («post-political power»).


   Доповідь Ірини Гаугер (Гамбурзька школа бізнес-адміністрування) «Мотивація інтегруватися до економіки ЄС: відмінності між великими, малими та середніми підприємствами в Україні» була зосереджена навколо економічної ефективності українських підприємств у розрізі їхнього економічного розміру – малих, середніх і великих – як показника економічного росту. Дослідження опирається на агреговані дані та велику вибірку мікроекономічних показників. Ефективність підприємств вимірюється продуктивністю праці з урахуванням таких компонентів, як праця, капітал і матеріали. Розрізняють внутрішні фактори продуктивності праці (рівень конкуренції у галузі, рівень капіталу, розмір підприємства) та зовнішні (експортна й імпортна діяльність та наявність іноземного капіталу). Порівняння позицій великих підприємств в Україні, Польщі та Німеччині показало, що кількісно великі компанії в Україні становлять меншу частку, ніж у країнах ЄС, і програють західноєвропейським за показниками рівня капіталу, продуктивності праці й частки витрат на робочу силу у вартості продуктів. Основними факторами впливу на український великий бізнес є внутрішні – рівень капіталу та ступень конкуренції. У той же час для малих і середніх підприємств імпортна й експортна діяльність та іноземний капітал відіграють вагому роль як чинники підвищення продуктивності. Тож, на думку дослідниці, зовнішня дерегуляція сприятиме економічному росту підприємств меншого розміру.

2017 08 09 potapenko5lokalnielit


Панель "Локальні еліти в контексті глобалізації". Оксана Гусс, Йоанн Заячковскі, Інна Мельниковська, Ірина Гаугер.

Фото Ігоря Лимана

 

   Стартовою панеллю другого дня конференції стала панель «Самостворені та нав’язані з-зовні образи», що мала на меті продискутувати образи (images) еліти і те, в які способи вони утворюються. Перша доповідь «Політика як влада грошей. Медведчук як політичний бізнесмен у кучмівській неопатримоніальній системі й поза нею» Олександра Свєтлова (Товариство «Меморіал» імені Василя Стуса, Київ) була кейсовим дослідженням політичного шляху Віктора Медведчука. Останній, з погляду дослідника, є типовим представником когорти вихідців із радянської номенклатури (навіть інформаторів КДБ), які залишилися при владі в незалежній Україні й використовували доступ до державних структур для накопичення власних капіталів. У випадку Медведчука фасадом для політично-збагачувальної діяльності стала Соціал-демократична партія України (об’єднана) – головна «політична бізнес-партія» («political business-party») за президенства Леоніда Кучми. Адже у вибудованій Кучмою неопатримоніальній політичній системі партії не були автономними гравцями, а виступали лише засобом досягнення їхніми власниками матеріальних і нематеріальних цілей та використовувалися для управління головними соціально-політичними, економічними та політичним суб’єктами. Ця система зберіглася і після Помаранчевої революції, як і вплив Віктора Медведчука та пов’язаних із ним через СДПУ(о) осіб – головно через контроль над приватизованими обленерго. На сьогодні Медведчук, набувши родинних зв’язків із Володимиром Путіним, продовжує грати помітну роль у політиці Києва і Кремля, зокрема у питанні обміну полоненими. А модель клієнтельського бізнесу і політики, спроектована Кучмою, існує і до нині.


     У доповіді Тетяни Самостьян (Магдебурзький університет ім. Отто фон Геріке) «Медійний імідж політика між центром та периферією: дослідження на прикладі волинського олігарха» йшлося про «князів волинських» – підприємців Ігоря Єремеєва та Степана Івахіва. У 1992 р. вони заснували фірму «Континіум», яка розрослась до впливової фінансово-промислової групи (зокрема, мережа заправок WOG, виробник клінкерних матеріалів в Україні «Євротон», Торговий Дім «Західна молочна група» з торговими брендами «КОМО» і «Галичина»). До 2015 р. публічним медійним обличчям групи був депутат Верховної Ради, очільник парламентської групи «Суверенна європейська Україна» (пізніше «Воля народу») Ігор Єремеєв (03.04.1968 – 12.08. 2015). Для аналізу його політичного образу варто мати на увазі, що в останні роки простежується перехід від традиційної політики, базованої переважно на аргументах та ідеях, до перцептивної політики, заснованої на інтуїтивних враженнях, що їх кандидати в депутати справляють на виборців. За таких умов ключовим елементом проведення успішної виборчої кампанії є створення позитивного іміджу, який передбачає: політичну особистість; взаємодію між політичною партією, ідеологією та міжособистісні стосунки з електоратом; перцептивні характеристики (стиль мовлення і невербальна поведінка, зовнішність, лідерство, ступінь довіри та симпатія); саморепрезентацію і візуальний образ у ЗМІ та на офіційних політичних веб-сторінках. Тетяна Самостьян простежила процес формування позитивного політичного іміджу та інсценування в публічному сприйнятті Ігоря Єремеєва від невідомого широкому загалу бізнесмена до іміджу шанованого політика, мецената і патріота. У цьому випадку імідж конструювався з окремих мікрообразів із власним наративом, драматургією та режисурою, візуальними й емоційними факторами, з урахуванням регіональної ідентичності електорату та вибраних біографічних фактів й особистісних рис кандидата.


Анна Карр (Національний університет «Києво-Могилянська академія», Київ, Прага) у доповіді «Реабілітація? Наратив еліт в українських історичних романах 1980-х рр.» зосередила увагу на художній літературі як засобі творення образу еліти. Дослідниця звернулася до роману Валерія Шевчука «Три листки за вікном». Написаний (перша частина) у 1968 р. і через цензурну заборону опублікований тільки в 1986 р.7, цей твір є значущим із кількох позицій. Перш за все, його створено представником покоління «шістдесятників», котрі самі з огляду на їхніх вплив на вітчизняне суспільне і культурне життя бачаться елітою і моральними авторитетами. Потім, сюжет роману і образи головних героїв показують, як автор вибудовує власну концепцію еліти. У центрі оповіді історія сина сотника, випускника Києво-Могилянської академії, філософа і мандрівника Іллі Турчиновського та його нащадків, яка розгортається на тлі поступової втрати української козацької державності та зміцнення Російської імперії у ХVIII – на початку ХІХ ст. Для автора Ілля Турчиновський є беззаперечним представником еліти не тільки і не стільки тому, що належав до соціальної верхівки тогочасної України, а передовсім завдяки вибору життєвого шляху – мандрів у пошуках власної духовної природи і рефлексування над собою і світом. Відверто симпатизуючи своєму героєві, Валерій Шевчук у такий спосіб заперечує усталений в українському національному наративі образ «зрадницьких еліт» («treacherous elites») і реабілітує українські історичні еліти як такі. Водночас письменник піднімає ряд інших важливих питань: тиск імперської системи і межі опору йому; тяглість еліти; моральний вибір особи і відповідальність за нього.

2017 08 09 potapenko6samostvoreni

Панель «Самостворені та нав’язані з-зовні образи». Анна Карр, Олександр Свєтлов, Ніколетт Цезар, Тетяна Самостьян.

Фото Ігоря Лимана

 

  Обговорення образів і самоподачі українських олігархів тривало в наступній панелі «Стратегії легітимізації». Штеффен Галлінґ (Steffen Halling) (Німецький інститут міжнародної політики і безпеки, Берлін) у доповіді «Витягуючи голову з петлі? Олігархи у пост-Майданній Україні та їхні легітимаційні стратегії» проаналізував, яким чином публічна самоподача (public self-presentation) Рината Ахметова і Дмитра Фірташа підлаштовувалася під реалії України після скинення Віктора Януковича, за президенства якого вони були найбільш відомими олігархами. Дослідник відштовхується від концепції «захисту багатства» («wealth defense») Джеффрі Вінтерса (Jeffrey Winters), згідно якої багатство і власність олігархів залежать значною мірою від публічного клімату і це змушує олігархів відводити потенційні загрози за рахунок нарощення соціального визнання. Після Революції Гідності Ахметов і Фірташ опинилися під сильним публічним і політичним тиском в Україні та закордоном, що посилювалося домінуючим серед українців негативним ставленням до приватизації великих підприємств і схваленням ідеї реприватизації. У відповідь вони активізували діяльність, спрямовану на суспільний інтерес («public interest activities»), – через заснування Гуманітарного штабу Рината Ахметова (для допомоги цивільним, постраждалим від військових дій на Донбасі) та Агенції модернізації України (з осідком у Відні, для розробки проекту реформ для України та пошуку інвесторів). При цьому, основними маркерами публічної самоподачі в обох випадках стали патріотизм, пацифізм і політична нейтральність, а також наголос на соціально відповідальному бізнесі. Штеффен Галлінґ інтерпретує такі поведінкові стратегії як намагання зберегти вплив у пост-Майданній Україні, причому для Ахметова йдеться передовсім про контроль над Донбасом, а мессидж Фірташа адресовано як Заходу, так і Росії.


    Цю ж дослідницьку лінію було продовжено Ханною Зьодербаум (Hanna Söderbaum) (Уппсальський університет) у доповіді «Бізнес-супермени: як олігархи в пост-радянській Україні виправдовують давання», в центрі якої опинилися Ринат Ахметов і Віктор Пінчук. Дослідниця зауважила, що публічно вони воліють ідентифікувати себе «бізнесменами» і «підприємцями», а підспудно створюють образ «бізнес-суперменів» («business-supermen»). Знову ж, зважаючи на негативний образ олігарха у суспільстві, особливої ваги набуває використання ними власних телеканалів для створення позитивного іміджу соціально відповідальних бізнесменів. Тоді «давання» («giving») або ж благодійницька діяльність виконує функцію легітимаційної стратегії. В обох випадках благодійні фонди було засновано невдовзі після Помаранчевої революції (Благодійний Фонд «Розвиток України» Рината Ахметова у 2005 р. та Фонд Віктора Пінчука у 2006 р.), коли зросло розуміння необхідності відділення політики і бізнесу й офіційна політична діяльність цих осіб припинилася. Позиціонуючи себе здатними лікували соціальні хвороби, бізнес-супермени діють справді ефективніше за політиків, адже їхні креативність, досвід підприємства і вміння досягати поставлених цілей пасують до вирішення соціальних проблем там, де держава виявляється неефективною. Поза тим, вони наголошують на вправному менеджменті й роботі на результат. Загалом, це відповідає так званому «філантропо-капіталізмові» («philanthro-capitalism») – світовій тенденції, яка на сьогодні спостерігається серед великих підприємців і полягає в тому, що нібито великий бізнес генерує достатньо приватних ресурсів, аби компенсувати недостатність соціальної допомоги від держави й неурядових організацій. Однак такий підхід загрожує розмиванням демократичних структур суспільства.

2017 08 09 potapenko7stratehii

Панель «Стратегії легітимізації». Ханна Зьодербаум, професор Дітер Зіглер, Штеффен Галлінґ

 

    Панель «Порівняльна перспектива» завершувала конференцію. Першим доповідь «Поєднуючи Україну, Великобританію та Німеччину: родина британського віце-консула Джона Грієвса на передньому краї модернізації на Півдні України» виголосив Ігор Лиман (Бердянський державний педагогічний університет; Науково-дослідний Інститут історичної урбаністики). В основу виступу покладено матеріали книжки, яка нещодавно побачила світ8. Постать Джона Едварда Грієвса (John Edward Greaves; 1845–1923) є без перебільшення цікавою: британський підданий, який незвично довго тримав дипломатичний пост у портовому Бердянську (1880–1918) і займався активною підприємницькою діяльністю, відтак був свідком двох Російських революцій і при цьому належав до «панівного класу», був двічі разом із дружиною-баваркою арештований німецькими службами під час Першої світової війни і в обох випадках звільнений за міжнародними домовленостями. Завод жниварок, збудований Грієвсом у Бердянську в 1883 р., мав славу найбільшого подібного підприємства у Європі. Топ-менеджмент компанії «John Greaves & Co» становили численні Грієвсові родичі, серед яких були і представники місцевої менонітської спільноти. Попри всі катаклізми і пригоди, Джон Грієвс завершив своє життя у рідному Шеффілді, а його родичі нині мешкають в США, Канаді, Великій Британії, Україні, Росії і, можливо, Німеччині.

2017 08 09 potapenko8obkl

   Володимир Куліков (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) у доповіді "Становлення соціально-орієнтовного капіталізму та модерних еліт в корпоративних містах» на прикладі заводських та шахтарських поселень Подніпров’я та Донецького басейну кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Юзівка, Кам’янське, Горлівка)" показав, що попри існуючі в літературі уявлення про спрямованість соціальних програм на уникнення конфліктів між бізнесом та робітництвом, основними бенефіціаріями цих програм була технократична еліта поселень – управлінці, інженери та робітнича аристократія. Саме для них компанії витрачали кошти на менш життєво необхідні (порівняно з житлом, харчуванням чи охороною здоров’я) проекти, як-то театри, парки, бібліотеки, оркестри і навіть яхт-клуби. При цьому, власниками компаній рухали доволі прагматичні інтереси – утримати кваліфіковану робочу силу і заразом створити позитивний образ компанії, що піклується про життя своїх робітників. Водночас рівень життя самих робітників був дуже різним: від зовсім жахливих умов у невеличких ізольованих шахтарських містечках до доволі пристойних у великих заводських містах навколо обробних підприємств. Таким чином витрати компаній на соціальну інфраструктуру сильно варіювались і залежали від багатьох факторів. Серед найважливіших варто згадати виробничі успіхи та прибутки і, відповідно, можливість витрачати на соціальні програми; переважання короткотермінової або довготермінової стратегії розвитку; рівень дефіциту робочої сили в даному регіоні та її мобільності; готовності власників бізнесу втілити у життя певні соціальні ідеї. Важливу роль відігравав також тип виробництва та тривалість потенційного життєвого циклу підприємства в певній місцевості.

2017 08 09 potapenko9lyman

Панель «Порівняльна перспектива». Володимир Куліков, професор Дітер Зіглер, Ігор Лиман

 

    Під час панельних дискусій піднімався ряд суміжних питань, які опинилися поза увагою доповідачів або потребують докладнішого висвітлення. Це, зокрема, гендерний аспект теперішньої української і європейської бізнес-еліти; важливість артикуляції багатовимірності відносин підприємців, суспільства і влади; необхідність глибшого вивчення різних форм і проявів благодійницької діяльності багатіїв у історичному розрізі.


Нарешті, учасники домовилися про підготовку збірника матеріалів конференції українською і англійською мовами та про потребу продовження роботи в напрямку дослідження історії економічних еліт в Україні.

2017 08 09 potapenko10ost

Організатори й учасники конференції в Grugapark Ессена

 

 

1 Пригадую, як професор Юрій Мицик розповідав, що отримав п’ятірку на екзамені, вразивши викладача тим, що визубрив на пам’ять кількість робітників на якомусь підприємстві, як та змінювалася протягом років.

2Огляд лише найпомітніших праць вартує окремої великої розвідки. Тому обмежуся згадкою, що стартовою точкою став бестселер Наталі Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна», вперше виданий у 1993 р.

3 Під «традиційними» маю на увазі вищий прошарок станових суспільств за «Старого режиму».

4 Детальніше про мережу можна дізнатися за посиланням http://www.kwi-nrw.de/home/netzwerk3.html

5 Далі подаю назви панелей і доповідей українською мовою у моєму перекладі з англійської. З оригінальною Програмою конференції можна ознайомитися онлайн http://www.kulturwissenschaften.de/en/home/event-823.html

6 Ессен і зокрема віллу Круппів у вересні 1918 р. відвідував Павло Скоропадський під час свого державного візиту до Німеччини (Гай-Нижник П. Візит П. Скоропадського до Німеччини в вересні 1918 р.: як, коли і для чого український гетьман їздив до німецького кайзера http://incognita.day.kiev.ua/vizit-skoropadskogo-do-nimechchini-v-veresni-1918-r.html Там же уміщено фото зустрічі гетьмана з німецькими промисловцями).

7 Шевчук В. О. Три листки за вікном: роман-триптих – К.: Радянський письменник, 1986. – 587 с.

8 Лиман Ігор, Константінова Вікторія, Данченко Євген. Британський консул і промисловець Джон Грієвс / Lyman Igor, Konstantinova Victoria, Danchenko Eugene. British Consul and Industrial John Edward Greaves. – Бердянськ, 2017. – 200 с. Видання доступне онлайн http://ri-urbanhistory.org.ua/library/konstantinova-liman/John%20Greaves.pdf