1-3 червня 2017 року у Києві відбувся перший міждисциплінарний семінар-практикум (workshop) для молодих учених «Уявне пограниччя: інтерпретації культур та стратегії співжиття»1. Ідею наукового зібрання у такому форматі інспірували співробітниці відділу культурології Науково-дослідного Інституту українознавства МОН України – Юлія Буйських, Олена Соболєва, Тіна Полек, Оксана Овсіюк. Організаційними партнерами заходу виступили Представництво Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні (Київ) та Робоча група з вивчення релігії у регіоні Причорномор’я (The Working Group on Religion in the Black Sea Region) разом із Швейцарським Національним Науковим Фондом (The Swiss National Science Foundation).
Семінар-практикум задумувався як двомовний (українська й англійська) та був орієнтований на молодих учених – магістрів, аспірантів та тих, хто нещодавно захистили дисертації з етнології, соціології, соціокультурної антропології та історії. Однією із довгострокових цілей, яку ми, як організаторки, ставили перед собою, була популяризація соціокультурної антропології як окремої академічної дисципліни та її конструктивний розвиток в Україні на основі міждисциплінарної та міжнародної кооперації молодої академічної спільноти. Відомо, що попри існування низки навчальних курсів з антропології у різних університетах, соціокультурна антропологія як окрема галузь української гуманітаристики наразі має досить невизначений статус. Ця спеціальність не отримала належного розвитку у системі української університетської науки і вищої освіти, адже сьогодні не існує жодного факультету чи іншого окремого осередку у вищих навчальних закладах України, у межах якого здійснювалася б підготовка фахівців зі спеціальності «соціальна» або «культурна антропологія»2. Отож, проведенням такого семінару-практикуму ми, зокрема, прагнемо привернути увагу до цієї проблеми.
Відштовхуючись від загальної ідеї соціокультурної антропології як науки, що вивчає закономірності й механізми взаємовідносин людини з її соціальним та природним оточенням в умовах динаміки конкретної культурної традиції, ми спрямували фокус уваги семінару-практикуму на осмислення життя людини на різноманітних пограниччях. Тематика «пограниччя» у широкому сенсі, разом із переглядом та редефінуванням термінів ‘borderlands’ та ‘frontier’ не перестає бути актуальною в сучасних академічних дискусіях в Україні3. Формулюючи загальний напрямок семінару-практикуму, ми прагнули створити майданчик для міждисциплінарних дискусій над тим, як трансформується щоденне життя та взаємодія локальних спільнот зі зміною державних кордонів, коли актуалізується поняття «уявного кордону» та «місць пам’яті» (за П. Нора), пов’язаних із колективною та, нерідко, травматичною пам’яттю спільноти.
Наші початкові рефлексії над проблемою «уявного» пограниччя, що у кінці-кінців стала основною ідеєю воркшопу, були викликані інтересом до ідеї «фантомного пограниччя», розвиненої у збірці праць під редакцією Беатріс Гіршхаузен «Фантомні кордони: простори та гравці в [історичному] часі. Нове прочитання»4. Окрім того, висхідною точкою ми обрали дефініцію «фантомних кордонів», прописану у статті Сабіни фон Льовіс, що є вступом до спеціального випуску журналу ‘Erdkunde – Archive for Scientific Geography’5. За визначенням фон Льовіс, «фантомні кордони, як ми їх розуміємо, є політичними кордонами, що вже не існують політично чи легально, однак проявляються нині у різних формах та вимірах соціальних рухів та практик (…)»6. Відправним пунктом для фон Льовіс є теза про те, що фантомні кордони займають важливе місце в образі східно-центральноєвропейської мозаїки територій та ідентичностей, сприяючи також сучасному маркуванню інших (othering) та орієнталізації (orientalization) людей, які живуть поза цими кордонами. Такі кордони (borders) створюють межі (boundaries) не на політично-адміністративних чи географічних мапах, а всередині суспільства. Конструювання ж образів деяких місцевостей та регіонів як «пограничних» є певною формою їхньої «орієнталізації», як вважає польський соціолог Томаш Зарицький, використовуючи теорію орієнталізму Едварда Саїда у своїх дослідженнях7. Т. Зарицький розмірковує над питанням, чи не виступає наукове та загалом суспільне захоплення «полікультурністю» й «різнорідністю» пограниччя, певною формою його екзотизації. Це, у свою чергу, може призводити до стигматизації окремих спільнот чи територій, «різнорідних» та «культурно багатих», однак змаргіналізованих політично та економічно під кутом зору їхньої периферійності по відношенню до центру.
Відштовхуючись від наведених міркувань, стрижнем семінару-практикуму для молодих вчених ми вирішили запропонувати дискусію про пограниччя не як фізично існуючу територію по обидва боки державного кордону, а як уявний простір з уявними межами, що формуються тоді, коли стереотипні уявлення та законсервовані у часі стигми домінують над досвідом реальної комунікації.
Тематичними напрямками роботи семінару-практикуму були наступні: західні та східні фронтири України: від пост-травми до актуального досвіду; соціокультурне пограниччя Північного Причорномор’я та Криму; фантомні кордони на пострадянському просторі; уявні кордони: стереотипи, міфи, образ «Іншого»; border studies: на межі дисциплін. Семінар-практикум не був конференцією у її традиційному форматі (мається на увазі довге пленарне засідання, після якого зазвичай ідуть паралельні секції), натомість, мав форму воркшопу і школи, коли учасники виступали у ролі активних слухачів та брали участь в обговореннях після кожної лекції чи тематичної панелі. Іншою особливістю заходу був ретельний добір спікерів, який уможливив науковий характер навіть вступних реляцій. Захід складався із шести лекцій, одного практичного заняття та семи тематичних панелей з презентаціями 2-3 учасників. Цільова група воркшопу – академічна молодь – налічувала 18 вчених на різних стадіях ранньої наукової кар’єри з України, Польщі, Росії та Німеччини.
Перший день воркшопу видався надзвичайно насичений за рахунок виступів трьох лекторів – Кетрін Ваннер, професорки історії та антропології Пенсільванського університету (США), Томаша Кошєка, лектора в Інституті Історії Жешовського університету (Польша) та Ольги Філіппової, доцентки кафедр медіакомунікацій та соціології соціологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. У перший день загальною темою наших обговорень були фантомні та уявні кордони на теренах сучасної України – від її західного пограниччя до східного. У своїй лекції ‘Urban Affect and the Politics of Place-Making in Chernivtsi’, що відкривала воркшоп, антрополог Кетрін Ваннер звертала увагу на подвійний процес формування матеріального урбаністичного простору та конструювання значень цього простору на прикладі Чернівців – міста, що являє собою багатошаровий текст. У лекції аналізувався ефект, який виникає тоді, коли місцеві влади використовують знакові символи та зображення щоб створити стандартизований міський вплив (urban affect) через зображення політичних чи національних ідей. Це робиться для того, щоб стимулювати відчуття приналежності городян до відповідних державних структур та викликати у них почуття певного місця як пам’ятного, власного, такого, що відіграє неабияку роль у творенні їхньої спільноти. Друга та третя лекції, відповідно, антрополога Томаша Кошєка та соціологині Ольги Філіппової продовжували загальний тон першого дня, обговорюючи контроверсійні питання існування локальних спільнот на пограниччях та конструювання їхньої ідентичності «згори» під впливом державних та релігійних інституцій. У випадку лекції Томаша Кошєка «Українці, русини, гуцули, corciturâ. Проблеми ідентичностей слов'янськомовних мешканців румунського Марамурешу», що базувалася на його польових дослідженнях у румунській Марамарощині, це стосувалося співіснування етноконфесійних груп українців, гуцулів, русинів та corcitur? серед румунської більшості. Лекція ж Ольги Філіппової «Етнічність між політикою ідентичності та повсякденною суб'єктивністю: дискурси та автобіографічні наративи в українсько-російському прикордонні» була переходом від західного кордону України – терену пост-травми та пост-пам’яті до східного кордону – актуального травматичного досвіду. Дискусія після неї була своєрідним підсумком міркувань та попередніх післяпанельних та післялекційних дебатів над питаннями концептуалізації «етнічності» та політиками ідентичності. Відкрито постало питання – чи ми можемо говорити про особливу «етнічність прикордоння», обрамовуючи її у термінах «гнучкої», «гібридної» чи «пластичної», та піддаючи міждициплінарному вивченню цей феномен.
Дискусія над ідентичностями різних етнічних та релігійних груп, які мешкають на пограниччях постсоціалістичних держав, перейшла у другий день роботи воркшопу, що розпочався лекцією антрополога Девіда Геніга, лектора в Університеті Кенту, Школа Антропології та Консервації (Великобританія), ‘Everyday Diplomacy: Rethinking Coexistence in Postcosmopolitan Spaces’. Девід Геніг проводив дослідження на Балканах, зокрема, у Сербії, Косово, Боснії та Герцеговині, Хорватії – у поліетнічних та поліконфесійних спільнотах, які пережили травми Югославських воєн 1991 – 2001 рр. та мусили адаптуватися до нових політико-адміністративних поділів у регіоні. У його лекції йшлося про співжиття на пост-конфліктних, релігійно та етнічно різнорідних у минулому територіях, що уможливилося за допомогою «щоденної дипломатії» (everyday diplomacy) як способу впоратися зі свіжою пам’яттю про насилля та жити поруч з привидами минулого. Намагаючись екстраполювати балканські кейси на території інших «заморожених» конфліктів у пострадянських країнах, і, передусім, в Україні, Д. Геніг використовує такі категорії як ‘labour of peace’ (робота миру) та ‘labour of mediation’ (робота посередництва). Він наголошує на тому, що після будь-якого конфлікту настає такий час, коли його вимушені учасники починають шукати конкретні шляхи взаємного співжиття та комунікації і під час цього спиратись не на ностальгію про будь-яку ефемерну belle époque (Югославію, СРСР чи іншу умовно багатоетнічну й толерантну спільність), а на травматичну пам’ять про насильство (past violence), прагнучи його не повторення. Лекція Девіда Геніга задала тон тематиці обговорень другого дня семінару-практикуму, що містив три панелі, тематика яких варіювалася від категоризацій ідентичностей на пограничних територіях (Буковина і Слобожанщина) до рефлексій над уже згаданою теорією орієнталізму Едварда Саїда та можливістю її застосування для вивчення окремих спільнот.
Другу лекцію у цей день – «Між церквою та Мечеттю: релігійні практики в змішаних українсько-ліванських родинах» – прочитала антропологиня Марина Гримич, представляючи перші результати своїх нинішніх досліджень у Бейруті (Ліван). Лекторка продовжила загальну тему другого дня, розмірковуючи про подолання релігійних бар’єрів та етнічних стереотипів у родинних стосунках та адаптацію жінок-українок у ліванському суспільстві. Про «інших українців» в українському суспільстві говорилося й на панелях та у дискусіях, що стосувалися рефлексій над стереотипізацією та стигматизацією вимушених переселенців зі Сходу та АР Крим, зокрема, кримських татар. Тому надзвичайно важливою виявилася панель із доповідями, які відбивали осмислення нового громадського активізму та різноманітних низових ініціатив у тих населених пунктах Донецької та Луганської областей, які нині фактично є містами нового чи, радше, рухливого пограниччя на кордоні з тимчасово окупованими територіями.
Дискусія про ідентичності та відчуття приналежності до певного місця чи регіону (sense of belonging) мешканців Сходу та Криму, які були змушені покинути місця постійного проживання під тиском військового конфлікту, перейшла у третій день воркшопу, який відкривався лекцією історикині Олени Стяжкіної «Радянський hidden curriculum як елемент символічного обміну в культурній пам’яті українського суспільства». Розмірковуючи над існуванням феномену «радянської людини», лекторка неодноразово задавала питання, чим є «радянське», сформованим результатом або ж процесом, до якого залучені покоління, які народилися вже після розпаду СРСР. У лекції говорилося переважно про мовні, просторові та часові практики з радянського минулого, які ми успадкували і продовжуємо відтворювати у власному повсякденні навіть у прихованих формах. Загальна тематика двох панелей стосувалася дискусій про осмислення пострадянського та радянського у відносинах Церкви, влади та суспільства в сучасній Україні. Серед цих обговорень було доречним і практичне заняття, яке проводив Олег Бардяк, експерт програми стимулювання інвестицій в енергоефетивність IFC. Крім практичних порад про те, як презентувати власні дослідження, використовуючи різні програми, він намагався показати, яким чином бізнес сфера використовує наукові дослідження, зокрема, гуманітарні. Ілюстрація того, як бізнес вдало використовує здобутки наукової спільноти, дала поштовх до дискусії про стереотип «гарний науковець – це бідний науковець», успадкований із радянської доби.
Підсумовуючи увесь науковий та організаційний процес від початкової ідеї семінару-практикуму «Уявне пограниччя: інтерпретація культур та стратегії співжиття» до його завершення, не можу не радіти тому, що він вдався саме у такій формі та у такому вимірі. Як організаторки, ми прагнули створити міждисциплінарний та міжнародний молодіжний форум, що дав би поштовх для подальших наукових дискусій над проблемами ідентичностей, подолання уявних кордонів і стереотипів, та мирного співжиття різних етнічних, релігійних та соціальних груп у пост-травматичних зонах колишніх військових конфліктів. Маємо надію, що окреслена тематика, надзвичайно актуальна сьогодні для українського суспільства, отримає свій розвиток та продовження в інших академічних дискусіях, наукових і громадських майданчиках.
Завантажити програму у форматі PDF >>
Про авторку:
Юлія Буйських, етнологиня, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу культурології Науково дослідного Ін-ту українознавства (Київ).
2014-2015. Стипендіантка програми польського уряду для молодих вчених (Stypendium RP dla Młodych Naukowców). Студії Східної Європи Варшавського університету, Інститут етнології та культурної антропології Варшавського університету.
2015-2016. Стипендіантка Вишеградського Фонду (V4EaP Scholarship Program). Інститут етнології та культурної антропології Варшавського університету.
1. http://ua.boell.org/uk/2017/05/26/seminar-uyavne-pogranichchya
2. Про це ми з колегами неодноразово наголошували як у публічних виступах, так і у наших текстах. Див. зокрема: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/chomu-krayini-potribni-antropologi/
3. Варто пригадати хоча б спеціальний випуск «України модерної» ще за 2011 рік – «Пограниччя. Окраїни. Периферії», що був цілковито присвячений «пограниччю» та його різновимірним інтерпретаціям. – Режим доступу: http://uamoderna.com/arkhiv/3. Що ж стосується досліджень останніх років, то найбільший резонанс у академічній спільноті отримала книга історика Ігоря Чорновола Компаративні фронтири. Світовий і вітчизняний вимір. – К.: Критика, 2015. – 376 с., навколо якої розгорнулася поважна дискусія (Грибовський В. Межа межі. Нотатки на полях книги Ігоря Чорновола “Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір” (К.: Критика, 2015. – 376 с.). – Режим доступу: http://archive.is/gvAsy; Чорновол І. Межі порубіжжя: пограниччя проблем (відповідь Владиславові Грибовському). – Режим доступу: http://hi-phi.org.ua/historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1958-ihor-chornovol-mezhi-porubizhzhia-pohranychchia-problem-vidpovid-vladyslavovi-hrybovskomu; Світлана Каюк. Страсті за фронтиром або жіночий погляд на чоловічу дискусію. – Режим доступу: http://hi-phi.org.ua/historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2177-svitlana-kayuk-strasti-za-frontirom-abo-zhinochij-poglyad-na-cholovichu-diskusiyu ).
4. Hirschhausen, B.; Grandits, H.; Kraft, C.; Müller, D. and Serrier, T. (2015): Phantomgrenzen im östlichen Europa. Eine wissenschaftliche Positionierung. In: Hirschhausen, B.; Grandits, H.; Kraft, C.; Müller, D. and Serrier, T. (eds.): Phantomgrenzen. Räume und Akteure in der Zeit neu denken. Göttingen.
5. Sabine von Löwis. Phantom borders in the political geography of East Central Europe: an introduction, In: Erdkunde. Archive for Scientific Geography. 2015, Vol 69, Issue 2, p. 99-106.
6. Sabine von Löwis. Phantom borders in the political geography of East Central Europe: an introduction. p. 99.
7. Передусім, я маю на увазі наступну його монографію: Tomasz Zarycki. Ideologies of Eastness in Central and Eastern Europe. Routledge, 2014.