З 3 по 13 липня 2016 р. на базі Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка у співпраці з центром перспективних досліджень з вивчення Голокосту ім. Джека, Джозефа і Мортона Манделя Меморіального музею Голокосту США відбулася літня школа за програмою «Історія Голокосту в Європі та Україні». Як відомо, до цього часу такі форуми проводили недержавні громадські інституції – Український центр вивчення історії Голокосту (УЦВІГ, м. Київ) та Всеукраїнський центр вивчення Голокосту «Ткума» (м. Дніпропетровськ). Відтак, організація даного форуму державною науковою інституцією засвідчила поступові, але невідворотні кроки в подоланні дискурсу «непомічання» теми в незалежній Україні.
У роботі школі взяли участь 22 учасники з Києва, Львова, Рівного, Ніжина, Херсона, Острога, Житомира, Одеси, Запоріжжя, Черкас, Харкова, з яких майже половина – кандидати наук.
Представниками від організаторів стали:
- Руккас Андрій Олегович – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії країн Центральної та Східної Європи, керівник міжкафедральної лабораторії «Центр вивчення історії геноцидів і масових репресій» Київського національного університету ім. Тараса Шевченка;
- Лазар Наталя Вікторівна – кандидат політичних наук, докторантка програми студій геноциду та Голокосту Університету Кларк, програмний менеджер Ініціативи з вивчення Голокосту в країнах колишнього Радянського Союзу Центру перспективних досліджень Голокосту ім. Джека, Джозефа і Мортона Манделя Меморіального Музею Голокосту США у Вашингтоні.
Андрій Олегович та Наталя Вікторівна були основними доповідачами заходу, з якими учасники школи спілкувалися щоденно.
Запрошеними лекторами стали:
- Патриляк Іван Казимирович – доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка;
- Сокирко Олексій Григорович – кандидат історичних наук, доцент кафедри давньої та нової історії України історичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка;
- Пастушенко Тетяна Вікторівна – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту України Національної академії наук України, науковий співробітник Центру усної історії історичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка;
- Подольський Анатолій Юхимович – кандидат історичних наук, директор Українського Центру вивчення історії Голокосту, науковий співробітник відділу єврейської історії і культури Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України;
- Тяглий Михайло Іванович – науковий співробітник Українського Центру вивчення історії Голокосту, відповідальний редактор наукового журналу «Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі».
Перебування та навчання в школі я б умовно розділив на 3 частини – лекції, презентації власних проектів учасників школи та екскурсії.
Блок лекцій охоплював фактологічні інформаційно насичені теми не лише безпосередньо з історії Голокосту, а й про передумови його виникнення та катастрофічні наслідки, до яких призвів. Крім того, подавалася методика викладання дисципліни (на прикладі американських освітніх установ).
У вступній лекції п. Наталія Лазар проаналізувала хронологію подій Голокосту, здійснила узагальнення понятійного апарату, наголосила на різних дискусіях науковців, зокрема з приводу періодизації та специфічної термінології геноциду євреїв (Шоа, Катастрофа, Голокост). Щодо періодизації, п. Наталя наголосила, що серед дослідників і зараз виникають певні дискусії з приводу початку геноциду (незважаючи на загальноприйнятий період з 1933-1945 рр.).
Предметом наукового аналізу п. Наталі стала історіографія Голокосту, зокрема її становлення. Різні підходи у «вирішенні єврейського питання» дослідниця проаналізувала на основі праць Л.Полякова, Д.Райтлінгера, Р.Хільберга, Д.Тененбаума, Л.Давидович1 та ін. Окремо лектор приділила увагу «одному з великих моральних голосів нашого часу»2 – лауреату Нобелівської премії миру Е.Візель. Так сталося, що гуманіст помер у день відкриття школи (3 липня). Колишній в’язень нацистських концтаборів був знаним пропагандистом знань про геноцид євреїв, одним з перших почав використовувати слово «Голокост», а досвід перебування в нацистських таборах описував у власних творах. «Для того, хто вижив…, зрозуміло: його обов’язок – свідчити за померлих і за живих. Забути було б не лише небезпечним, але й образливим: забути про мертвих – це все одно, що вбити їх вдруге», – писав він у автобіографічній книзі «Ніч».
Аналізуючи окупацію Польщі, початок Другої світової війни, п. Наталя звернула особливу увагу на проблему біженців, а також на процес геттоїзації, що мав жахливі наслідки для євреїв. Антиєврейські акції на окупованих радянських територіях під час радянсько-німецької війни викликають певні дискусії щодо міри участі у них місцевих колаборантів, цивільного населення та власне німецького чинника. Загалом, після війни за колабораціонізм в СРСР судили близько 320 тис. людей, причому судові процеси – своєрідні акції «залякування» місцевого населення, відбувалися відразу після війни привселюдно.
Тема рятунку євреїв під час Катастрофи – своєрідна «світла сторінка» в історії геноциду. Щороку кількість Праведників світу росте. Загальновідомо, що за їх чисельністю Україна знаходиться на 4 місці у світі після Польщі, Нідерландів та Франції з офіційною кількістю 2544 чол.3 (дані Яд Вашем на 01.01.2016 р.). Однак, слід розуміти, що бути Праведником у Західній Європі та в Україні – різні речі. Наприклад, жінки, що переховували всім відому Анну Франк в Нідерландах, не понесли жодного покарання. Натомість в Україні, де окупаційний режим був набагато жорстокіший, за переховування євреїв страчували. Тому рятівники в Україні мусили добре подумати, чи наражати на небезпеку себе та власну сім’ю заради порятунку гнаних владою «злочинців».
Анна Арендт писала, що винищення євреїв показало всім нам присутність вчиненого людьми зла. У даному дискурсі актуальною стала лекція п. Наталі щодо пам’яті про Голокост та практик комеморацій. Після початкової байдужості до Голокосту, людство нарешті зрозуміло масштаби цього зла. І, врешті, формування «універсальної глобальної пам’яті» після Другої світової війни стало пов’язуватися з ключовою складовою в ній Голокосту. Втім, можна задати питання: чому акумульоване знання про Голокост не допомогло запобігти злочинам проти людства, вчинені після Катастрофи, наприклад, в тій же Югославії, чи в Руанді? Але це окрема тема.
У доповіді про досвід та методику викладання Голокосту в американських освітніх установах п. Наталя окреслила можливості та перспективи досліджень Голокосту для науковців у Меморіальному музеї Голокосту США у Вашингтоні. У вересні-жовтні 2015 р., перебуваючи в складі делегації науковців з України, довелося відвідати цей потужний науковий та освітній центр. За розмахом ця інституція вражає. Музей є Інститутом, де зберігається архів документів, фото, – та відеоархів, які допомагають досліджувати та зберігати пам’ять про жертв геноциду. В штаті Арізона нам вдалося потрапити на відкритий урок у 6-му класі в американській середній школі ім. Добсона в м. Меса з історії Голокосту, де вивчався антисемітизм. Там школярів залучають до вивчення теми змалку. На жаль, в Україні цей шлях тільки розпочинається. Інерція радянського наративу в Україні дуже повільно покидає освітньо-наукове поле. Не вважаю себе песимістом, однак поки маємо маргінес, принаймні офіційно-академічний.
Один з організаторів школи – п. Андрій Руккас детально проаналізував політику державного антисемітизму в Російській імперії (XIX – поч. XX ст.). До першої світової війни в Російській імперії євреї становили 39% всіх євреїв у світі, тому така громада не могла не бути непомітною. Політика російських монархів щодо євреїв була неоднозначною, однак більшою мірою негативною. Особливо євреї потерпали після вбивства Олександра II, коли розпочався період «закручування гайок» тощо.
Єврейські погроми лектор хронологічно ділить на три періоди:
1) 1881–1884 рр.,
2) 1903–1906 рр.,
3) 1917–1921 рр.
Спільним у всіх періодах було потурання влади погромникам, адже антисемітизм у російській монархії мав міцні корені. У цьому контексті п. Андрій навів приклади активного опору євреїв, створення загонів самооборони (наприклад, відомий «Богуславський загін»). Третій період погромів 1917-1921 рр. став найбільш жорстоким. Як зазначив лектор, за своїми наслідками лише трагедія Голокосту змогла затьмарити пам’ять про нього.
У лекції про антисемітизм у країнах Європи в міжвоєнний період йшлося про розвиток антисемітського законодавства. Державний антисемітизм Німеччина запроваджувала за допомогою дискримінаційного заходів. Під впливом нюрнберзького законодавства навіть сусідня Польща запровадила перед початком війни так зване гетто «лавкове», що передбачало євреїв у закладах освіти. Таким чином, основним розсадником антисемітизму в Польщі став університет (це гарно ілюструє монографія М.Гона4).
Крім того, становища єврейської спільноти в Російській імперії висвітлив п. Олексій Сокирко. В лекції наведено спільне та відмінне в порівнянні зі становищем євреїв в Австрійській імперії. Також Олексій Олексійович висвітлив становище єврейських етноконфесійних громад у політиці Східної та Західної християнської церков.
Висвітлення боротьби євреїв з нацизмом в лекції п. Андрія Руккаса розвінчало усталену раніше догму про неспроможність євреїв захистити себе. Дійсно, чинити опір в тих умовах, у яких опинилися євреї, було надважке завдання і могло здаватися, що жертви не чинять опір. Тут слід навести вислів відомого дослідника: «Жертва настільки винна в тому, що з нею діється, наскільки вона не чинить опору своєму насильнику»5, однак, з другого боку, слід наголосити на специфічності їхнього становища. Окупантами поставлено за мету знищення цілої нації, відповідно досвіду спротиву цьому не існувало. Тому солідаризуємося з думкою Т.Чайки, яка зазначає, що будь-яка форма спротиву в контексті Голокосту була проявом героїзму, чим би вона не завершилася6.
Загалом еволюція сучасної історіографії Голокосту полягає у висвітленні, окрім збройної боротьби, духовного спротиву. У зв’язку з цим виокремилися поняття – «опір» та «протистояння». Протистояння визначається як здійснення активних дій з метою самозбереження. Від звичайного, інертного способу життя його відрізняє елемент свідомої дії. Термін «опір» застосовується для означення збройних дій.
Євреї чинили акти протистояння та опору у пасивних та активних, неорганізованих та організованих формах. Пасивне протистояння полягало у порушеннях антиєврейських заборон, відмовах виконувати накази. Активні форми фізичного опору – напад на окупантів, завдання шкоди їхньому життю та здоров’ю, повстання в гетто, участь у підпільних організаціях, радянських партизанських загонах, українському підпіллі, частинах Радянської армії. Так, за даними лектора, в ЧА воювало 167 тис. євреїв, з них званням Героя Радянського Союзу нагороджено двоє.
Наступна лекція п. Руккаса – про концентраційні табори. Їх історія сягає 1889 р., коли перший табір створили англійці для африканських жінок та дітей під час англо-бурської війни. У радянській Росії їх було створено в 1918 р. Однак за своїми руйнівними наслідками найбільш відомим стали нацистські концентраційні табори. Загалом, за 1933–1945 рр. Німеччиною створено близько 5 тис. таборів. У число таборів смерті входять Аушвіц, Треблінка, Белжець, Собібор, Хелмно та Майданек. Жертвами таборів були переважно євреї, однак сюди також відносилися роми, гомосексуалісти, психічно хворі тощо. Пам’ятаю відвідування цих жахливих місць у 2011 р. Перед очима – гори єврейського взуття та волосся в Майданеку, яке не встигли вивезти та ліквідувати нацисти. Їх знайшли червоноармійці, які звільнили табір. Зараз в такому вигляді все зберігається, як в 1944 р. Враження надзвичайно гнітюче.
З темою «Українські історіографічні студії з історії Голокосту: досягнення, проблеми, виклики» доповідав запрошений лектор школи п. Анатолій Подольський. Аналізуючи 25 років української історіографії Голокосту в Україні п. Анатолій окреслив 3 періоди її становлення та розвитку:
1) 1991–1995 рр.,
2) 1996–2000 рр.,
3) 2000–2016 рр.
Аналізуючи другий етап, п. Анатолій скромно промовчав про власний внесок у розвиток української історіографії, адже з захистом його першої кандидатської дисертації в Україні 1996 р.7, власне, і розпочинається даний етап.
На жаль, як зазначив лектор, на сьогодні ми маємо лише 13 захищених дисертацій з проблематики Голокосту. Хоча, тут слід говорити не лише про кількість, а й якість. А вона є дійсно різною. Троє дисертантів зі слів п. Анатолія – колишні вчителі, для яких тема Голокосту після наукових семінарів та стажувань УЦВІГ стала настільки актуальною, що вони її обрали для наукового дослідження.
Серед здобутків української історіографії є те, що існують два професійно орієнтовані для дослідників Голокосту збірники, що видають недержавні громадські інституції – «Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі» (УЦВІГ, м. Київ) та «Проблеми історії Голокосту» («Ткума», м. Дніпропетровськ). Молоді незаангажовані дослідники з новими підходами беруться за дослідження «дражливих» тем (україно-єврейські стосунки, колаборація тощо), вводячи в науковий обіг документи раніше закритих архівно-кримінальних справ СБУ тощо.
У лекції про регіональні особливості історії Голокосту на теренах України п. Подольський висвітлив специфіку знищення євреїв на окупованій Україні в залежності від територіально-адміністративного поділу. Абсолютна більшість євреїв загинули від куль. Чоловікам-євреям вдалося пережити Голокост більше, ніж жінкам, адже вони воювали в Червоній Армії і мали можливість дожити до перемоги.
В лекції А. Подольського прозвучали справедливі звинувачення щодо політики Радянського Союзу у міжвоєнний період. Відповідальність про Голокост слід покладати не лише на нацистський режим, а й радянський. Адже саме попередній режим підготував злочини нацистів. Мінімальна ціна людського життя стала звичним явищем в СРСР. Словами Ж.Ковби – «після радянського терору масові вбивства євреїв не сприймалися як щось небачене та ненормальне»8.
П. Михайло Тяглий аналізував еволюцію ідеї тотального знищення євреїв та «остаточного розв’язання єврейського питання» всередині нацистського апарату. Дослідник проаналізував погляди різних наукових напрямів – «функціоналістів» та «інтенціоналістів» на «розв’язання єврейського питання»: чи був Голокост втіленням намірів Гітлера знищити євреїв, чи цей процес поступово розвивався від антисемітської пропаганди до спочатку незапланованого, а зрештою тотального та рутинного знищення. Так, на ранніх етапах третього Рейху знищення всіх євреїв не було визначене націонал-соціалістами як основне та доконане. За висновком вчених, «остаточне розв’язання єврейського питання» викристалізувалося приблизно у вересні-грудні 1941 р. Таким чином, Ванзейська конференція у січні 1942 р. стала лише узгодженням даних планів.
Наступна лекція вченого була присвячена геноциду ромів у Третьому райху та окупованих радянських територіях. За поглядами цього дослідника, незважаючи на «поліцентричність» «циганської політики» в Райху та відсутність міцного, як у випадку з євреями, ідеологічного та бюрократичного поштовху до винищення ромів, результатом еволюції «циганської політики» тим не менш виявився найбрутальніший варіант – а саме їхнє майже тотальне вбивство, що дає підстави розглядати це історичне явище як геноцид. 2013 р. під упорядкуванням М.Тяглого вийшов збірник документів, матеріалів та спогадів про переслідування та вбивство ромів на теренах України у часи Другої світової війни9. Це власне перша спроба в історіографії привернути увагу до переслідувань та знищення ромів. Принагідно дякую п. Михайлу за можливість бути в групі дослідників, які під його методичним керівництвом здійснювали пошук документів для даного збірника. У виданні вміщена карта знищення ромів, яку продемонстрував аудиторії лектор – унаочнення знищення ромів.
П. Іван Патриляк аналізував спільне та відмінне в нацистському режимі у країнах Європи та України. Відомо, що в Західній Європі нацистський режим був набагато жорстокіший за той, який встановлено окупантами на територіях СРСР. Окремо п. Іван прочитав лекцію, присвячену подіям львівського погрому літа 1941-го р. Загалом, історія погрому у Львові відома. Однак, і зараз в інформаційному полі виникають дискусії щодо інтерпретації подій. Адже в акції встановлено причетність оунівців, які, за словами Івана-Павла Химки «забезпечили механізм погрому»10. Крім того, у погромі брали участь місцеві жителі, яких автор називає «карнавальна юрба». Лектор розповів багато цікавих подробиць, як-то про стареньку «немічну» бабцю з парасолькою, яка, втім, віднаходила сили під час погрому бити євреїв. Унаочненню лекції п. Івана згодом додало відео про львівський погром, яке продемонструвала п. Наталія Лазар з архіву Меморіального музею Голокосту США у Вашингтоні.
Одним із висновків лектора стала теза про неможливість об’єктивно характеризувати (чи судити) людей та їх реакцію на знищення за їх поведінку в період екстреми, адже в той час основне завдання кожного було вижити.
Глибоко та аналітично представила свою лекцію «Радянські військовополонені, в’язні нацистських концтаборів, остарбайтери: специфіка правового статусу, особливості становища, практика економічної експлуатації в Третьому райху» п. Тетяна Пастушенко.
Лектор справедливо наголосила на актуальності та доцільності вивчення становища цивільного населення під час війни, а не лише військових. Адже особливістю радянсько-німецької війни було те, що більшість жертв загинули не на полі бою і не зі зброєю в руках. Насамперед, серед загиблих переважали цивільні євреї та радянські військовополонені. Доцільність цього ілюструють цифри, згідно з якими втрати військових в Червоній Армії – 3 млн. 103 тис., а цивільних громадян – 4 млн. 148 тис. Не зі зброєю в руках загинуло близько 5 млн. 515 тис. чол.
Як одна з авторок книги про жінок Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні11 п. Тетяна наголосила на гендерних ролях у війні, складнощах становища жінок у воєнній кампанії, життя на окупованих територіях і примусової праці в Третьому райху, порушила питання насильства над жінками.
Ще до формування остаточної програми школи організатори запропонували її учасникам представити власні проекти, пов’язані з історією Голокосту. Таке бажання виявили 6 науковців – кандидати історичних наук.
А.Слесаренко (Рівненський державний гуманітарний університет) презентував дослідження «Ремінісценції Голокосту та окупації у кінофільмах чеського режисера Збинеха Бриниха», Р.Михальчук (Рівненський державний гуманітарний університет) – «Часопис «Волинь» як засіб антисемітської пропаганди окупаційного періоду, 1941-1944 рр.», Г.Стариков (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського) – «Дві родини для однієї дівчинки», Ю.Капарулін (Херсонський державний університет) – «Радянський проект єврейської колонізації Півдня України: від реалізації і розвитку до знищення в роки репресій та Голокосту», І.Моторна (Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова) – «Трагедія ромів Трансністрії: реконструкція подій та увіковічення пам’яті», В. Левченко (Одеський національний морський університет) – «Доля вчених-євреїв Одеси за часів політичних режимів XX ст.: періодизація, історія, персоналії».
Після представлення презентацій учасники школи давали відповіді на запитання колег. Обговорення було жвавим, тому кожен учасник перебрав запланований у програмі час, що свідчить про зацікавлення їхніми роботами.
Позитивним моментом форуму стало те, що його програма включала не лише академічні заняття (лекції, дискусії), а й екскурсії. Учасники школи відвідали відділ юдаїки Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського, Національний заповідник «Бабин Яр» (подяка екскурсоводу п. Магдичу Олегу), музей історії України у Другій світовій війні (колишній музей Великої Вітчизняної війни). Крім того, після екскурсії до музею нашій групі презентовано форми та методи викладання уроків Голокосту дітям. Також учасникам школи презентовано програму пам’яті жертв нацистів – «Камені спотикання» («Stolpersteine»). Це проект німецького митця Гюнтера Демніга, започаткований 1994 р. в Кельні. «Камені спотикання» – це кубічні бетонні кам’яні камені довжиною 10 см з латунною пластиною та написом, що вбудовані в тротуари, дороги, перед будинками, де колись мешкали жертви нацизму. Напис на камені містять інформацію – ім’я, рік народження та рік смерті. «Камені спотикання» змушують перехожих зупинятися, читати, а, отже – берегти пам’ять про жертв нацизму. Вперше мені довелося їх побачити в Берліні 2013 р. і це справляє неймовірне враження. Адже, підійшовши таким чином до збереження пам’яті жертв нацизму, ми знаємо та пам’ятаємо індивідуальність, а не апріорі «мирного жителя». Це те, чого ще не вистачає і українському суспільству. Чекатимемо встановлення таких каменів у нашій державі. Встановлення одного коштує близько 140 євро, однак я знаю, що такі проекти вже ведуться завдяки небайдужим громадським організаціям.
Якщо плани організаторів школи щодо проведення форуму реалізуються наступного року, дозволю висловити кілька думок щодо його організації.
З метою комунікації між учасниками школи в процес навчання слід включити більше практичної роботи учасників школи. Можливо, мені трохи не вистачило того, що було під час подібних заходів в Ізраїлі, Німеччині, Польщі – інтерактивних методів навчання та взаємодії між учасниками. Наприклад, у Єрусалимі кожен з нас виконував домашнє завдання. Під час практикуму про єврейство Польщі ми намагалися розв’язати складні дилеми, які стояли перед керівниками гетто: чинити опір, не видавати нікого, чи видати одного, щоб врятувати інших? У Берліні під час практикуму наша група з’ясовувала значення карикатур, методи та прийоми пропаганди, які застосовувалися у виданні «Дер Штюрмер» для розпалювання антисемітизму. Уже на завершення занять можна було б переглянути фільм про Голокост та рефлексувати щодо побаченого. Те ж стосується презентації власних досліджень. Якщо наступна школа бачиться як одна зі сходинок до наукової діяльності учасників, то вважаю, наявність таких проектів має стати умовою участі (перепусткою) в літню школу.
Вважаю, було б не лише доцільно, а й необхідно організувати зустріч з жертвами нацизму. Живе спілкування з жертвою Голокосту справляє результат краще будь-якої лекції. В Єрусалимі (Ізраїль) ми спілкувалися з Манею Бігунов, а в Феніксі (США) своєю енергією та ентузіазмом нас всіх вразив 91-річний єврей, що пережив Голокост – Оскар Кноблайч. Актуальність таких зустрічей очевидна – зовсім скоро ці люди підуть з життя і єдиним свідченням про їхнє життя стануть книги.
Щодо лекторів-фахівців для наступного форуму можна назвати десяток прізвищ. Окрім вищезазначених науковців, які брали участь у цій школі, перспективною видалася б співпраця з Я. Грицаком, В. Нахмановичем, М. Гоном, Г. Грінченко, Ю. Радченком, А. Усачем та ін. Залучення до викладання представників центру перспективних досліджень з вивчення Голокосту ім. Джека, Джозефа і Мортона Манделя Меморіального музею Голокосту США ще більше сприяло б зацікавленню учасників школи.
На останок, хочу висловити вдячність за можливість бути учасником літньої школи «Історія Голокосту в Європі та Україні». Особисто подяка пані Наталії Вікторівні Лазар та пану Андрію Олеговичу Руккасу не лише за організацію школи на високому рівні, а й за ту атмосферу, яка панувала під час заходу. Проактивність – це те, з чим в мене асоціюватимуться організатори школи. Висловлюю подяку і від учасників школи, які повернулися до дому не лише з гарними спогадами, а й з книгою «Шоа в Україні: історія, свідчення, увічнення»12 від організаторів школи та з навчальною і науковою літературою від Українського центру вивчення історії Голокосту.
Зазвичай після відвідання таких форумів усвідомлення важливості теми, якою займаєшся, посилюється, а мотивація працювати далі – росте. Тому надіюся, що українська історіографія Голокосту зовсім скоро поповниться іменами нових дослідників – випускників літньої школи з історії Голокосту – 2016 р.
Роман Михальчук – кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету.
1. Poliakov L. Harvest of Hate. – London, 1956; Reitlinger G. The Final Solution: The Attempt to Jews of Europe. 1939-1945. – London, 1953; Hilberg R. The Destruction of European Jews. – London. 1961; Tenenbaum J. Race and Reich. – New York, 1956; Davidowich L. The War against the Jews. 1933-1945. – New York, 1975.
2. Так назвав Елі Візеля американський президент Барак Обама.
3. До цієї цифри слід додати ще 6 українських родин Праведників, яких нагородили 16 червня 2016 р. Праведників народів світу нагородили в Національному музеї Другої світової війни // PROSTIR.MUSEUM. 17.06.2016. Режим доступу: http://prostir.museum/ua/post/37550
4. Гон М. Із кривдою на самоті : українсько-єврейські взаємини на західноукраїнських землях у складі Польщі (1935–1939) / М. Гон. – Рівне : Волинські обереги, 2005. – 192 с.
5. Грицак Я. Українці в антиєврейських акціях у роки Другої світової війни / Я. Грицак // Страсті за націоналізмом : стара історія на новий лад. – Вид. 2-ге. – К. : СП «Часопис „Критика”», 2011. – С. 102.
6. Чайка Т. Холокост в Украине : история, психология, этика : материалы к учебному курсу / Т. Чайка. – К. : Дух і літера, 2002. – С. 80.
7. Подольський А. Нацистський геноцид щодо євреїв України (1941–1944 рр.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.05 / Подольський Анатолій Юхимович ; НАН України, Ін-т нац. відносин і політології. – К., 1996. – 18 с.
8. Ковба Ж. Людяність у безодні пекла : поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання» / Ж. Ковба. – К.: Сфера, 1998. – С. 148.
9. Переслідування та вбивство ромів на теренах України у часи Другої світової війни: Збірник документів, матеріалів та спогадів. Автор-упорядник М.Тяглий. – К. : Український центр вивчення історії Голокосту, 2013. – 208 с.
10. Химка Дж.-П. Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти та карнавальна юрба / Історична правда. 20.12.2012. Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/research/2012/12/20/93550/
11. Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства : зб. наук праць / за наук. ред. докторки іст. наук Г. Грінченко, канд. істор. наук. К. Кобченко, канд. істор. наук О. Кісь. – К. : Тов «АРТ КНИГА», 2015. – 355 с.
12. Шоа в Україні: історія, свідчення, увічнення. За ред. Рея Брандона та Венді Лауер. Пер. з англ. Н. Комарової – К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2015. – 520 с.