Цього року Республіка Казахстан відзначає 550-річчя виникнення Казахського ханства, від якого вона лише нещодавно офіційно почала вести відлік своєї державності. З цієї нагоди в Республіці проходить низка наукових, освітніх, культурно-мистецьких та інших суспільно-значущих заходів. Однією з найпомітніших серед них стала Міжнародна наукова конференція «Від Казахського ханства до незалежного Казахстану», яку проведено у м. Астана 22–23 травня 2015 р. зусиллями Фонду Першого Президента Казахстану та Інституту історії держави Комітету науки Міністерства освіти та науки Республіки Казахстан за підтримки партії Нур Отан.
Інтер'єр будинку "Назарбаєв Центр"
Проведення конференції в люксово-модерному Назарбаєв-центрі, із залученням центральних ЗМІ (деякі працювали в режимі наживо), так само як і включення до її роботи депутатів Парламенту Республіки Казахстан, представників Асамблеї народу Казахстану, посвідчили високий суспільно-політичний статус цього заходу. Науковий сегмент заходу створювала участь близько 200 науковців з Казахстану, окремих регіонів і міст Росії (Карачаєво-Черкесія, Башкоторстан, Бурятія, Санкт-Петербург), України, Узбекистану, Киргизстану, Туреччини, Італії та США.
Інтер'єр будинку "Назарбаєв Центр"
Як назва конференції, так і найменування її двох секцій («Казахське ханство – перша національна держава в Центральній Азії»; «Від Казахського ханства до Незалежного Казахстану») зафіксували проблематику, що виносилася на всебічне обговорення: витоки та еволюція казахської державності, її внутрішні та зовнішні чинники, умови й обставини, просторова локалізація, кордони і транскордонні відносини. Звісно, розгляд цієї проблематики, значення якої виходить далеко за межі науки, важко втримати в рамках суто академічної дискусії. Деміургійний символізм події – відхід султанів Керея та Жанибека від узбецького хана Абулхайра в середині ХV ст. і започаткування ними Казахського ханства – неодмінно привносить до її сприйняття шлейф оцінкових суджень, особистісних інтенцій та упереджень різноманітного походження. За швидким плином цього шлейфу розважлива рефлексія не завжди встигає. Так само як і за потоками виправдань сучасних різного штибу інтересів через нормування візії минулого, за легітимізаціями сучасної держави через конструювання телеологічного наративу про те, що вона є результатом багатовікового процесу державотворення. Звісно, простір для таких потоків міг бути значно вужчим, якби не зовнішній виклик, що збурює есхатологічну хвилю і тим чи не сам створює потребу в розширенні русла телеологізації.
Зазначене вже стало предметом рефлексій українських істориків, а російсько-українська війна, що почалась із загарбання Криму в березні 2014 р., поставила цю рефлексію в ситуацію гострого протиріччя з російським імперським наративом. Останній як відомо тлумачить експансію Росії як зайняття порожніх теренів, стерильних на вміст значущих державних та соціокультурних укладів. Це особливо виразно простежуються в сучасних конструктах про «Новоросію», котра постулюється як продовження Росії на нічиїй землі. Все, що було тут до неї і поза нею, в отій на свій лад телеологізованій побудові постає як ніщо, позбавлене можливості власної репрезентації.
Схожі з українськими рефлексії оприявнюють і казахстанські вчені. Зокрема професор Буркітбай Аяган зауважив «численні колонізаційні заходи, русифікацію окраїн, проваджувані імперією, і всебічне випинання її цивілізаторської ролі… Політика імперії стосовно Середньої Азії або Казахстану, як правило, подавалася лише як прогресивна і цивілізаторська. Складалася парадоксальна ситуація – у підручниках історії політика англійців щодо індусів, французів стосовно арабів … таврувалася як колонізаторська, антигуманна. Втім сутність політики Російської імперії вибілювалася або ж оминалася мовчанкою» [2, с. 9–10]. Та в цілому, як зауважив астанинський історик Радік Теміргалієв (2013 р.), «тільки дружні відносини Республіки Казахстан і Російської Федерації спонукають офіційну історіографію в обох країнах дотримуватися правил гри, не виходячи за дозволені межі. Тільки тому наукова полеміка не переходить у війну істориків, яка спостерігається у відносинах багатьох країн» [4, с. 7].
Утім, з часу видання останнього цитованого твору ситуація дещо змінилася. Підстави для промовистих українсько-казахстанських паралелей у взаєминах з РФ з’явилися після висловлювань Владіміра Путіна на молодіжному форумі «Селігер-2014». Він, на позір, схвалюючи Президента Республіки Казахстан Нурсултана Назарбаєва, двічі підкреслив, що казахської держави до його президентства не існувало («…Он же создал государство на территории, на которой государства не было никогда. У казахов не было государственности никогда» [3]). Слід зважати, що під час тієї символічної демонстрації Україна згадувалася кілька разів як негативний приклад з покликом на причеплені до її образу конотації країни без держави та історії. Це, звісно, вельми прозоро натякало стосовно Казахстану. Що прикметно, Н.А. Назарбаєв раніше неодноразово вказував на грудень 1991 р. як початок сучасної казахстанської держави. Втім, у світлі українсько-російської війни таке твердження набуло загрозливого вигляду. На «селігерське послання» в Казахстані реагували гостро, хоча, у більшості, неофіційно. Зокрема, стало помітним висловлювання радника Нацбанку Казахстану Олжаса Худайбергенова про необхідність запровадження щорічного святкування дня «першої держави»: «…Ми повинні звеличити свою історію і також вважати її великою! Свято потрібно запроваджувати не всупереч будь-кому, а як відновлення згаяного, як логічну потребу усвідомлення нами великої минувшини» [5]. То ж у окресленому контексті постанова казахстанського уряду від 31 грудня 2014 р. «Про підготовку й проведення у 2015 році 550-річного ювілею Казахського ханства» [4] постає як офіційне реагування.
Організаторам конференції вдалося забезпечити умови для вільного діалогу всіх її учасників – як під час пленарного і секційних засідань, так і в кулуарному спілкуванні. Ефективній роботі сприяло видання до початку конференції тез доповідей, поданих казахською, англійською та російською мовами [1].
Дискусія щодо витоків казахської державності (мемлекеттілік) почалася ще під час пленарного засідання. До неї залучилися здебільшого казахстанські історики та державні діячі. Головне її вістря зосередилося довкола питання про те, чи можна вважати умовний 1456 рік (з точки зору математики і джерелознавства – все не так просто, як і в політиці) чимось на кшталт «нашої ери» в історії казахської держави (мемлекет). Деякі учасники дискусії зводили поняття «державність» до «цивілізації» і виводили таку чи не від Ботайської археологічної культури, нанизуючи, мов намистини на протягнену від неї нитку довільної каузальності, форми політичної організації саків, хунну, уйсунів, кангли, Західно-Тюркський, Тюргеський, Карлукский каганати та інші – і так аж до розпаду Монгольскої імперії.
Презентація українських наукових видань під час пленарної частини конференції. Зліва направо: Роза Буканова, Рафіс Абазов, Клара Хафізова, Буркітбай Аяган, Владислав Грибовський
Член-кореспондент Національної академії наук Республіки Казахстан д. і. н., проф. Меруерт Абусеїтова у своєму виступі подала панорамне бачення зазначеного питання. «Вже з ІІ–ІІІ тисячоліть до н. е. відбувається становлення єдиної культурної спільноти на теренах Євразії (йдеться про степову її складову. – В. Г.), котра випрацьовує спільну світоглядну модель, засновану на єдності уявлень індоіранської, тохарської та давньотюркської спільнот», – стверджує вона. «Завершення процесу складання казахської народності», за її висновком, припадає на XV–XVIII ст. Пов’язати різночасові державницькі осередки, що існували на території Казахстану, з казахською державністю, виявити лінії спадковості між ними, за наголосом М.Х. Абусеїтової, дозволила величезна джерелознавча й едиційна робота казахстанських вчених [1, с. 25–27]. Зауважмо: потужне державне фінансування дозволило видати в порівняно короткий термін серію «Історія Казахстану в … джерелах» (окремі томи з російськомовним перекладом тюркських, арабських, китайських, перських, західноєвропейських та інших, а також російських джерел). Російською мовою перекладалися і видавалися в тематичних серіях важливі напрацювання світового кочівникознавства. Втім, шкода, що ці надзвичайно важливі видання, здебільшого, здійснювалися способом простої републікації або публікації перекладу без наукового коментування. Центральне місце в цій едиційній справі належить алматинському видавництву «Дайк-Пресс», з яким пов’язана наукова діяльність М.Х. Абусеїтової.
Директор Інституту історії держави д. і. н., проф. Буркітбай Аяган розставив акценти в баченні цього питання у такий спосіб: «Казахське ханство продовжило історію таких держав, як Алтин Орда, Ак Орда, Могулістан. [Утім] його поява пов’язана з іменами знаменитих правителів Керея і Жанибека. Саме з цього періоду етнонім “казах” увійшов до нашої свідомості та став відомим іншим народам». У двох тезах, підготовлених спільно з Еркешем Нурпеїсовим, пан Буркітбай визначає Казахське ханство як типову державу за такими ознаками:
1. Незалежність і верховенство органів управління;
2. Наявність публічної влади;
3. Нормативні акти ханів (жарги) та біїв (ереже);
4. Територія, на яку поширювалася влада хана;
5. Податки та мито, що збиралися адміністрацією ханства [1, с. 242]. Саме ж ханство визначається як обмежена (конституційна) монархія [1, с. 115].
Д-р Мегмет Сарай. Виступ
Професор, д-р Мегмет Сарай (Стамбульський університет, Туреччина) у своєму виступі про історичні основи (evidences) виникнення Казахського ханства наголосив на значенні Торе (Töre) – звичаєвого права Чингізидів, яким керувалися казахські хани та сучасні їм правителі інших тюркських народів [1, с. 39]. Д-р Рафіc Абазов, ад’юнкт-професор Колумбійського університету (США) продемонстрував мапу теренів сучасного Казахстану, складену католицьким ченцем фра Маорі у XV ст. із зазначенням багатющої географічної та етнографічної номенклатури [1, с. 39–71]. Давні міста Казахстану, розташовані в різних екологічних зонах (степ, напівпустелі, оази), розглядалися у доповіді д-ра Жіан Лука Бонора (Болонський університет, Італія) і к. і. н. Марал Хабдуліної (Євразійський університет ім. Льва Гумільова, м. Астана). Згідно з їхнім висновком, ці міста засвідчують явище «нетривкого урбанізму» (not-permanent urbanism), характеризуються як укріплені центри владних еліт кочовиків, з непостійним аграрно-пасторальним населенням. Зазначені міста не є «продуктом землеробської (sedentary) держави», а становлять складову кочівницького світу [1, с. 92–93]. Інший тип міст та в іншому відношенні до кочівницької ойкумени – башкирської та казахської – став предметом аналізу д. і. н., проф. Рози Буканової (Башкирський державний університет, м. Уфа). Формування мережива міст на степовому кордоні Російської імперії, як стверджує дослідниця, використовувалося її урядом «в якості основного політичного інструмента не лише в оборонних цілях, але також і для господарського освоєння нових земель і подальшого просування на Схід» [1, с. 44].
Характеристики Казахського ханства як держави були суттєво доповнені виступом д. і. н., проф. Клари Хафізової про важливий атрибут суверенності – самостійну зовнішню політику. Власне цю прикмету вона простежила на прикладі посольських зв’язків казахського Валі-хана (правив у 1781–1821 рр.) з Цінською імперією від 1781 по 1809 рр., констатуючи при цьому і безперервність його відносин з імперією Романових, хоча й порівняно менш інтенсивних. Утім, К.Ш. Хафізова не оминає свідчень про нерівноправність тих відносин. Казахські посольства до Санкт-Петербургу російський уряд у 1781 р. статусно понизив до «депутацій», а в Пекіні їх приймали як посланців «васала Цінської династії» [1, с. 44]. Зважмо: російський офіційний протокол того часу чітко розрізняв послів як представників іноземних держав, рівних або близьких за статусом до імперії Романових, та депутатів, котрі розглядалися як уповноважені від спільнот чи станів, що перебувають у російському підданстві, але мають певні привілеї стосовно внутрішнього управління. Ситуація подвійного васалітету Казахського ханства, схарактеризована Кларою Хафізовою, близька до того, що український вчений Тарас Чухліб на прикладі Гетьманщини концептуалізував як полівасалітет.
Доповідь д. і. н., проф. Булата Зоріктуєва з Бурятії виглядала контроверзою щодо більшості згаданих вище виступів, в яких політична організація центральноазійських кочовиків визначалася як держава. Монгольську імперію він розглянув як вождівство. Цей термін, поширений в сучасному російському сходознавстві та кочівникознавстві (Лєонід Васильєв, Андрєй Коротаєв, Вадім Трєпавлов), є відповідником поняття chiefdom, напрацьованого західною неоеволюціоністською культурною антропологією. Близьким до нього є визначення еволюційної та культурної специфіки політичної організації номадів як кочової імперії (Ніколай Крадін). Б.Р. Зоріктуєв солідарний з поширеним розумінням вождівства як стадії між первісною потестарністю і загальнозрозумілою державністю. Він пов’язав його з такими критеріями: пірамідальна (конічна) структура, ієрархічна і централізована організація управління, спадкова соціальна диференціація (що наближає його до держави), а також обмеження, зведення функцій вождя до судочинства, зовнішніх зв’язків, церемоніалу, відсутність легітимного публічного апарату спонукання і дійових засобів запобігання відцентровості, війна як чи не єдиний доцентровий важіль (що віддаляє його від держави) [1, с. 23]. Важливу прикмету цієї доповіді склало наведення питомо монгольських джерел, розглянутих у світлі зазначених критеріїв. Своїми джерелознавчими наголосами, втім дотично до воєнної та політичної історії улусу Джучі з нею перегукується виступ д. і. н. Айболата Кушкумбаєва [1, с. 122–128].
Дослідник із Санкт-Петербурга, к. ю. н. Роман Почекаєв розглянув обставини підготовки і впровадження «Статуту щодо управління сибірських киргизів» Міхаїла Спєранського – акту, що вперше внормував входження Казахстану до складу Російської імперії, без уваги до політичної традиції Казахського ханства. Відтворюючи погляди Сперанського на казахів та їхній суспільно-політичний устрій, Р.Ю. Почекаєв констатував: «Вони відносилися до типу “юних спільнот” (юных обществ), на які, через брак розвитку власних державних і правових інститутів, могло бути в більшому ступені поширене “цивілізоване” право». Дослідник відзначив, що «Статут» підважував «позиції колишніх монархічних родин»; його введення в дію супроводжувалося неповним інформуванням казахів про нього: прикордонна адміністрація «озвучувала їм лише ті положення, які складали їхні права та привілеї, замовчуючи про ті, котрі стосувалися податків та повинностей». Відзначаючи суперечливий характер змісту «Статуту», як процесу його впровадження, автор подає його як оприявнення «процесу модернізації суспільства» [1, с. 81–85].
Владислав Грибовський. Виступ.
Казахстансько-російські відносини XVIII–ХІХ ст. у тих чи інших аспектах розглядалися в значній кількості виступів, простий огляд яких вийшов би далеко за межі скромних можливостей автора цих нотаток щодо стислого викладу. Одну з доповідей із зазначеної тематики виголошено українським учасником – к. і. н. Владиславом Грибовським. Його виступ характеризував обставини виникнення кордону між Російською імперією і Казахським ханством по р. Яїк та його стан у 30–80-ті роки XVIII ст. на основі документів Державного архіву Астраханської області. Згідно з висновком цього дослідника, той кордон мав однобічний характер, себто він був запроваджений Росією без укладення договору з казахською стороною на паритетних засадах; його позначала мережа російських фортець і укріплень, пости та роз’їзди яїцьких козаків. Цим він відрізняється від російсько-турецького кордону того ж часу, з його двосторонньою демаркацією, делімітацією та узгодженим контролем з обох боків. Не визначений юридично, російсько-казахстанський кордон фіксував фактично, з одного боку, межі поширення дії російської адміністрації, з іншого – край кочовищ казахів та влади їхнього хана [1, с. 54].
Крім того, розглядалися і питання культурних взаємовпливів між казахами та іншими народами. Д. філолог. н., проф. Насіпхан Суюнова (Карачаєво-Черкеський державний університет ім. У. Алієва, Росія, м. Черкеськ) розгорнула широку панораму світоглядних і жанрових прикмет ногайського епосу, його впливу на духовну культуру казахів, каракалпаків та башкирів [1, с. 48–53].
На загал, конференція характеризувалася високим рівнем організації та матеріального забезпечення, оптимальним поєднанням формального й неформального рівнів спілкування, що сприяло обміну інформацією між представниками різних наукових середовищ та казахстанським політикумом.
Виголошені під час конференції результати наукових напрацювань створили насичений простір для спостережень і можливих висновків щодо:
1. Обмежених можливостей класичних еволюціоністських та марксистських моделей пояснення політичної організації кочівницьких спільнот. Схеми однолінійної еволюції (з їхнім невідворотним європоцентризмом і застарілими уявленнями про первісність, феодалізм, урбанізм і кочівництво) створюють однакові підстави для типологічного визначення такої організації як держави, так і навпаки, себто мають значний люфт довільності.
2. Реєстр критеріїв визначення держави у діахронній ретроспективі (мірою віддалення від сучасності) має зменшуватися і прямувати до найпростішої характеристики (суверенітет і суб’єктність у міжнародних відносинах; їхні внутрішні чинники можуть бути типологізовані за осібними критеріями), тим самим долаючи апорії неоеволюціонізму (рання держава, протодержава чи, все ж, держава?).
3. Історіографічна ситуація в Україні та Казахстані має схожі риси і характеризується подібними реакціями на спільний зовнішній виклик, хоч і з різною інтенсивністю. Однак наукова комунікація між цими пострадянськими державами вкрай незначна. Автору цих нотаток відомо лише про одну кандидатську дисертацію, Марії Полякової присвячену українсько-казахстанським зв’язкам (Полякова М.Є. Українсько-казахстанське співробітництво (1991–2014 рр.). – Миколаїв: Чорноморський державний університет імені Петра Могили, 2015). На жаль, нічого невідомо про аналогічні дослідження, здійснені в Казахстані. Обидві країни ще мають відкрити для себе одна одну в майбутньому, сформувавши відповідні центри вивчення та систему обміну науковою інформацією. Якщо тільки це прагнення до відкриття виявиться сильнішим за зовнішній виклик.
Світлини люб'язно надані співробітником Інституту історії держави Республіки Казахстан Марал Томановою.
Владислав Грибовський - кандидат історичних наук, науковий редактор видавництва «Герда», м. Дніпропетровськ. Досліджує Степове порубіжжя Східної Европи XV-XVIIIст., кочівницькі суспільства і їх взаємодія із козацькими спільнотами.
1. «От Казахского ханства к независимому Казахстану». Материалы Международной научно-практической конференции (22–23 мая 2015 года) / под общ. ред. Б.Г. Аягана. – Астана: Институт истории государства, 2015. – 360 с.
2. Аяган Буркитбай. Рассветы и сумерки казахской степи. – Алматы: ТОО «Литера-М», 2014. – 264 с.
3. Муминов Аскар. Владимир Путин заблудился в поисках казахской государственности // Курсив.kz, 2 сентября 2014.
4. О подготовке и проведении в 2015 году 550-летнего юбилея Казахского ханства. Постановление Правительства Республики Казахстан от 31 декабря 2014 года № 1448
http://adilet.zan.kz/rus/docs/P1400001448
5. Темиргалиев Радик. Казахи и Россия. - М.: "Международные отношения", 2013. - 249 с.