З дослідженнями к.і.н., завідувача кафедрою нової та новітньої історії Українського Католицького Університету Олександра Зайцева я мав вдачу вперше познайомитися під час навчання на другому курсі історичного факультету університету імені В. Каразіна. Тоді мені до рук потрапив номер львівського інтелектуального журналу «Ї», присвяченого право-радикальним рухам Європи. Прочитана стаття О. Зайцева «Фашизм і український націоналізм»¹ багато в чому перевернула моє уявлення про український інтегральний націоналізм. Якщо бути відвертим, до цього я вважав, що ідеологія ОУН не має нічого спільного з фашизмом (як родовим поняттям та італійським типом) та націонал-соціалізмом зокрема.

У серпні 2013 року видавництво «Критика» випустила монографію О. Зайцева «Український інтегральний націоналізм». Ця досить солідна «цеглина» стала результатом багаторічної кропіткої праці автора в архівах та бібліотеках України, Польщі, Росії, США. Буду чесний до кінця: на цю книгу я чекав дуже давно. Під час свого стажування в Ізраїлі взимку-навесні 2011-2012 рр., на сайті Zaxid.net проходила активна цікава інтелектуальна дискусія, яку можна умовно назвати: «Чи належить ОУН до європейської фашистської традиції?». Як мені здається, це була перша відкрита публічна толерантна розмова двох інтелектуалів-науковців (а не політиків та пропагандистів), Олександра Зайцева та Тараса Курило з такого болючого питання, яке постійно педалюють різні політичні сили в Україні та поза її межами. Ця дискусія була цікава мені в тому ключі, що я сам не знав як назвати ідеологію ОУН в одній зі своїх майбутніх публікацій. На жаль, цей диспут завершився, як на мене, на самому цікавому місці й не залучив більшого кола науковців. Але це був дійсно корисний досвід академічного діалогу для України.

Роботу О. Зайцева привіз мені зі Львівського книжкового форуму, куди я на жаль не зміг потрапити у зв’язку з різними обставин, один мій добрий колега з Харкова. Скажу чесно, не дивлячись на різні поїздки та подорожі, я брав цю книгу з собою всюди (в метро, потяг, автобус, літак) і не тільки не пожалкував, але й отримав дійсно задоволення від читання цього тексту.

Під «українським інтегральним націоналізмом» Автор розуміє інтелектуальну спадщину Дмитра Донцова («чинний націоналізм»), ідеологію Організації Українських Націоналістів – ОУН («організований націоналізм») та Фронту Національної Єдності – ФНЄ («творчий націоналізм»). Хронологічно межі дослідження охоплюють міжвоєнний період (1920-1930 рр.) – час коли в Європі, а часто і поза нею, була модною тенденції до утворення тоталітарних та авторитарних рухів. Якщо подивитися на карту Європи другої половини 1930-х років то можна побачити, що ліберальна демократія збереглася лише у декількох країнах. В більшості держав Європи панувала права диктатура фашистського типу (наприклад, Німеччина, Італія. Іспанія, Португалія), комуністичний (СРСР) або авторитарний режим, який іноді все більше набував рис фашизму (Польща, Румунія). В цих умовах, після поразки українських демократичних (здебільшого соціалістичної орієнтації) сил у національно-визвольних змаганнях 1917-1921 рр., народжувалася та формувалася ідеологія українського інтегрального націоналізму.

В цій публікації, я не буду широко розписувати проблемне питання ревізії історичного минулого ОУН – партії, яка стала найактивнішим агентом імплементації ідеології інтегрального націоналізму в життя (особливо під час Другої світової війни). Як відомо, у 1943 році ОУН Степан Бандери прийняла демократичну програму та почала активно заперечувати свої злочини скоєні у 1941-1943 рр. Ця тенденція продовжилася у післявоєнний період в українській діаспорі у Західній Європі та Північній Америці і перекочувала в незалежну Україну на хвилі перебудови та розпаду СРСР. З другого боку проросійські та (нео)радянські псевдоакадемічні групи в Україні та поза нею (перш за все у Росії) намагаються використати злочини ОУН та УПА у своїх політичних цілях, з метою підриву незалежності України. В свою чергу українські та закордонні інтелектуали, які намагаються критично підходити до дослідження спадку ОУН-УПА наражаються на критику як «агенти Москви» або «грантоїди». В цих умовах поява академічних максимально незаангажованих досліджень за історії українського націоналістичного руху стає дуже необхідним продуктом, який може вгамувати інтелектуальний голод в Україні. Роботою з когорти таких досліджень є рецензована книга. Автор справедливо пише про те, що книга директора Центру дослідження Визвольного Руху (ЦДВР) Володимира В’ятровича,  присвячена висвітленню відношення ОУН до євреїв у 1930-1940-ві роках² є «оборонною». Фактично В. В’ятрович (свідомо чи несвідомо) намагається применшити або заперечити участь українських націоналістів в антиєврейських акціях. Особливо дивно звучать нещодавня заява директора ЦДВР про те, що «Порівняння ідеології ОУН і ідейних засад фашистських рухів робиться для закріплення за українськими націоналістами радянських штампів про зрадників і нацистських посіпак»³. На ці тези В. В’ятровича критично, дипломатично та інтелігентно відповів О. Зайцев⁴. Хотілося б сподіватися, що це буде продовженням наукової дискусії про ідеологію та політичну практику ОУН у 1930-1940-ві рр.   

Правий був Ярослав Грицак, коли говорив про те, що український інтегральний націоналізм народжувався у протистоянні з польським націоналізмом та часто приймав деякі традиції своїх супротивників (наприклад, вшанування героїв)⁵. У своїй роботі О. Зайцев досить добре показав політичну еволюції польської крайньої правиці – націонал-демократії у період від її зародження наприкінці 19-го століття та її функціонування у мовах Другої Речі Посполитої до початку другої світової війни. Автор пише про те, яку роль грав антисемітизм в ідеології ендеків (С. 139) та оунівців (С.279-281). Як на мене, цікаво було провести окреме дослідження з того на скільки сильний був вплив не тільки, наприклад, німецького націонал-соціалізму на формування антисемітської складової ідеології ОУН, але й стереотипів польської націонал-демократії щодо євреїв. Свідомо чи ні один з ідеологів ОУН (після розколу організації у 1940 році – активний мельниківець) Володимир Мартинець у 1938 році повторював слова ідейного батька польських правих радикалів Романа Дмовського про те, що євреї більше стародавній, чужий та ворожий народ, асимілювати який неможливо. На думку Дмовського та Мартинця, швидше євреї зможуть ввібрати в себе інші народи «духовно та частково фізично»⁶.

1920-ті роки були часом коли в різних країнах Європи існували групи інтелектуалів, які сповідували антидемократичні ідеї, які важко однозначно охарактеризувати як право радикальні чи лівацькі. Ці люди виступали проти існуючого демократичного ладу. Часто вони позиціонували себе, як носіїв «третього шляху», однак ворожому як ліберальній демократії, так і комунізму. Але поряд з цим в багатьох представників цієї групи радянський комунізм викликав більше симпатій, як союзник у боротьбі з Антантою та «Заходом», який уособлювали Британія та Франція. У Німеччині 1920-х для людей такого типу головним ворогом була Ваймарська республіка, яка сприймалася як креатура поразки у Першій світовій війні та Версальської угоди. Цих інтелектуалів часто називають представниками руху «консервативної революції». О. Зайцев при характеристиці ідеологічної спадщини Д. Донцова, пише, що «заслуговує на увагу теза Михайла Чугуєнка, згідно з якою ідеологія Донцова не була фашистською, а належала до іншої течії в рамках так званого «третього шляху» – «консервативної революції» С. 235. Звичайно важко ототожнювати «консервативних революціонерів» та фашистські рухи – особливо у Німеччині. Носії «третього шляху» (Едгар Юліус Юнг, Артур Мьоллер ван ден Брук,Ернст Юнгер, Штефан Георге, Карл Шмітт, Отмар Шпанн, Освальд Шпенглер) не сформували своїх політичних рухів та були скоріше продуцентами інтелектуальних ідей антидемократичного характеру. Фашистські рухи ці інтелектуали часто вважали своїми союзниками у боротьбі з ліберальною демократією (як наприклад у Німеччині), але поряд з цим їх часто лякала брутальність, інтелектуальна ницість та примітивність фашизму як такого⁷. Тому часто, коли фашизм перемагав – наприклад у Німеччині, «консервативні революціонери» намагалися або покинути країну або перебували в прихованій опозиції до режиму. Ця прихована опозиційність могла вилитися у прямий виступ проти режиму. Класичний прикладом є 20 липня 1944 року. Тому дуже важко однозначно провести кордон між фашизмом та «консервативною революцією» - особливо у 1920-ті роки. Тим більше, що апологет «безмежного та червоного фашизму»⁸ Алєксандр Дугін, який позиціонує себе також як прихильник «третього шляху» та роботу якого цитує шановний Автор (С. 236) сам не бачить такого чіткого кордону між, наприклад, «раннім фашизмом» в Італії та «консервативною революцією»⁹.

Розділ, присвячений Дмитру Донцову, показує політичну та ідеологічну еволюцію цього політика та філософа від соціал-демократа (доволі лівої орієнтації) до радикального націоналіста фашистського типу. Власне кажучи, читання розділу про «чинний націоналізм» наштовхнуло на певні роздуми та паралелі у біографіях Донцова, творчість якого О. Зайцев бачить складовою спадщини «консервативно революції», та італійського філософа правої орієнтації Юліуса Еволи (до речі, також «консервативного революціонера»). Обидва у передвоєнні роки сповідували право-радикальні погляди. Донцов і Евола захоплювалися фашистськими режимами, писали роботи, які визнавалися програмовими (іноді неофіційно) для фашистських рухів. Не секрет, що «Націоналізм» Донцова користувався дуже великим авторитетом серед української право-радикальної молоді у міжвоєнний період. «Язичницький імперіалізм» Еволи у 1934 році перекладають німецькою та навіть запрошують автора виступати з лекціями у Берліні та Бремені. Одночасно ці філософи залишалися безпартійними. Не зважаючи на симпатії Муссоліні до Еволи, особливо після значного внеску у розробку «расового питання» в ідеології італійського фашизму останнім, італійський філософ так і став членом ПНФ. Донцова також запрошували вступити в ОУН, але він відповідав відмовами. Сам уродженець Таврії створити власну політичну силу не міг, бо не мав здібностей працювати в колективі. Донцов і Евола залишалися фанатами фашизму навіть у критичні моменти Другої світової війни. Юліус Евола був палким прихильником Італійської Соціальної Республіки. Він брав участь у зустрічі Гітлера та Муссоліні у вересні 1943 року, після того як дуче було звільнено з його ув’язнення у Гран Сасо. Донцов у 1944 році опублікував свою роботу «Дух нашої давнини», де частина тексту була присвячена «расовим» якостям українців. Обидва філософи мали сильний антисемітський елемент у своїх вченнях. Цікаво, що донцовські антисемітські статті публікували на окупованій нацистами Україні навіть у російському перекладі. Наприклад у газеті «Донецкий вестник» у грудні 1941 року вийшла стаття «Більшовизм та українська нація», де говорилося про «жидо-більшовицьку національну політику в Україні». Головними тезами Донцова було те, що росіяни та їх агенти – євреї, весь період спільного проживання, а с особливо у радянську епоху, робили все можливе для знищення української культури та перетворення українців на рабів¹⁰. Після війни Евола та Донцов відійшли від апологетики фашизму та позиціонували себе як «традиціоналісти»¹¹.

Хоча дослідження закінчується 1939 роком, Автор тим не менш торкається подій 1941-1944 рр. у своїх декількох коментарях. О. Зайцев правильно пише, що для оунівців участь у Голокості була ціною, «яку вони готові були заплатити» для отримання державності з рук Гітлера у 1941 році. Але поряд з цим він додає: «На щастя, конфлікт ОУН з окупаційною владою в 1941 році позбавив організацію потреби брати учать в «остаточному розв’язанні єврейського питання»» С. 281. В іншому місці Автор цитує Олександра Мотиля: «Хай як це парадоксально, але репресії виявилися найкращим, що могло трапитися з ОУН, врятувавши її від колабораціоністської долі хорватської Усташі чи Словацької народної партії» С. 324. Власне кажучи події літа 1941 року показали, що дійсно ОУН дійсно була готова вбивати євреїв і робила це активно. Я думаю, не тільки заради однієї співпраці з Німеччиною. У знищенні євреїв оунівці бачили втілення в життя ідеалів «Української Національної Революції». До речі, про знищення чужинців – і перше за все єврейського походження писав у своїх воєнній доктрині Михайло Колодзінський, про що досить розлого повідомляє Автор. Поряд з тим факт того, що влітку 1941 року українська народна міліція, створена найчастіше ОУН Бандери, стала однією з рушійних сил погромів євреїв у таких містах як Львів, Золочів, Тернопіль чи у інших місцевостях Галичини та Волині вже не викликає сумнівів. Наприклад, у Львові міліція створена урядом Ярослава Стецька брала активну участь у сумновідомих «тюремних акціях», під час яких євреїв змушували витягати помасакровані та вже розкладені (літо 1941 року було дуже спекотне) трупи жертв НКВС з тюрем та складати на ззовні, щоб родичі могли пізнати вбитих. Під час або після цих «акцій» євреїв найчастіше розстрілювали. У наступні дні міліція взяла активну участь у пошуку та побитті євреїв¹². Власне така ситуація не була унікальна для Західної Україні. Подібні події, але меншого масштабу відбувалися і у центральній Україні, наприклад у Києві¹³. Як на мене найближчу паралель, якщо порівнювати події 1941 року в Галичині та на Волині можна знайти на території окупованих радами у 1940 році країнах Балтики – а  саме у Литві. Там місцеві націоналісти з Фронту литовських активістів (ЛАФ) фактично синхронно з початком нацистської інвазії до СРСР 23 червня 1941 року підняли повстання, метою  якого було відновлення литовської державності. Під час цього повстання партизани ЛАФ організовували криваві погроми та вбивства євреїв навіть у тих районах, куди німецька армія ще не вступила. Лафівці сформували Тимчасовий уряд Литви, який прийняв рад законів, в тому числі таких, які суворо обмежували права євреїв. Не зважаючи на таку лояльність, німці розігнали цей уряд, а частину литовських націоналістичних лідерів заарештували. У вересні ЛАФ, як організація розпався. Та частина його членів, яка не виступала проти німців, активно колаборувала протягом війни з нацистами¹⁴. Приблизно за таким сценарієм розвивалися події в Західній Україні з урядом Я. Стецька. Хіба ОУН-Б не перестала існувати як активний політичний чинник восени 1941 року. Навіть переслідування, арешти та вбивства керівництва ОУН-Б не втримав повністю її членів від колаборації. Як відомо, наприкінці літа 1941 року підконтрольна бандерівцям міліція була розпущена в Галичині та на Волині німецькою окупаційною адміністрацією. На її місце була поставлена українська допоміжна поліція. До її лав бандерівці, як до речі і мельниківці, активно інтегрували своїх представників¹⁵. На території Наддніпрянської України оунівці також активно інтегрували своїх представників до лав допоміжної поліції. Наприклад, у Харкові тривали час командиром поліції був мельниківець Богдан «Коник» Онуфрик¹⁶. На території Донеччини до ОУН-Б вдалося завербувати начальника ольгинської поліції Романченко та його заступника Безстрашного. На Донбасі, як і на Волині та в Галичині оунівці використовували свою службу в поліції з метою складування зброї для виступів проти окупантів. Наприклад, у Горлівці поліцейські, які співпрацювали з ОУН, переховували зброю в приміщенні районної управи¹⁷. Українська допоміжна поліція під німецьким керівництвом, а іноді і без нього зробила значний «внесок» у знищення євреїв на окупованій нацистами Україні. Українські поліцейські охороняли гетто, конвоювали євреїв до місць розстрілу, часто самі брали участь у подібних акціях. ОУН не відправляло своїх представників до поліції зі спеціальною метою – вбивати євреїв, але політика нацистів щодо євреїв сприяла втілення в життя оунівської концепції моноетнічного геополітичного українського простору. Навесні 1943 року більша часина поліцейських на Волині дезертирувало до УПА і стало фактично кістяком повстанського руху. Велика частина командирів бандерівської УПА мали досвід служби на командних посадах в допоміжній поліції.

О. Зайцев слушно згадує про дискусію, що була в ОУН наприкінці 1944 року між одним з головних «ревізіоністів» ОУН Йосипом Позичанюком та Дмитром Донцовим з приводу «єврейського питання» С. 281. Автор «Націоналізму» закидав оунівцям у краї відсутністю пункту боротьби  із «світовим жидівством». Позичанюк писав про «криваве протверезіння», яке наступило в оунівців, яке відбулося під час німецької окупації. Але, власне кажучи, коли та фоні чого наступило таке протверезіння? Влітку 1941 року, коли відбувалися погроми та перші вбивства євреїв (в тому числи жінок і дітей)? На вряд чи. Тоді оунівці самі були активними переслідувачами євреїв. Під час акцій масового знищення у 1942 та 1943 рр.? Чи на фоні репресій нацистів проти власне українського населення? Ймовірніше всього, друге. Як би там не було, ця дискусія показала, що з середини 1930-х і до 1943 р. антисемітизм був невід’ємною складовою ідеологічної доктрини ОУН.

Ідеологія ОУН у 1930-1940 роки не була константною. Вона розвивалася динамічно, в її рамках могли уживатися різні напрямки. І звичайно ця ідеологія еволюціонувала. Але поряд з цим, слід чіткіше розрізняти офіційну пропаганду та реальну політичну практику. О. Зайцев пише: «Досвід війни спонукав український націоналістичний рух переглянути свою ідеологію й політичну стратегію, надавши їм демократичного змісту, а також, уже наприкінці війни, змінити власне ставлення до національних меншин, визнавши їх громадянами майбутньої української держави» С. 326. Дійсно на Третьому Великому Зборі ОУН у серпні 1943 року було прийнято «антифашистську» програму, яка в економічній та  політичній сферах була близькою до соціал-демократичної. Ця програма декларувала рівність всіх національних меншин перед законом на території майбутньої української держави. Але поряд з цим треба пригадати: коли саме приймалася така програма? Це був пік знищення загонами УПА польського населення на території Волині¹⁸. Як показують сучасні дослідження загони УПА знищували залишки вцілілого єврейського населення і у другій половині 1943 та у 1944 році¹⁹. Тому довіряти красивим політичним деклараціям оунівців в даному випадку не варто, про що говорить Автор в інших публікаціях²⁰. Треба дивитися на чин.

Шановний Автор вводить в обіг новий термін усташизм для позначення інтегрального націоналізму бездержавної нації та щоб відрізнити (чи протиставити) такий тип націоналізму державної нації – фашизм (в універсальному розумінні). Іноді О. Зайцев користується терміном протофашизм, як синонім усташизму. Термін усташизм походить від назви від групи прибічників хорватських інтегральних націоналістів Анте Павеліча «Усташа – Хорватська революційна організація». Отже, усташизм за О. Зайцевим – це «революційний інтегральний націоналізм, що розвивається за відсутності власної національної держави та прагне її здобути й утримати всіма доступними способами, зокрема шляхом терору». Як відомо, шлях ОУН та Усташи починається приблизно в один і той же час. У 1930-ті роки обидві організації стали відомими своїми гучними терактами. В цей же час ОУН та Усташа починають активне співробітництво з державами фашистського блоку в Європі – з нацистською Німеччиною та фашистською Італією. У 1930-ті роки були активні контакти між цими двома організаціями. Події 1941 року змінили статус ОУН та Усташі. У квітні 1941 року нацистська Німеччина визнала Незалежну Державу Хорватії (НДХ) під керівництвом Анте Павеліча. Уряд Ярослава Стецька гітлерівці розігнали. Цікаво, що навіть після цього симпатії ОУН та Усташі не зникають. В офіційному часописі ОУН Андрія Мельника «Наступ» 5 квітня 1942 року було опубліковано написана у грудні 1941 року стаття «Організація Хорватського визвольного руху «Усташа» за підписом «Хорив». Анонімний автор писав: «Нас з хорватами (тобто з усташами – Ю.Р.) зв’язують …спільні переживання в боротьбі за осягнення поставлених собі ідеалів, донендавно спільна судьба – поневолення, отже посередньо і спільна боротьба з займанцями, що творили ланцюг займанщини, що сковував нас…, спільна… зрозуміла обом народам культура, здебільшого подібна суспільна структура й …вікова оборона Європи перед навалами Азії, що покінчилася у другому десятилітті цього століття затратою державності обох народів»²¹. О. Зайцев говорить про те, що саме проголошення незалежності НДХ дало змогу усташам перетворитися на «повноцінних» фашистів. Автор констатує, що «усташизм… не був гуманніший чи менш схильний до насильства, ніж фашизм» С. 324. далі він повідомляє про злочини, які вчинили усташі у період існування НДХ. Ці роки дійсно були кривавими на Балканах. Одразу після свого приходу до влади усташі, копіюючи законодавчу базу Третього Райху, прийняли ряд законів, які позбавляли громадянських прав євреїв, циган та сербів. Хорватські інтегральні націоналісти влаштували геноцид національних меншостей. Символом масових вбивств став табір Ясеновац, де між 1941 та 1945 роками усташами було вбито від 45 до 52 тис сербів, від 12 до 20 тис. євреїв, від 15 до 20 тис. циган та від 5 до 12 тис. хорватів та боснійських мусульман, які були противниками усташів²². Впадає в очі той факт, що Автор говорить про злочині усташів, які були вже, за логікою книги,  грубо кажучи, вже не «усташистами», а «фашистами», бо отримали власну державу, яку визнав та підтримав А. Гітлер. Як каже мій один колега та добрий друг: «Науковці про терміни не сперечаються, вони про терміни домовляються». Концепція «усташизму» оригінальна, але історія, як відомо наука неточна. Коли я наприкінці зими-на початку весни 2012 року писав одну статтю перебуваючи в Єрусалимі переді мною також постало питання: «Як назвати ідеологію ОУН?». Особливо актуальним воно стало на фоні вищезгаданої дискусії на Zaxid.net. Як на мене, слово «фашизм» (в універсальному розумінні) не є лайкою, а політологічним терміном. Відомий німецький класик дослідження націоналізму Петер Альтер розділяє націоналізм на два типи: націоналізм рісорджименто (головним чином в 19 столітті) та інтегральний націоналізм, прикладом яких слугували тоталітарні національні рухи 1920-1940-х років (НСДАП у Німеччині, ПНФ в Італії тощо)²³. На мою думку, можна користуватися уніфікуючими термінами «інтегральний націоналізм» та «фашизм» як рівнозначними та синонімічними для позначення всіх європейських (та, можливо, і позаєвропейських) тоталітарних ультранаціоналістичних революційних рухів 1920-1940-х рр. – як державних, так і бездержавних (НСДАП, ПНФ, румунської «Залізної Гвардії», ОУН, НТСНП тощо).

Під час написання роботи Автор використав велику кількість опублікованих джерел та літератури іноземними мовами. Свідчення про те, як скрупульозно О. Зайцев підійшов до справи є те як Автором були знайдені помилки та неточності у перекладі з французької на українську мову літератури з питань націоналізму. Поряд з цим, не дуже коректно було посилатися (напр., С. 127-130) на «Майн кампф» Адольфа Гітлера у російському перекладі, який було видано у Харкові у 1992 році. Автор перекладу невідомий. Під час написання своєї дипломної роботи я мав змогу співставляти текст з «харківського» перекладу та оригіналу1934 року²⁴ видання і змушений заявити, що переклад зроблено не досить коректно у багатьох місцях. Як на мене автору слід було б використати оригінал програмної книги Гітлера чи досить вдалий англійський переклад.

Під час читання книги мене трохи вразив один момент.  КПЗУ вела у Галичині та на Волині боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом» та «українським фашизмом» – перш за все з ОУН, у міжвоєнний період. Цікавим є те, що бували випадки, коли представники західноукраїнських комуністів висували пропозиції залучити до боротьби проти польської держави «низи» ОУН. Ба більше. Бували випадки, коли комуністи разом з оунівцями насипали могили УСС, а на Волині член окружного комітету КСМЗУ був членом повітового  керівництва УВО С. 403. Цікаво, що з цими людьми сталося у 1939-1941 рр.? Чи пережили вони війну? Якщо так, то як вели себе під час нацистської окупації? На ці питання ще мають відповісти історики. Мені ця ситуація, коли зближуються праві та ліві радикали, нагадує Німеччину у 1920-х роках. Тоді в цій країні бували випадки, коли, здавалося б, кревні політичні вороги могли співпрацювати, коли боролися з Ваймарівською республікою (і не тільки). Показовим в цьому контексті буде доля фрайкору «Оберланд». Його було засновано у 1918 році в Мюнхені активістами окультного товариства «Туле». Цей підрозділ був відомий придушенням лівих виступів у Рурській зоні. Він також брав участь у боях з польськими частинами у Сілезії. У 1923 році вояки «Оберланду» були учасниками «пивного путчу» у Мюнхені. У середині 1920-х частина союзу співпрацювала з комуністам та незабаром злилася з КПН. Інша частина  наприкінці 1920-х  стала складовою частиною бойових загонів НСДАП – СА²⁵.

Фашистські рухи у Європі народжувалися та розвивалися за різних умов та в різних обставинах. Відповідно їх ідеології часто відрізнялися на певному етапі, але в процесі наближення до Другої  світової війни все більше ставали уніфікованими та поступово рівнялися спочатку на італійський, а після – на німецький зразок. Не зовсім коректним, як на мене, є думка про те, що тільки італійський фашизм був винятком в тому, що не мав (до другої половини 1930-х) расової антисемітської складової у своїй ідеології (С. 100) Дійсно, італійська держава, яка утворилася у 1871 році зрівняла євреїв у правах зі іншими громадянами. Цим можна пояснити те, що абсолютна більшість євреїв, які мешкали на Апеннінському півострові були запеклими італійським націоналістам і у 1920-х роках що не третій член фашистської партії був єврей. Важко наразі сказати чи був антисемітизм Муссоліні коньюктурним – заради зближення з сильною та динамічною (як це йому здавалось) націонал-соціалістичною Німеччиною Адольфа Гітлера, чи ненависть до євреїв була в нього латентною²⁶. Як би там не було існували в Європі фашистські рухи, які виступали проти антисемітизму. Наприклад, у Франції у 1925 році колишній активіст «Акціон Францез» Жорж Валуа заснував свій союз боротьби «Фасції». У програмі союзу домінували ліві пункти з метою залучити якомога більше робітничого класу до своїх лав. Валуа гостро виступив проти антисемітизму. Під час війни він фактично перетворився на антифашиста та загинув у нацистському концтаборі²⁷.

Книга О. Зайцева показує, в яких умовах відбувалося формування ідеології різних напрямків українського інтегрального націоналізму та яким був чин його партій та рухів. Багато в чому це дослідження дає зрозуміти чому ОУН як активний політичний чинник залишилася на політичній арені після радянських та нацистських репресій у 1939-1941 рр., а згодом почала відгравати ключову та вирішальну роль на політичній та мілітарній аренах Західної України, намагаюсь також посилити свій вплив на Наддніпрянщину.   

Монографія О. Зайцева є дійсно оригінальним академічним дослідження міжнародного рівня. З таким інтелектуальним продуктом українська історична наука є конкурентоздатною на світовому ринку інтелектуальної думки. Той, хто захоче ознайомитися з цією монографією, не пошкодує часу витраченого на читання. Подібні дослідження необхідні українському суспільству. Дуже жаль, що українські політики та професійні пропагандисти всіх мастей або не читають або не розуміють таких книжок.  

1. Зайцев О. Фашизм і український націоналізм// Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2000. - № 16. – С. 86-104
2. В’ятрович В. Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи. – Львів: Видавництво “Мс", 2006. – 144 с.
3. ОУН та фашистів порівнюють для закріплення радянських штампів, – історик, http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?oun_ta_fashistiv_porivnyuyut_dlya_zakriplennya_radyanskih_shtampiv__istorik&;objectId=1295424
4. Зайцев О. Чи існував український тоталітаризм? http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?chi_isnuvav_ukrayinskiy_totalitarizm&;objectId=1296155
5. Взято з коментарів до фільму «Степан Бандера. Ціна свободи». http://www.youtube.com/watch?v=13PzICwrYJc
6. Курило Т., Химка I. Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В'ятровича./Т. Курило, І Химка.// Україна модерна. 2008. № 2. – С. 257-258; Вапінський Р. «Ендеція» та єврейське питання// Полін. Дослідження історії та культурі євреїв Східної Європи. – К., 2001. – С.142-143
7. Більше про ці процеси див.: Зонтгаймер К. Як нацизм прийшов до влади. – К.: Дух і Літера, 2009. – 320 с.
8. Дугин А. "...фашизм – безграничный и красный" http://www.anticompromat.org/dugin/fashizm.html
9. А. Дугин Консервативная революция http://arcto.ru/article/20
10. Донецкий вестник. – 1941. – 18 декабря  
11. Про Ю. Еволу дивитись більше: Ванюшкина В. Юлиус Эвола – воин Традиции. http://nationalism.org/vvv/bio-evola.htm
12. Більше див.: Himka J.-P. The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd // Canadian Slavonic Papers/Revue canadienne des slavistes Vol. LIII, Nos. 2–3–4, June-September-December 2011 / juin-septembre-décembre 2011. – P. 209-243
13. Melnyk A.  Stalinist Justice as Site of Memory: Anti-Jewish Violence in Kyiv’s Podil District in September 1941 through the Prism of Soviet Investigative Documents // Seventh Annual Danyliw Research Seminar in Contemporary Ukrainian Studies. Chair of Ukrainian Studies. University of Ottawa (Canada), 20-22 October 2011
14. Більше про повстання у Литві в червні 1941 року див.: Станкерас П. Литовские полицейские батальоны. 1941 – 1945 гг. – М., 2009. – С. 5-25.
15. Більше див.: Himka J.-P. The Organization of Ukrainian Nationalists, Ukrainian Police, and the Holocaust presented at the Seventh Annual Danyliw Research Seminar in Contemporary Ukrainian Studies Chair of Ukrainian Studies University of Ottawa (Canada) 20-22 October 2011..//[http://ualberta.academia.edu/ JohnPaulHimka/ Papers/ 1123467]; Finder G. N. and Prusin A.V. Collaboration in Eastern Galicia: The Ukrainian Police and the Holocaust // East European Jewish Affairs 34, no. 2 (Winter 2004). – P. 95-118.
16. Radchenko Yu.“We fired all cartridges at them”: Ukrainische Hilfspolizei and the Holocaust on the territory of the Generalbezirk Kharkiv, 1941-1943. //Yad Vashem Studies. – 2013. – 41(1). – P. 72-73
17. ОУН на Донеччині (збірник документів та матеріалів): Т.1/ упорядник Добровольський О. Б. – Д., 2013. – С. 79, 89, 122
18. Читати більше, напр.: Мотика Ґ. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. / Авторизований пер. з польської А. Павлишина, післямова І. Ільюшина. Київ: Дух і Літера, 2013. 360 с.
19. Himka J.-P. The Ukrainian Insurgent Army and the Holocaust// Paper prepared for the forty‐first national convention of the American Association for the Advancement of Slavic Studies, Boston, 12‐15 November 2009 [http://ualberta.academia.edu/ JohnPaulHimka / Papers/ 1123498/ The_Ukrainian_Insurgent_Army_UPA_ and_the_ Holocaust]
20. Зайцев О. Чи існував український тоталітаризм? http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?chi_isnuvav_ukrayinskiy_totalitarizm&;objectId=1296155
21. Хорив. Організація Хорватського визвольного руху «Усташа»//Наступ. – 1942. – 5 квітня.
22. Jasenovac // [http://www.ushmm.org/wlc/en/article.php?ModuleId=10005449]
23. Альтер П. Звільнення від залежності і пригноблення: до типології націоналізму//Націоналізм. Теорії нації та націоналізму від Йогана Фіхте до Ернеста Гелнера. Антологія. – К., 2006. – С. 507-524
24. Hitler A. Mein Kampf. – München: Verlag Franz Eher Nachfolger, G.m.b.H., 1934. – 781 s.
25. Більше про це: Север А. Красные в НСДАП // Коммунизм и фашизм: братья или враги http://www.sandronic.ru/uploads/f1/s/8/600/basic/495/10/Kara-Murza_-_Kommunizm_i_fashizm__bratya_ili_vragi.zip
26. Опубликованы дневники Клары Петаччи: Муссолини был ярым антисемитом http://newsru.co.il/world/16nov2009/duke476.html
27. Віперман В. Європейський фашизм: порівняльний аналіз (1922-1982). – К., 2008. – С. 144