Мене як науковця завжди цікавили питання малодосліджені, якоюсь мірою марґіналізовані, або ж представлені з іншої перспективи. В широкому плані вважаю такою зарубіжну українську літературу, яка приречена бути віддаленою від центру і тому залишається малопомітною в українському дискурсі. З іншого боку, не меншою мірою мене цікавила міграція як філософське поняття, а звідси й міграційне середовище та ті механізми, які впливають на подальшу еволюцію митця в умовах розриву між батьківщиною і чужиною.

      З міграційних письменників такою постаттю для мене став знаковий український письменник і діяч Володимир Винниченко (1880-1951), якого якось і важко назвати мігрантом через його канонічну присутність в українському літературному й політичному дискурсах. Мало хто звертав увагу і робив із цього концептуальний висновок про те, що письменник прожив більшість свого життя і написав більшість своїх творів поза межами батьківщини (в Україні він прожив приблизно 31 рік, тоді як за кордоном біля 40 років). На тлі його загальної еволюції під впливом модернізму fin de siécle, ідей Маркса, Дарвіна, Ніцше, Фройда, можна ствердити, що міграція також сильно вплинула на письменника і особливим чином визначила його соціальні, культурні й філософські погляди, ідеологічні захоплення, візію своєї батьківщини, а також ставлення до чужини й світу та його вибір тем і місця оповіді. Прийнята періодизація його творчості на три періоди якраз і відповідає різним міграційним станам письменника [1].

      Мета моєї монографії (назву якої можна перекласти як: Грані міграції: творчість Володимира Винниченка), яка нещодавно вийшла в канадському видавництві, подвійна: зробити внесок до сучасної теоретичної дискусії про пов’язаність явища міграції [2] з літературою, твореною поза межами батьківщини, та представити з цієї перспективи творчість Володимира Винниченка. Розпочавши даний проект, я зіткнувся з методологічною проблемою (з чим, напевно, стикалися ті, хто займався цим питанням): яке концептуальне поле обрати для дослідження – більш усталене, таке як екзиль,політична еміграція (émigré) [3], еміграція (соціально-економічна), чи більш „популярне” сьогодні у світовій практиці – діаспора, номадизм, подорож. Серед цих термінологічних джунглів переважала тенденція проводити дослідження в межах так званих екзильних студій (exile studies), і мій первісний намір був піти цією протоптаною стежкою. Але розпочавши працю, зіткнувся з проблемою, яку вирішувала у запеклих дебатах низка літературознавців, захищаючи винятковість своєї позиції у застосуванні відповідних термінів. Наприклад, Галвард Далі відносив британського письменника американського походження Генрі Джеймса до екзилю [4], а Террі Іґлтон розглядав Джеймса й Джозефа Конрада як емігрантів, які „вибрали англійське суспільство ззовні” і не хотіли повертатися додому [5]. В той же час в інших студіях Конрад постає як вигнанець (представник екзилю), а його твори – як спосіб подолати гіркоту цього вигнання [6]. Більш того, робилися спроби подати Конрада як польського письменника (Млечко)[7], а це вже ставило питання про національну приналежність у літературі. Мені здалося, що такий одновимірний підхід, хоч і міг бути правильним в окремих випадках, звужував методологію дослідження і не дозволяв підійти до Винниченка із ширшої перспективи.

     Вступаючи у дискусію про питання міграційної літератури в літературно-критичному дискурсі, у вступі “Міграція та ідентичність” я обґрунтовую поняття міграції як найбільш відповідний і всеохопний термін на означення процесу з низкою відповідних якостей і характеристик, що визначають відношення до географічного місця – екзилю, політичної еміграції, експатріації, діаспори, еміграції/імміграції, подорожі й номадизму. Тут пропонується більш специфічне вживання цих термінів, оскільки вони представляють різні аспекти географічного переміщення за межі батьківщини – його різні грані. Це дозволяє нам розглядати будь-якого письменника не лише, скажімо, як вигнанця, який сумує за своєю батьківщиною, але й як експатріанта, який насолоджується своїми подорожами, письменника, який прагне інтегруватися у місцевий дискурс, або як номада, любов якого до своєї батьківщини розчиняється в його бажанні обійняти весь світ. Крізь призму міграції можна розглядати письменникове перебування за кордоном не як стан, а як триваючий процес переосмислення й узгодження між чужиною і батьківщиною. Екзиль, політична еміграція, еміграція, експатріація, номадизм і діаспора – це різні грані цього узгодження. Вони можуть накладатися або витісняти одне одного та залежати від низки факторів, таких як тривалість міграції, стосунки між батьківщиною і чужиною, рівень адаптації до нового суспільства, а також вік і особистість письменника.

     Поштовхом для теоретичних основ даної праці послужила сучасна концептуалізація ідентичності, що знаменує важливу віху в сучасній гуманітаристиці. Згідно з таким підходом ідентичність – це не „строга лінійна послідовність” (Вайт)[8], а постійно триваючий процес „витворення” (Гол) [9] або „гібридизації” (Маршал)[10]. Таке бачення ідентичності як складного феномену пояснює недоліки у працях про міграційних письменників, зосереджених, наприклад, на доведенні, чи Джозеф Конрад був емігрантом чи вигнанцем.

     Володимир Винниченко – постать, яка напрочуд добре вписується в дану теоретичну парадигму. Він тяжіє до батьківщини на початку своєї міграції, але з часом докладає більше зусиль, щоб ввійти в нове суспільство, його міграція супроводжується інтенсивним узгодженням різних її сторін – політемігрантської, експатріантської, екзильної, утопічної й універсалістської. Звичайно, на цю теоретичну схему накладається унікальний особистий досвід письменника, який прожив дві різні міграції за швидкозмінних історичних обставин  (1907-14 і 1920-51), включаючи його активну політичну й ідеологічну позицію, імпліцитні спроби примиритися з міграцією через ностальгію, схильність до утопізму й універсалізму, пошук нової читацької аудиторії та пізнє уявне повернення.

      Під час першої міграції (про що йдеться в першій частині) домінуючою гранню Винниченка була політична еміграція, але в ньому проявлялися риси експатріанта/мандрівника й вигнанця. Хочa письменник був тривалий час поза межами України (1907-14), вона була в центрі його уваги. Найбільш вражаючим є той факт, що саме в цей період Винниченко стає найбільш популярним українським автором. Видатний сучасник Михайло Коцюбинський писав до нього в листі: „Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка”[11]. Серед ознак міграції, які характеризували його грань політичного емігранта, були його сильна перейнятість національними питаннями, схильність до абстрактних ідей, критичний погляд на батьківщину з перспективи віддалі та його провокативні теми й спосіб спілкування з публікою. Його національну перейнятість можна пояснити не лише як „літературна відповідь на політичні репресії” на батьківщині [12], а й як форма гравітації до „знайомої території” [13], що викликає в письменникові більшу „артистичну чутливість” [14]. Промовисто, що події у 36 з 40 Винниченкових творів цього періоду розгортаються в Україні. Але навіть у цих чотирьох творах, де події виразно відбуваються на чужині („Тайна”, Чорна Пантера і Білий Ведмідь, „Олаф Стефензон” і Рівновага), Винниченко мало говорить про місцевий простір, а головно зосереджується на житті земляків-політемігрантів.

      Проте з часом „знайома територія” поступово стає віддаленою, і письменник опиняється в абстрактному світі ідей. Це був поворотний момент у Винниченковій літературній кар’єрі, що спричинив до переходу від реалістичних описів повсякденного життя (з увагою на соціальних питаннях) до філософських роздумів та інтелектуального аналізу проблемних моральних питань. Перспектива відстані, саморефлексії (звідси роль щоденників автора та його героїв) та сильний ідеологічний фокус – усі ці фактори дали Винниченкові можливість ввести нові й свіжі ідеї в інтелектуальний дискурс українського суспільства, як-от падіння революційних ідеалів (Базар), відносність абсолютної істини (Брехня), чесність з собою (Чесність з собою), проституція (Заповіт батьків) та сімейні відносини („Історія Якимового будинку”). В той же час Винниченко почувався вільним від соціальних зв’язків і обов’язків батьківщини, а географічна відстань дала йому відчуття особистої свободи та провокативності. Його конфлікт із критиками (Єфремов, Стешенко), які заперечили його літературні „мудрствованія”, сприяли відчуженню письменника від українського суспільства, так що він навіть припускав, що одного дня може піти у добровільне вигнання.

     Беручи міграцію як динамічне явище, дана монографія також представляє Винниченка як експатріанта й мандрівника. Вимушений покинути свою батьківщину, молодий і амбіційний модерніст зумів подолати труднощі еміграції і насолоджуватися своїм експатріантством – невід’ємною характеристикою модернізму з його технологізмом, комунікацією й урбанізмом. Багато митців того часу опинилися у вимушеній (Конрад), індивідуальній (Джойс) чи добровільній (американські експатріанти) міграції, що дало їм відчуття свободи, загострило їхнє художнє бачення та надихнуло на творчість. Оселившись по великих містах і ведучи богемний спосіб життя, вони були перейняті новими естетичними й філософськими ідеями (напр., марксизм, дарвінізм, ніцшеанізм, берґсоніанізм і фройдизм), що надихало їх на експерименти зі стилями й темами.

     Український модернізм, будучи часткою європейського культурного життя, міг похвалитися подібними рисами: антипопулізм, індивідуалізм, урбанізм, соціалізм, фемінізм, естетизм, інтелектуалізм, перейнятість соціальними й національними проблемами та орієнтація на Європу. Ідеологічне „вторгнення” європейського модернізму в Україну стимулювало до більшої відкритості до „іншого” та бажання подорожувати й бачити світ. Чи не всі українські модерністи були мандрівниками, експатріантами або вигнанцями, які користалися новими комунікативними можливостями (Леся Українка, Коцюбинський, Вороний, Стефаник, Карманський, Курбас, Архипенко). Без сумніву, фізичні подорожі зробили великий вплив на молодих модерністів, стимулювавши нові враження, ідеї та нове бачення світу. Як зізналася Леся Українка: „...Я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить” [15].

     Фізична присутність Винниченка в Європі значною мірою розширила його світогляд. В ідеологічному плані він уособлює тип революціонера-радикала періоду fin de siécle, перейнятого питанням зміни світу. Як марксист письменник наголошував на літературному змісті (ідеї) перед літературною формою, яка, на його думку, повинна належним чином передавати думки („Спостереження непрофесіонала”). Цей марксистський позитивізм, щоправда, урівноважувався його зацікавленням людським ірраціоналізмом, як-от індивідуалізм Ніцше (Чесність з собою) та „потік життя” Берґсона („Момент”, „Промінь сонця”). Протягом 1907-14 рр. Винниченко мешкав у Женеві, Цюріху, Капрі, Парижі, Флоренції і Львові, де підтримував контакти з митцями й революціонерами, переважно з кола мігрантів з Російської імперії (напр., Ґорькій, Луначарскій, Богданов). Він вивчав іноземні мови й читав сучасну літературу на теми спадковості (Шимкевич, Ґеровіч), моралі (Бертель) та любові (Бельше), а також праці Берґсона, Ренана й Ваґнера-Яуреґа. Важливим фактором Винниченкової міграції була свобода творчості, якої він був позбавлений на батьківщині після оголошення в розшук.

     Одним із наслідків експатріації Винниченка стало його захоплення мистецтвом і красою. Письменник-мігрант, у якого ослаб контакт з батьківщиною, має схильність до такого захоплення, шукаючи в ньому більш абстрактний, ідеальний і досконалий світ. Це, зокрема, знайшло своє вираження у низці творів про чужину, як-от Чорна Пантера і Білий Ведмідь та „Олаф Стефензон” – в обох творах представлено міжнародне мистецьке життя паризької богеми та дискусії про взаємозв’язки між життям і мистецтвом. Ці два твори також показали Винниченкове зацікавлення формальними інноваціями в міграції (символізм, фольклорна та пригодницька наративність).

     В міграції письменник набуває ряд практик та емоційних станів: від радощів експатріації до гіркоти екзилю. Експатріація як „м’яка” форма міграції[16] домінантна в оповіданні „Тайна”. Український експатріант Передерієнко змальований як особа з позитивним світоглядом (на відміну від паризького професора Ляроша), який, незважаючи на всі міграційні труднощі, захоплюється чужиною, адже у нього є своя батьківщина, до якої він вірить, що повернеться.

     Оскільки Винниченко в цей період тяжіє до батьківщини, його ставлення до чужини стає більш складним. З одного боку його притягують свобода, можливість подорожувати та інтелектуально зростати. Але з іншого боку, він досить неохочий адаптуватися до нового середовища, що породжувало стан розриву з батьківщиною та викликало почуття ностальгії. Цей розрив супроводжувався важкими соціальними умовами, ізольованістю і непевністю за майбутнє, що вело до нервових зривів та ескапістських думок. Роман Рівновага – це роздуми Винниченка про свій стан вигнанця та долю тих людей, які взяли участь у революції 1905-07 рр. і були змушені піти в екзиль, щоб уникнути царських репресій. Екзиль змальований як соціальний стан, який по-різному впливає на революціонерів: стагнація, сварки, насильство, злочинність, п’янство, безладдя, сатанізм стають типовими для цього середовища. Тому автор робить висновок, що справжні революціонери, щоб зберегти свою ідентичність, повинні повернутися додому і продовжити боротьбу, як це й зробили більш позитивні герої (Хома, Таня, Феня, Мері). У цьому романі також намічається зміна типу Винниченкового героя: від стоїчного і вольового у Чесності з собою (Мирон Купченко) до відчуженого й самотнього (Хома). У 1914 р. через кілька років після написання роману Винниченко разом із дружиною переодягнуті і з фальшивими паспортами повернулися нелегально в Україну.

     Саме перспектива міграції дозволила виявити елементи ностальгії у Винниченковій творчості. Якщо існує проблема з поверненням додому і екзиль стає нестерпним, тоді виникає ностальгія – захисний механізм, який допомагає мігранту примиритися зі своїм станом. Ностальгія урівноважує людину, зв’язуючи її минуле з теперішнім і трансформуючи це минуле, навіть якщо воно негативне, у позитивну практику. Серед естетичних форм, які передають ностальгічний настрій ліричні прологи і вступи, описи краєвидів, клімату, спогади про дитинство та „гіперреалістичні” деталі. Ці елементи імпліцитно присутні і розкидані по Винниченкових творах на революційну, мистецьку й екзильну теми („Зіна”, „Історія Якимового будинку”, Рівновага та ін.). Лише в його дитячих оповіданнях („Федько-халамидник” і „Кумедія з Костем”) ностальгія виражена експліцитно як повернення у золоте минуле дитинства.

     У 1920 р. після невдалих переговорів з більшовиками Винниченко змушений покинути Україну, до якої він більше ніколи не повернеться. Його друга міграція (про що йдеться у другій частині) постає досить відмінною через нові історичні обставини й особисті дилеми: він стає схильним до утопізму, номадизму й універсалізму, що часом поєднувалося з рисами політичної еміграції та екзилю і залежало він його стану узгодження між батьківщиною і чужиною. На відміну від першої міграції Винниченко відразу спробував влитися в чуже суспільство (Чехословаччина, 1920-21; Німеччина, 1921-25; і Франція, 1925-51). У веймарівській Німеччині з її насиченим культурним життям письменник поринув у світ літератури, мистецтва й філософії, читаючи, відвідуючи виставки, вистави, кінофільми та роблячи активні спроби зацікавити європейську публіку своїми творами. Великий любитель кіно, Винниченко написав ряд кіносценаріїв (Пісня Ізраїля, Сонячна машина та Чорна Пантера і Білий Ведмідь). У 1921 р. останній твір був екранізований у німецькій кіностудії під назвою Die schwarze Pantherin. У цей період він співпрацював не лише з російськими (літературна група „Скифы”, російський драмтеатр і видавництва Дякової, Ґутнова і „Возрождения”) і грузинськими політемігрантами (Думбадзе), але й налагодив стосунки з місцевими мистецькими й бізнесовими колами (Кіпенгоєр, Шпехт, Ґутер). Його старання влитися в нове суспільство принесли небувалий успіх після постановок п’єс Брехня, Чорна Пантера і Білий Ведмідь і Гріх у багатьох європейських країнах.

     Парадоксально, але Винниченкова адаптація і визнання в Європі спричинили більшу напругу між його національними й соціальними прагненнями, між його ставленням до діаспори й більшовиків, між відданістю політиці й літературі та породили внутрішні конфлікти й пошук нових цінностей у житті. Він вагався між підтримкою національної української держави з правими тенденціями та соціалістичною державою, контрольованою більшовицьким урядом у Москві. Хоча Винниченка й оголосили persona non grata в СРСР (1921), його ставлення до більшовиків було неоднозначне: він відкидав більшовицький режим як гнобительський і імперський, проте поділяв з ними ідеологічні погляди та віру у „Велику світову революцію” [17]. Винниченкові протиріччя зросли після того, як він переконався, що реальна практика будівництва соціалізму радикально відійшла від омріяного ідеалу комуністичного суспільства. Ця розбіжність між великими сподіваннями на світову революцію та сумною реальністю соціалістичної практики, між зневагою до „буржуазної Європи” (яка дала йому політичний притулок) та підтримкою СРСР (який його вигнав) великою мірою визначили його внутрішні конфлікти, що коливалися між бажанням обняти весь світ і почуттям екзистенційної порожнечі та бажанням втекти з цього світу. Його останні твори (Закон, 1922; Пісня Ізраїля, 1922; На той бік, 1919-23; і два дитячі оповідання, 1922) мало що додали до його творчого розвитку, засвідчивши своєрідну стагнацію.

     Тритомний утопічний роман Сонячна машина, один із найпопулярніших і новаторських творів в українській літературі 1920-х рр., засвідчив цю кардинальну зміну у Винниченкових тематичних і стилістичних зацікавленнях і цілковито визначив майбутню спрямованість його творчості. Дана монографія пропонує нове прочитання роману як вияв крайнього безґрунтя письменника. Вважається, що утопія як жанр з його функцією втілення мрії дуже відповідна форма для письменників-мігрантів, що виникає в результаті цілковитого незадоволення життям в теперішньому світі, відповідає на стан екзистенційної кризи та вселяє надію, що дана реальність може бути подолана. Сонячна машина служила ніби формою, щоб відводити ескапістські думки Винниченка та пом’якшувати його стурбованість і непевність щодо теперішнього шляхом проектування кращого майбутнього. Якщо дитячі оповідання відбивали його ностальгію за минулим, то утопія – „ностальгію за майбутнім” [18]. Але якщо на Винниченковій батьківщині Сонячна машина була піонерським твором, пропонуючи також психологічну розрядку від нестерпності тоталітарного буття в Радянському Союзі, то на Заході потенційні видавці сприймали його як застарілий у світлі появи антиутопій як своєчасної реакції на те, що може очікувати людство в разі втілення утопічних проектів (Ми Замятіна, Сміливий новий світ Гакслі тощо).

     Роман-утопія Винниченка також демонструє кардинальну зміну під час його другої міграції: від гравітації до батьківщини до нової орієнтації на широкий міжнародний культурний простір. Письменник стає ніби „громадянином світу”, і в його лексиці часто зустрічаємо фрази „моя планета”, „моя земна куля”, „моя Земля”, чого раніше не траплялося. Переїхавши після економічної кризи в Німеччині до Франції в 1925 р., він відразу спробував влитися в сучасний театральний процес, написавши п’єсу Великий секрет, що містить елементи фарсу й сюррелізму. А в своєму новому „соціально-детективному” романі Поклади золота (1927) він звертається до широкої міжнародної аудиторії з посланнями любови, миру й духовного відродження після важких років Першої світової війни й революції. В той же час у романі присутні екзильні й політемігрантські риси, що відбивало короткотривалу радянську політику коренізації та економічної й політичної лібералізації. Винниченкова позиція як політичного емігранта розвивається в п’єсі Над (1928), у якій він повертається до моральних проблем, типових для ранніх дореволюційних творів. У той же час його екзильний стан найвиразніше відбився в дитячих оповіданнях зі збірки Намисто, написаних у 1928-29 рр.

     Якийсь час Винниченко навіть думав помиритися з радянською владою і повернутися додому. Радянські лідери, проте, боялися його політичного впливу і тому тримали його на відстані. Хоча його п’єси в цей час ішли по театрах, а книги видавалися масовими накладами. Протягом 1920-х рр. Винниченко залишався одним із найпопулярніших письменників в Україні (25 томів його творів з’явилися одночасно у двох найбільших видавництвах, „Рух” і ДВУ, а Сонячна машина витримала п’ять видань). Він був членом різних мистецьких організацій і активно листувався з українськими письменниками. Гонорари за книги були достатні, щоб жити незалежно й побудувати будинок у Парижі.

     Проте з часом Винниченкові ставало складно осмислювати величезні зміни в політичному, соціальному й культурному житті на батьківщині. Хоча він і стежив за подіями в Радянському Союзі з періодики, листування й свідчень очевидців, цього було недостатньо для письменницької чутливості і неминуче породжувало відчуття інакшості й відчуження. Незважаючи на літературний успіх в Україні, Винниченка дедалі більше сприймали як письменника старшого покоління, віддаленого від пореволюційної реальності. Його відчуження зросло, коли його останні видані твори (Пісня Ізраїля, Над, Сонячна машина) були піддані нещадній критиці партією, а інші твори (Поклади золота, Пророк, Щастя й Нова заповідь) – відхилені цензурою. З 1932 р. Винниченкові твори були цілком заборонені й вилучені з бібліотек аж до 1987 р. У 1933 р. йому перестали платити гонорари, а в 1934 р., щоб вижити, він змушений був перебратися до селища Мужен на півдні Франції.

     Хоча Винниченко давно мріяв мати дім у культурному центрі світу, скоро він почав дратуватися галасливим і хаотичним життям „буржуазного Парижа”. Як відданий марксист письменник вважав капіталізм історично приреченим, який би мав звільнити дорогу комуністичному суспільству. Тому й не сприймав західне суспільство, шукав спокою в довгих мандрівках до південної Франції, живучи на нудистському острові біля Парижа чи практикуючи вегетаріанство й простий спосіб життя. Його переїзд до Мужену був закономірним, що перетворив письменника на ізольованого від зовнішнього світу самітника, який, проте, багато розмірковує про сучасну цивілізацію й шукає шляхів перебудувати її відповідно до своїх ідей. Сучасний світ, на його думку, – це величезна прокажельня, населена прокаженими. Ніяка соціальна революція не може змінити його без змін у самих людях, які б мали жити в гармонії з собою і навколишнім середовищем. Для втілення цієї ідеї Винниченко піддав ревізії марксизм і розробив нову філософську систему щастя – конкордизм (систематично викладену в двох філософських трактатах, Щастя, 1930; та Конкордизм, 1938-48). Проте його спроби поширити нове вчення не мали успіху через свій утопічний і доктринерський характер (напр., побудова ідеального суспільства, відміна релігії, вегетаріанство тощо).

     Відірваний від своєї літератури, Винниченко спробував влитися в місцевий дискурс на чужині. Зі своїми двома романами, Вічний імператив (1936) та Лепрозорій (1938), він узяв участь у літературних конкурсах, щоб представити свої ідеї і Францію на міжнародному конкурсі. Автор навіть удався до містифікації, приписавши авторство Лепрозорію жінці, Івонні Вольвен. Він почав активно шукати можливості видати свої твори у французькому перекладі. В більшості з них (Пророк, Вічний імператив, Лепрозорій і Нова заповідь) події розгортаються поза Україною – в Індії, США, Франції й Німеччині, піднімаючи низку міжнародно значимих питань, які б зацікавили міжнародну аудиторію: відносини між індивідуальним і колективним в добу „бунту мас”, природа тоталітарних режимів у Європі, складні стосунки між різними соціальними групами, залежна й дестабілізуюча роль керованих з Москви європейських комуністичних партій, полеміка про еволюцію марксизму й комунізму та ін. Зі своїми романами Вічний імператив і Лепрозорій він разом із Андре Жідом та Артуром Кестлером був один із перших, хто розкрив світу очі на механізми тоталітарної влади в радянській державі. Голос українського автора, проте, був ледве чутний в ситуації колоніальних упереджень і політичної реакції, що існували в Європі в 1930-40 рр.

     Війна й повоєнна ситуація оживили Винниченкове зацікавлення батьківщиною. Нова хвиля української міграції стимулювала його творчість і забезпечила інституційну підтримку для його публікацій. Реагуючи на зацікавлення Заходу Східною Європою, письменник видав роман Нова заповідь (1949, спочатку у французькому перекладі), в якому зображено двох українців, агентів КҐБ, які втікають на Захід, щоб розпочати кампанію за мирне співіснування, зумовлену новою загрозою ядерного самознищення. Хоч останній роман Винниченка Слово за тобою, Сталіне! і має універсалістські інтенції, він також послужив формою пізнього уявного повернення автора на батьківщину завдяки пам’яті й сильному почуттю ностальгії.

     Окремі ідеї з даної монографії вже були представлені українському читачеві (Критика, Винниченкознавчі зошити), але сподіваюся на її цілісну появу в україномовному дискурсі. Гадаю, що вперше тут представлені розширена термінологічна база, широка концептуалізація явища міграції та аналіз творчості Винниченка на основі даної теоретичної моделі дадуть поштовх для нових методологічних підходів у дослідженні міграційної літератури й культури в цілому та сприятимуть повнішому розумінню Винниченка як письменника та окремих його творів. 

1. (1) 1902-06, період коротких оповідань з його об’єктивним і неупередженим змалюванням життя насамперед нижчих соціальних верств – селян, робітників і злодіїв; (2) 1907-20, період драм і романів, що вказував на перехід до аналізу й експерименту, захоплення моральними й філософськими питаннями й перевагами ідей над зображенням; та (3) 1921-51, період соціально-філософського й пригодницького роману й філософського трактату з акцентом на пропагуванні власних ідей через більш популярний стиль.

2. Переклад іншомовних термінів є завжди проблематичним. Переклад англійського терміну displacement буквально як переміщення недобре надається до української мови, тому вживаю узятий з латинської мови термін міграція, що має те саме конотативне значення.

3. Інша термінологічна проблема пов’язана з усталеним у західному дискурсі терміном, що походить із французької мови, émigré, якому немає прямого відповідника в українській мові. Тому вживатиму описову фразу політична еміграція.

4. Dahlie, Hallvard. Varieties of Exile. The Canadian Experience. Vancouver: University of British Columbia Press, 1986, p. 5.

5. Eagleton, Terry. Exiles and Émigrés. Studies in Modern Literature. New York: Schocken Books, 1970, p. 14. 

6. Gurko, Leo. Joseph Conrad: Giant in Exile. New York: Macmillan, 1962; Milbauer, Asher Z. Transcending Exile: Conrad, Nabokov, I. B. Singer. Miami: Florida International University Press, 1985.

7. Див.: Morf, Gustav. The Polish Heritage of Joseph Conrad. London: Low, 1929, p. 234. 

8. White, Paul. “Geography, Literature and Migration.” In Writing Across Worlds. Literature and Migration. Eds. Russell King, John Connell and Paul White, London and New York: Routledge, 1995, pp. 1–19.

9. Hall, Stuart. “Cultural Identity and Diaspora.” Identity: Community, Culture, Difference. Ed. Jonathan Rutherford, London: Lawrence and Wishart, 1990, pp. 222–37. 

10. Marshall, Gordon, ed. A Dictionary of Sociology. Oxford University Press, 2nd edition, 1998.

11.„Листування M. Koцюбинського з В. Винниченком”. Радянське літературознавство 1988,  № 2, c. 50.

12. Lagos-Pope, Maria-Inés. “Introduction.” In Exile in Literature. Ed. Maria-Inés Lagos-Pope, Lewisburg: Bucknell University Press, London and Toronto: Associated University Press, 1988, pp. 7–13. 

13. Seidel, Michael. Exile and the Narrative Imagination. New Haven and London: Yale University Press, 1986, p. 2. 

14. Gurr, Andrew. Writers in Exile. The Identity of Home in Modern Literature. Sussex: The Harvester Press and New Jersey: Humanities Press, 1981, p. 9.

15. Українка, Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 10. Київ: Наукова думка, 1978, c. 83. 

16. Tucker, Martin. “Introduction.” In Literary Exile in the Twentieth Century. An Analysis and Biographical Dictionary. Ed. Martin Tucker. New York, Westport (Connecticut), London: Greenwood Press, 1991.

17. Винниченко, Володимир. „Утопія і дійсність”. Нова доба 1920, № 2, c. 1.

18. Nawas, M. Mike and Jerome J. Platt. “A Future Oriented Theory of Nostalgia.” Journal of Individual Psychology. 1965, № 21 (May): 51–58. 

 Микола Сорока, PhD, координатор відділу розвитку фондів Канадського інституту українських студій, Університет Альберти, Канада.