Незабаром побачить світ книжка Олександра Рубльова та Лариси Якубової «Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід». У ній читач зможе знайти чимало відомостей як про такі органи, так і про осіб, що там працювали. Дослідження цінне також слушними і нестандартними (але добре обґрунтованими) характеристиками основних напрямків національної політики та невеликих («місцевих») її зигзагів у часи коренізації. На суд читачів Historians ми представляємо ту частину із вступу, де аналізується відома праця Террі Мартина «Affirmative Action Empire. Nations and Nationalism in the USSR. 1923-1939.» (англомовне видання 2001, російський переклад 2012, український переклад готує видавництво 'Критика').

     Зауваги про те, що коренізація спричинила хіба що не дискримінацію росіян у національних регіонах Радянського Союзу притаманні не лише російській історіографії. Хибують ними й знані закордонні дослідники. Серед них Т. Мартин – автор вітально стрінутої російською суспільно-політичною думкою книги «Империя «положительной деятельности». Нации и национализм в СССР. 1923-1939.», що в 2012 р., завдячуючи фонду «Президентский центр Б.Н. Ельцина», побачила світ у російському перекладі. У цій праці на основі різнорідних джерел розглянуті питання формування й еволюції радянської національної політики у республіках СРСР з 1923 р. до другої половини 1930-х рр. Не поділяючи захвату російських колег від цього «висококласного дослідження найбільш складного періоду в історії радянської національної політики», що тим не менше спромоглося стати «класикою в англомовному науковому середовищі» [1], звернемо увагу на наступне.

     Дослідницька парадигма Т. Мартина викристалізовувалася в боротьбі тоталітарної та ревізіоністської шкіл. На розвиток ідей Р. Суні та Ю. Сльозкіна про те, що СРСР упродовж історії свого існування підтримував розвиток національних культур, Т. Мартин висунув концепцію «СРСР – перша в світі імперія позитивної діяльності», підтвердженню якої передовсім і підпорядкована його оглядна праця. «Основна ідея і, власне, новизна роботи Мартина порівняно з попередньою історіографією вдало підкреслені автором у самій назві книги», - зазначає в рецензії на неї О. Воронович. На наш погляд, якщо й варто говорити про новизну праці, то лише в тому, що стараннями Т. Мартина концепція «СРСР – імперія зла» трансформувалася в твердження «СРСР – перша в світі імперія позитивної діяльності». Ця лексема добре запам’ятовується і, певне, принесе позитивні [«позитивістські» - Авт.] плоди в напрямі покращення міжнародного іміджу СРСР та більшовицької внутрішньої політики. Завдання це нині доволі актуальне як для Заходу, так і для Росії. Що ж до наукової вартісності роботи Т. Мартина та відповідності його концепції історичним реаліям, то на цей рахунок виникає низка зауважень, що за сукупною вагою варті майже 700-сторінкової праці Т. Мартина. Не всі з них мають стосунок до заявленої в нашій монографії проблематики, отож зупинимося лише на окремих із них.

     Т. Мартин вважає правомірним поширення на СРСР політологічного терміну «Аffirmative Аction Еmpire» (С.11), розповсюдженого в країнах розвинутої демократії, що означає переваги для представників етнічних, расових, сексуальних і/чи гендерних меншин перед представниками більшості, зокрема при прийомі на роботу. «Радянський Союз був першою в світі імперією позитивної діяльності. Нова революційна Росія, першою з традиційних європейських держав здійснила спротив націоналізму, що підіймався, відповівши на нього систематичним сприянням розвитку національної свідомості етнічних меншин й створенням для них багатьох характерних інституційних форм моноетнічної держави» (С.10).

     Добре відомому і в радянській і в сучасній українській/російській історіографії історичному явищу привласнене нове ім`я. Стараннями Т. Мартина політика коренізації отримала нову міжнародну назву – «політика позитивної діяльності» (ухвалена відповідно в квітні 1923 р. на ХІІ з`їзді ВКП(б)). Остання на його думку включала не лише сприяння національним меншинам [до речі, цей термін у його книзі, як і решта взаємопов`язаних супутніх категорій «нація», «народ» тощо вживаються без визначень і пояснень, що приводить врешті до згадок про такі нації, як лугові та гірські марійці, мігрели тощо - Авт.], а й «антиросійські заходи». Приводом для висунення даної тези стало мало обґрунтоване твердження, що «партійне керівництво сприймало росіян із недовірою, почасти навіть бачило в них джерело загрози, і затруднялося визначити їхній статус і роль у новій системі» (С.11). «П`ємонтський принцип» та намагання зміцнити міжнародний авторитет своєю чергою спонукали більшовиків розробити особливу національну політику, яка передбачала створення національних територій для всіх національностей (аж до сільрад) (С.14). Як зазначає Т. Мартин, радянські керівники вважали, що кожна національність повинна була отримати хоча б якесь національне територіальне утворення. За рахунок включення до них [знов-таки, з не цілком окреслених мотивів - Авт.] національних колгоспів їхня кількість обчислена дослідником у понад 10 тис. одиниць.

     Національні ради з`явилися ««ненавмисно» - як результат регіоналізації (районування); на початку вони були чисто економічною ініціативою, а виникли внаслідок маніпулювання з районуванням (С.52) [під ним маються на увазі адміністративно-територіальні реформи 1923 – 1926 рр. - Авт.]. Система національних рад була спрямована на посилення етнічної сегрегації» (С.106).

     Т. Мартин не приховує, що Україна була обрана ним для ілюстрації власної концепції не випадково. Саме тут «система національних рад набрала кінцевої («окончательной») форми до середини 20-х рр. [це зауваження є явним перебільшенням - Авт.] і далі поступово була розповсюджена на весь Радянський Союз. Противагою українському «показовому випадку» обраний так званий «Радянський Схід». Фактично, зважаючи на те, що ілюстративний матеріал до останнього прикладу не згрупований хронологічно і включає лише найбільш одіозні аспекти коренізації в різних автономних та республіканських територіальних утвореннях (Татарстан, Казахстан, Туркменістан, Закавказзя і т. ін.), що унеможливлює ґрунтовні підсумки, не буде перебільшенням зауваження, що в центрі дослідження Т. Мартина перебуває саме український досвід здійснення коренізації, а також взаємини між кремлівською та харківською владними верхівками. Слід зазначити, що справді прикметно дослідником висвітлена лише українізація, що ж до коренізації в середовищі етнічних меншин, то остання не дістала скільки-небудь пристойної уваги. Втім, зазначене, доволі штучне, звуження предмету дослідження не завадило науковцю зробити низку принципових висновків.

     1) Розвиток ситуації в УСРР відіграв ключову роль у трансформації радянської національної політики в середині 1930-х рр.

     2) Попри всі зусилля центральних і республіканських (українських) властей всебічна українізація провалилася, оскільки мала значне коло супротивників в усіх соціальних прошарках суспільства. За висновками Т. Мартина коренізація повсюдно зайшла в глухий кут у 1932 р. Не звертаючи увагу на соціальну складову тогочасної реальності, йдучи в фарватері тогочасних політичних оцінок (зокрема, матеріалів політичних процесів СВУ, Кубанської справи тощо), дослідник зауважує, що в підоснові явища перебувало жонглювання «жорсткою» та «м`якою» лініями, внутрішній супротив політиці в самій партії, врешті – критичне загострення невдоволення росіян.

     3) «Російське питання» відіграло не останню роль у згортанні політики позитивної діяльності [не чіпатимемо його лише через те, що воно безпосередньо не стосується заявленої нами проблематики - Авт.].

     Практично кожен з підрозділів монографії починається з парадоксального питання, розгляду якого той, власне, й присвячується. Фактично для Т. Мартина вся історія національної політики більшовиків – один нескінченний парадокс, на жаль, - нездоланний за допомогою його дослідницької парадигми. «Ця глава розпочалася з парадоксального питання: як держава, керівництво якої зовсім не намагалося зробити її моноетнічною (воно домагалося зовсім протилежного), прийшло до широкосяжних етнічних чисток? Адже етнічні чистки 30-х рр. не супроводжувалися діями, які сприяли асиміляції, навпаки, вони посилювали примордиальну сутність національностей в Радянському Союзі?» - зазначає він в одній з глав (С.463).

     Надумана парадоксальність постановки і загальної проблеми дослідження і її окремих аспектів обумовлена, на нашу думку, банальною відсутністю достатніх знань соціально-економічної та етнокультурної історії Російської імперії та постімперських просторів, притаманною представникам позитивістської школи. Її автор намагається компенсувати введенням до наукового обігу нових категорій та дефініцій. «Нові явища заслуговують і нової термінології. Радянський Союз в якості багатонаціонального утворення краще за все визначити як імперію позитивної діяльності (Аffirmative Аction Еmpire). Я, звісно, позичив цей сучасний американський термін, який використовують для визначення політики надання пільг етнічним групам, що в минулому постраждали від дискримінації. Така політика всюди поширена в усьому світі й відома під різними назвами: «компенсуюча дискримінація», «преференційна політика», «позитивна діяльність», «позитивна дискримінація»… я віддаю перевагу саме терміну «позитивна діяльність», тому що, як було сказано вище, він точно відповідає саме тій концепції радянської політики, що була обрана: здійснювати позитивну діяльність, а не дотримуватися нейтралітету» (С.31). Не менш показними і водночас публіцистичними є й решта нових термінів, введених ним в обіг. Ось найбільш прикметні з них: «тотальна українізація» (С.149), «сталінський соціалістичний наступ» (С.285), «ортодоксальна політика партії» (С.335), «трансграничні національні зв’язки» (С.376), «кампанії терору епохи культурної революції» (С.402), «українська криза» (С.442), «тиха коренізація» (С.505), «перехід від етнічного розмноження до етнічної консолідації» (С.553) і т. і.

     Серед низки питань, що так цікавили дослідника, виділяється наступне: «… Скільки ж насправді існувало радянських національних політик – одна чи дві?» Початок 1-ї він бачить у 1923 р., 2-га викристалізовується з 1932 р. Матеріал книги, присвячений відповіді на нього, засвідчує, що для Т. Мартина історія національних відносин і національної політики в СРСР – це не єдиний динамічний процес, а низка констант, жорстко прив`язаних до законодавчої бази. Дається взнаки особливість мислення людини, яка формувалася як особистість у правовій державі, конституційна основа якої не змінювалася впродовж усієї історії існування. Для неї імовірність того, що в логічній послідовності «явище - закон – діяльність» взаємодія між структурними компонентами може бути цілком відсутньою, є мізерною. Саме цей незрозумілий для представників західної цивілізації нюанс існування радянського ладу часто-густо зводить нанівець їхні намагання зрозуміти сутність подій і процесів радянської історії. Про те, що національні процеси в СРСР не монтуються в загальнопоширені на Заході соціологічні концепції, ще в 1988 р. писав В. Заславськи. Останній зазначав, що унікальність радянської системи є такою, що західні соціологічні схеми (зокрема, моделі «внутрішнього колоніалізму», «розподілу праці») можуть пояснити її лише почасти, та й то не завжди. І, додамо, вітальність до радянського ладу в даному випадку ні до чого. Йдеться ж бо про принципово відмінну модель соціально-економічних і суспільно-політичних відносин.

     Особисто нас більше цікавить погляд Т. Мартина на управлінські аспекти здійснення «політики позитивної діяльності». Дослідник не наводить жодних фахових чи кількісних характеристик радянської номенклатури, обмежуючись лише тим, що називає установи, які здійснювали коренізацію. «Організації, що здійснювали «м`яку лінію» [тобто, коренізацію - Авт.], працювали безпосередньо з представниками радянської громадськості, і їхня місія полягала в тому, аби представити радянську політику в максимально привабливому світлі. Такими видами діяльності, здійснюваними в руслі «м`якої лінії», були прийом звернень («прошений») і прохачів, виправлення «перегинів», відновлення в правах, роздача нагород і проведення агітації за масову участь у виборах і радах. А ось організації, що діяли в руслі «жорсткої лінії», спеціалізувалися зі свого боку, на тому, аби зберігати більшовицьку пильність і забезпечити проведення стрижневої політики більшовиків і захист її фундаментальних цінностей. Типовими прикладами діяльності, здійснюваними в руслі «жорсткої лінії», були викриття ворогів, підтримка пильності, прийом наклепів, а також арешти ворогів та їхнє заслання» (С.38). До органів «м`якої лінії» Т. Мартин відніс ЦВК СРСР та «одну з його палат - Раду національностей», Всеросійський ЦВК та відділ національностей у його складі, Наркомос РСФРР і Комітет з освіти національних меншин (Комнац). Органи «жорсткої лінії» були покликані здійснювати нагляд над першими. Це були: ОДПУ – НКВС, ЦКК, ЦК ВКП(б) та його структурні підрозділи (нац. сектор, кадровий відділ, оргбюро і політбюро) (С.38).

     Повсякчас згадуваним аспектом діяльності органів «м`якої і жорсткої лінії» є коренізація управлінських структур. «Сталін вважав (і сучасні теорії націоналізму, як правило, підтверджують його думку), що більшість вищих посад (хоча й не всі) на своїх національних територіях повинні займати представники титульних національностей. Проте сучасні нації бажають, як правило, не лише, щоб ними правили співвітчизники, але також щоб їхні керівники відносилися до даної національної культури й любили її» (С.305-306), - солідаризується з «батьком народів» Т. Мартин. Однак, він замовчує той очевидний факт, що титульні національності, крім усього зазначеного вище, прагнуть права вибору. Саме цей мало значущий нюанс обійдений увагою американського науковця. Для нього не важливо, що радянські управлінці, які опинилися на своїх посадах внаслідок коренізації, фактично були маріонетками, позбавленими жодної реальної влади. Так само відстороненими від реального політичного життя були й згадувані ним 147027915 / 161753175 (С.566) «особистих національностей».

     Повз увагу науковця пройшов і той факт, що в жодній із згадуваних ним країн світу, що практикують політику позитивної діяльності, суспільство не було так системно й безальтернативно як в СРСР позбавлене права приватної власності, безцеремонно відсторонене від реального політичного процесу, позбавлене власної волі і механізмів її реалізації. Вилучення концепції з реального соціально-економічного контексту [автор і не приховував, що в полі його зору перебуватиме переважно політична сторона проблеми - Авт.] привело до створення рафінованої соціологічної схеми, яка є, власне, схемою і, на жаль, мало співвідноситься з історичною правдою.

     Не заперечуватимемо, що робота Т. Мартина, ймовірно, відіграє позитивну роль, спонукавши західного читача до перегляду схем і концепцій, усталених за часів холодної війни та залізної завіси. Що ж до вітчизняної історичної науки, то вона в своїх кращих зразках давно далеко попереду. Не викликає заперечень думка про новаторство радянської національної політики. Не секрет, що державно-політична та соціально-економічна конструкція, створена більшовиками в першій половині 20-х рр., не мала світових аналогів. На часі не констатація цього факту, а вивчення цього непересічного періоду людської історії – фактичного нового виду цивілізації (чи, може, псевдо-цивілізації), в якій співвідношення й форми взаємодії таких категорій як «особистість», «суспільство», «влада», «держава», набули, сподіваємось, історично неповторюваних форм. 

1. Воронович Александр Большевизм и национальный вопрос — от теории к практике.  Терри Мартин. Империя «положительной деятельности». Нации и национализм в СССР, 1923-1939. М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), Фонд «Президентский центр Б.Н. Ельцина», 2011 // Отечественные записки. - 2012. - №1. режим доступу: http://magazines.russ.ru/oz/2012/1/v42-pr.html#_ftn1