Українська історіографія не може похвалитися таким рівнем полоністичних досліджень як сучасна польська україністичними студіями. Тереза Хінчевська-Генель є першорядним знавцем ранньомодерної проблематики історії України ХVІ-ХVІІ ст., Гжегож Мотика є потужним фахівцем з історії УПА, Богдан Ганцаж написав працю про дореволюційний період життя і діяльності В’ячеслава Липинського, про що немає синтетичної роботи навіть в українців. Варто ще згадати праці про шістдесятників Олександри Гнатюк. Тепер появилася і книга Лукаша Адамського про Михайла Грушевського. Ми ще борсаємося в дослідженнях самих себе, рідко намагаємося подивитися на себе в ширшому контексті сусідніх історій, не кажучи вже, щоб на рівні з польськими істориками досліджувати скажімо діяльність Армії Крайової або біографії  Юзефа Пілсудського.  Хіба Наталя Яковенко, Микола Крикун і Леонід Зашкільняк спромоглися на рівних студіювати історію Польщі різних часових проміжків. Тяжіє над нами ще колоніальний стан нашої історіографії, але треба сподіватися завжди так не буде.

Поява книжки Л.Адамського про М.Грушевського сам по собі, без різниці від того в якій мірі і як ґрунтовно ця постать висвітлена –  відрадний факт. Бо свідчить про зацікавлення польської науки постаттю найбільшого українського історика та суспільно-політичного діяча ХХ століття. Саме під таким кутом зору була написана й рецензія Віталія Тельвака в останньому "Українському археографічному щорічнику". Вона дає в цілому високу позитивну оцінку, але містить і перелік деяких недоліків в роботі, що цілком природно для рецензії. Але цей відгук, дещо несподівано, знайшов у п. Адамського зверхньо-зневажливу і мало завуальовану роздратовану реакцію у формі поплескування по плечу молодшого колегу, який насмілився «вузько тематично», зважаючи на предмет дослідження, полемізувати з широко історичними візіями автора. Бо Л.Адамський не є якимсь заземленим грушевськознавцем, а намагається розглядати М.Грушевського на тлі епохи, в часи модерних націоналізмів і саме в цьому розрізі треба бачити його історіографічні досягнення. Треба ствердити, що, як мені відомо, ні В.Тельвак, ні інші дослідники постаті М.Грушевського не поспішають долучити п.Адамського до числа грушевськознавців. Одна написана праця, ще не свідчить, що її автор відразу став «грушевськологом» та «грушевськометром», чи, висловлюючися в стилі легкої публіцистичної манери автора цієї польської книжки, – «кіборгом» від Грушевського. Не зрозуміло, чому взагалі термін «грушевськознавство» викликає у п.Адамського веселий скепсис. Якщо в Україні існують шевченкознавство і франкознавство, то джерельний і історіографічний матеріал, міждисциплінарний характер, яким оперують дослідники Михайла Грушевського, цілком дає підстави для існування такої галузі гуманітарних знань. Та воно власне й існує в Україні більше як двадцять років. На сьогодні лише серйозних наукових і науково-популярних праць про Грушевського написано кілька тисяч, не кажу вже про статті газетно-інформаційного характеру. Зрештою, є ж і польська міцкевічіана чи пілсудськіана. І ті, хто нею займаються, далеко ще не є людьми з обмеженим обрієм інтелектуального виднокола. Не зрозуміло чому на комплексне (історичне, філософське, літературознавче, етнографічне і т.п.) студіювання не заслуговує людина, без якої не обходилася жодна суспільно-політична подія в Україні кінця ХІХ – 1920-их років.

Позиція Лукаша Адамського в багатьох моментах разюче нагадує ставлення Гжегожа Мотики до книжки Володимира В’ятровича про УПА. Першому вона так само не сподобалася, як і рецензія Віталія Тельвака панові Лукашу. Обидва польські історики вбачають в українських дослідниках бажання виправдати свою національність у різних негарних вчинках керівництва українським рухом. Мотиці, приміром, йдеться про обов’язкове засудження збройного і ідеологічного проводу УПА, яке на його переконання безперечно давало наказ про знищення мирного населення на Волині у 1943 р., хоч В’ятрович стверджує, що такого документу не було, чи він принаймні його не знає серед джерел. Ми безперечно засуджуємо акт терору УПА проти мирного польського населення, але історик мусить на цю проблему дивитися з історичної перспективи. Терор не був явищем лише 1943 р., а був реакцію на тривале кількастолітнє панування польського елементу в краї та його небажання це панівне становище втрачати. Терор нелегітимної сили зрештою нічим не гірший державного терору, навіть якщо останній і немає яскраво виражених антигуманних форм.  І Адамський, і Мотика вважать, що наші історики заміняють патріотизмом наукову об’єктивність. І треба сказати, що така позиція представників польської історіографії не є чимось новим, радше – стереотипним ставленням до української історіографії, яка переважно оголошується заангажованою національним підходом, у той час як польська історіографія стоїть переважно на мультикультурних позиціях і позбавлена обмежень етноцентризму. Не без того, звичайно, що українська історіографія ще не відмовилася остаточно від образа ворога щодо польської сторони, проте за останні два десятиліття шлях в напряму подолання негативних стереотипів пророблений величезний. Хоча, очевидно, це лише початок шляху як для української, так і для польської історичних наук.

Як на мене, заангажована оцінка Грушевського, яка до того ж відображає й усталені негативні стереотипи польської історіографії від позаминулого століття, змусила мене висловити декілька своїх міркувань якраз з приводу концептуального погляду п. Адамського на проблему «Михайло Грушевський і український суспільно-політичний рух сто років тому». При цьому не звертатиму увагу на різні фактографічні дрібниці, які автор не мав на меті спеціально висвітлювати у своїй книзі. Мені якраз ходило висловити свої думки з приводу загальніших уявлень пана Адамського і польської історіографії на проблеми українського руху, місця М.Грушевського в ньому і ставлення останнього до польської сторони. Тому моя відповідь не стільки є спробою втрутитися у полеміку між Л.Адамським і В.Тельваком, скільки бажанням розглянути проблематику українсько-польських взаємин на межі ХІХ/ХХ століть і роллю в них найвидатнішого українського історика і суспільно-політичного діяча того часу.

Шановний Лукаш Адамський на початку своєї відповіді слушно пише, що варто спинятися у своїх писаннях не на моментах, які роз’єднують, а на прикладах, які поєднують обидва народи по різних берегах Західного Буга. На жаль, його інтерпретація діяльності Грушевського все ж більше наближає його до представників того польського націоналізму, який заперечував український національно-визвольний рух модерної доби, а не виходять з постулатів Єжи Гедройця, Юзефа Лободовського і їхньої паризької «Критики». Останні, як відомо, закликали поляків перестати мислити категоріями «Історичної Польщі» і визнати перехід Львова до української політичної юрисдикції. А образно кажучи, дивитися на Галичину не як на Малопольщу, а все ж таки Західну Україну. Принаймні, хоч би визнавати за українцями рацію використання цього терміну в детерміністичній перспективі, а не лише на теперішній момент історії.

Перше, що викликає питання, чи визнає автор, що українці сто – сто двадцять років тому вели національно-визвольну боротьбу за своє визволення і таке право вони мали на рівні з іншими народами, хоча б тими ж ірландцями, які виборювали свою територію від англійців або євреями, які Ізраїль будували на зайнятій арабами Палестині. Адамський ніби цього й не заперечує, принаймні відверто. Це хіба прочувається в його трактовках українського руху, обмовленнях, оцінках і ставленнях до подій і людей. Для нього цей рух був стовідсотково етноцентричний (а хіба буває якимсь іншим будь-який інший національно-визвольний рух?). Ідеологом же цього етноцентризму якраз був Грушевський. А цей етноцентризм призвів до польсько-української війни, а згодом «різанини поляків» на Волині у 1943 р.,– провадить далекосяжний ланцюжок подій автор. При цьому Адамський не говорить про акти пацифікації на початку 1930-х на Волині і в Галичині та акцію «Вісла» 1947 року, які теж були безперечно етноцентричним підходом, але вже польської сторони. І якщо прозорий натяк Адамського на Грушевського як призвідця Волині 1943 р. має підстави, то тоді чому не говориться про підстави задавненої польської домінації на землях України від часів Речі Посполитої і провини за це польської сторони в особі Стефана Чарнецького та інших прихильників радикального вирішення козацького (українського питання) ще від ХVІІ століття.

Перед Грушевським стояла проблема мобілізації нації. В цьому сенсі «українське» було новою якістю у порівнянні з «руським», «рутенським», «малоросійським». Михайло Сергійович і творив цю нову якість, яку ще русини і малороси на відміну від державно культурних поляків не мали. А що в цьому нового, особливого, не такого як було в інших народів? А хіба Францішек Палацький не творив нових чехів, щоб протиставити їх німецькій культурній домінації і відбувалося це незадовго перед Грушевським, в середині ХІХ ст.?

Повернімося до проблеми етноцентризму. Чи був Грушевський етноцентристом? Так,  безперечно. А як він міг бути іншим? Які були інші історіософські і суспільськознавчі підвалини українських претензій на визволення, як лише ствердження української етнічності земель від Забужжя й до Дону й Кубані. Під таким кутом зору Україна під Польщею сприймалася для усіх підпольських і підавстрійських часів, як Західна Україна. І цілком логічно, що уся наша історіографія послуговується цими термінами. Ну не повинні ж ми користатися російськими термінами «Малоросія» чи польськими – «креси всходні». Зрештою, ми ж не вимагаємо від польської історіографії користуватися терміном Західна Україна, у той час як Адамському, схоже,  Малопольша приємніше звучить для вуха, ніж осоружна «етноцентрична» Західна Україна. Єдине з чим ніяк не можна погодитися, що автор вважає польський підхід в інтерпретації подій не етноцентричним, а політичним, мультикультурним чи багатоконфесійним. У першу чергу він є так само етноцентричним, і в цьому ні чим не відрізняється від українського. Бо стоїть в оцінці подій з боку інтересів польської нації в Україні, що можна цілком зрозуміти, але ж не підтримати. Ми природно стоїмо на сторожі власних національних інтересів і це теж має бути природнім для польської сторони і п. Адамського.

Треба цілком погодитися з Л. Адамським, що конфлікт між поляками і українцями виник через те, що поляки при етнічному підході залишалися у меншості на тих землях, де переважно селяни-українці складали більшість. Ми навіть повинні зрозуміти й тодішніх поляків, які не хотіли чути про будь-яку політичну рівність з українцями, бо втрачали свої панівні позиції в Галичині. Ми це маємо зрозуміти: важко і нелогічно добровільно відмовлятися від влади. Цього не робили з першого разу ні англійці в Індії чи Ірландії, ні французи в Марокко чи Алжирі. Владу віддають під тиском сили, а такою силою українці так і не спромоглися стати. Але, з відстані часу, право українців на здійснення такого бажання польській стороні не варто заперечувати. Зрештою, цього слушно не робить і Адамський.

Автор відповіді Віталію Тельваку намагається протиставити етноцентризм українців політичному і багатовимірному підходу поляків. Ніби перше абсолютно заперечує друге. Насправді це зовсім не так. Адамський сам закликає до складнішого погляду на дійсність. А бачити в Грушевському лише етноцентриста, який не розумів бажань неукраїнського населення України, немає жодних серйозних підстав. Ще в кінці 1880-х років він одним з перших в українській суспільній думці на сторінках «Правди» підняв питання про українських євреїв, гостро відреагував на справу Бейліса на сторінках ЛНВ. Та й зрештою УНР, де Грушевський був головою Центральної Ради, занесло в конституцію пункт про чотири державні мови в Україні: польську, єврейську, російську і українську. Ставилося питання про національні школи навіть вищого типу і це тоді, коли за кілька років у Польщі був заборонений український університет у Львові. Не кажемо вже про національні міністерства, які були частиною Кабінету міністрів – Народного секретаріату УНР. М.Грушевський був одним з творців української політичної нації на основі усіх етносів, що мешкали в Україні. В тому числі і поляків.

Адамський визначає Грушевського як націоналіста. Звісно розуміє він це поняття зовсім не в дусі марксистсько-ленінського «УБН», але протиставляючи фактично націоналізм патріотизму, відносячи Грушевського в розряд якихсь націонал-радикалів. Визначати Грушевського як лівого націоналіста зовсім малопродуктивно. Лівим він не був. А куди тоді відносити РУПівців і есдеків: Симона Петлюру, Андрія Жука, Миколу Порша, Лева Юркевича? Вони були куди лівіше саме за соціальною програмою. А Грушевський якраз був центристом, він сповідував ідеологію УРДП і був ТУПівцем – ідеологом надпартійного українства. Звісно демократизм українського руху був в цілому лівим, але серед таких демократів були й поміщики й підприємці Василь Симиренко, Євген Чикаленко, Володимир Леонтович, яких лівими назвати при всьому бажанні не можна. Лівий – це той хто відмітає приватну власність, а Грушевським таким став лише під впливом революційних подій 1917 року, коли став членом УПСР. А до 1917 р. він від неї не лише не відмовлявся, а як відомо, сам був землевласником і власником прибуткового будинку. Ще й після лютневої революції збирався придбати землі на півночі Київського повіту. І добре, що мав, бо якби був бідний, як інші майже 100 процентів українських діячів, то розвиток українського руху був куди б слабшим.

Дуже розмите поняття «націоналіст» втрачає свою семантичну визначеність. Бо постає питання, а чи у поляків хтось з політиків був не націоналістом? І тоді з’ясовується, що таких власне й не було. Ну, не кажу, що Роман Дмовський був націоналістом і то імперської, централістсько-абсолютистської формації (навіть шовіністом, коли взяти його ставлення до непольських народів польської етнічної території – це поняття Дмовський цілком розумів в дусі Грушевського), де проголошувалася прерогатива лише польського інтересу на землях, що колись були Річчю Посполитою. А може Юзеф Пілсудський не був націоналістом? А хіба польськими націоналістами не були вчені-історики – Чоловський, Фінкель, Равіта-Гавронський ? Останнього можна кваліфікувати навіть як крайнього польського шовініста. Та кожний культурний поляк був націоналістом. І це нормально. Ось в українців з цим діло було погане, тому і добилися на політичному полі вони так мало. І таких як Грушевський були одиниці, а більшість були політичними росіянами – «малоросами» чи галицькими москвофілами, або поляками (частково це були і русини, що сповідували греко-католицизм). Очевидно ця категорія п.Адамському більш приємна за справді нечисленну категорію українських націоналістів – або, точніше кажучи, свідомих українців. На мій погляд, це шкода, але кожний в праві робити свій власний вибір.

Шановний пан Лукаш пише, що засади етнонаціоналізму визнавалися частиною «малоросійської інтелігенції». Дивоглядне визначення. Якщо інтелігенція визнавала засади етнонаціоналізму, вона переставала бути малоросійською, а ставала відразу українською, бо робила українській політичний вибір. Якщо ж вона продовжувала себе ідентифікувати з малоросами – то це були політичні росіяни і від останніх могли відрізнятися хіба легкою «хохляцькою» вимовою.

Абсолютно погоджуюсь з тезою п.Адамського, що усе багатоманіття життя в Україні не варто спрощувати і зводити лише до українського руху. На суспільство Правобережної України тиснула традиція старої Речі Посполитої, з її духом «genthe rutheni, natione Poloni» – «роджений русином, політично поляк». Але й казати, що шляхетський дух природно переріс в політично-державну польськість є так само спрощенням. Бо прелегент випускає в виду український консервативний рух під проводом поляка за походженням В’ячеслава Липинського. А він перед революцією якраз твердив про рух за будування саме української держави українською спольщеною шляхтою (тою, що поляки вважали природно польською) спільно з демократами Грушевського. І цікаво, що цих правих українців (вже не українофілів) Грушевський підтримував, як і підтримував з різними обумовленнями тезу про територіалізм Липинського – патріотизм землі, – на якій будуватися мала за Липинським українська нація. А ця теза в українських умовах була формулою політичної багатоетнічної нації. Тому й кажу, що не був Грушевський банальним етноцентристом, як це намагається ствердити Адамський. Отже, схематизувати ситуацію в Україні напередодні Першої світової війни, звісно, не варто. Була подавляюча більшість українців, яка діяла в шерегах російського правого, ліберального та лівого і радикального громадсько-політичних рухів. Були українці, які працювали утраквістично: і серед українців, і росіян. Існував і чисто польський рух, діяли в Україні симпатики націонал-демократичної партії, діяло й ППС, яке до речі перше з усіх неукраїнських сил визнало можливість української самостійності. І школу ППС пройшли визначні українські самостійники, люди польської культури В’ячеслав Липинський, Лев Юркевич, Маркіян Меленевський, Богдан Ярошевський, Олександр Скоропис-Йолтуховський та ін.

Л.Адамський говорить, що не варто площинно розуміти імперіалізм поляків і росіян та колоніальний статус українців. Згоден з цим однозначно. Так само як й імперіалізм Англії супроти Індії теж мав багато своєрідних рис і не обмежувався лише економічним визиском, але й об’єктивно сприяв вписуванню старої індійської цивілізації в лоно нової європейської культури. Саме цей процес і призвів до визволення Індії з колоніальної залежності. Але ж і англійці сприймали Індію не як чужий собі край. Для таких як Редьярд Кіплінг – це була рідна територія. Поляки теж сприймали «Русь» як частину свого питомого простору. «Україна» семантично не сприймалася ними й це зрозуміло. Сама назва говорила, що нові українці ментально заперечують польське право на цю територію.

Авторові книжки про Грушевського не хочеться, щоб поляків в Україні сприймали як носіїв імперської ідеології. Він дає визначення імперськості, з яким не можна не погодитися. Він пише: «Імперіалізм передбачає прагнення домінації над культурою чужими периферійними територіями з метою підвищення рівня безпеки центру». А щодо Русі все було складніше, вона сприймалася не чужою територією, а як частина свого терену. Але ж і англійці сприймали Ірландію частиною своєї питомої території, яку від часів Олівера Кромвеля до початку ХХ ст. зробили в культурному сенсі цілком англійською. Але ж цим сприйняттям не примирилася ірландська інтелектуальна еліта. І це цілком логічно. Якщо хочеш панувати на своїй території, її треба сприйняти належною передусім тобі, а не сусіду. Зрештою, поляки в Силезії (Шльонську) проводили аналогічну ідейну працю серед сільського польського населення, прищеплюючи йому польську державну свідомість на противагу майже цілковито німецьким містам – Вроцлаву, Познані, Щецину, Гданську. І це було нормальною справою, яка не повинна викликати якихсь непорозумінь, чи звинувачення польського національно-визвольного руху у Західній Польщі (не Східній Німеччині) в надмірному польському етноцентризмові або крайньому націоналізмі.

Так само варто ставитися й до бажання українських інтелектуалів і передусім Грушевського, який намагався простим хліборобам посіяти думку, що вони рівноправні за національними правами з польською меншиною України, яка, тим не менше політично і економічно домінує на Правобережжі і в Галичині. Варто рівною мірою оцінювати як національно  визискуване населення вздовж Одера і Ніси, так і до упослідженого селянства Волинської, Подільської і Київської губерній. До цього власне і закликав поляків Грушевський. Чи цей заклик треба розглядати як його полонофобство?

Заклик нацдемівської спільноти до відновлення на Правобережжі і в Галичини «Історичної Польщі», хіба це не є пропаганда старого імперського міфу, не спроба відродити в нових умовах старий віджилий організм шляхетської вольниці, але безправ’я і сваволі для простої людини? Влити нове «вшехпольське вино» у старі міхи. Саме як неоімперську редакцію польського права на Україні сприймали цей концепт польського походження українські діячі – Володимир Антонович і В’ячеслав Липинський. Не буду на цьому спинятися, лише відішлю усіх охочих до блискучого історико-публіцистичного памфлету В’ячеслава Казимировича Липинського «Шляхта на Україні», писаного польською мовою для поляків, як пересторога від втілення цього концепту в життя, що неминуче призведе до нової страшної польсько-української війни. Вона власне і відбулася на теренах Галичини і Великої України у 1918-1919 роках. Але поляки вирішили скористатися правом сильного і, спираючися на свою культурно-економічної перевагу, вирішити цей задавнений історичний конфлікт для власної перемоги. А якби вони прислухалися до порад Липинського і замість відбудовувати «Історичну Польщу» почали працювати над побудовою незалежної України, то чи не зберегло б це польську присутність в Україні краще і більше, ніж є сьогодні? Звісно, цей імператив, з розряду віртуальної історії, зовсім некоректний. Сталося так як мало статися. І біда в цьому зовсім не польської сторони, а стану розвитку всього суспільства, й українського і польського між Дніпром і Бугом.

Але чи правомірно казати, що Грушевський якось особливо «не любив поляків», їх «побоювався»? Був занадто суб’єктивним, на відміну від інших, менш заангажованих українців? Просто викликає здивування пасаж Адамського, що сьогодні «культ Грушевського сприяє помноженню стереотипів і упереджень щодо поляків як завзятих ворогів» (!?). Грушевський ніколи не був ворогом поляків, а лише противником продовження їх політичного панування на територіях заселених переважно українським населенням. Варто все ж відокремлювати зерна від полови.

На жаль, ця теза про полонофобство українського професора не винахід пана Лукаша, а радше загальне місце польської історіографії, яка зробила разом із польською публіцистикою саме такий присуд діяльності Грушевського. Ну, ніби є для цього підстави. Михайло Сергійович їхав у Львів адептом політики «Нової ери» – українсько-польського порозуміння, яке настало після переговорів Олександра Барвінського, Володимира Антоновича і Олександра Кониського з польською консервативною елітою, колишньої української спольщеної шляхти (родина Сапігів, Дідушицьких, Федоровичей та ін.), яка визначала в Галичині у 1880-х роках політику Галицького сейму. Були й суто польські кола зацікавлені в порозумінні (Калінка, Бадені та ін.). І раптом Грушевський поліз у конфронтацію, виокремився від старих народовців, «побив горшки» з Барвінським, розпочав непримиренну боротьбу з польськими керманичами в краю. Звісно, він в цьому різко відрізнявся від питомих корінних галичан Костя Левицького, Євгена Петрушевича та навіть свого учня Степана Томашівського, які прагнули продовження політики залаштункових домовленостей з польським істеблішментом взамін на незначні преференції для українців. Грушевський в брошурі «Наша політика» запропонував використовувати щодо поляків відверту і принципову політику рівних партнерів: ви маєте свою академію наук – не гальмуйте ідеї перетворення НТШ на українську академію наук; ви маєте свій польський університет у Львові – дозвольте паралельний український. Якщо ні, то нехай тоді в одному університеті дозволять паралельні кафедри з українською викладовою мовою. Чому заборона декана Грушевському виступати на засіданнях університетської Ради українською мовою не кваліфікується п.Адамським як українофобський акт, чи грушевськофобію польської професури університету? А факт підтримки Грушевським і мусування в громаді ідеї українського виша і академії наук стає свідченням його полонофобії? Здається навпаки: гра з відкритим забралом, домовленість на рівних умовах, чесне бажання висловлене у вічі є свідченням поваги до контрагента, а зовсім не, на перший погляд, дружні, взаємоприязні таємні перемовини у неофіційній атмосфері відпоручників обох націй. Чи що дала Україні сьогодні усякі розмови «без краваток» наших лідерів з керівництвом Кремля?

Неправдою є і те, що Грушевський росіян вважав ближчою і кращою для українців нацією для домовленостей, ніж поляків. Він чудово розумів, що поляки куди демократичніше і толерантніше ставилися до українського питання, ніж росіяни. Він поїхав у «польський» Львів, а не залишився професорувати серед російської професури київського університету. Росіяни вилили на голову історика куди більше помиїв і прокльонів за польську сторону. Та з одної газети «Киевлянин» можна видати цілий грубезний за обсягом збірник матеріалів з інсинуаціями проти Грушевського, його наукових заслуг, знання російської мови, служінню різним розвідкам і т.п. Для російської національної думки і не лише правої, але усіх напрямів, Грушевський був найнегативнішим персонажем – головним «мазепинцем» і «сепаратистом». І це знав Грушевський. Чому він свою діяльність намагався зі Львова перенести у підросійський Київ? Та не тому, що росіяни йому були милішими за поляків, а тому, що в Наддніпрянській Україні мешкало етнічних українців у п’ять разів більше, ніж в Галичині. І справа майбутньої політичної окремішності вирішувалася не у Львові, а в Києві, як природній столиці України.

Можна цілком погодитися з автором, що написання етнонаціональної історії спотворює дійсність. Але треба мати на увазі одну дрібничку. В часи Грушевського в добу позитивізму усі історичні гранд-наративи писалися з позицій етнонаціоналізму. У тому числі й польські. На жаль будь-який історичний наратив хибує на певну обмеженість. Але ні батька німецької історії Леопольд фон Ранке, ні чеської – Францішека Палацького ми не називаємо обмеженими етноцентристами. Кожний історик у свій історичний час вирішує саме те завдання, яке вимагає від нього сучасне йому суспільство. Останнє дає виклик, на який відповідає історик. Говорячи про Грушевського як найбільшого історика модерного часу в Україні, ми зовсім не співаємо йому осанну і не твердимо, що все ним написане є «єдиновірним» чи «безальтернативним». Навпаки постійно стверджується існування альтернативи на прикладах, принаймні творчості Дмитра Дорошенка й В’ячеслава Липинського. А сьогодні можна назвати творчість Наталі Яковенко та її школи, яка навіть занадто скептично ставиться до Грушевського і значно краще ставиться до творів польської історіографії. Тому казати про безальтернативність Грушевського в сьогочасній українській історіографії, при всій його особливій ролі, немає підстав.

Що ж до малозадіяніості польського чинника в сучасній історичній освіті, то в цьому напрямі зрушення зроблені суттєві. Про засвоєння «чужого» як «свого» і про приховані резерви мультикультуралізму мені вже доводилося чимало писати, тому не буду тут повторюватися. У сучасних підручниках як з історії, так і з літератури згадується українська школа в польському письменстві і визначальна роль у ній видатного поета, уродженця Кременця – Юліуша Словацького. Отже, чули як не всі школярі, то вчителі певно і про Міхала Чайковського (Садик-пашу) і про Тимка Падуру і Павлина Свінцицького і польського Гоголя – Богдана Залеського. Гадаю, це лише початок більш прискіпливого студіювання польського впливу на формування культурної окремішності українців. З часом більше писатимуть про це і в шкільних підручниках. Про ці моменти мені теж вже не раз випадало писати.

На окремих неточностях не варто зупинятися. Хіба лише можна згадати елегантне визначення Л.Адамського про «кіборгство» Грушевського, який писав по 45 публікацій на рік. Насправді, ця цифра зовсім не особливий максимум творчої активності професора, а звичайна середньорічна кількість друків. Тут не враховано ще мінімум двадцять позицій редагованих книжок на рік, що ще ніхто не враховував із бібліографів. Звісно нинішнім історикам варто повчитися працездатності професора зі Львова, який не мав тоді ні комп’ютерів, ні навіть до певного часу друкарських машинок. Писав вручну, вичитуючи потім кількаразово гранки набрані «зецерами» з малочитабельного рукописного «бісера» історика. А це тисячі сторінок тексту на рік.

Насамкінець скажу,– у нас маса з поляками спільних моментів в історії, яка більше з’єднує нас, ніж роз’єднує. І Грушевський був радше апостолом примирення між нашими народами, а не сіячем антипольської ксенофобії і міжнаціонального розбрату. Зрештою й Адамський і його книга – цю тезу не заперечує. Напевно, в одній книзі важко висловити усіх думок стосовно українського рух новітнього часу і сподіваємося, що автор обдарує, у тому числі і українського читача, новими своїми дослідженнями, що по новому, з урахуванням й українського інтересу, інтерпретуватимуть непрості українсько-польські взаємини сторічної давнини.